Десять і один рік до щастя

Щастя, поділене на двох, множиться.

Вільям Хезлітт

Комусь в житті щастить у грошах, комусь у коханні. Та це не про мене. Хоча в лотерею я одного разу виграла дві гривні, купивши двогривневий лотерейний квиток. А от у коханні щоразу випадає «зеро». Загалом, мене то не надто турбує, навіть зручно: сама собі хазяйка, не під кого не треба підлаштовуватися.

А от мої батьки посперечалися б. Їм і зятя подавай, і онуків, і, взагалі, хочуть для мене «справжнього жіночого щастя», бо переді мною вже тридцятка майорить. (Йой-йой!) Вони навіть не здогадуються, яка ж я щаслива від того, що не треба готувати чоловікові сніданки й вечері, прати по вихідних, прибирати тричі на тиждень. Я ж роблю це, коли захочу! І, до речі, мені лише двадцять вісім!

Мої чергові стосунки накрилися мідним тазом тиждень тому, а розпочинати полювання за новим кандидатом на звання мого хлопця я не квапилася – насолоджувалася приємною в усіх відношеннях свободою.

А свобода моя полягає в неконтрольованому читанні книг. Читаю все без розбору: від ванільних жіночих романів до жорстких кривавих трилерів.

І, думаю, ви не здивуєтесь, коли я скажу, що працюю в книгарні. То мій особистий рай! Якби не покупці. Та я на них не зважаю, тому що справу свою знаю, в собі упевнена та й поговорити також люблю. Загіпнотизую своєю щирою посмішкою, заговорю від душі, стрельну з-під вій зеленими очима – і ось уже й молодий хлопчина, і старенька бабуся погоджуються, що саме цих книжок їм в житті не вистачало. Ви не думайте, то не відьмацький хист, а професійний досвід, адже згодом покупці обов’язково приходять, щоб подякувати за цікаві книги та за слушні поради.

Та ось одного дня зі мною стався збій…

****

Той чоловік нічим особливим не вирізнявся. Був невисоким та кремезним, наче займався боротьбою. Зимовий одяг не міг сховати міцних широких плеч та м’якої ходи лева.

Я вичекала стандартні три хвилини і підійшла до чоловіка, який в той час переглядав щось з історії.

- Я бачу Вас зацікавила книга, – мовила. – Гарний вибір…

Тієї миті він підвів на мене очі та поглянув ТАК, що в мене коліна затремтіли й мову відібрало. Я відчула себе так само, як і в дитинстві, коли їздили з класом до лісу, де заблукала. А зараз в темному лісі його очей я загубилася знов.

- Ви не помиляєтесь, – чоловічий голос огортав м’яким оксамитом. – Книга гідна. Та мене зацікавила не вона, а… Ваші чарівні очі.

Знітилася від такого витонченого компліменту, опустивши погляд долі.

- Ви надзвичайно вродлива жінка. Чоловіки певно присвячують Вам подвиги, пишуть вірші, співають серенади, дарують квіти.

Від потоку незвичних люб’язностей моє обличчя розпашілося і, здалося, набуло не легкого сором’язливого рум’янцю, а насиченого бурякового відтінку, включаючи шию, лоб і вуха.

- Ви полонили моє серце, найпривабливіша! – продовжував незнайомець. – Я тепер ще довгий час не зможу спокійно спати, думаючи про Вас, мріючи про Вас.

Від таких відвертостей я була готова крізь землю провалитися. А поки мене кидало то в жар, то в холод, відвідувач попрощався з моїми колегами та, нічого не придбавши, вийшов з книгарні.

Дівчата одразу ж обступили мене з питаннями:

- Асько! В тебе новий прихильник!?

- Гарненький! Колися, хто це такий?

- Як же звуть твого залицяльника?

- Дівчата, та я його вперше бачу! – захищалася від словесної атаки подруг. – І навіть не уявляю, як його звуть!

- Розказуй-розказуй!!! – колеги не йняли віри моїм словам. – Ти бачила ЯК він на тебе дивився? Наче удав на кроля. Хіба що не облизувався. Якби не свідки – з’їв би!

Я нервово розсміялася, а мої щоки знов накрила бурякова хвиля.

****

За два тижні, що минули після того, як дивний незнайомець відвідав книгарню, я вже й думати про нього забула. А дарма…

Грудень насміхався з людей, влаштовуючи то відлигу, то віхолу. А в переддень Нового року зранку запустив справжній сніговий марафон. Увесь день з неба сипалося і віялося. Тому у сніговій людині, що увійшла до магазину, я не одразу впізнала свого прихильника. Але ту вдавано-ліниву ходу хижака та міцну статуру неможливо не помітити, а помітивши, зашарітися від впізнання.

Я не розуміла, що відбувається зі мною, чому я так дивно реагую на чоловіка, якого бачу вдруге в житті, навіть імені якого не знаю.

- Доброго дня, красунечко! – радо привітався.

- Доброго дня! Якщо він добрий… – помахом руки вказала за вікно.

- Згоден! – чоловік розстібнув та зняв куртку підбиту хутром, щоб струсити з неї сніг.

Під чорним светром вгадувалася широка спина, міцні плечі та руки, що вигравали м’язами при кожному русі. Доповнювали композицію вузькі стегна та пружні сідниці, вдягнені в джинси.

Від цього видовища мені стало млосно і затріпотіло в животі.

Чоловік обернувся і, вдягаючи куртку, посміхнувся, помітивши мій ступор. Я ж голосно ковтнула захват, що грудкою став у горлі, та знов зніяковіла.

- Я теж не люблю зиму, холод і сніг, – він сказав. – Мені більш до вподоби літня спека. А Вам, чарівна панно?

А мене в цю мить висмикнула вибаглива купувальниця зі списком потрібних їй книжок:

- А ще, Асенько, може порадите щось на свій смак, щоб мені сподобалось. Ви ж завжди знаєте, що може зацікавити. Може щось новеньке читали?

Поки я яскраво презентувала жіночці новинки її улюбленого жанру, вона лише захоплено вигукувала: «Беру! Хочу! Те що треба!» Із чималим стосом книжок я підвела її до каси. Там мене перехопила немолода доглянута дама, що шукала подарунки для своїх онуків з Іспанії, до яких їхала гостювати на свята:

- Розумієте, я хочу, щоб мої онуки знали не лише іспанську, а й українську. Донька розмовляє з ними рідною мовою, проте цього замало, бо батько – іспанець, тому в родині говорять переважно іспанською. Тому мені і потрібні казки українською…

Я запропонувала клієнтці різноманітні збірки казок народних і авторських з яскравими ілюстраціями, з творчими завданнями, з пазлами, з віконечками та наліпками. А жінка в той час і захватом розповідала про своїх коханих онуків. Через деякий час вона, задоволена вибором, з кількома різними збірками казок, перемістилася на касу.

Мій новоявлений прихильник старанно робив вигляд, що захопився якоюсь книгою, а сам «потай» спостерігав за мною. Я раз по разу відчувала на собі його погляд. Він то обпікав, то глузував, то пестив.

- А я люблю весну! – продовжила я перервану розмову, повернувшись до свого залицяльника. – Весна не жарить спекою, не виморожує душу зсередини. Вона дарує свіжість, оновлення, відродження.

Здоровань відклав книгу, проявляючи зацікавленість і готовність слухати мене далі.

- Навесні все розквітає, а під моїм вікном в батьківській хаті рясніє цвітом черешня.

- А звідки ж Ви родом? – спитав.

Я назвала невеличке село у передмісті, де жили мої батьки.

- Знаю, знаю! – усміхнувся. – Там надзвичайні врожаї яблук. А черешні там відбірні.

- Так-так!!! – я чомусь так зраділа обізнаності незнайомця, що із задоволенням поринула у спогади з власного дитинства. – Черешні просто надзвичайні! Чорні. Лискучі. Налиті солодким соком. Вони вибухають у роті, даруючи таку насолоду смаку та свіжості, що не хочеться зупинятися! Я в дитинстві зривала їх з дерева просто через вікно. Це була така смакота!

- Ви так смачно розповідаєте! – чоловік аж прицмокнув. – Я тепер вже не дочекаюся літа, коли достигають черешні. Я відчуваю, що це мій громадянський обов’язок: допомогти Вам збирати черешні. Можна навіть через вікно, бо так смачніше. Залиште мені свій телефон – і я завжди буду на зв’язку.

Я розсміялася, проте продиктувала номер вигадливому прихильнику.

Мене знов відволікли покупці, що обирали подарунки до Нового року. Я була змушена залишити свого співбесідника, який виявився доволі цікавим та симпатичним. Та поки я консультувала огрядного дядечка, мій незнайомець зник, а я зрозуміла, що так і не дізналася його імені.

- Ще ніхто не вдавався до такої театральщини, щоб лише довідатися номер мого телефону, – ділилася я з колегами – Мене це одночасно і хвилює і лякає і лестить.

- Тепер і на твоїй вулиці буде свято! – урочисто виголосила худа довговида касирка.

- Стривай, він же мені ще навіть не зателефонував! – заперечила я.

- Дівчата! А давайте закладемось, що хлопець зателефонує ще до Нового року. Як же він перед нею встоїть: вона ж така стигла, солодка, налита соком, як черешенька.

Всі голосно розсміялися, та також погодилися, що чоловік дійсно запав на їхню Асю.

- Та ну вас! – я зі сміхом відмахнулася від кепкування дівчат.

****

Вдома я зо дві години крутилася перед дзеркалом, намагаючись побачити оту «вродливу панну», яку розгледів в мені мій таємничий «містер Х». Нічого видатного. Хоча навпаки: при моєму маленькому зрості і недовгих, але струнких ніжках, маю досить таки видатні округлі стегна, тоненьку талію і видатні груди третього розміру. Тільки, що тут такого надзвичайного, щоб аж ТАК захоплюватися! Сама я від своєї зовнішності інколи скаженію: очі невеликі, мигдалеподібні (напевно предки були монголи чи татари), кольору болотного моху; ніс, наче й невеликий, та рівний, як в античної статуї; губи доволі пухкі, навіть припухлі, наче їх бджоли покусали; щоки, от саме щоки роблять моє обличчя круглим, хоч я і не товста, і мене це ой як дратує; єдине чим в собі пишаюся – то волосся: довге, хвилясте та розсипається русявим шовком. Отака от я красуня!

Дві години перед дзеркалом не переконали мене у власній неповторності. Навіть ще більше стали незрозумілими чоловічі смаки і вподобання, і те, що нам, жінкам, ніколи чоловічим зором на себе не глянути.

А ще пізніше виявилося, що закладатися дівчатам не варто було, адже Новий рік я зустріла на самоті з пляшкою шампанського та тарілкою олів’є.

****

Минув цілий рік від знайомства, яке так і не стало знайомством. Я за цей час познайомилась з хлопцем по інтернету. Не сказати, що я ним надто захопилася, та якось стосунки наші затяглися на цілих пів року. До його весілля, про яке я дізналася, коли він запропонував мені і надалі бути його коханкою. Відмовилася. А він образився та ще довго дзвонив і шукав зустрічей.

Я ж стосунків не шукала, хотілося перепочити. Читала, працювала, робила щасливими покупців у книгарні теплою усмішкою, душевною розмовою та цікавою книгою. Дівчата вже мене не чіпали. Навіть мама взяла тайм-аут і не згадувала, як же їй не вистачає онуків. Тепер спокій був моїм щастям.

Я звично поприбиралася в хаті, прикрасила ялинку, накришила овочі на олів’є, поставила печеню у духовку та шампанське у холодильник. Цей Новий рік обіцяв бути близнюком минулорічного. Мене це влаштовувало.

Коли задзвонив мобільний, я потягнулася за ним, чекаючи привітань від когось із рідних чи друзів. Та незнайомий номер змусив замислитись, чи варто відповідати. Кілька секунд дивилась на екран та… відповіла:

- Алло!

- Алло! Вітаю! Радий тебе чути! – радість в голосі співбесідника відчувалась майже на дотик.

- Хто це? – холодно спитала.

- Ти не впізнала мене? – щиро здивувався голос у слухавці.

- Ні. – відрізала.

- Це ж я – твоє Щастя! – оголосив, а після секундної паузи додав: –Черешенько моя солодка!

Я відчувала, як усміхається моє Щастя та тому кінці дроту і сама розпливлася щасливою усмішкою.

Печеня після приготування так і охолола в духовці, салат так і залишився не заправленим, а пляшка шампанського так і зустріла Новий рік в холодильнику.

А ми не чули ані промови президента, ані феєрверків, ані петард, що вибухали під вікнами, ми розмовляли і розмовляли, наче надолужували той згаяний рік, наче живилися таким чином одне від одного. Ми просто не могли наговоритися. Для цього нам було мало святкової ночі. Та коли ми о сьомій ранку побажали один одному на добраніч, я зрозуміла, що імені його я так і не знаю.

Лише згодом я дізналася, що він був одружений, а за цей рік пережив складне скандальне розлучення та боротьбу в суді за право спілкуватись та брати участь у вихованні п’ятирічного сина.

****

Десять років потому.

Грудень цьогоріч видався дуже теплим. Інколи дощило, та частіше просто хмарилося. А сьогоднішній ранок видався на диво ясним і сонячним.

Я тишком вибралася з-під затишної ковдри, щоб зробити зарядку та приготувати сніданок. Коли вівсянка з яблуками доходила під кришкою, а в блендері збивався молочний коктейль з бананами, на мій телефон надійшло повідомлення від абонента Щастя: «Люба моя! Йди до мене у ліжечко. Я шалено тебе бажаю!»

Я нечутно прочинила двері, мій коханий робив вигляд, що спить. Так, а я зроблю вигляд, що вірю. Навшпиньках підходжу до ліжка, торкаюся міцного оголеного плеча та шепочу у вушко: «Щастя моє, просинайся. Вже час вставати».

Несподівано мою талію охопили дужі чоловічі руки, а за мить притискаючи мене до ліжка, наді мною схилився звабливим тілом мій чоловік.

- Я тебе не відпущу, поки ти не розбудиш мене по-справжньому. – проричав утробно мені в шию. Збуджуюче.

Поки сама не запалала, спробувала охолодити коханого:

- Ти розумієш, коханий, вже незабаром має прокинутися наше русяве щастячко Катруся. Комусь треба нагодувати її сніданком, заплести кіски та провести до школи.

Чоловік, наче засмутився, але одразу ж промовив з хитрим блиском в очах:

- А поки вона ще спить, ми швиденько!

Тепла долоня почала пестити мій живіт під топом, а губи поцілували мене так гаряче, що довелося докласти зусиль, щоб відсторонитись:

- Милий, ти забув, що наше синьооке щастячко Іванко прокидається від найменшого шуму.

Доріжка з цілунків на шиї закінчилася палким шепотом у вушко:

- А ми ще й тихенько!

- Любий! Ну невже тебе зовсім не бентежить, що наші подвійні щастячка Остапчик та Назарчик сплять з нами в одній кімнаті? – я вказала на два маленьких ліжечка, в яких тихенько сопіли шестимісячні карапузи.

- Одразу скажи, що не хочеш, – ображено зауважив мій коханий. – Чому одразу відмазки придумувати, ще й дітьми прикриватися.

Я тихо розсміялася, даруючи ніжний цілунок своєму вразливому чоловіку.

- Ти найсильніший, наймужніший, найвродливіший, найбажаніший мужчина у моєму житті. – тихо мовила.

- Я кохаю тебе, моя Черешенько! – відповів.

Двері без стуку розчахнулися, запускаючи до нашої спальні чорнявого п’ятнадцятирічного підлітка.

- Доброго ранку! Ви ж тут не голі? – замість вибачень поцікавився він.

Ми з моїм Щастям багатозначно перезирнулися. Та хлопець того не помітив і продовжив:

- Тато, дякую за планшет! Я саме такий і хотів!

- Кирило, та то не тато, то ж Святий Миколай тобі подарував, – вирячуючи очі, я шалено крутила зіницями, намагаючись без слів пояснити синові, що на порозі з’явилася заспана Катруся.

-Так, Асю! Дійсно! – Кирило силився не розсміятися. – Дивися, Катю, який я отримав подарунок від Миколая!

- Добре. Гарний. А мені він Ельзу подарував.

Наша восьмирічна донечка забралася на ліжко і лягла між нами, притискаючись одразу до обох.

- Мамо, а звідки Миколай дізнався, що я дуже хочу Ельзу? – спитала, притискаючи до грудей білокосу диснеївську принцесу у блакитній сукні. – Я ж навіть листа йому написати не встигла.

- А ти про неї дуже мріяла?

- Дуже.

-А мрії, моя люба, інколи важливіші за слова.

- Ура! Ура! Ура! – долинуло з дитячої кімнати, а через хвильку до спальні залітав п’ятирічний вихор та, підхоплений батьком, опинився на ліжку поряд з сестрою. В руках він тримав досить велику книгу.

- Тату, ти бачив! Це ж справжня ЕН-ЦИ-КЛО-ПЕ-ДІ-Я! – по складах вимовив Іванко. – Тут все про динозаврів. Я тут все прочитаю!

Від метушні та галасу прокинулися наші наймолодші діти та заскиглили, вимагаючи до себе уваги. Я підхопилася, обережно взяла на руки Назарчика, Остапчик заспокоївся на руках у Кирила.

- Тату, а ти знаєш, що сьогодні відкриття ялинки? – спитався старший син.

- До чого ти ведеш, сину?

- Ви могли б з малими сходити. Я також піду. Тільки з Оленкою. Ася її знає. Ти не міг би дати мені грошей, щоб ми після того сходили у кав’ярню? – вистрілив майже без пауз Кирило.

Тато не стримав сміху:

-Ах, щастя ти моє крахоборне!!!

Я усміхалася, дивлячись на усіх своїх найрідніших і розуміла, що я найщасливіша жінка у світі.

Коли діти розбіглися хто вмиватися, хто вдягатися, хто снідати, я притулилась до коханого і прошепотіла на вушко: «Любий, я тут трошки порахувала, тому десь у липні нашого щастя трохи побільшає».

Якусь мить мій чоловік ошелешено дивився на мене, а потім, щасливо усміхнувшись, підхопив мене на руки.

- Знаєш, моя Черешенько, щастя багато не буває!