Артефакт

***

- Це вона? - пальці старого з острахом торкаються довгастого футляра, обмацують вкриту темним лаком поверхню, з делікатною обережністю пробігають напівстертою в'яззю латинських літер. – Боюсь очам повірити. Неймовірно!

- Не сумнівайтеся, - з-під низько насунутого каптуру чути хрипкий голос гостя. – Це саме та Річ. Тепер гроші.

- Але абате Віт...

- Я попереджав! - Його долоня злітає в застережному жесті.

- Так, так, ніяких імен. Пробачте, шановний, розхвилювався, - господар йорзає в кріслі. - Я стара хвора людина і...

- Мій час обмежено, - підганяє гість. - Кінчаймо зі справою.

- Повірте, мсьє, я бажаю того ж. Але, перепрошую, хоча б одним оком...

- Платіть і дивіться, - співрозмовник стукає чітками. – У мене служба за годину.

- Та все ж волію переконатися. - Покупець дивиться з острахом, - Ви знаєте мій стан, лікарі кажуть…

- Смерті боїтеся? – у голосі відвідувача зневага. - Але ж, померти доведеться хоч як. Жива людина Річчу не скористається.

- З ритуалом я знайомий, - старий приречено киває, - і на все згоден. Однак… зрозумійте, це всі мої заощадження.

- Добре, - співрозмовник роздратований - Опустіть штори. Охоронець нехай вийде. Мерщій.

- Люк, залиш гроші і будь зовні, я покличу.

Високий, спортивної статури, хлопець передає кейс господареві і, затемнивши вікна, виходить. У холодних очах легка зацікавленість.

***

Обожнюю море. Люблю красу смарагдового блиску, солоний вітер та гуркітливий прибій. Легкі поштовхи хвиль нагадують дотики грайливої кішки. Море ненадійне, має мінливу натуру, але на підлість і зраду не здатне. На відміну від людей.

Тепер вільного часу маю вдосталь. Плаваю, пірнаю, а частіше, лежу, погойдуючись на поверхні, і дивлюсь у нескінченну блакить. Там сонце, хмари, чайки… а на березі туристи. Вони вовтузяться на мілководді, панічно боячись глибини.

Я глибини не боюсь. Навпаки, вона кличе, обіцяє спокій. Це відчуття приходить все частіше і я починаю йому вірити.

- Андре! Виходь, синку! Ти зовсім змерз.

Сьогодні неділя, і мама, після церкви, спустилася поблукати пляжем. Іноді вона кличе мене, як сьогодні, буває, стоїть під скелею, вдивляючись у лінію горизонту, і плаче, а більше сидить на дитячій ковдрі, застеливши нею плаский камінь, і переказує новини містечка. Наче мені то цікаво.

Вона не в собі останній час. Дається взнаки вік, та клопоти на старому винограднику. Місцеві тяжко зітхають, розуміючи, як важко самотній жінці.

Батька я не знав. Він був сезонним робітником, і почувши про мамину вагітність, просто зник. У десять не стало діда. У шістнадцять, я закохався в Софі. В Софі і море.

Ми бігали по воді тримаючись за руки. Накупавшись, знесилені, та щасливі, валялися на розпеченій гальці. Потім цілувалися, трохи напоказ, нікого не соромлячись. Те літо я не забуду ніколи. Як і вона, мабуть. Ми були по-справжньому щасливі. Принаймні я в це вірю.

На жаль, казки не тривають вічність. Восени Софі кинула мене. Тепер вона з Люком. Люк футболіст і хуліган, а я хлюпик і наївний мрійник. Для всіх її вибір логічний. Для мене ні. Я боровся як міг і, звичайно ж, програв. Здається, це мене вбило. Тепер я ніби й не живу. Одноманітні дні проходять повз не лишаючи сліду в пам'яті. На щастя, я маю море. Воно підтримує та втішає, дає надію, обіцяє шанс.

Вірю, колись я стріну її. Мою Софі. Ми будемо сперечатись. Дорікати одне одному. Звинувачувати. Може й кричати. Вона мені, швидше за все, надає ляпасів. Назве останніми словами. Заплаче. Обов'язково заплаче. І я їй пробачу. По іншому й бути не може. Зрозуміло ж, вся ця дурня не варта жодної її сльозинки. І моя безглузда образа, і тупі ревнощі, і відчайдушно-роковий стрибок зі скелі. Я втішатиму її, триматиму за плечі і тонути в безодні її очей. Софі заспокоїться, все зрозуміє і довіриться мені, а я обійму і ніжно притисну її до себе. Ми знов будемо разом. Удвох. З моєю коханою. Все повернеться. Все буде як раніше.

***

Цього ранку брати Дюран пограбували антиквара. Діяли грубо, навмання, не склавши жодного плану. Звичайно ж, господар був вдома. І його, звичайно ж, довелося вбити. Точніше, спробувати. На диво, голова старого виявилася міцнішою за раритетну пляшку синього скла. Босий, розхристаний, у закривавленному халаті, він вибіг на вулицю, лякаючи репетом перехожих. Хтось із них і викликав поліцію. Тепер горе-грабіжники ховаються дворами, все містечко на ногах, дороги перекриті, звідусіль чути серени.

- Жане, що тепер? Нас точно прихоплять, дупою чую, - Меме, завеликий, трохи гладкуватий хлопець, озирається з острахом, - Ти у всьому винен.

– Я? - старший брат вражений. - З чого б це? Хто про золото нудив? Мовляв, антиквари – ті ж ювеліри. Бабок – неміряно. Прогавимо шанс – лікті кусатимемо!

- Це все Люк! Мені б і на думку не спало.

- Люк місяць як у в'язниці, - Жан зло кривиться. - А ти недоумок.

– То було до арешту. Чорний вузький футляр, казав, – Меме із сумнівом розглядає здобич. – Можна розбагатіти...

- То сам би й взяв, базікало. Той антиквар - жебрак на пенсії.

- А йому не цікаво. От побити кого - щелепу зламати, ніс – то да. За це й сів. І надовго. Одного матроса на той світ спровадив, кажуть.

- Досить, - Жан, хоч і старший, але нижчий за брата на пів голови, широкоплечий, з жорстким обличчям, зазирає за вугол. – Сиди тут, я роздивлюся той кинутий дім.

- Вирішив звалити? – Меме радше стверджує ніж питає. - Я знав, що ти сволота. Тільки коробку не віддам.

- Закрийся, недоумку, – Жан ледь стримується. – Як би не мати, прибив, чесно. Виберемося, знати тебе не хочу. У Ліон поїду. Влаштуюся в порту, сім'ю заведу, як людина.

Меме цедить крізь зуби:

- Батько твій ажаном був, - нахабно посміхається. - Може тобі не в порт, а в жандарми?

Жан б'є різко, з силою, у нижню щелепу. Замахується знову, та Меме, впавши, заполошно закривається руками.

- Ще раз тявкнеш, скалічу. За язиком слідкуй, братику.

Намацавши в кишені пістолетну рукоять Меме шепоче ледь чутно:

- Нічого, порахуємось.

***

Прямую на голос матері. В неї хворе серце.

- Скільки можна купатись? Ще трохи і твої руки перетворяться на жаб'ячі лапки. Скоро будеш квакати, неслухняний хлопчик.

- Я вже не…

- І не кажи, що ти вже не дитина. Марш додому! Час обідати.

- Я не хочу їсти, мамо. Краще поплаваю, - намагаюся вмовляти. - Вода, як парне молоко.

Проте, вона не чує. Дивлячись убік прибою суворо заявляє:

- Ти зараз же йдеш зі мною, або ми не спілкуємось. Від сусідів соромно. Всі певні, що мій син потонув у тому чортовому морі. Не можна стільки часу проводити у воді!

- Мама! – Я починаю закипати. - Мені начхати на твоїх сусідів. Скільки можна повторювати те саме?

Вона раптом замовкає та закриває руками обличчя. Крізь притиснуті до рота долоні чути розгублений голос:

- Боже, з ким я розмовляю? Зовсім збожеволіла. Навіщо я прийшла сюди? Мені місце в лікарні для душевно хворих. Стара, несповна розуму дуринда.

Вона повертається, і механічно переставляючи ноги, прямує стежкою, що веде вгору. По її згорбленій фігурі видно, як вона здала. У грудях нестерпно пече. Мені соромно.

- Мамо, вибач, будь ласка!

Вона не реагує.

– Я обов'язково зайду! Обов'язково!

Якийсь час стою на самоті. Чому все так? Чому вона не хоче розуміти? Не знаю. І від цього ще важче. Я розгублений і пригнічений.

Чую шурхіт каміння і повертаю голову. Мого стегна майже торкається ніс кудлатого собаки. Це Марсель. Має розумні очі. Ми друзі по нещастю, споріднені душі. Та на відміну від мене, Марсель морю не вірить.

Колись у нього був господар. Надійний, дбайливий. Брав на рибалку. Та одного разу, човен розбився о рифи. Марсель виплив, а господар ні. З того часу пес сидить на березі, дивиться у далечінь і чекає. Вже кілька років.

- Гаразд, брате, - я простягаю до нього руку, але засмучено опускаю, - Схоже, ти теж не знаєш відповідей. Піду у воду, мабуть.

***

- Коробка важкувата, - Меме струшує її, притиснувши до вуха. - Може таки, золото? Не відкривається. Дивись, якийсь напис.

- Дай сюди, недоумку. Так… начебто латинь, – Жан намагається розібрати напівстерті символи. - Світи, давай! Ага, - водить пальцем. - «ferrum ab inferno». Щось там із пекла. Ну, з того світу, тобто.

- Ух ти! Цінна штука. Може й не брехав Люк. Відкривай, не тягни.

- Ні, не виходить, ламати треба. Слухай, давай не зараз. Швидше б ніч, та ходу з підвалу, – Жан мерзлякувато щулиться. – Моторошно. Кажуть, у цьому будинку повно примар.

Він кладе коробку і визирає у віконце під низькою стелею. Зовні сутінки.

Скриплять дошки перекриття і крізь щілину на їх голови сиплеться пил. Брати здригаються від несподіванки, потім обережно, намагаючись не шуміти, обтрушуються.

Меме тре очі:

- Будинок нежилий, а зверху хтось є. І знизу. Під нами ще щось?

- Відвали недоумку! – Жан потирає бік. - Дістав вже.

- Ти чого?

- Не тицяй під ребра своєю коробкою.

- Це не я.

– Що?

- Он твоя коробка. Ти її сам на уступ поклав. А я ні до неї, ні до тебе не торкався.

Брати оглядають один одного здивовано, а потім і з острахом. Жан бере футляр і тихенько стукає по ньому пальцями:

- Дивне місце. Якось тут... Не варто було сюди спускатися. Хоча, з іншого боку, і поліція навряд чи...

Меме, різко повернувшись, спрямовує промінь вглиб підвалу. Вдивляючись у темний прохід, задкує, притискаючись до брата:

- Там є хтось, бачиш? - Ліхтар скаче в руці. - Он він. Вона. У чорній сукні.

- Жах якась. Ти мене розігруєш? – голос Жана тремтить. - Може, ганчірка на стіні?

З-під підлоги чується невиразне бурмотіння. За стіною щось шарудить, шкребеться ледь чутно, зі стелі знов сипе пилом. Над головою дриботять часті кроки та лунає дитячий сміх. Меме підстрибує перелякано і спрямовує промінь вгору, на нещільно підігнані дошки. Крізь шпарину хтось дивиться.

Повернувшись до Жана, він збирається про це сказати, та застигає на місці з перекошеним від жаху обличчям. Його тремтяча рука піднімається з витягнутим у бік брата вказівним пальцем:

- Ммм...

Тепер і Жан переляканий не на жарт:

- Н-не мукай, братику. Я зараз від страху обмочуся. Чого ти в мене тицяєш?

- Ззаду! А-а-а-а!

Ривком повернувшись, Жан теж починає кричати.

Позаду старезна жінка в довгій чорній сукні. Верхня частина білого обличчя вкрита вуаллю, крізь яку проглядають темні провали очей. Коряві ссохлі пальці з розтрісканими нігтями тягнуться до коробки:

- Віддай!

Від її голосу брати клякнуть, не в змозі й дихнути. Обох б'є падуча, зуби стукотять, а волосся підіймається як наелектризоване.

- Віддай це мені! - Вузькі губи зло кривляться. Між ними видно довгі жовті зуби. - Віддай! Віддай! - повторює стара низьким скрипучим басом.

По темних вуглах щось діється, починається ворушіння, чути стогін і шепіт. Багатоголосою луною віддається:

- Мені! Мені! Віддай мені!

Насилу впоравшись з неслухняними ногами, напівбоком, боячись повернутися спиною, Жан відступає у бік нескінченно-далекого виходу. Меме він підштовхує плечем позаду себе. Ще трохи. І ще. Якби не брат, він дременув би щосили.

Рятівні сходи вже поруч, от-от… але потворна жінка не пускає. Миттю скоротивши відстань, вона хапає коробку.

Жану здається, що стара хоче її відібрати, але придивившись помічає - руки монстра прямо крізь дерев'яні стінки щось намацують. Щось, що належить йому. Можливо, дуже цінне. А можливо, й дуже небезпечне.

Ця думка підстьобує, він відсмикує здобич і волає:

- Стріляй, Меме! Вбий цю тварюку!

Лунають постріли, та кулі не завдають примарі шкоди, отвори затягуються на очах. Настає тиша, в якій крізь скиглення Меме чути клацання курка.

Жана охоплює лють. Перехопивши футляр обіруч, він б'є навідмаш. І це діє. Примару відкидає на добрі півметра, та хлопець насідає, жадаючи помсти за пережитий страх. Він не помічає, що перед ним порожньо, а удари припадають по цегляній стіні.

Від чергового удару коробка розбивається, з неї щось випадає з металевим брязкотом. Ненадовго настає зловісна тиша, щоб вибухнути какофонією несамовитого вереску безлічі потойбічних істот. Крізь стіни й підлогу тягнуться десятки потворних рук із гострими кігтями.

Жан нахиляється та миттю підхоплює предмет. Не відчуваючи ніг, брати вилітають назовні.

***

Втомлене сонце торкається обрію і морем розливається жовтогаряче полум’я. Скелі перекидаються на бурштинові брили, а хвилі у рідку мідь. Я не в змозі відірвати очей. На обличчі посмішка, а в душі спокій. Порожня, необтяжена думками голова стукається о близьке дно. Замріявшись, не помічаю як дістався пляжу.

Наді мною схилилось великооке дівчисько в рожевих трусиках і білій панамі. Їй роки три - чотири, але кмітливий вираз створює враження цілком розумної дитини:

- Хлопчику, ти потонув?

Спершись на руки незграбно перевертаюся:

- Мадмуазель, ви безтактні. Здається, ми навіть незнайомі.

- Добре, - вона згідно киває, - Мене звуть Люсі, а тебе, мабуть, Андре? Тепер давай бризкатися! - Її слова з дією не розходяться і, набравши в долоньки води, вона зі сміхом хлюпає в моє обличчя. Не в змозі стриматися відповідаю тим самим. Дівчинка голосно вищить. Нам весело.

Дошкуляє якесь протиріччя. Від його усвідомлення посмішка холоне на губах:

- Люсі, ти звідки моє ім'я знаєшь?

– Від мами, – відповідає безтурботно, – я про тебе все знаю.

- Ось як? І хто ж твоя мама?

Дівчинка відкриває рота, та раніше з берега лунає голос:

- Доню! Виходь, час збиратися. Сонце сіда.

Повертаюсь, і завмираю вражено. За кілька метрів бачу Софі. З іншою зачіскою, круглішими формами і значно дорослішу. З сумними геть втомленими очима. Зовсім не схожу на себе. Однак… Софі.

Почуття рвуть душу. Намагаюся зібратись докупи, та виходить погано. Чому вона тут? Чому так змінилася? І чому називає Люсі донею?

Оглядаю дівчинку. Сумніву нема, вони напрочуд схожі.

Боже, скільки ж минуло з того проклятого дня? З тієї жахливої миті, що відокремила щастя від біди, потрощила наші мрії та надії. Ні, не наші. Тільки мої.

Питаю дівчинку рівним голосом:

- Назви. Ім'я. Свого. Батька.

Дитина розгублено дивиться на берег, знов на мене і вимовляє це фатальне слово:

- Люк.

У душі закипає страшне. Я чекав цілу вічність. Чекав і боявся. Гнав від себе, але сподівався. І час настав. Я вже не наївний хлопчик, я монстр, що існував ці роки заради помсти. За підлість та зраду треба платити, і сьогодні хтось помре.

Підіймаюсь в повний зріст і беру Люсі за руку. Вона здивована:

- Щось сталося?

- Ще ні, – прикриваю очі. - Але скоро станеться.

Жінка на березі нервується. У її голосі тривога:

- Люсі?

- Так, мамо!

– Швидко на берег!

- Я не можу.

– Що?

- Я не можу, мамо. Андре мене тримає.

У Софі випадають з рук якісь речі. Вона робить кілька невпевнених кроків, і розгублено вимовляє:

- Не жартуй так, донечко. Іди до мами.

Я відсуваю Люсі за спину і, обернувши голову на сто вісімдесят, дивлюся на неї з загрозою. Дитина лякається, але в очах цікавість.

- Доню, доню, я тебе не бачу, - Софі чи то кричить, чи то стогне, - Де ти, золотко моє?

Дівчинка просить:

- Можна я вже піду?

Я хрипко шепочу:

- Мама погано поводилася. Вона прогулювала уроки та не робила домашніх завдань. А ще зрадила друга і здибалася з хуліганом. Мама має бути покарана. Ми ж не хочемо, щоб вона далі таке чинила? Щоб із-за неї вдруге хтось кинувся зі скелі?

- Ні, - дівчинка заперечливо хитає головою, - мама добра. Вона мене любить. І тебе. А тато сказав, що уб'є вас, як вона з ним не буде. Їй довелося.

Софі, тим часом, переставляючи ноги, як сомнамбула, входить у воду і, схилившись над чорною поверхнею, невидяче нишпорить долонями. Її підборіддя тремтить, а губи ледь чутно повторюють:

- Ні, будь ласка, будь ласка, не треба!

Виглядає вона досить безглуздо. Навіть комічно. Відчуваю, як мого рота перекошує недобра посмішка. Не в змозі стриматись починаю реготати. Все голосніше та голосніше. Здається, у мене банальна істерика. Сміх виходить зловісним. Відлуння розноситься вздовж безлюдного пляжу, і вона його чує.

Бліда як крейда Софі, випростує спину, прислухається і, повернувшись у мій бік , прямує на голос. Її погляд зустрічається з моїм :

- Андре?

Я здивований:

- Бачиш мене?

На її обличчі безнадійна рішучість:

- Жахливо виглядаєш.

- Пробач, важко голову тримати, шия зламана. Вдарився об гострий уступ нашої скелі. Пам'ятаєш її? – я вказав на чорну громадину, що небезпечно нависла над пляжем. – Ми любили на неї влізати.

Софі притискає руки до грудей:

- Тобі дуже боляче… було?

- Боляче? – знизую плечима. - Що таке фізичний біль? Дурниці. Захлинатися, повільно занурюючись у глибину, не в змозі й пальцем ворухнути… Не переймайся. А от душевний біль - це щось особливе. Це справді сильне почуття. Воно не дає померти навіть мертвому.

- Вибач, Андре, але то твій вибір, - вона дивиться із жалем. - Я цього не хотіла.

- Ти зрадила мене! І пошкодуєш, - схиляюся над Люсі і торкаюсь симпатичної голівки. - Яка гарна дівчинка! Вся у маму. І така ж добра. Будеш зі мною дружити? А я тобі покажу одне цікаве місце. Туди важко підніматися, зате спускатися - швидко і легко. Навіть злякатися не встигнеш.

- Ні ні ні! - Софі падає на коліна, - Благаю, не треба! Візьми мене, тільки доньку не чіпай!

Якось не по собі. Може це жалість? Почуваюся співучасником дешевого фарсу. Освітлення, щоправда, обмаль… а ні, от і місяць з’явився, можна далі відігравати лиходія. Крім жартів, хочеться висловити щось неприємне, завдати болю, змусити страждати, але… дуже потішно Софі, у воді борсається. Ще й на колінах. Виявляється, бути гадом не так легко, як здається.

Я не в змозі й далі тримати серйозний вираз, і остаточно здаюсь:

- Нормально все, заспокойся. Я що на вбивцю дітей схожий? Хоча, так, - чешу потилицю, - мені тут сказали, що виглядаю не дуже. Давайте вже йдіть сушіться. Застуди не вистачало.

Софі кидається до дочки і намагається її забрати. Та де там, Люсі опирається:

- Ну, мамо! - в її голосі прохальні нотки. - Андре обіцяв показати мені скелю!

***

Брати Дюран, пересварюючись, бредуть у темряві. Ліхтарик сів, і орієнтуватися доводиться смугою прибою. Вони вкрай роздратовані, бо мусили втікати від того, у що вчора й не повірили б. Нестерпно хочеться зірвати на комусь злість.

- Ну, ти й сволота, Жане! – бурчить Меме, об щось перечипившись. - Я мало не здох у тому підвалі. Все через тебе! От би тріснути цією каменюкою по твоїй макітрі.

- Чого рюмсаєш, цуценя? Страху натерпілося? Ні, малий, не буде з тебе толку.

Меме зупиняється:

- Ти назвав мене цуценям? Цуценям, так? Я не слабак! Хизуєшся що старший? Дивись, оце пушка, якщо що. Ось, зарядив! Не дратуй мене, чуєш?

Жан зупинятися й не думає. У темряві не розібрати, але здається, він показує середній палець. Від цього Меме кидає в жар, а в голову лізуть плани помсти. Але, не стерпівшивши самоти, він кидається навздогін:

- Гей, Жане, що у коробці було? Я бачив, ти підібрав цю штуку!

- Ніж.

- Який ще ніж? – Меме здивований. - Кинжал раритетний? З камінням?

- Старий іржавий ніж. На кшталт кухонного, тільки лезо ширше. Ручка кістяна подзьобана. Я не роздивився, часу не було. Думаю, мотлох. Той телепень його точно на смітнику знайшов.

Далі йдуть у тиші, міркуючи про своє. Все здається марним - ні грошей, ні хабара, ще й поліція насіла.

Жан різко стає, до чогось прислухаючись. Меме мало його не зносить, й сипле прокльонами.

- Замовкни! Чуєш, хтось біля води? - хлопець здіймає руку. - Давай тихіше, бо нарвемося.

Молодший брат вдивляється в темряву, і радо посміхається:

- Жінка з дитиною! Ха, це ми вдало зайшли. Хоч у чомусь поталанило.

- Тупий? Вздовж скелі прокрадемося, вони й не помітять. До човнів якихось двісті метрів. Оин в море стягнемо - тільки нас і бачили.

- Ні, - Меме хитає головою. - Ти йди, а я трохи затримаюся. Впізнав я ту хвойду, це дружина Люка. Хай за цього брехла відповість. Ми через нього в дупі.

- Стій, братику, не на часі. Іншим разом поквитаємось!

Але той ніби не чує, перелазить великий камінь і прямує не ховаючись. Його широка постать чітко помітна у світлі спливаючого місяця.

***

- Люсі, пізно вже. Відпочинеш, а вранці повернешся. Я буду тут, обіцяю.

- Завтра не зможу, ми їдемо в Ланс. Тата нарешті посадили, і мама везе мене до бабусі. У неї краще, бо там немає жодних бандитів, а лише пристойні люди. Мама піде працювати, і ми нарешті віддамо борги.

Дивлюся на Софі стурбовано:

- Що, так погано?

Вона заперечливо хитає головою:

- Вже ні. Тепер все буде гаразд. Я наробила помилок, і час їх виправляти.

- Дещо не виправиш.

- Вибач, Андре… Я винна.

- Та нічого, ти мені пробач. Безглуздо вийшло, дитину он налякав. Все, йдіть запізно для… всього.

Неподалік хтось чортихається, і ми обертаємось на голос. По гальціі плетуться дві чоловічі постаті. Одна ніби неохоче, трохи позаду, інша, вальяжно, з руками в кишенях.

- Які люди! – товстун явно знущається. – А чого самі, без татка Люка? Жане, дивись, дівчата! Тобі яка подобається?

- Ходімо Меме. Ми поспішаємо, взагалі.

- Зачекай, братику. Тут питання серйозне. Фінансове. Маємо неприємності через її чоловіка. Вона нам, по всьому, гроші винна.

І, повернувшись до Софі:

- Як розрахуєшся, красуне?

- Провалюй, недоумок! Люк сів, і вам недовго гуляти.

- Чогось мене всі недоумком називають, як би не образитись. Маю вразливу душу, - Меме робить крок і хапає Софі, намагаючись притягти до себе. – Зі мною краще по-доброму, може частину боргу пробачу.

- Відвали, сказала! - Софі вивертається і штовхає його в груди. - Руки забери, свиня жирна!

Меме б'є долонею навідмаш. Вона не втримується на ногах і осідає. Люсі кричить і зі сльозами обіймає маму.

Я з гарчанням накидуюся на тварюку. Товчу його як божевільний. Лупцюю щосили, без передиху. Він навіть не помічає, мої кулаки проходять крізь нього.

Нахилившисьсь, наче ляльку відштовхує дитину. Хапає Софі за волосся і здіймає на ноги. На пиці нахабна посмішка. Дівчині негаразд, але вона не здається, пручається як може. Та ясно, що сили нерівні, шансів жодних.

Я скаженію. Підхоплюю камінь, але він ледь зрушує з місця, в моїй долоні порожнеча.

Жахливо опинитися у повній недієздатності. Мої почуття не передати словами. Це нестерпно. По справжньому. Безсилля і розпач, ненависть і неможливість щось змінити. Мене розпирає зсередини щось страшне. Те, чому не місце у цьому світі. Воно намагається пройти крізь мене, увірватися в цей світ з того зворітного.

З мого горла виривається крик відчаю. Я вию з тугою приреченого звіра.

Жан озирається:

- Все, братику, йдемо. Чогось мені не по собі. Немов холодом повіяло, як у тому підвалі.

- Ні, я ще не закінчив, - Виродок насолоджується беззахисністю жертви, - Саме до найцікавішого підходимо. Бачиш, як від нетерплячки хвойда зводиться?

Софі вдається дотягнутися і полоснути кінчиками нігтів по нахабній пиці. У Меме на щоці кров. Він знову б'є дівчину. Та падає непритома.

Десь зовсім поруч лунають поліцейські сирени. Вгорі, на початку спуску, чути чоловічі голоси та наполегливий собачий гавкіт. Серед кущів мерехтять потужні промені світла.

- Ходу! Ходу! – Жан зривається вздовж берега, туди, де рятівні човнови, але вже й там спалахують світові плями.

Брати озираються, не знаходячи виходу, а жандарми вже стоять щільним ланцюгом по лінії обриву. Їх не менше двох десятків і у кожного ліхтар.

- От і все, - старший брат опускає руки, - Догралися. А я зав'язати хотів.

– Не все, – Меме підхоплює на руки маленьку дівчинку, – У мене пушка, не забув?

- Гей, недоумку, здурів? – Жан повертається до брата. – Це дитина! Пусти зараз же. - Його руки тягнуться до малої, але гуркоче постріл і хлопець падає, зігнувшись від болю.

- Я попереджав, щоб не називали мене недоумком? – Меме посміхається майже по-доброму. – Попереджав!

Він стоїть у світлі ліхтарів, явно красуючись. Лівою рукою притискає перелякану дитину, в правій зброя. Ще теплий ствол приставлено до голови дівчинки.

- Що, наздогнали? Ну, то не тягніть, підходьте. Зараз цікаво буде.

- Хлопче, не дуркуй, - голос офіцера спокійний та розважливий. - Давай поговоримо.

- Обов'язково поговоримо! А чого так далеко? Спускайся, бачиш, я не тікаю?

- Дівчинку відпусти, тоді ближче поспілкуємось.

- Ти теж мене недоумком вважаєш? Лови маслину, тупий флік.

Меме повертає зброю у бік жандармів і робить кілька пострілів поспіль. Ті припадають до землі, ховаючись за великим камінням.

- Ну, як, сподобалося? Хто тепер недоумок ?

- Нікому не стріляти! – командує офіцер. - Мсьє Дюран, чуєте мене? Кидайте зброю! Ми розуміємо, сталася прикра помилка. Зараз у всьому розберемося. Вас ніхто не чіпатиме.

- У якому сенсі, ніхто не чіпатиме? Я щойно пристрелив цього засранця, Жана!

- З ним все буде гаразд! Лікарі вже на підході. Зараз...

- Гаразд? - Меме, що остаточно злетів з котушок, направляє зброю на пораненого брата. Він збирається закінчити справу, але в цю мить, промайнувши чорною блискавкою, на нього падає кудлатий пес.

Марсель, відволікаючи на себе вбивцю, тягнеться пащею до його горла, а я, насилу намацавши руку Люсі, намагаюся забрати її на безпечну відстань. Та несудилося - лунають два злитні постріли, а слідом собаче скиглення.

- Куди ти, мала? - Меме пом'ятий, але при силі. - Я тебе не відпускав! - Він хапає дитину за іншу руку і смикає на себе. Пес, біля його ніг, піднімає закривавлену морду і гарчить, показуючи ікла. Покидьок знову тисне на гачок. Гримить смертельний постріл і затвор стає на затримку - патронів немає.

За мить лунає команда офіцера:

– Вперед! Взяти його!

Відразу кілька чоловіків зриваються з місця і, ламаючи кущі, мчать вниз.

Софі слабо стогне, тримаючись за голову. Вона сидить просто на землі, не в змозі підвестися на ноги. Поруч скрючений Жан, геть закривавлений, з перекошеним від болю обличчям, щось намацує за поясом. Безформною купою валяється мертвий собака. Меме, відкинувши порожній магазин, тремтячими руками вставляє повний. Налякана дівчинка повзе на колінах подалі від страшної людини. Я… я стою і безсило дивлюсь на те, що відбувається. Дивлюсь, і розумію – поліцейські не встигають. Наближається жахлива розв'язка.

Ось, вбивці вдається вставити магазин. Ось на його обличчі з'являється задоволена посмішка. Ось він наводить зброю на дитину. Ось…

В мені суцільний морок. Він рветься назовні крізь пори моєї шкіри. Долоні огортає темне марево. У моїх очах безодня. Я дивлюсь на Жана. Він дивиться на мене. Йому страшно. Пересиливши себе, щось простягає слабкою рукою. Це ніж. Я беру його.

Пальці зручно охоплюють шорстку рукоятку. Контакт. Ніж визнає мене Господарем. Дивна сила розтікається судинами. Схоже, моє тіло набирає міць, стає майже матеріальним. Цей артефакт здатний наділяти могутністю. Та чогось не достає, якоїсь дрібниці. Бракує хоча б однієї… жертви. Для початку. Поки що вистачить і однієї. Адже він дуже голодний. Він прагне крові. Гарячої. Живої. Його ім'я – Жертовний Ніж. І скований він із пекельного заліза.

Навколо все завмирає. Ніж пропонує зробити вибір. Я роздивляюсь претендентів. Люди у безглуздих позах виглядають смішно. Вони схожі на лялькових супергероїв, розставлених рукою хлопчика, що помчав із друзями грати на вулицю. Мені б не було до них жодної справи, якби не пістолет, націлений у голову дитини. Меме вважає себе хижаком. Я призначаю його жертвою.

Роблю крок і, здійнявши руку із затиснутим у долоні Ножем, з силою опускаю її вниз. Розсікши плоть і, з тріском ламаючи ребра, лезо глибоко входить у груди Меме. Уся темрява, що маю в собі, перетікає крізь ніж і розливається в тілі жертви.

Від несамовитого крику, що виривається з горла Меме, холоне кров. Йому боляче. Він страждає. І це тішить. Плоть його скукожується і чорніє. Шкіра тріскається, беручись коркою як від дії високої температури. Ніж п'є його життя.

Артефакт задоволений та ситий. Він вдячний і готовий віддячити мені. Йому кортить поділитись частиною життєвої енергії. Для нього одного її занадто. Вона вирує в ножі, змішавшись з тією темною силою, яку я виплеснув із себе. Ножу це не подобається. Він прагне повернути її назад, але я вже відпускаю рукоять і відсмикую руку.

У Меме підгинаються ноги. Він падає на коліна не перестаючи кричати. Обидві його руки хапають кістяну ручку ножа, і той визнає його Господарем. Господарем та жертвою одночасно. Енергія життя і смерті циркулює все прискорюючись, то наповнюючи собою пекельний метал, то знов повертаючись у тіло.

Перелякані люди задкують і завмирають на відстані кількох метрів. Вони не в змозі повірити у те, що діється. Той жах, що відбувається на їхніх очах, виходить за межі розуміння. Людина, що стоїть навколішках у центрі круга безперервно змінюється, по черзі перетворюючись то на виснажений, висушений часом, труп старого діда, то на молодого, повного сил і життя хлопця. На його обличчі неймовірні страждання, а із зірваного від крику горла виривається надсадний хрип.

Після кожного циклу ніж, що стирчить із грудей жертви, все більше розжарюється, доки починає світитися. Нарешті, дійшовши до межі міцності, він спалахує яскраво-червоним світлом, і обсипається дрібною іржею.

Труп виснаженого старця в рваних лахміттях, зі слідами страшних виразок і опіків по всьому тілу, так само стоїть на колінах, оточений онімілими глядачами. Його худі руки, з обгорілими до кісток долонями, вчепилися в краї жахливої рани, в безнадійній спробі розірвати власні груди. Рот широко відкритий у беззвучному передсмертному крику. Замість очей, каламутні більма.

У гробовій тиші плями яскравого світла ліхтарів, тремтять, створюючи численні рухливі, ніби танцюючі у мертвенно-білих променях, вугільно-чорні тіні.

***

Сиджу поруч із матір'ю на пласкому камені, вкритому моїм дитячим покривалом. Вона переказує новини за добу, а я киваю, вдаючи увагу. Звичайно, це гра, вона не може мене бачити, як, втім, і решта людей. Уявляю, що все як раніше, коли я ще жив, і міг планувати майбутнє. Та виходить, не дуже. Кого я обманюю? Взагалі не виходить. Мене насправді немає. А ця нічна історія, швидше за все, кимось вигадана. Крім материнської любові на цьому світі мене вже нічого не тримає. Пора йти. Я встаю і вимовляю голосно та чітко:

- Мамо, я йду. Зовсім. Відпусти мене, будь ласка!

Вона замовкає на півслові. На обличчі розгубленість та здивування:

- Синку?

– Мені тут не місце. Це неправильно.

Мама розглядає відбиток моїх мокрих плавок на покривалі. Торкає його кінчиками пальців:

- Андре?

- Мені час, мамо. Прощавай.

Вона піднімає голову і дивиться мені просто у вічі. На її щоках доріжки сліз.

- Прощавай, синку. Прощавай, мій хлопчику.

Не можу далі тягнути, повертаюся і йду до моря. На мене чекає глибина. Поруч, торкаючись мого стегна, неквапно ступає великий кудлатий пес. Його звуть Марсель. Це мій друг, і він більше не боїться води.