ОБІЦЯНКА

1.

— Алексе, я сподіваюсь, ти усвідомлюєш наслідки, які можуть бути від цієї твоєї авантюри? А вони будуть обов’язково, якщо Директорат про це дізнається.

Олег, куратор проекту «Квантове Око» й за сумісництвом мій найкращий друг конкретно нервував. Ну, ніде правди діти, й було з чого. Я, Алекс Москаленко, головний інженер, та й чого вже тут скромничати, мегамозок цього проекту, вирішив позичити з нашого інституту не на довго, на вихідні, єдиний у світі компактний екземпляр приладу, що здатний здійснити перехід між квантовими станами. Щодо ствердження «здатний» тут я трохи погарячкував. Практичних іспитів приладу з робочою назвою «Блукач» ми ще не проводили. Та й невідомо коли ми це зможемо зробити. На тлі нестабільності роботи нашого «Ока», стаціонарного апарату, над яким ми з Олегом і командою молодих вчених вже два роки працюємо у стінах цього інституту, лізти з пропозиціями іспиту «малюка» було б повним ідіотизмом. Після останнього збою системи «Ока» бюрократична машина Директорату вже місяць не може узгодити нову кандидатуру випробувача і глибину переходу. Тому я вирішив випробувати «Блукача» самостійно. Ну, не те що б прям вирішив. Просто підійшов час виконувати дану дідові обіцянку. Коротше, так збіглось.

— Олеже! Ключові слова тут «можуть» і «якщо», — весело відповів я, клацнувши замками кейса, де зручно вмостилося наше невипробуване творіння. — Якщо дізнаються, то можуть, а якщо не дізнаються, то не можуть. Принцип суперпозиції, чув про таке?

— Та де вже мені, убогому, — по обличчю друга ковзнула легка усмішка. — Боже, Москаленко! Ти варвар! Я не можу на це спокійно дивитись!

Олег роздратовано пересмикнув плечима й демонстративно відвернувся. І я його розумію. Я б за таке взагалі б руки повідривав. Де ж це бачено, щоб найдорожчий, надсекретний і єдиний у світі екземпляр техніки майбутнього так нахабно вигрібали з кейса п’ятого рівня захисту й тупо перекладали у звичайний заплічник. Та ще й рожевого кольору. Та ще й з наліпкою єдинорога. Та ще й позиченого мною у молодшої аспірантки нашої лабораторії.

— Як ти збираєшся винести це з інституту? — не повертаючись запитав Олег, демонстративно гортаючи сторінки з кресленнями, що блакитним сяйвом мерехтіли перед ним у повітрі.

— Друже, ну ти ж розумієш, що поки «Блукач» не пройде перший іспит, це просто купка брухту. Так, секретна. Так, дуже дорога. Так, єдина у світі. Але просто купа заліза. Його навіть у реєстр не занесли ще.

— Твоя робота?

— Ну а чия ж?

— Продуманий, гад.

— Це моє друге ім’я, якщо ти не знав.

— Я вже давно в них заплутався. Добре, пішли проведу тебе до паркінгу й при необхідності відверну увагу охорони.

— Ти справжній друг, друже!

— А це моє друге ім’я, якщо ти не знав. І ще, Алексе… З ним все буде добре. Він в тебе ще той козак.

Вже через три хвилини вогні нашої Кремнієвої долини, що затишно розташувалася майже в серці зачарованих Карпат, зникли й мій гравібайк самотньо летів прохолодними лісовими коридорами, граючись долав зелені килими полонин й з захопленням перестрибував блакитні вени Карпат — холодні й нестримні горні річки.

Я поспішав. Дуже. І хоча б я міг зловжити своїм становищем й завдяки службовому телепорту через хвилину опинитися в одній з наших філій у Львові, а там, скориставшись особистим кодом, замовити індивідуальну турбокапсулу на Укрзалізниці й вже через пів години бути у Києві — я вирішив діяти інакше. Я вирішив скористатися своїм вірним гравібайком, зайняти на ньому другу горизонталь траси Львів – Київ і топити по ній крізь ніч, шаленіючи від задоволення, розрізаючи вітер й обганяючи зірки. Чому другу, а не третю, наприклад, чи четверту? Ну, тому, що третьою горизонталлю користувалася основна маса громадян і громадський транспорт. Четверта, то урядова траса. А для тих, хто дуже поспішає чи просто любить швидкість віддали другу. Першу ж залишили транспорту, який ще мав колеса у нашій другій половині двадцять першого століття. Якраз над одним таким раритетом я щойно й пролетів. «Тесла». Боже, це Маскове лайно ще їздить по наших дорогах?! Розкажу Олегу. Ото порегочемо.

Коротше, мені було потрібно трішечки більше часу, ніж ті пів години у турбокапсулі, аби ще раз обдумати те, що я збирався зробити. До того ж завтра двадцять друге серпня. Тому і гравібайк.

Годинник на руці мелодійно програв: «Рідна хата пахне пирогами з вишнями із печі. Снилося, як світив фарами ближніми у ночі. Бачу баба з дідом в хаті крутили калачі…», повідомляючи про дзвінок. Чорт, як не вчасно!

— Іся, підміни мене! Тільки поки що нічого не змінюй. Просто поміркуй щодо декогеренції й виведи дзвінок мені на окуляри! — гукнув я до нашої інтелектуальної інформаційної системи (ІІС) відходячи від завислого у повітрі голографічного зображення одного з вузлів «Квантового Ока».

Внутрішня поверхня окулярів блимнула й перед моїми очима з’явилося стурбоване обличчя бабусі.

— Привіт, ба. Що сталося?

— Привіт, онучку. Біда у нас. Дід у лікарні. В реанімації.

Мене наче струмом вдарило! Як це, дід у лікарні?! В якій, в біса, реанімації?! Він же ж тільки три місяці тому проходив обов’язковий медичний огляд і все було в порядку! Чим таким і так раптово він міг захворіти?!

— У нього мутаційно-конспіративна лейкемія, — мовила бабуся, наче прочитавши питання, що вирували на моєму обличчі.

І ось тут я реально замерз. Як могло статися те, що статися не повинно було б взагалі? Мій дід, Андрій Степанович Москаленко, науковець світового рівня, почесний член Бог зна яких академій, асоціацій та різного рівня наукових організацій по всьому світу, спромігся захворіти на те, що у нашому Всесвітньому науково-дослідному центрі радіології, під його чуйним керівництвом до речі, було переможене вже років з п’ятнадцять тому! Тож як таке може бути?! Як хвороба, що давно залишилася лише страшною сторінкою в історії світової медицини, сьогодні дістала свого переможця? Це просто неможливо! Від слова «взагалі»!

— Батькам дзвонила? — я вибрав з шаленого потоку питань, що кипіли в моїй голові, саме раціональне.

— Так. Найближчий експрес з Місяця відправляється лише післязавтра, у неділю, тож раніше ранку понеділка вони не зможуть приїхати.

Ясно, подумав я і прийняв рішення.

— Бабуню, я зараз якнайшвидше владнаю свої справи й завтра вранці буду у вас. Протримаєшся? — почувши ствердну відповідь, я голосно гукнув до інформаційної системи водночас зупиняючи погляд на забутому на стільці молодшою аспіранткою свого мозоко-розривального заплічника, — Іся, Олега на зв’язок! Терміново!

2.

Історію про Риту Коваленко я почув від діда, коли мені було десять. Це сталося в один з тих вечорів, коли батьки затримувалися на роботі, бабуся зникла за дверима нашого домашнього спортзалу, а я, зробивши шкільні завдання, тихенько прокрався до дідового кабінету й завмер на старому дивані з паперовою книжкою в руках, зловивши на собі схвальний погляд старого. Десь з годину ми займалися кожен своїм ділом: я на «Машині часу» Герберта Веллса блукав часом, а дід ганяв по своєму робочому столі електронні зображення різноманітних хімічних рівнянь і формул. То поєднував їх, то розділяв, набурмочуючи при цьому віртуальному секретареві отримані результати й тези якоїсь чергової наукової доповіді. І ось наступив той час, якого я завжди чекав такими вечорами. Дід називав це — «змінити полярність мислення». А простими словами: дати мозку відпочити, навантаживши його іншою роботою. У нього це навантаження виражалося у науково-філософських бесідах з самим відданим слухачем і співрозмовником. Зі мною.

— Ну і які думки має молодий чоловік щодо цього фантастичного роману пана Веллса? — не піднімаючи голови від своїх настільних картинок порушив тишу дід.

— Вирішив стати винахідником машини часу, — глибоко перейнявшись прочитаним, гордо відповів я.

Почувши це, дід відірвався від роботи й витріщився на мене здивованим поглядом.

— Цікаво. Але ж, якщо мене пам’ять не підводить, минулого разу ти хотів бути як батьки — космічним інженером?

— А бабуня каже, що мій молодий мозок зараз знаходиться в стані активного пошуку реалізації своїх можливостей. Тому такі коливання у виборі майбутньої професії цілком нормальні у моєму віці. Ти ж теж не відразу вирішив стати лікарем-онкологом?

— Ну, з бабунею не посперечаєшся, — дід залишив свої розрахунки й всівся поряд зі мною. — І ти правий. До п’ятнадцяти років я взагалі не знав, що є така професія. Я тоді хотів бути моряком.

— А чому став лікарем? — мене аж розпирало від цікавості.

— Чому? Тому, що… — дід відкинувся на спинку дивана, заплющив очі й з хвилину мовчав. — Тому, що її звали Рита Коваленко.

Була весна 1986-го року. Дуже тепла весна. Вже на початку квітня бурхливо почали зацвітати дерева. Повітря наповнилося їх неймовірним ароматом, змішаним з трішки прохолодним й злегка вологим подихом старого Дніпра. Містяни, з радістю позбувшись похмурого зимового одягу, розфарбували вулиці столиці у різноманітні кольори своїми сорочками, блузками, спідницями й усмішками. А я з нетерпінням чекав канікул.

Про те, що на Чорнобильській АС сталася аварія, я почув майже випадково й не придав тому особливого значення. По радіо сказали, що то звичайна пожежа, яка не несе ніякої загрози. Тож і турбуватися нічого. Мене більше цікавила майбутня Першотравнева демонстрація, після якої ми з батьками та їх колегами по роботі завжди виїжджали на берег Дніпра на шашлики.

Про те, ще то була не звичайна аварія я почав здогадуватися через кілька днів. Похмурі, стурбовані обличчя тата й мами. Плівки на харчових продуктах у всіх продовольчих магазинах. Вологі ганчірки, щоб витирали ноги, при вході в універмаги, кінотеатри, школи й інші різноманітні заклади. З дитячого садочку біля нашого будинку вивезли пісочниці й завезли новий пісок. Татові на роботі керівництво рекомендувало не відчиняти вікна, ретельно митися й частіше змінювати одяг. І люди. У Києві чомусь помітно поменшало людей. І хоч влада деякий час приховувала справжній стан справ, по місту брудними мацаками поповзли страшні новини про події на четвертому енергоблоці. Тоді ще виник сумний жарт: «чистоту та порядок в квартирі забезпечить реактор номер чотири».

Але знаєш… Я тоді не дуже переймався тим, що коїлось навколо. Мені було п’ятнадцять. Це вік, коли у підлітка свої мега проблеми, свої супер плани й свої скажені бажання. Все, що я бачив навколо себе і в чому брав участь, я сприймав, скоріше, як якусь гру. Якесь випробування. Я відчував себе героєм пригодницького роману. Весь жах того, що коїться, я почав усвідомлювати пізніше. Але про це трохи згодом. Так ось.

Навчальний рік було закінчено на десять днів раніше і вже через день після проведеного нашвидкуруч «Останнього дзвоника», я з класом був на Київському вокзалі. Школи терміново вивозили з міста в оздоровчі табори. Я й досі пам’ятаю ту картину: забитий школярами перон гудів, наче розбурханий бджолиний рій. Перелякані, притихлі першачки із валізами в руках і рюкзачками за спинами, збиті своїми вчителями у щільні групки юрмилися біля перших вагонів. Спітнілі й знервовані класні керівники стирали ноги й зривали голоси, бігаючи вздовж перонів у розв'язанні організаційних питань. Десь там, за стінами вокзалу гудів другий бджолиний рій — натовп стурбованих батьків, яких далі не пускали правоохоронці… Це було таким собі Армагедоном у масштабі міського вокзалу.

Ми з Ритою Коваленко познайомились вже в потязі. Перше, що я побачив у шумному коридорі вагона, це неймовірної краси косу, яка, перекинута через ліве плече, товстезною змією стікала до середини стегон дівчини. І очі. Неймовірно сумні й втомлені очі дорослої людини. Вражений, я, найбалакучіший у класі, не зміг вимовити й слова. Я просто поступився їй своїм місцем. Потім я дізнався, що вона була з Прип’яті. А далі в мене були самі гарні три тижні у тому житті. Бо були сонце, було море і було найголовніше: поряд з усім цим була Рита.

Як я тобі й казав, весь жах того, що коїться, я зрозумів пізніше. Тоді, коли Рита почала говорити. Це відбулося десь через тиждень після нашого, не дуже вдалого, знайомства у потягу. Того вечора мені нарешті вдалося пробитися через її, як я тоді думав, дівчачу показну неприступність й зневагу до особин протилежної статі. Пам’ятаю, у таборі тоді на всю гуділа дискотека і я, з твердим наміром запросити Риту на танець під час якого й з’ясувати свої серцеві питання, з упертістю торпеди та ще й розігрітий порадами «щирих друзів» по кімнаті, шукав її в натовпі. Але все було марно. Рити на танцмайданчику не було. Знайшов її я майже випадково. На одній з гойдалок дитячого майданчику, що розташувався на початку берегової лінії нашого табору. Я тихо усівся поряд й завмер. Вся промова, яку я так ретельно підготував, вилетіла з моєї голови. Ми просто сиділи й дивилися на вечірнє море.

— Мій тато пожежник, — несподівано мовила вона, не повертаючись до мене. — У ту ніч, з 25-го на 26-те, він був на зміні. Про біду ми з мамою дізналися о сьомій ранку. Місто маленьке. Разом з іншими дружинами батькових колег, ми побігли до лікарні. А там… Люди, швидкі, міліція… Всі торочили про якесь отруєння газом. Мама з кимось якось домовилася і її пропустили у відділення. Мені ж якийсь суворий дядько у цивільному наказав вертатися додому, зачинити вікна й нікуди не виходити. Сховавшись за деревами, я прочекала маму чотири години, а потім все ж таки пішла додому. Там бабуся, і я розуміла, що вона одна й турбується. Йшла пішки. Чомусь зупинили весь транспорт. По місту пересувалася лише військова техніка. Солдати мили вулиці якоюсь білою рідиною, а люди йшли повз них з магазину. Несли продукти, хліб…

Її наче прорвало. Складалось враження, що стіна, яка тримала в душі цієї дівчини весь той жах, що їй довелося пережити останнім часом, щойно тріснула і він рвонув назовні нескінченним потоком моторошних речень з вуст цієї худенької дівчинки з великими, але вже не дитячими очима. Я не перебивав, а вона навіть не звертала уваги, слухаю я її чи ні. Вона просто говорила, вичавлюючи з себе страшну багнюку невідомої багатьом правди.

— Мама прийшла пізно ввечері. Бліда, втомлена, з червоними від сліз очима. Сказала, що тата й інших людей зі станції терміново, під конвоєм, щойно повезли до столиці. Дружин з ними не пустили, але вона й ще декілька жінок завтра поїдуть самостійно. Автівкою. Домовилися з якимось дядьком. Я теж хотіла, але мама мене відмовила. По обіді наступного дня з Прип’яті почали вивозили вагітних жінок та батьків з дошкільнятами, а вже наступного ранку за мною прийшли зі школи. В мене почалася істерика. Я не хотіла, не могла кинути бабусю. Але вона переконала мене, що чула по радіо, що таких, як вона вивезуть третьою хвилею евакуації.

Везли нас в Київ у товарному потягу. З нами були лише класні керівники. На дорогу видали закриті пакетики з їжею, а в вагони завантажили з десяток ящиків з мінералкою. Потім… Потім з вокзалу автобусами повезли на вулицю Шовковичну. У Жовтневу лікарню. Дозиметри, яким нам там вимірювали рівень радіації, зашкалювали. У всіх. Звідти відвезли в баню й наказали гарно вимитись. Далі ми отримали новий одяг й нас поселили в напівпорожньому санаторії десь під Києвом, де нагодували й нарешті надали спокій. Це все було так страшно й так… Так принизливо.

Рита затулила обличчя руками, з під яких почулося тихе схлипування. Я, шокований почутим, не знав, що робити. Я був розгублений і розчавлений усвідомленням того, що таке може відбуватися в найкращій країні світу. В СРСР. Тож я просто підійшов до неї та взяв її холодні руки у свої.

Ти знаєш, Алексе, що я тоді зрозумів? Я зрозумів, що вона плаче вперше від того страшного дня. І я пообіцяв собі, що ніколи її не покину і зроблю все, аби вона більше не плакала. Ніколи в житті.

З того вечора це тепер була «наша» з Ритою гойдалка. Цілих два тижні. А потім Рита зникла. Того ранку я не побачив її на ранковій зарядці. На моє питання, вожата, відвівши погляд, повідомила, що Риті вночі стало зле і її доправили до медпункту. Там я дізнався, що три години тому, Риту забрала швидка. До Києва. Ми, навіть, не обмінялися адресами.

Місяць після повернення з табору я витратив на її пошуки. Всі мої плани на канікули були забуті. Я об’їздив всі санаторії під Києвом у пошуках того, в який привезли з Прип’яті Риту й інших дітей. І я знайшов його де дізнався, що діти повернуться лише в кінці серпня, перед новим навчальним роком. Так керівництво країни потурбувалося про їхнє оздоровлення. Тоді я пішов по лікарнях. Теж безрезультатно. Всі, коли чули, що я шукаю дівчинку з Прип’яті, раптово ставали не дуже балакучими, знаходили якісь важливі справи й швидко відправляли мене до найближчого медичного закладу. Та одного разу, я вже й не пам’ятаю в якій з лікарень міста це було, одна старенька прибиральниця, почувши мою розмову в реєстратурі, порадила мені пошукати у Київському науково-дослідному рентгенорадіологічному та онкологічному інституті. І сталося чудо. Вона була там. Звісно, мене туди не пустили. Як вони мені сказали: «Відвідування дозволено тільки найближчім родичам». Але я все ж таки вмовив передати їй від мене записку. Наступного ранку я вже був у вестибюлі інституту, де мене вже чекала відповідь від Рити. Так ми й спілкувалися. Все літо. А потім воно раптом скінчилося.

Це сталося двадцять другого серпня. Я, як завжди, зранку прийшов на свій пост біля скляної будки вахтерки. Мені там, навіть, стілець поставили, на якому я чекав, коли Віра Іванівна, доцентка, що наглядала Риту, спуститься по сходах й зі словами: «Граф, вам послання від дами вашого серця», передасть мені складені у двічі зошитові листи. Тільки не цього ранку. Цього ранку гумору в її словах не було. Не було й листа. Натомість, з серйозним виразом обличчя, Віра Іванівна мовила: «Ходи за мною. Рита наполягла на побаченні» й простягнула мені білий халат.

Крізь панорамне вікно, що розділяло медичний бокс з коридором, я побачив спини людей у білих халатах, що півколом згуртувалися навколо великого ліжка. Ритиного ліжка.

— Зараз закінчиться чергове обстеження черговими світилами науки й коли вони вийдуть, ти зможеш не на довго пройти до Рити. Хвилин на п’ять. Постій поки тут, — Віра Іванівна вказала мені на місце під стінкою зліва від дверей й пройшла всередину.

Не пройшло й двох хвилин, як двері відчинилися, прикривши мене від «світил науки», які посунули з палати, буденно обговорюючи побачене.

— Віра Іванівно, я розумію вашу турботу щодо пацієнтки, але в неї незворотне ураження нервової системи та кісткового мозку! В неї вже шкіра почала тріскатися. Ну яка пересадка? Та й, навіть, якщо мова про пересадку, то де ви візьмете донора? Кровні родичі є?

— Немає, Романе Олеговичу. Я шукала. Її батько був у зміні, яка одна з перших тоді виїхала на ліквідацію пожежі. Помер у 6-й московській клініці 13-го травня. Мати померла через місяць після чоловіка. Вона цілодобово доглядала його там, тож і…

— Ясно, тоді нам треба шукати ще якийсь вихід, колеги.

— Часу немає шукати, Романе Олеговичу!

Голоси віддалялися, а я стояв, наче стовп, прилипнувши до стіни й боячись поворухнутися. Нарешті я наважився. Не увійти. Подивитись в палату через вікно. Те, що я побачив, не було моєю Ритою. Те було якоюсь інопланетною істотою з впалими щоками, потрісканими й вкритими виразками губами та чорно-синіми колами під очима на обличчі брудно-жовтого кольору. З гладеньким, без єдиної волосини, черепом й тоненькими, висохлими рученятами поверх лікарняної ковдри. Хвилини дві, з п’яти, виділених мені Вірою Іванівною, я дивився на незнайому мені людину. А потім Рита відкрила очі, побачила мене й посміхнулася. І ось тут я зробив те, за що ненавиджу й буду ненавидіти себе до кінця своїх днів.

Дід піднявся з дивана, підійшов до вікна, відчинив його тремтячими руками й зробив крок назад у кімнату, наче випускаючи з неї спогади свого минулого й запрошуючи у середину свіже повітря сьогодення. Я мовчав, вражений почутою історією й схвильовано чекав на її закінчення.

— Я її зрадив, Алексе. Я втік. Розумієш? Я втік, як найостанніший покидьок у всьому світі. І більше туди не повернувся. А потім я прийняв рішення, що віддам все своє життя, але подолаю цю страшну хворобу. Зроблю все, аби більше ніхто в світі…

Дід не договорив, повернувся за робочий стіл й завмер над зображенням своїх формул, які, наче відчувши настрій свого господаря, вишикувалися стрункими рядками й збентежено миготіли смарагдовим світлом. Запала важка тиша.

— Мені часто сниться це уві сні: я дивлюся крізь скло й тікаю. Завжди тікаю. Хоча б раз я змусив себе переступити поріг тієї палати. Хоч би раз.

— Діду, — збуджено вимовив я, — я обіцяю, коли я виросту, то винайду таку машину, яка зможе тобі допомогти переступити той поріг.

Коли тобі десять і у тебе ще все життя попереду, то щось обіцяти дуже легко. Тим більш, якщо термін виконання визначається фразою: «Коли я виросту, то…». Я виріс. І сьогодні настав час виконати обіцяне діду двадцять років тому.

На горизонті, у ранковому тумані замиготіли вогні великого міста. Ось і Київ.

3.

Паркінг на даху Всесвітнього науково-дослідного центра радіології імені Андрія Москаленка у таку рань був практично порожнім. Кинувши свого коника на одному з місць для технічного персоналу, я, підхопивши рожевий заплічник, пірнув у ліфт, назвав свій код ідентифікації (свого часу «забув» видалити його з бази даних центру) і номер потрібного мені поверху. Колись, коли заслуги мого діда в боротьбі з лейкемією гідно були оцінені світовою спільнотою, сюди, у Київський науково-дослідний рентгенорадіологічний та онкологічний інститут щедрим потоком ринув увесь світовий медичний авторитет. На базі інституту постійно організовувалися міжнародні семінари, лекції, навчання і все таке інше. Врешті решт, від такого перевантаження, інститутська база почала тріщати по швах, що призвело до будівництва нових корпусів й перейменування інституту на Всесвітній науково-дослідний центр радіології, яким багато років, до виходу на заслужений відпочинок, керував мій дід, Андрій Семенович Москаленко. Тоді ж я, зі своєю командою, й був запрошений ним для налаштування інтелектуальної інформаційної системи центру.

Коли я несподівано з’явився з технічного ліфта, від рецепції, перервавши розмову з медичною сестрою й здивовано піднявши брови, на мене пішов Вольфганг Генріхович Штраубе, колишній студент мого діда, потім його перший помічник, ну а зараз, після того, як дід пішов на пенсію, директор центру. Високий, вічно усміхнений бородань з неймовірно блакитними очима. Але цього разу він не усміхався.

— Ти вчасно. Пішли, — скупо, навіть не привітавшись, мовив він й швидко рушив по коридору, на ходу пояснюючи ситуацію. — Коли Андрія Семеновича привезли, він категорично наполіг на тому, аби його розмістили у палаті старого корпусу інституту. Я розумію, що він світовий авторитет і все таке, але Алексе, якого біса?! Там обладнання залишилося ще з минулого століття! Я намагався вплинути на нього всіма можливими засобами. Новий корпус центру! Новітні, надсучасні технології! Та він уперся, як… як…

— Як впертий дідуган, — я допоміг Штраубе закінчити речення. — Вольфганг Генріхович, я постараюся вмовити його переїхати в сучасній мед бокс.

— Не вийде. За останню годину стан різко погіршився й ми ввели його в штучну кому. Це тимчасово, поки ми не розберемося з ситуацією.

— Так, а якщо він в комі, то чого ви просто не перевели його в новий корпус? — стримуючи хвилювання, обережно запитав я.

— Тому, що, чорти б побрали ці закони, на будь-які дії з пацієнтом з такою хворобою потрібна письмова згода не менш як двох найближчих родичів. Твоя бабця вже підписала документи й тепер мені потрібен твій підпис. І це терміново, Алексе!

Я полегшено видихнув. Ситуація, що склалася, була практично ідеальною. Дід був в Ритиній палаті. Дід був у точці нуль. А це зменшує довжину хвиль електромагнітного спектра до 78%.

— Вольфганг Генріхович, я зрозумів. Буде підпис. Обіцяю. Але поясніть мені, звідки у нього раптом взялася ця мутаційно-конспіративна лейкемія? Був же обов’язковий медичний огляд і все було в нормі? Як?!

— Мутаційно-конспіративна лейкемія це робоча назва хвороби. Добу тому її ще не було в нашій медицині. Що взагалі таке лейкемія? Це коли безконтрольно накопичуються білі клітини крові, що розташовані в кістковому мозку чи внутрішніх органах. Накопичуються, розумієш? А у випадку твого діда таке враження, що вони ховалися в його організмі десятиліттями, своєчасно мутували, вдало імітуючи нормальні лейкоцити і дочекавшись відповідного часу водночас дегенерували й зі скаженою швидкістю почали знищувати здорові клітини.

Штраубе ще щось говорив, а думки в моїй голові вибудовували чітку версію того, що відбувається. Тоді, двадцять другого серпня 1986 року дід востаннє бачив Риту, яку безжально добивала радіація. Саме тут. Саме в палаті, куди він наполіг себе покласти й куди ми зараз прямуємо. Сьогодні теж двадцять друге серпня. За день до цієї дати у діда раптом активувалася хвороба. І радіація, яка стовідсотково потрапила в його організм після вибуху Чорнобиля й, невідомо як законспірувалася, раптом пішла в атаку безжально вбиваючи свого носія. Збіг? Може для когось і так, але не для мене. Для мене ж це означає, що пластини часу наблизилися одна до одної на мінімальну відстань. І це те, що треба «Блукачу».

— … У мед боксі Андрія Семеновича вже чекають, тож я даю команду на переміщення. Документи потім підпишеш, — крізь думки пробився до мене голос Штраубе.

— А де бабуня? — запитав я, роздивляючись крізь панорамне скло схудле, жовте обличчя діда.

— У мене в кабінеті. Ледь вмовив її піти перепочити. Всю ніч тут пробула. Якби ти не подзвонив і не попередив, що під’їжджаєш, то, мабуть, і не погодилась би.

Я задоволено кивнув. Мій план працював, як годинник. Тепер залишилося ще ненадовго, хвилин на десять, позбутися професора…

— Вольфганг Генріхович, давайте не будемо втрачати дорогоцінний час. Я вас прошу особисто зайнятися переміщенням діда з медицини минулого у медицину сучасну, а я поки тут побуду. Вибачте, трохи втомився. Нічний переїзд, нерви…

— Так може до мене у кабінет? Там і Надія Борисівна певнтебе вже зачекалася?

— Ні, дякую. То пізніше. Я тут посиджу. З дідом. Скучив дуже, а тут таке, що…

— Алекс, припини! Українська медицина найкраща у світі. Те, що в інших країнах називають дивом, у нас є буденною роботою. Все буде добре. Чекай тут. Я швидко.

Свою ідею використати в проектуванні «Блукача» ефект Казимира я вважаю несподіваною і неймовірно геніальною. У своїй книзі «Про всесвіт коротко», Стів Гокінг цей ефект описує так: «Оскільки щільність енергії, як і матерія, є джерелом гравітації, така нескінченна щільність енергії має означати, що у всесвіті достатньо гравітаційного тяжіння, щоб згорнути простір-час в одну точку, чого явно не відбувається. Можна було б сподіватися розв’язати проблему цієї виразної суперечності між спостереженням та теорією, сказавши, що флуктуації основного стану не мають гравітаційного ефекту, але це б не спрацювало. Енергію флуктуації можна визначити за ефектом Казимира. Якщо помістити пару металевих пластин паралельно одна одній та достатньо близько, вплив цих пластин трохи зменшить кількість хвиль між ними порівняно із зовнішніми. Це означає, що щільність енергії флуктуації основного стану між пластинами, хоча й усе ще нескінченна, менша за щільність енергії зовні на якусь скінчену величину. Ця різниця в щільності енергії породжує силу, що притягує пластини».

Явище, подібне до ефекту Казимира спостерігалося ще XVIII столітті французькими моряками. Коли два кораблі, за умов сильного хвилювання водного середовища, але при цьому слабкого вітру, опинялися на невеликій відстані один від одного, то в наслідок інтерференції хвиль у просторі між кораблями припинялося хвилювання. Спокійне море між кораблями створювало менший тиск, ніж розбурхане із їх зовнішніх бортів. В результаті виникала сила, яка прагнула зіткнути кораблі бортами. Її називали «присмоктуванням кораблів».

Якщо помістити пару металевих пластин паралельно одна одній та достатньо близько… Добре. Я почув вас, пане Гокінг. А якщо вважати металевими пластинами якісь точки минулого й теперішнього часу? Якщо дочекатися умов, коли ці часові пластини опиняться максимально близько одна до одної та почати в цей час наближати їх? Тоді амплітуда просторових хвиль між пластинами почне зупинятися й в ідеалі вийде на нуль. А це значить, що об'єкти з минулого й теперішнього, які у цей час опиняться між часовими пластинами, теоретично, на дуже незначний час, можуть перетнутися один з одним! Я не знав максимальну дальність дії «Блукача», але я був впевнений, що сил у цього мобільного малюка вистачить, щоб спрацювати у діапазоні максимум ста років. А мені цього було за гланди.

Рожевий заплічник полетів у бік. Телескопічна тринога швидко стала на своє місце – навпроти дідового ліжка. На неї я швидко закріпив металевий шар й не ставши чекати поки він розгорнеться у велику круглу, вкриту технічною амальгамою тарілку-дзеркало, кинувся розставляти по кутках палати фотонні генератори електромагнітного поля. Впевнився, що на планшеті всі системи поєдналися між собою, підтверджуючи це зеленим палахкотінням й, перед тим, як натиснути напис «Активація», підійшов до діда.

— Діду, привіт. Дуже сподіваюся, що ти мене чуєш. Пам’ятаєш, я малим обіцяв тобі, що в тебе буде можливість переступити той непереборний поріг у твоєму сні? Я виконую свою обіцянку. Йди до неї. Вона так давно на це чекає. Удачі вам.

Кнопка «Активація» тихо пискнула й почала зациклювати систему.

Минуло чотири з половиною хвилини. Якась невидима хвиля пробігла палатою, змусивши всі прилади в ній потужно загудіти, заблимати екранами, виключитись й знову включитися. Різкість в моїх очах впала, наче хтось напустив у приміщення легкого туману й все навкруги спотворилося, як у старому кривому дзеркалі. Я озирнувся навколо себе, розуміючи, що щось… Щось змінилося. Боязкий вогник надії спалахнув у моїх грудях. Невже вийшло?

— Це що тут за неподобство?

Я злякано обернувся на крик. У дверях палати стояла дуже вродлива, не дивлячись на похилий вік, жінка. Стрункість тіла ідеально підкреслювали медичні блакитні штани й біла курточка з блакитним, як штани, кантом на комірі й коротких рукавах. З під шапочки, через ліве плече до самих стегон, наче товста змія, стікала сива коса.

— Що це ви тут понаставляли? Ви хто, техно-екстрасенс? Ану геть звідси, — жінка розійшлася не на жарт.

— Я онук Андрія Семеновича. Алекс! — нарешті я щось зміг видавити з себе на свій захист. — А ви, пробачте, хто?

— Онук?! — очі жінки потеплішали. — Це той онук, що поховав себе на роки в Кремнієвій долині з ціллю винайти якусь неймовірну машину? Ну тоді будемо знайомі. Андрій при кожному зв’язку з поселенням мені про тебе розповідав. Тепер, нарешті, познайомилися. Мене звати Рита Володимирівна Коваленко. Я лікар-радіолог і директор цього центру. У глибокій молодості, коли тебе ще й у проекті не було, працювала тут із твоїм дідом. Аспіранткою. Потім багато років працювала на Укркосмос. Останній час керувала медичним сектором в нашій колонії на Місяці. Коли твій дід пішов на пенсію з посади директора, то на своє місце запропонував мене. У мене на той час контракт з Укркосмосом добігав кінця, та й вік вже не той, щоб зірками блукати, тож я й погодилася. Коротше, я давня колега твого діда й зараз за сумісництвом лікар цього симулянта. Дивно, що він тобі про мене нічого не розповідав. Андрій, досить гратися в непритомного. Я ж бачу, що ти все чуєш. Аналізи твої нормальні, тож збирай речі й вали звідси. Пішли, Алексе, я тебе поки чаєм пригощу. А ввечері обов’язково у гості забіжу. Тоді й познайомимося ближче. Бабусі скажеш, що цього разу я її молекулярне лайно на біоазоті їсти не буду. Я по дорозі чогось смачненького замовлю в «Варенику на Чумацькому шляху».

Я, роззявивши рота, деякий час ошелешено дивився на Риту, а потім кинув розгублений погляд на діда. Той підморгнув й хитро посміхнувся.