Білий крик на стіні

Мої вікна виходили у старий яблуневий сад, який давно заріс чагарниками, дерева виродилися зі своєї краси, трояндові кущі стали дебелими колючими хащами, густа трава виповзала високими вертикальними зміями до неба.

Сад був огороджений високим парканом з трьох сторін. Четвертою стороною був мій будинок, моя стіна, звідки товсті залізні двері, на першому поверсі, вели до нього, але вони були давно зачинені. Єдиним, що до нього вело, це вікно з моєї кімнати. Але найцікавіше, що там було, то це білі скульптури окутані плющем.

У тому саду зранку прокидалося своє окреме життя, забуте, замкнене у собі. Часто схилявся на лікоть, мріяв там відшукати великі скарби. Кожного ранку став вдивлятися у вікно, краєвид саду занурював мене, заколисував, кликав до себе.

Одного дня став помічати, що скульптури стали повертатися обличчям. Кожного ранку вони підступали до стіни, а далі торкалися її. Зі зворотного боку над ліжком я побачив першу пляму, яка нагадувала людське обличчя.

Далі з'явилася в іншому місці інша подібна пляма. Їх було чотирнадцять, як і кількість садових скульптур. Боязко глянувши через вікно, побачив, що скульптури вростають у стіну мого дому, ще трошки і їх зовсім не буде.

Якогось дня стіни їх поглинули повністю. Невже, це вони на мене дивляться з тих плям? Що вони хочуть? Угледівшись знову у вікно, помітив за одним з кущів ще одну скульптуру. Гм, чи вони не всі однакові? Треба це вияснити.

Так-сяк неквапливо пробирався у сад, до тієї статуї, яка була ростом, як я, але без обличчя. Поруч неї запримітив білу крейдяну маску з червоною цяткою на чолі. Нічого особливого. За садом ішли інші будинки, вулиці, поля. Але тут було відчуття, що це місце вже мало б закінчитися. І за садом не було інших будинків, не було вулиць, а був лиш він – сад захований у себе. Ним потинявся з пів годинки, а далі повернувся до сірої стіни свого будинку. Цілив поглядом у прочинене вікно. Скараскався і, нарешті, я знову у своїй кімнаті. Спокійний, що знаю, що сад порожній, що там нема нічого цікавого, лише – дерева, лише квіти й одна недолуга скульптура.

Час ішов, місяці летіли і я звик до тих плям, котрим я обводив олівцем очі, рот, надавав рис людини. Зате є, ось, сувенір – крейдяна маска. Приліг на ліжко й одягнув її. Все потемніло, а тоді розплющив очі: дивлюся з кількох місць на свою кімнату, наче я всюди. Одразу зняв і все нормально. Може зачарована? Знову одягнув і дивлюся на кімнату. Мене у ній вже немає, але біля мого дерев’яного ліжка кільканадцять скульптур. Вони оживають і лягають там, де лежу я. Відчуття мармурового холоду. Невже вони вростають у мене? Негайно зняв ту маску. Оглянувся, придивився, а на стінах уже жодної плями. Куди все зникло?

Зранку не міг прокинутися. Ледве-ледве підіймав опухлі повіки. У серці засів неспокій, тривога. Що не так? Я чекаю, щоб до мене хоча б хтось прийшов. А де усі? Мати вічно поцокує каструлями, а батько голосно бурмоче, коли читає газети. Новини долинають аж до моєї кімнати. А тепер тихо.

Кімнатами панує самотня вирва. За вікном дощ додає свого відчуття. Усе похмуре й лише барвисті квіти саду не втрачали своїх барв.

Серед ночі я притулився чолом до стіни. Прокинувся у кімнаті свого однокласника. Був напроти нього. Чув його подих, але не міг доторкнутися. Добре, що той довбень забув вимкнути світло. А в нього кімната простора із зеленими шпалерами, де якісь там трикутники та ромбики. Стіни обвішані десятками малюнків. Вони були без особливої цікавості: чорно-білі, прямі лінії, квадрати, риски. Чи це мистецтво?

Окрім картин вивчав інші дрібниці. Їх було чимало: статуетки з різних країн, порцелянові верблюди, дерев'яні крокодили, глиняні тарелі та, нічого собі та якісь колекційні ляльки.

Погляд ковзнув по кімнаті. А це що? На одному малюнку... чорт забирай! Олівцем намальований я. Якби ж це був лише портрет! Тут я весь голий! "Що це таке?" Вирвалося гучно з мене у простір кімнати й він прокинувся, притулився боязко до стіни, а я прокинувся вже у своїй кімнаті, яка була бідною на красу, її стіни прикрашали тріщини, відбитки від масних рук, написи від олівця та інші каракулі. Нічого особливого, крім маски, яка дивиться зі столика на стелю. Цікаво, що вона бачить, як вона, зрештою, потрапила до саду?

Наступного дня мене розбудив звук машини. В саду з'явилися люди: вони викорчовували дерева, зрізали кущі. Сад виявився не настільки великим, за ним існують інші будинки, вулиці, дорога. Від нього тут вони чомусь залишили лише ту одну статуя без обличчя, біля якої я знайшов маску.

Придивившись, побачив, що маску поїдали маленькі тріщини, геть осипалася, та залишала після себе білі сліди.

Іншого дня прибули робітники, вони почали збивати статую, яка розліталася на шматки, ставала нічим. Того ж дня і маска майже розсипалася. Зрозумів, що я її зможу одягти лише один раз. Одягнув і стою в саду, дивлюся у своє вікно. Намагаюся зняти маску, повернутися. Але не можу. Не відчуваю рук. Дивлюся на сіру стіну зі своїм вікном і кричу без крику очима. Може пройде? Адже проходило!

На тій стіні почали вимальовуватися плями, це були обриси людей. Повільно, звідти почали народжуватися кінчики білих пальців за якими виповзають долоні. Скульптури крок за кроком виходили зі свого сховку, йшли до мене. Повільно, неквапливо. Ще трошки і їхні тіні будуть неподалік. За кілька метрів від мене зупинилися і вже більше не рухалися. Стояли, як і колись, до мого вікна спиною. Лише я один бачу його чорний квадрат. Як мені, чорт забирай, повернутися? До саду зайшли знову робочі. Вони чомусь не здивувалися, що тут є статуї і я одна з них. Але ні, вони чомусь мене таки помітили. Пройшли крізь інші статуї й кувалда летить. За мить лежу! Це впало моє обличчя? Лише бачу небо. Та шматки уламків, які летять переді мною, мов комети. Білий порох. Згодом щось мене підняло. Оглядаюся і статуї нема, але замість неї стоїть якесь напівпрозоре тіло. Воно дивиться на мене моїми очима. Посміхається моїми губами. Далі я знову падаю.

Робочі повернулися:

- Дивись, якась маска. Дивно, звідки вона тут?

- Підніми її, най буде сувеніром!

- Та для чого вона мені? Може тобі буде треба?

- Та добре, давай, моя жінка любить всяку таку хрінь!

2.

Цікаво, чи довго я спав?

Мій перший новий спогад: мене протирають жіночі руки від пороху. Її очі дивляться на мене, її посмішка наповнює мене надією. Вона цілує мене, чи те, чим я є, але нічого не відчуваю. Анна місяцями мене день у день торкалася. Місцями її очі щебетали саме до мене! О, її очі! Зелені трунки для мого серця.

Невдовзі до кімнати, без жодного слова, заходить один з тих робочих. Три кроки від дверей і перед ним вона. Запах волосся. Шия. Його перший поцілунок. Капітуляція ґудзиків. Оголені тіла. Мереживо дотиків на грудях. Три кроки вперед. Ліжко. Очі-в-очі, подих-у-подих, губи-в-губи, щоки, ніс, руки на стегнах, руки скрізь, розповзаються лавою. Поцілунок розпечених тіл. Серце навпроти серця. Занурення. Волосяне тертя. Пульсація. Вібрація. Прикушена губа. Заклик бога. Останній подих. Пульсація. Вібрація. Крик. Постріл. Повільний крок... крок... крок...

Поруч блискотить у каміні вогонь. Кімната наповнюється новим запахом. Глибокі подихи розповзаються у тріщини.

- Слухай, а давай щось інше? Давай ти будеш іншим. Візьми ту маску!

- Для чого?

- Ну, котику, мені хочеться побавитися з тобою! А ти не хочеш? - і вона стулила до нього свої губки.

Він одягнув мене. І я одразу відчув його тепле неголене обличчя. Відчув! З кожним його подихом серця я відчував все більше його тіло, яке прагне знову відчути вже її, піддавався тій хвилі. Нарешті, я відчуваю її перший поцілунок, ніжний дотик, я чую її запах, відчуваю побивання серця, яке тріпоче дужче від нового мого дотику, її тіло ще тліє, просить вогню, просить мене! Камін палахкотів. Тіні витанцьовували на її обличчі. Теплий подих наповнив усю кімнату. Мої позичені руки огортають свіжу плоть, розповзалися зміями. Вони...

Я знову прокинувся. Дивлюся на стелю. Он воно, як бути маскою, яку поклали на столик. Це нудно! Якби я міг підвестися. І овва – я підводжуся. До кімнати заповзає світанок, сонячне проміння мандрує стінами. Мої очі прижмурюються! Вони прижмурюються? Невже я повернувся? Невже я знову сам для себе? Обертаюся – а там жіноче тіло. Лежить! Рухається, звивається у сні.

- Коханий, може, нарешті, ти знімеш із себе ту маску?

Я хотів щось відповісти, але не міг. Кивнув головою. Та направився на пошуки будь-якого дзеркала. У ванні я дивився на себе нового. На чоловіче тіло, яке відчував я, як своє. Навіть ранкова ерекція підтверджує відчуття мого життя. Приходило розуміння: якщо я зніму маску, то я втрачу можливість рухатися, втрачу можливість бути чимсь окремим, незалежним! Я стану уламком, який торкатиметься світ лише поглядом. Але чи я маю право красти чиєсь тіло, як вкрали його в мене? Чи не вкрали? Я не можу бути не собою. Час зняти свою маску. Чорт, чого вона не знімається? Чого я не можу відділитися?

Я продовжував дивитися на себе у люстерко, маска покривалася знайомими тріщинами, вона розпадалася. Мене огортав страх. Я зникаю? Це мій кінець? Але ні. Щось не так. Маска майже розсипалася, а я себе досі чую цим тілом. Навіть, коли з певним острахом змиваю останні білі залишки крейдяної маски. Мене немає!? А, можливо, це ця маска вкрала душу людини, якою я є зараз? Невже я витіснив її з цього тіла, змив у раковині теплою водою? Але я є, я є зараз, я є живий, можу доторкнутися до себе, можу, зрештою, доторкнутися знову її. Знову відчути її губи. Знову…

- Коханий, що ти так довго там робиш? У кімнаті холодно. Може розпалиш багаття.

Хотів щось відповісти, але чомусь далі не зміг. Наче, це тіло було полишене можливості говорити. З цим можна змиритися, до себе нового можна привикнути. Можна зіграти роль. Я ж був колись непоганим актором!

Розпалив вогонь. Знову торкнувся її:

- Ай, чому в тебе такі холодні руки, наче надгробна мармурова плита?

За хвильку вона розніжена заснула. Попорпався у кімнатах, знайшов відповідний одяг і вперше, як виявляється, за кілька місяців, бачу світ поза стінами. Навколо є люди. Ти зазираєш у їхні очі. Боже, я цього ніколи не цінував, не цінував, не слухав світ навколо себе. А він такий гомінкий, він – такий прекрасний. До всього хочеться доторкнутися. Понюхати. Мене переповнюють емоції. Ковтаю останнє тепле осіннє повітря, пірнаю між рук вулиці. Я – знову живий!

3.

- Лікарю, що з ним?

- З ним все гаразд! Вочевидь, на це вплинув стрес.

- Ти чув? - кивнув. - Що нам робити? Як це лікувати?

- У вас в дома все гаразд? Може, щось сталося таке, що нанесло йому травму? Можливо, це, навіть, ви щось зробили не так?

- Травму? Я? Та подивіться на мене, що 163 см можуть зробити з цим бугаєм?

- Тут важливі слова! Навіть такі бугаї можуть бути маленькими крихітними дітьми всередині. І достатньо слова, щоб їх розбити на сотні кавалків! Бо воно болить всередині й цього не видно. Не видно масштабів. Може, щось таки відбулося? До речі, що саме ви робили перед тим, як зник у вашого чоловіка голос.

- Гм.. Ну, нічого особливого!

- Розказуйте. Бо лише ви здатні щось сказати.

- Та нехай він напише, що було.

- Я хочу це почути від вас.

- Та кажу, нічого особливого. Це була субота. Він повернувся з роботи й ми... ну... ми...

- Зайнялися коханням?

- Так, коханням!

- Щось незвичне було?

- Та, ні!

- Зрозуміло. А може!

- Лікарю, вам що, в деталях, то все розповісти? Та бійтеся бога. - вона почервоніла. Її очі налилися соромом.

- Тут треба докопатися до істини. Ви готові допомогти чоловікові, чи ні?

Я сидів, а лікар уважно слухав, було видно, що його очі наливалися якимсь диким шаленством.

- Кажете маска?

- Так, я вирішила, що нам потрібно щось нове, хоч трошки. А ви що думаєте, це може якось бути причетним до цього? Бо, якщо чесно, він з тією маскою спав цілу ніч, й коли я прокинулася, він далі був у тій масці.

- А що було згодом?

- Він пішов до ванни, а повернувся без маски і відтоді мовчав.

Я сидів непорушно, наче знову настінна декорація, яка прокидалася лише від її рук, від її дотиків. Кожен ранок. Кожну ніч. Дивився на неї місяцями. Дивився, як вони пріють у своїх криках. Тоді мріяв доторкнутися, а тепер волію мати голос. Мені відомо, як звучить голос цього тіла: він є не надто грубим, не може витягнути високі ноти. Та я не пам'ятаю вже свого власного голосу. Попри все, не втрачав надії віднайти себе. Тому подався до того клятого саду.

Будинок, в якому я жив – знесли. На місці саду торговий центр. Поруч нічого особливого. Я вже втратив усяку надію, як побачив, що до крамниці заходить хлопчина. Це був я, точніше, моє тіло. Треба наздогнати. Вияснити правду. В будь-що повернути себе до себе.

От прокляття, не бачу його, втратив з виду. А може привиділося?

4.

Життя тривало. І я тривав у чужому житті. Жінка, яка є дружиною цього тіла, змирилася, що її чоловік німий. Я бачив, як це її турбувало. Вона шукала причину у собі. Знала б вона усе! Прокляла б! А розповісти? Хто повірить, що це дасть? Якби ж це була остання проблема! Через це втратив роботу, не зміг знайти щось інше. Дружина щодня впадала у летаргічний депресивний стан, у колись живих очах народжувався розпач та морок. Вона постійно лежала. Боялася мене торкатися, боялася на мене дивитися. Може вона помітила підміну?

Якогось ранку вона довго дивилася у стелю. Я дивився на неї. Моїм обличчям текли сльози. Мої завжди холодні руки торкнулися до її тепер холодних рук. Мій поцілунок в її чоло.... я бачу її мертвими очима стелю.

Злякався! Дивився на неї з кутка кімнати. Чекав дива, а його все не було!

Прийшла ніч. Кімнату огортав непроглядний морок і мною опановував страх – страх її смерті. Коли ж я наважився поворухнутися – відчув своє оніміння. Налякався, що щось почалося нове, я стаю статуєю? Але, Бог милував, я ще той самий. Розпалюю вогонь і дивлюся в її очі. Торкаюся її рук, її губ. Що я накоїв? Це моя провина! Це все - я!

Знову поцілував її в чоло. Дивлюся чужими очима. Чомусь підіймаюся. Але як це може бути? Вона ж померла! Погляд на себе поруч, на тіло, обличчя якого закам'яніло і було білим-білим. Я не можу керувати її тілом, лише спостерігати, відчувати та слухати. Чую, вона ридає, метушливо ходить. Хиталася від глибокого сну. Далі про себе говорить:

"Наснився якийсь чорт і копитом друлив-копнув мене у портал зі світлом. Що за чортівня, треба забути!".

Вмиває себе перед дзеркалом. Синці навколо шиї. Її обличчя, очі, в яких горить вогонь, який був розкладений з гніву та розпачу... Чому не відчуваю її тіла, чим я зараз є? Де я? На її обличчі немає маски!

"А він був сильний!" - промовила до себе у дзеркалі й торкалася шиї. - Ай, прийдеться носити тепер хустинку!

- Алло, чи можеш приїхати, мій чоловік… помер. Як, як? Напевне у вісні. Може серце? Я не знаю. Приїдь, бо я не знаю, що робити!

Тепер вона стоїть у тому самому куті, де я нещодавно стояв. Дивиться. Боїться, але підходить до тіла, яке знає краще за будь-що на світі. Його очі дивилися у стелю. І вона... не цілуй його! Схаменися! Та хто мене чує? Вона, зрештою, цілує в губи і я відчуваю цей поцілунок. Я знову відчуваю? Але тут чомусь так темно. Як розплющити очі? Де я?

- Де він? – я чув, як хтось увійшов до кімнати і одразу запитав.

- Ось, я йому заплющила очі.

- Як це трапилося?

- Я не знаю. Я прокинулася, а він вже був таким.

- Так-так, треба подумати, що говорити поліції. Треба перестрахуватися.

- Лікарю, тобто, Вікторе, допоможи! А якщо вони подумають, що це все я?

- А ти до того причетна?

- Аніскілечки! Ну хіба... Ні-ні!

- То чого тобі переживати? Телефонуй, поясни, як є, а розтин все покаже! Все буде добре! Моя лікарня - мої правила!

5.

Звук дороги. Звук коліс. Це нове відчуття, коли є рух без руху. Нове відчуття замкнутості. Дивно то все, я був маскою, не мав як таких очей, але бачив через діри. А тут бачу – нічого! Надіюся, це не буде вічно, надіюся, я не є в'язнем трупа.

***

- Маєте, що сказати востаннє?

- Так, я кохаю тебе, і де б ти не був – кохатиму. Прощавай!

- Все, можете закопувати!

- А ти бачив у чому він був похоронений? Бачив той перстень?

- Ну, і..?

- Що «і»? Та шкода. Може, ми б того...

- Воно тобі треба? Закопуй.

Стукіт землі об кришку труни. Це моторошні звуки. Тебе занурюють у нову темряву, подвоєну. Що буде далі зі мною? Адже я «живий». Не знаю, як і яким дивом, але живий. Невже, це все буде так? Дивно то все, я зачинений у футлярі тіла, що зачинений у футлярі землі.

***

- Давай, ти бачиш її?

- Так, бачу, он, чути вже!

- Відкривай! Ну?

- Та поміг би ти, а «нукати» я теж можу!

- Та я нічого не бачу!

- Наче я тут щось бачу. Світи добре! А це що таке?

- Що там?

- Ти хіба не бачиш?

- Та що там таке? Кажи!

- Світи уважно! Слухай, ми ж його хоронили без маски, чи не так?

Я прокинувся. Я знову бачу. Підводжуся!

- Бляха! Тікаймо! - заорали чоловіки, а один навіть кинув в мене лопату.

Торкнувся обличчя і відчув, що на ньому знову маска. Але ж як? Я ж сам бачив, як змивав її останні залишки! Та й біс з ним! Треба вибиратися звідси! Повертатися додому! Додому? Що я зараз таке? Зомбі? А-а-а! Чорт з ним! Якщо побачить мене Анна, то може зомліти, але ж... Ну, най буде, як буде!

****

Стукіт у двері.

- Кохана, це я, відчини! - о, я можу говорити!

- Хто там? Хто там?

- Це я – Макс!

- Це не смішно, Макса ми сьогодні похоронили. Ким ви б не були, йдіть геть, а не те я викличу поліцію. Я не жартую!

- Анна, хто там? - пролунав чоловічий голос.

- Та хтось видає себе за Макса. Вікторе, не відчиняй дверей, хто його знає, що за хворий там стоїть!

- З хворими я вже звик розбиратися. Дай биту! Відійди. – двері відчинили.

- Максим? Мак-си-им? Але, ж...

- Що лікар робить у нашому домі? Чому ти майже гола?

- Я, я, я...

- Що я пропустив? Що я пропустив? Відповідай!

- Заспокойся!

- Заспокойся? Віддай мені це. Віддай мені....

Що було далі - не пам'ятаю! Прокидаюся і знову перед очима небо. А потім на мене дивляться людські очі. Мої очі.

- Я тебе давно шукаю. Я відчув тебе, коли ти мене помітив біля місця, де був сад. Я знаю, ти мене чуєш, навіть бачиш! Як життя? - посміхається.

Злість. Ось він – крадій мого тіла, мого життя. А чим я є? Куснем крейди!

- Ти дуже небезпечний, ти цього не знаєш, але ти дуже небезпечний для мене! Тебе треба позбутися – раз і назавжди!

Незнайомець у моєму тілі дивиться на мене моїми очима, посміхається до мене моїми губами. Я бачу молоток. Ще трошки, ще трошки... І…

***

Щось трапилося? Чому я, знову я? Це я зробив? Розбив ту кляту маску?

Маска дивилася на мене своїми шматками, я чув її голос. Я знав її голос. Це крик у себе. Вона боїться темряви у яку себе загнала. Вона боїться себе. Хто б міг подумати, маска хотіла вбити мене, стерти, а натомість – вбила себе. На жаль, я так і не довідався чому усе це трапилося? Мене ж ніхто не одягав! Яка її історія, яке прокляття рухало нею і що мене від нього звільнило?

- Михасю, ти чув? - голос невідомої жінки звернувся до мене.

- Що я міг чути? - запитав.

- Ти знаєш, ти вже чув, що трапилося у сусідньому будинку?

- А що там трапилося?

- Та все вкупі. Я б то краще назвала – містичною мелодрамою: жінка поховала свого чоловіка, а він давай та «воскрес», прийшов у той самий день додому, а там – застав її з коханцем. А він давай і.. вбив обидвох. Розмазав, як шмарклі на столі. Але, добре, чого про дурне говорити? Чи не так? До речі, а я для тебе дещо маю. Ану заплющ очі. А тепер – дивися, дивися, що я купила тобі! Я знаю, ти не перший місяць колекціонуєш маски, шукаєш якусь особливу. Ось, я тобі таку знайшла! Гарна?

Вона дає мені крейдяну маску з червоною цяткою на чолі.

- Дякую, але ні, віднині жодних масок!

- Обіцяєш?

- Обіцяю!

//Прочинене вікно і та маска стрімголов летить, падає на траву, зазирає поглядом у небо, чекає свого обличчя, чекає свого життя…//

6.

Моє життя налагодилося. За кілька тижнів більше дізнався, що я "той" робив. І знаєте, нічого дивного! Жив звичайним життям. "Той", що був в мені, записав чимало відео, зробив безліч фотографій, де зі своєю дівчиною цьомки-бомки. Бісів син вмів таки жити! Але свиню ця сволота мені, зрештою, підклала! Дівчина від нього завагітніла. А тут кому докажеш, що не твоя дитина? Хоч не я робив, але гени будуть мої! Прийшлося змиритися і чекати народження маляти. Може це і на добре! Я і так відкладав життя, а тут замість мене все зробили! Навіть роботу пристойну в банку знайшли.

*** ***** ****

У дзеркалі стоїть тінь і говорить пошепки, неначе, це завиває вітер:

"Давно не бачились, малюче! Ти пам'ятаєш, що мені пообіцяв у десять років? Ти так швидко знову не помреш! Мені мало, я хочу ще!"

"Адеусе, чого ти знову хочеш?"

"Завтра п'ятнадцять років як я тебе врятував! І знаєш, мені хочеться чогось особливого! Згадую ті далекі часи. Твій майже увесь клас загубився в лісі й добрий чоловік вас зустрів. Показав дорогу до мене. Ваші тендітні тіла швидко ламалися. Але чомусь саме ти, твій вовчий погляд, мене зупинив. Правда, вже було пізно і ти сконав як й інші! Але мені захотілося побачити знову той твій погляд, який, неначе сотні ножів, проткнув моє серце! Як згадаю, так і мурашки біжать! Довелося зцілити твоє тіло, прикликати назад душу. І ти мені пообіцяв... Я був таким щасливим! Вперше за століття у мене з'явилося серце, яке забилося! Михайлику, чому ти мене кинув? Знаєш, мені було холодно без тебе усі ці роки. Невже я такий страшний? Ти любиш лише жінок? Ну, нічого, зараз вона повернеться додому і я буду для тебе нею, ми будемо знову разом! Як тоді, пам'ятаєш?"