ПОМІДОРИ

ПОМІДОРИ

(засновано на нашому житті,

Миколаїв, 2022 р.)

Ті, хто пишуть інструкції зі складання тривожної валізки, мабуть, упевнені, що до того додаються ще й вантажники, власний транспорт або безрозмірні евакуаційні автобуси. Та замість цього є чотири кота і собака, тож, якщо доведеться їхати, не маю права на жодний зайвий міліграм. Тому замість валізи – невеличкий рюкзак. Документи, гроші, зарядка для телефону, пігулки, пара трусів, теплі шкарпетки футболка і… пакет з насінням помідорів. Бо коли це все закінчиться, де б я не була, посаджу помідори. А де тоді шукати колекційне насіння? Насіння, з якого виростають солодкі, величезні пахучі томати із сонячним нектаром замість соку?

Це насіння тепер завжди зі мною. Рюкзак стоїть поряд, коли я закладаю віконні отвори книжками – шах і мат, електронні версії, ви тут непомічні. У спину ніби вбили сталевий прут, тому кожен рух віддається вогняним болем у плечах, шиї, попереку. Біль трошки відступає, коли його місце заступає сміх – є щось комічне в тому, щоб закладати вікна від російських снарядів збірками російської ж класики. Пушкін, Купрін, Лєрмонтов, Толстой… Усе спалю.

Насіння в рюкзаку зі мною в чергах. Ці черги за всім, що дають. А дають у перші дні після початку повномасштабного майже нічого. Там трошки крупи, там хтось переможно здобув в аптеці пару пачок аскорбінки, бо більше нічого немає. У чергах тільки зрідка хтось зривається на істерику, а в основному тихі балачки чи насторожене втомлене мовчання. Прислухаюсь – поряд стоїть родина ромів, балакають українською. І не нашим південним суржиком, а літературною українською з «деінде», «пантофлі» та іншою красою. Дивина.

— Бери тачку, йди в центр, вдалось взяти 25 кіло крупи. Чекаю біля розваленого універмагу.

Іду під акомпанемент повітряної тривоги, далеких вибухів і тривожних думок. «Розвалений універмаг» – це тому, що в нього прилетіло? Чи тому що будівля занедбана і стоїть без діла ще з 90-х? На щастя, друге. Добре, що в кишеньці рюкзака є льодяники. Психологи кажуть, то одночасно і їжа, і можливість відволіктися. Ну що ж, перевіримо.

Мости заміновані і розведені. Інколи їх зводять, тоді швидко проїжджають евакуаційні автобуси, маршрутки, міжнародні автобуси. З міста витікають люди. Може, треба і собі? Але сама думка про це паралізує, хочеться лягти на землю і плакати. І лежати так, аж поки все не скінчиться. Так, тривожний рюкзак зібрано, але я сама незібрана абсолютно.

Рюкзак стоїть поряд, коли я лягаю НЕ спати на підлозі, одягнута в пуховик і чоботи, щоб швидше скочити якщо що. Швидко не виходить, бо змерзле задубіле тіло не слухається і встати з підлоги виявляється складніше, ніж з ліжка. Поки намагаюсь підхопитись, щоб бігти в льох – чергова тривога, – думаю, як дивно, мені холодно, але при цьому все тіло в липкому смердючому поті.

У льосі ще холодніше, до того ж тісно, вогко і тхне пліснявою. Сісти можна тільки на краєчок ящику. Інтернету немає. Як дізнатись, що тривогу зняли? А ось, ловить, якщо стать на верхню сходинку.

Оглядаюсь – поки я в домі знімала зі стін свої вишиті картини, замотувала в рушники колекцію чашок, знімала скло з книжкових шаф і закладала вікна, мама «облаштувала» льох. Бозна-звідки тут взялась двадцятилітрова каструля, повна питної води, якась їжа, посуд, ліхтарики і теплі ковдри, що за пару днів стануть мокрими і холодними.

Не зважаючи на ці зручності, не витримую в льосі і півгодини – починаю задихатися і кашляти, горло стискає, а легені наче зараз порвуться. Вирішую – якщо вже судилося загинути, хай це станеться вдома, бо льох як могила мене аж геть не влаштовує. Судячи з розмов, підслуханих на базарі, не лише мене:

— Уявляєш, бабці вже 86, вона ще Другу Світову бачила і зараз у бомбосховище збирається як пожежник. Ми поки свої куртки-рюкзаки шукаємо, а вона вже стоїть в застібнутому пальті, в береті, з торбинкою біля дверей. Готова.

— А моя перший разу сходила з нами в підвал, влаштувалася. Посиділа з годинку. Потім встала, голосно з розстановкою сказала: "Да ну їх на х-р!", – пішла додому з високо піднятою головою. Більше в підвал не ходить.

Наступні ночі лягаю на застелене ліжко вдягнута. Але все одно зриваюся, коли бачу у шпарину не повністю закритого ковдрою вікна яскраве сяйво. Уже коли добігаю до льоху, наздоганяє думка: «Це ж ракета!». Так і є. За кілька секунд чутно вибух.

Щоб заспокоїтись я розкриваю пакунок з насінням, перебираю пакети, читаю назви сортів, згадую, які вони, ці помідори, відчуваю запах літнього сонячного пилу і бадилля, гладенькі боки томатів-велетнів, те, як лопається шкірка, а під нею оксамитова дорогоцінна ніжність…

— Сьогодні всього вісім ракет, тихо було, – обговорюємо ми з подругою під час «перегучки». Перегучка – так казав мій університетський викладач фізкультури, переклавши на свій смак російське «перекличка». Тепер у мене кожний день починається з такої перегучки. І нестерпного бажання отримати відповідь. Хай би і таку:

— Вчора з чоловіком вирішили: "Досить!" Нормально помилися, вдягли чисті піжами, я навіть какао на ніч зварила, як в мирні часи...

— Боже, як добре!

— Ага, а потім з опівночі як почалося! Вибухи навколо, будинок трясе, вікна дзеленчать, «Гради», як дощем поливають. Ми повзком до дверей, щоб в підвал лізти, а я двері не можу відчинити, руки тремтять, ключа не знайду…

Після кожної безсонної ночі – а вони всі тепер такі, – болить тіло, ніби тебе били, іноді сильно нудить, і серце починає стрибати в якомусь незнайомому ритмі. Ти намагаєшся не помічати цього, звикаєш реагувати на ситуацію тут і зараз. Підкошуються ноги? Сідаєш чи лягаєш. Не можеш дихати? – з силою втягуєш носом повітря. І оглядаєшся – чи поруч рюкзак, раптом через секунду треба буде бігти.

А в той день холодного лютневого квітня, коли пораюсь на городі, рюкзак стоїть у кімнаті. Стоїть він там і коли, втомившись, заходжу і ставлю гріти суп. Гороховий. Рюкзак у кімнаті в момент, коли раптом роздаються вибухи і тріск. Кричу: «Це дуже близько!», – і бачу, як вилітає віконне скло. Я вию, але не падаю на підлогу. Беру гарячу миску з супом та повільно йду в кімнату, вже не чуючи вибухів – аж надто вони гучні, але чуючи тріск розбитих вікон.

Касетна бомба. Шматок вибухнув просто над кухнею. Пощастило, рвонуло вгору, а не вниз. Навіть стеля ціла. Пощастило і сусіду, якого дружина покликала з гаража спробувати щойно посмажені котлети. Як тільки він зайшов в будинок, касета влетіла в гараж і вибухнула всередині.

Мені холодно, зуби стукають, але я лізу в холодний душ. Вперше з 24 лютого роздягаюсь повністю одночасно. Мені начхати. Якщо знову щось прилетить, хоч буду чиста. Змиваю з себе страх. Одягаюсь та іду їсти суп. Він холодний, противний, але я з’їдаю все. Рюкзак? Та байдуже, де він.

За пару днів дістаю пакунок з насінням, роблю глибоку грядку на городі і сію. Так для насіння буде надійніше. Навіть, якщо мене не стане, у нього буде шанс. На вулиці ще холодно, тож накриваю грядку склом. Скло – не найкращий вибір, бо якщо прилетить, то воно розлетиться кришталевими сльозами по всій ділянці, але плівки чомусь немає. Тепер щодня перевіряю не рюкзак, а помідорні сходи. Рішення прийнято. Я нікуди звідси не їду, лишаюсь зі своїм містом.

Йому судилося не спати і здригатися від прильотів більше восьми місяців. Разом з ним не сплю і я, наводячи щовечора подумки золотавий купол над будинком і городом, адже там вже зійшли помідори. Здригаюсь від вибухів, боюсь померти від страху не менше, ніж від ракети. Щоранку як і всі, хто залишився, збираю себе зі уламків, читаючи чергове зведення про прильоти і загиблих. Зруйнована моя школа, мій університет, улюблені куточки…Але місто живе. Ані воно, ані я більше не боїмося. Ми стали злими і затятими. На місце липкого противного страху прийшла злість і впертість. Титановий щит ненависті не пускає до нас ворога.

Літо зливається в одну довгу нескінченну повітряну тривогу, що вмикається завжди після третього вибуху, – як у театрі, – жартуємо з подругою. Кожна ніч і кожен день можуть стати останніми. Хтось вважає, що то якесь психічне відхилення – залишатись вдома. Можливо. Але наша земля тримає нас, допоки ми тримаємо її. У мене підростають помідори, їх треба пасинкувати і підв’язувати, я не маю права вмирати. Та і коти слідкують, щоб з їх обслугою нічого не сталося.

***

17 вересня – День Херсону. Ми святкуємо його в досі і назавжди українському Миколаєві. Вперше щось святкуємо за ці місяці. Вперше просто сидимо в альтанці і їмо щось смачне. Ми святкуємо День Херсону і їмо помідори – великі, соковиті, оксамитові всередині. Солодкі. Святкуємо і мріємо, щоб херсонці теж могли відсвяткувати свій день.

Ми не знаємо, коли розберемо нарешті свої тривожні рюкзаки і валізки. Ми не знаємо, що пройде менше двох місяців і 11 листопада Херсон повернеться. Але ми на своїй землі в своєму праві і їмо свої помідори. І це – наша маленька Перемога.

Інна Токарєва

Миколаїв, 2022 рік

_________

Підтримати автора можна тут:

Пб: 4149439020986661

Моно: 4441111133272744

PayPal - andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва.