20:53

— Ти глянь, яка цяця, — сказав Мішка.

— Помовч, — шепнула Руслана, накриваючи його голову гілляччям.

Вони дивились перед собою, сховані в затінку між дерев. Обважніле листя було переповнене дощовою водою, у якій блистіло молочне з грози небо. Руслана примружилась: на широкому листку майнула тінь — коричневе тільце, довгі лапки. Тінь повільно перемістилась на руку дівчині. Мішка вилаявся.

— То що, бляха, павук?

Тарантул, подумала Руслана. Але не сказала йому. Їй було видно кожну лапку, навіть до волосинок на них, і глибокі чорнющі очі. Вона побачила, як дівчина торкнулась його пальцями ледь відчутно, як вітер би гладив озерну поверхню. Як всадовила павука на плече й дозволила заповзти на шию, під одяг. Той не спробував її укусити, а розслабився: пом’якшилась стійка, голова піднялась.

— Ага, — сказала вона врешті, — павук.

Нічого Мішці знати, що те, що відбувається, повне божевілля. Це тільки її видиво.

Дівчина, на яку вони дивились, обережно опустила кінчики пальців в широке листя, змочуючи їх, і торкнулась щоки так ніжно, ніби приймала причастя.

Дощові краплини потекли її щоками, вкритими дрібним розсипом веснянок. Руслана хотіла їх злизати. І краплі, і веснянки.

Вона була ледь помітна в сірій зелені тихого лісу; русяве волосся губилось в сухій траві, очі блистіли в дрібних пагінцях листочків, які вкраплювали її лице. Її шкіра була, як рястка. Тітка Руслани, така ж зла, як і вона сама, наповнена люттю, як пізня вишня соком, називала рястку молочною зіркою.

Така вона була.

Руслана бачила її вологе волосся, закручене на кінчиках, її м’яку руку, яка торкнулась кори дерева і погладила її. На її щоках там, де текла дощова вода, потекли сльози. Руслана це знала, хоча лице дівчини не мінялось. Вона не схлипувала: не рухалась, дозволяючи вітру колисати себе, як дерево.

— Можемо… — почав Мішка, але замовк: його рота накрила долоня.

— Вимітайся звідси, — сказала Руслана, — я тут була раніше.

#

Того ж вечора Руслана кинула мокрого рушника й відійшла від тітки, яка йшла повз неї з оберемком квітів. В її руках, грубих і негарних, цвіло все.

— Поки ти байдикувала, тут родина оселилась, — сказала вона й вишкірилась їй, як злюча вовчиця, — дівка з донькою. Поселились у того ідіота Гліба. Уявляєш?

Вона заходилася чистити стебла від колючок, і руки її закровили. В ніс Руслані вдарив різкий запах крові, змішаний з прянощами пилку.

— Як їх звати? — спитала байдуже.

— Лариса, — сказала тітка, витираючи лоба, — а ту дівчину – ім’я таке кумедне. Чекай…

Руслана вкладала терпіння в час, випатраний всередині ній цією тишою.

— Орина, — сказала тітка, — точно! А ти чого розсілася? Ледащо мале!

Руслана взялась за важкі коробки вже підготовлених квітів, які тітка готувала на продаж, і поволокла їх до виходу; від тривоги сила била так, що вона не відчувала їхньої ваги. Вона завжди була сильнішою, ніж більшість, але вони ніколи не говорили про це. Коли вона пішла до виходу, її тітка окинула її поглядом. Будь-хто сказав би, що вона жорстока з племінницею, але вони не були тут. Вони не знали, що вона вичікувала слабкість й лізла гризтись, коли хтось її проявляв. І не мали поняття, що тепле слово на неї не діяло.

Надворі Руслана роздивлялась небо.

Орина, Орина, Орина. М’яке “и”, ніжне “н”, легке “р”, яке хотілось катати по піднебінню.

Вночі їй снилось, що вона стояла в полі рястки, запустивши туди руки. І шматувала його.

#

Руслана запам’ятала її не тому, що вона була вродливою – хоча вона була. І не тому, що нових людей в їхньому селі майже ніколи не бувало. Їй часто хотілось відчути, як крихітні пелюстки кришились між пальцями, бо тоді її злості ставало менше, вона переливалась через край і бувало легше – ненадовго. Вона не запам’ятала її через те, що земля, якою Орина йшла, вкривалась зеленню. Не одразу, звісно: за кілька годин навіть на асфальті пробивалась трава, подорожник вигризав собі місце в бетоні, квітка лоскотала гомілку на протоптаній доріжці.

Вона запам’ятала Орину через те, як та кривила рота, коли пила несмачний сік біля їхньої крихітної площі, і як нахиляла голову, коли слухала, як перемовлялись над її головами пташки, і як тендітно виглядали її гомілки в незручному взутті, відданому їй явно матір’ю або Глібовими родичами.

І через те, що від її погляду, м’якого і спокійного, щось тягло її за горло, змушувало опустити очі, дерти землю, кусати щоки.

Їй хотілось запустити пальці під ребра і відчути, як б’ється налякане сердечко. Воно було налякане. Руслана знала.

Селище теж знало: годинники затріщали, відлуння пішло ним, бо Орина чомусь стала камінцем, який кинули у гладеньку воду, і все пішло колами від неї. Стривожилось.

Руслана теж відчувала це. То була спрага: вона дерла горлянку й просилась назовні, пускала страх її серцем й судинами, ковтала її "хочу" й плавила в збудження, лють. Вони з часом хотіли одного — забрати своє.

#

— Іншої нема, — сказав Гліб, кидаючи на її вузьке ліжко новий матрац, — бери або спи на підлозі.

— Це підійде, — сказала її мама, — ти дуже допомагаєш.

Орина не сказала нічого: її не турбували матрац чи постіль, вона б не просила собі й нової склянки, якби довелось пити з долонь, і її не лякало ніщо. Але цей годинник – він…

Вночі пацюки, бігаючи під її ногами, шушукались, лоскотали її литки, зачіпали поділ спідниці. Вони боялись годинника. Це було чутно в їхньому тривожному порусі носиків та тому, як вони оминали напівколом стіну там, де стояв величезний годинник. Він вріс в паркет, подертий часом, і стояв, як природна частина її тісної спальні.

Гліб не дозволяв їй торкатись його. Це було навіть кумедно: щойно його очі прикипіли до Орини під час першої зустрічі, він накрив всі-всі годинники тонесенькою плівою, бо ж то був, бач, раритет.

В цьому селищі було багато годинників. Відтоді, як століття тому кілька будинків виросли, як гриби після дощу, одразу біля годинникової майстерні, все на світі рахувало час. Де-не-де годинники працювали не до ладу, ніби заплутувались в своїх стрілочках, але більшість були як треба. Коли заплющити очі й уявити, як всі будинки й площа, на якій стояв годинник, цокали водночас, можна було почути, як з секунд невидимі руки ткали ниточки-павутинки, які тягнулись від хати до хати і тремтіли з щогодинним бомканням.

Орина посварилась з Глібом, коли заявила, що хоче позбутися годинника. Той ляснув по столу й заявив, що “родинні реліквії в цьому будинку поважатимуть”.

— Заберіть її собі, — відказала Орина. Більшість дратував її голос: задумливий, сонний. Наче їй було нудно з людьми навколо. З Глібом так і було.

Його вкрите ранніми зморшками лице видавало в ньому не людину, яка багато посміхалась, а радше того, хто завжди хмурився. Він підняв руки до стелі і відкрив було рота, щоб сказати їй – Орина була впевнена, скорше виплюнути – все, що вона зробила не так. Та матір його зупинила.

— Нехай буде два у вітальні, — сказала швидко, — або один пересунемо на кухню. У Орини сон чутливий, Глібчику.

То була брехня, але вони обидві зробили вигляд, що так воно і було все життя.

— Я допоможу перенести, — швидко сказала Орина, — зараз я…

— Ні, — гаркнув Гліб і додав повільніше, не так злякано, — ні, я сам. Для тебе буде заважке.

То була її третя ніч в селі. Вона вперше заснула. У її сні їй видилось, що пацюки скручуються в фігури, а птахи плутаються крильми прямо в небі. Вони виводили цифри.

20:53.

Раз за разом.

20:53.

#

До них прийшла працювати дівчина зі звірячими очима – так мама сказала, нервово всміхнувшись, пробуючи видати то за жарт. Орина, відпускаючи долоню на крихітному павучку і дозволяючи йому ковзнути в куток, вийшла надвір.

— Вона нам з квітами поможе, — сказав Гліб, — привіт, Русланко.

— Гості? — спитала Руслана. Вона всміхнулась, і посмішка її була, як колюча ялина. Орина не здригнулась, але відчула таке, як не бувало ніколи, коли вона дивилась на людей.

— Ми тепер родина, — сказала вона раптом, і хоча то було м’яко і тихо, а дівчина почула. Вона нахилила голову, темні очі спалахнули в тіні, усмішка взяла її на кпини. У неї були нерівні кутики губ, ніби один хтось надрізав.

— Нічогенька така родина, — сказала вона, і тоді Орина побачила біля її ніг коробку інструментів, — буде кому квітами милуватись.

Вона торкнулась пальцями лоба, ніби віддаючи честь. Гліб повів її геть, і вона пішла за ним легко, її присутність була такою ж безмовно-знайомою, як стукіт дощу по даху й сонне потягування здичавілої кішки в траві. Весь час, поки вони розмовляли, Руслана не відводила від неї очей.

— Цікава дівчина, — прокоментувала мама, коли Гліб й Руслана зникли в хащах кущів по той бік будинку, — така…

— Дикувата, — сказала Орина.

Вона прокидалась вночі, і місяць здавався їй Русланиним оком, непорушним й уважним. Орина затулилась від місяця ковдрою, слухаючи, як по той бік стіни заєць ледь чутно ступав травою. І як за ним слідкував лис, схиливши голову, водночас голодний і захоплений м'якою грацією. Бо так лис вмів любити: язиком по крові.

#

Тварини зникали. Люди могли їх не слухати, але то було зрозуміло й ясно: за місяць ліс, де Орина ходила, слухаючи переспів комашок й панічне тьохкання пташок, потроху спустошувався. Вона бачила, як тривожно здригались дерева: вони ж-бо не могли втекти. Дерево приречене бути там, де виросло.

Орина уникала Гліба; було ясно, що він не мріяв про доньку, і що його тривожило щось, що ледь-ледь не злітало йому з язика, коли вона мовчки підводилась, щоб привітатись з ним. Іноді він бурмотів щось собі прямісінько під носа. Вона подовгу гуляла, і мамі з того було легше.

Вона завела звичку сідати в широкому безлюдному полі поблизу старого пенька, який був вкритий дитячими малюнками й сотнями коротких спалахів олівців. То був її друг.

Та якось ввечері, коли сонце лишень засинало, Орина побачила, як сліди від олівців позникали майже всі. Вона присіла й торкнулась глибоких кілець пальцями, але нічого не було: золотаве світло торкалось теплокольорової пустки.

За тиждень там стояло величезне і гниле дерево. Точнісінько на місці пенька. Орина навіть могла провести нігтями там, де колись був слід від сокири.

Ще там стояла Руслана. Орина завмерла перед нею, її ступні торкались чужої тіні, і Руслана дивилась на неї без посмішки. Орина чула, як вільно торкається її литок раптово позеленіла трава.

— Цього дерева не було тут кілька днів тому.

— Правда? — спитала Руслана. — А що ж було?

Орина ковтнула, і Руслана прослідкувала за рухом її шиї. Руслана сама стояла ногами в траві, міцно спираючись на землю. Але дерево – воно не мусило тут бути.

— Ти знаєш, — сказала Орина, — це ти зробила?

Лице дівчини скривилось; вона смикнулась, неначе м’язева пам’ять змушувала підняти плечі.

— Я, — виплюнула вона, — таким лайном не займаюсь, лялю. У нас не стоять годинники.

20:53, раптом подумала Орина. Їй стало холодно.

— Чому?

Руслана не підходила, і Орина зробила крок, другий, і повітря пахло літом, пахло гнівом, який Руслана носила під серцем. Вона відступила, неначе Орина була отруйна.

— Бо час йде сам, — сказала вона нарешті і задерла голову, — все мусить вмирати і старіти.

Вона не сказала нічого більше, але Орина раптом відчула, як палає обличчя.

Руслана мусила бачити її. Мусила бачити, як вона лягала поруч з мертвою косулею, яка померла від хвороби. Як обіймала її задубіле тіло. Як спостерігала, не рухаючись, за мухою, котра вмирала від неуважного дитячого кроку.

Орина не зробила крок ближче, бо знала: зробить крок – і Руслана рване, як пташка. Вона теж задерла голову.

Вітер дув на захід, тріпав їм одяг і волосся. Орина зойкнула.

— Це не…

— Можливо, — сказала Руслана. — Можливо.

Хмари йшли на схід. Місяць – мусив бути старий місяць, вона точно знала – був круглим-круглісіньким.

— Не приходь сюди вночі, — гаркнула дівчина.

Орині схотілось її пригладити, торкнутись сплутаного темного волосся. Вона не стала. Її литкою ковзнула налякана мишка, вчепилась в тканину штанів.

Руслана опустила очі, і її плечі напружились проти чорніючого неба.

— І викинь годинники.

#

— Тітко Олю? Мама попросила забрати її шитво. Ви вдома?

Орина мовчки стояла в будинку, вслуховуючись в тишу. Більшість будинків ніхто ніколи не закривав – забагато довіри – але відчуття було таке, наче вона ступила в пащеку, дурненька рибка, яка запливла в рот чудовиську, що ховалось на дні океану.

Її кроки були єдиним, що звучало в коридорі.

Вони і… Цокання годинника.

— Тітко Олю?

Вона пішла повз чорно-білі стіни, натикаючись на столи, і навіть миші не гукали її з-під підлоги, щоб підказати: обережно, обережно. Павуки покинули це місце.

Перед нею стояла роззявлена арка у вітальню. Її величезна паща казала: “Йди сюди, заходь, постав ніжку, я тебе, звісно, не з’їм”. Долоні Орини спітніли.

Вона зробила крок всередину. Навіть сухі квіти в кутку не поворухнулись: завмерли, очікували.

Там стояла тітка Оля. Орина пам’ятала стомлені синці під очима й запалі від усміхненості зморшки, натруджені руки.

— Оринко, — сказала вона, — подивись, яка я красуня.

Вона стала років на десять молодша. Ані зморшки на лиці, ані сивої волосинки на її розпатланому волоссі не було. Орина похитнулась.

— Так-так, — закивала тітка Оля, нахиляючи голову і плямкаючи, — гарненька, гарненька, справжня принцеса.

Її лице було вкрите… кров’ю. Навіть в темряві було видно багряні патьоки.

Орина, не пам’ятаючи себе, зробила крок вперед.

Вона їла своїх внуків. Радше те, що від них лишилось: її зуби здирали залишки шкірки з ембріонів, а ті розтуляли і затуляли роти від болю, скривлені в агонії. Безіменні діти, чиї обличчя вона пам’ятала ще зі вчорашнього ранку: їм було по десять. Тепер це були тільця, які не розвинулись до кінцевого терміну. Майже-люди.

— Я ходив, — сказав ембріон.

— І я ходила, — сказав другий, — а тепер я повзаю.

— Повзаю, повзаю, — прогудів перший, — ай! Боляче! БОЛЯЧЕ!

Будинок перед очима похилився. Орина схопилась за одвірок.

Їхні маленькі кулачки кривились, чіплялись за волосся тітки Олі, відштовхуючи від себе. Вони були всі в крові, неначе заново народились, але Орина бачила ті самі риси, що були в них вчора. Це не могли бути вони, але це були вони.

Язик тітки Олі торкнувся відкритої реберної клітки дівчинки, і та заскиглила, безмовно потягнулась до Орини. В цей момент тітка Оля підняла очі. Замість них, знайомих добрих очей, сяяв місяць. Плаский повний місяць, який зазирав у вікно. Він відбивався у вікнах, від нього йшла тривога.

— 20:53, — сказала тітка Оля, — він каже… 20:53.

Вона встала, і за її спиною стало видно величезний настінний годинник, його кругла форма – що місяць, який сяяв в очницях ембріонів.

Годинник відраховував – відбирав час. Його стрілочки рухались назад. Його цокання, Орина бачила, тяглось в стіни хати, пульсувало кров’ю в венах тітки Олі й її внуків.

— Я більше не помру, — проспівала вона, плямкаючи з набитим ротом, — не помр-у-у, я не помру, бо мене й не було, мене може не бути, і їх не буде, Ориночко, поки твої пацюки гниють й здихають під стінами інших будинків, й смердять, та-а-ак, смердять, дихають, плодяться, й вони…

Щось пролетіло повз неї так швидко, що волосся Орини піднялось від цього руху.

Висока тінь налетіла на тітку Олю, і та заверещала, впускаючи два тільця на землю.

— Геть! Геть! — верещала вона, роздираючи чуже лице.

— А чорта з два, — загарчала Руслана.

Її лице забуло про емоції: ті сповзли з неї, заповняючи все злістю, від якої трощиться світ. Схопивши жінку за шиворот, вона кинула її в стіну на годинник, і вони заверещали разом: і жінка, і годинник.

— Я прийшла на галас, а ми тут сусідами обідаємо? — спитала вона. В її голосі було щось людське, але як вода крізь пальці. Воно текло геть. Її тіло ставало гострішим в кутиках, неначе щось накладалось на нього зверху.

Орину схопило за ноги щось маленьке і крихітне, і вона зойкнула по-справжньому. По її нозі плазувало те, що лишалось від ембріона.

— Годинник каже цок-цок-цок, — проскиглило маля. — Хай замовкне! ХАЙ ЗАМОВКНЕ, ТИ, СУКО!

Орина впала й поповзла геть, натикаючись на все спиною й головою.

— Відчепись, я не… — почала вона, але тільце з відірваними ногами поповзло вперед, до її лиця. Від крові просяклась її тканина, і Орина замружилась. “Все добре, все добре. Час йде вперед”.

— Коли я? Коли я? Коли я? — вередувало маля, обхоплюючи її голову недорозвинутими пальчиками. Його очиці, два повні місяці, витріщались їй в лице, починали дерти, — коли, коли, коли?

Почувся звук удару. За мить ембріон розбили об стіну. Орина не заплющувала очі, і коли над нею завис силует Руслани, вона не поворухнулась. Чуже лице було вкрите кров’ю, дівчина збито дихала.

— Давай, — вона потягла її за руку і різко посадовила на ноги, — вимітаймось. Досить з мене героїзму.

Коли вони виходили, Орина раптом обернулась: годинник більше не цокав. Він зупинився.

Руслана схилилась до її лиця, і від нею смерділо падаллю й кров’ю. Вона торкнулась щік й лоба Орини й всміхнулась.

— Вони намагались видерти тобі зморшки, кицю.

Поцілунок був терпкий, наче їй в рота хтось налив гранатовий сік. Русланині руки навіть не тримали її — завмерли довкола щік, ніби долоням було заборонено торкнутись Орини, а ввібрати її подих було що ковтнути меду. Орина заплющила очі й поклала власні руки поверх її, притулила шкіру до шкіри. В її руках чуже тіло завмерло, а згодом розслабилось, ніби крихітна опора, якась невелика лінія між "можна" і "хочу" була легко розірвана її, Орини, пальцями.

Руслана торкнулась їх губами, зубами, язиком. Торкнулась носом подертої долоні.

— Непогане перше побачення, так?

Орина розреготалась їй прямісінько в плече.

#

На годиннику пробило 20:53, і всі вони пішли спинами вперед. Вулиця була переповнена.

Орина підняла очі тоді, коли врізалась в когось. Це була її знайома, сусідка, і та посміхнулась їй, підняла шалика.

— ,арочев огонраГ — сказала вона. Її очі – місяці. — !анирО, арочев огонраГ

Свідомість Орини повільно промовила: “Гарного вечора, гарного вечора, Орино!”.

Сусідка пішла повз неї спиною, не дивлячись через плече. Її лице було тим самим й разом з тим – чужим, непорушним. Спина ставала пряміша. Вона поволі потупцяла геть, за нею – чоловіки й діти.

Їхня балачка була налякана й нечітка, інтонації викривлені, питальний тон був на початку, стверджувальний – в кінці. Роти розкривались не до ладу, а усмішки зникали, а не розтягувались. Чоловік, що йшов повз неї, схиливши спину – Ілля Федорович, дідуган за вісімдесят – затягувався, але дим залітав в його легені, тікав геть з неба, а попіл з землі повертався догори, спресосувався в цигарку.

Величезний годинник на площі цокав, і це цокання казало їй: куди ти, куди ти, час йде назад, а ти йдеш вперед, а так ти ніколи не помреш,

не зістаришся,

ніби й не було.

Люди сунули повз неї, не звертаючи увагу, і місяць, той самий круглий місяць, котушка, що змотувала їхні години в себе й всотувала їх назавжди, осяював їм дорогу.

Вона кинулась додому, і навколо не було нічого, що йшло так, як годиться.

Орина штовнуха тоненькі двері і влетіла в матір. Та закліпала очима й глянула на неї так само, як завжди: вона сяяла материнським спокоєм.

— Мам, — сказала Орина, — нам терміново треба їхати. Тут щось не так. Тут…

— ?шєашіпсоп ит идуК .окченос ,юімузор еН — сказала мама. На її зап’ястку, наче мітка, майорів годинник.

“Не розумію, сонечко. Куди ти поспішаєш?”

Вона зацокала ротом й потягла її всередину, і її зуби – крихітні шестірні годинника – забарабанили прямо в Орини перед носом. Вона заверещала, але всередині дому…

Вереск втягнувся їй в горло. Вліз назад, як отруйний смертельний мікроб.

Всі годинники загуділи разом, оспівуючи восьму годину. Вони співали, і пісня, що запихувалась в телевізор, де люди танцювали з тінями один одного й огидно сміялись навпаки, нагадувала прокляття.

ТІВС ЙЕЦ АН

ИЛИПУТС ЕШРЕПВ ОЩ

ИТІД ІДОЛОМ

ІДОЛОМ ОМЕДУБ ИМ І

ЕБЕТ УДЙАНЗ Я

(Я ЗНАЙДУ ТЕБЕ

І МИ БУДЕМО МОЛОДІ

МОЛОДІ ДІТИ

ЩО ВПЕРШЕ СТУПИЛИ

НА ЦЕЙ СВІТ)

Мама не посміхалась. Здавалось, її молодість, яка проростала в стомленому до того обличчі, позбавила її радості, в очах з’явився тупий здивований блиск.

Двері розчинилися, і крізь них вийшов Гліб. Його лиця було не видно, бо він теж йшов навпаки. Але його тіло йшло брижами, неначе він…

Неначе він молодшав щосекунди, і його тіло мінялось безперервно. Він постукав по дверям, нахилив голову.

Засміявся.

Мама закрила двері.

Орина нервово обтерла губи й ступила в глибину коридору. Мама завжди казала, що її мертві тварини, котрих вона приносила з дороги, нагадували їй про час. Світ не безкінечний, кицю, і всі ми колись помремо.

А ти, Оринко, казала мама, твій час завжди йде вперед. Твої ручки тримають світ й пускають його з гірки, і він котиться далі.

Гліб теж це знав. Кожен годинник це знав. Кожен годинник цокав її ім’я, виспівував його, стирав зі світу, але у часу немає ніг. Він користується чужими.

— ,унидор итавуронгі анжом еН, — сказав Гліб, — .рітам аз юошратс итуб ежом ен акьноД

“Не можна ігнорувати родину. Донька не може бути старшою за матір”.

Вона побігла перша, і будинок проковтнув її, а потім – Гліба, чиї кроки лунали за нею, як удари.

#

Коридор не закінчувався. Орина відчувала, як під ногами пружинили й надсадно скрипіли дошки. Вона неслась вперед, і її ноги майже летіли, повз проминали плями дешевеньких картин. Бомкнув годинник – і рами навколо картин почали рости, забубнявіли бруньки, дерево пустило коріння, а потім зникло, фарба скручувалась й пропадала. Нажахані обличчя фігур, людських й тваринних, які намагались вилізти, теж стирались безслідно.

Позаду неї гупали Глібові кроки. Він йшов повільно, ледь переставляючи ноги, ніби боровся з чимось – з часом, з часом, крихітко, як і ти сама – і стогнав. Замість слів було їхнє ковтання, і Орина чула лише крихітні гугняві фрагменти.

Благання лишитись.

Погроза.

Вона уявила, як світ тремтить від важких подихів і не може пробитись, як гниє новонароджена трава й старіє немовля. Вона покликала їх – кого-небудь, що-небудь, розтягуючи свідомість так далеко, як тільки її розум міг сягати. Він наштовхувався на тверді стіни, як тенісний м’ячик. Нічого.

Почувся скрип металу об дерев’яний паркет, де з’являлась і зникала подряпина з-під чогось металевого.

Вона обернулась. То була сокира.

— .ясшеникорп ен і яцнос ідохс ан шенсаз иТ, — пробубнів Гліб.

“Ти заснеш на сході сонця і не прокинешся”.

Повз пролетіла сокира, розсікаючи повітря, і Орина пірнула під нею направо. Голодне горло коридору зміїлось перед нею, і вона бачила, як міняються стіни, як стара потерта обшивка перетікає на старі блакитні шпалери, а ті втрачають потерту жовтизну й квітнуть.

Будинок відбудовував сам себе, поки вона бігла ним. Стара хата, казав Гліб, їй сотні років.

Якби їй встигнути, якби дістатись годинника й повернути стрілки назад, змусити його серце битись, не відкачувати кров з будинку…

Але ж ти залишила те місце, і його вже не існує, єхидно підказало щось огидненьке з її голосом. Ти знаходишся років сорок тому.

БУХ!

З огидним звуком сокира врізалась в стіну одразу за нею, і Орина рванулась вперед. Не пустило.

Вона уявила, як крихітний росточок, листочок, пагінець пробивається крізь тріщинку під дерев’яною рамою, крізь секунди назад. Засинає, уявляє, що його немає, обманює годинникові стрілки.

Поділ її плаття прибило до стіни, і вона завмерла перед Глібом. Його очі – місяць, а в місяці – годинник, а в годиннику – стрілочки.

“Цок-цок-цок, скільки ж тобі ще жити, дівчинко?”

Вона рішуче побігла до сходів, і тканина тріснула. Її шматок лишився в стіні, тріпочучи, а потім зникаючи.

Сходи під ногами знайомо скрипнули, і вона вчепилась в перила і побігла нагору, а ті тягнулись на десять, двадцять, сто сходинок.

А потім кілька з них зникло з часу і світу, бо любляча рука майстра, який прибивав цвяхи, теж зникла, і зник майстер і пам’ять про нього, і темрява проковтнула її. Вона полетіла вниз.

Біль простромив її плече і лікоть, і вона заскиглила, обіймаючи себе, стискаючи зуби. Двері розчахнулись, і Глібове лице осяяло як циферблат. Його зуби – вони вже були як шестерні.

— Йди геть, — зашипіла Орина, — йди геть, вали, тікай! ЙДИ ЗВІДСИ!

Гліб нахилив голову і його тіло засмикалось, як у ляльки з поганим керівником.

За спиною щось зацокало. Орина заціпеніла.

В підвалі стояв годинник – у кожній кімнаті, збагнула вона, у кожній, крім її власної.

В руках Гліба не було сокири, і він виглядав стомленим, ніби йому було б не під силу підняти анічогісінько. Лицем пішла тінь: зморшки зникали, волосся темнішало, а ротом йшла глибока рана, яку він отримав, певне, ще коли був підлітком. Гліб зашпортався, коли та обмалювала його щоку, і в очах майнув біль.

Він був ніби рослина, яка була майже зів’яла, а потім хтось натис на кнопку промотки назад і показав, як вона набирається води й знову зеленішає.

Орина почула гуркіт. Щось голосно стукало, і вона заплющила очі й закрила вуха руками. Лице Гліба, воно… нагадувало їй щось.

Мама. Мама казала їй це. Що вона казала?..

Ми не хочемо, щоб час йшов. Все вмирає і в’яне. Все вмирає і в’яне. Земля пам’ятає всі народження і смерті. Хочу не пам’ятати.

Мишки, котрі, мертві, розкладались в її руках. Квітка, котра пробилась крізь важкий ґрунт і почала тягнутись до землі. Мама, на лиці якої з’являлись зморшки.

Гупання стало сильніше.

Стіна тріснула, і в горлі у Гліба щось заклекотіло. Він витріщився на силует, що стояв супроти пилюки й темряви, і щось в ньому стало… менше.

Кров стікала з рук Руслани, а бруд та щіпки заплутались в її волоссі. Вона дивилась на світ крізь таку пелену люті, що здригнулось все, окрім Орини.

Разом з її першим кроком всередину час припинив своє падіння назад. На годиннику позаду Орини завмерли стрілочки, і будинок застогнав. Вона відчула теплий запах літа знадвору і ковтнула повітря так, що в голові запаморочилось.

— Цок-цок, виродку, — гаркнула Руслана.

#

Руслана збиралась розірвати виблядку шию; вона не пам’ятала, що тягло її вперед, але знала, що щось привело. Як змія, що тягнеться за заклиначем, так її повело сюди. Примітивне, просте, дике, гостре “щось” рвало її груди й волокло вперед. Воно пам’ятало будинок, що тріщав по швам.

Коли вона торкнулась пальцями стіни і розірвала її, як папір, вона вже знала, що буде далі.

Крихітного росточку повітря було достатньо. Весь час, який повільно зникав з будинку, валом понісся всередину.

Орина не рухалась: її брудне лице здавалось неймовірно спокійним, але було помітно, як тремтіли пальці. Вона бачила Руслану, але щось в ній бачило ще когось.

Бачило все.

Гліб – те, що було на нього схоже, те, що повільно з’їдало його, штовхаючи до молодості – поповз було до неї, тоненька шия сіпала голову, як іграшкову.

Руслана знала, що зможе розірвати його. Собака не знає, чому гризе, але знає, що може вбити. Вона зробила крок вперед, і світ звузився до чужої горлянки.

На нього налетіли пацюки. Їх була ціла лавина: товсті й худі, старі й молоді, вони промайнули повз неї, як хвиля, й налетіли на стіни, видаючи такий тоненький писк, що Руслана зіщулилась. Їхні хвости були сплетені в великий вузол, але вони мчали як благородні коні чи одна величезна потворна пащека.

Щурячий король.

Перші вкусили Гліба за ступні й литки. Він заволав.

— Геть звідси, маленькі почвари! — його голос знову був його.

Перші щури почали заповзати до бедер й живота, гризти сідниці й пах, їхні крихітні мордочки й лапки вкривались червоним. Вони розкривали пупок і повзли всередину.

Орина не кліпала очима. Кілька поодиноких пацюків кинулось повз неї до годинника й заходились гризти стрілки, що досі силувались повзти назад.

Кілька щурів заповзли в його рот. Гліб волав доти, доки кілька з них не роздерли йому губи й язика, намагаючись заповзти далі. Та вони були прив’язані до своїх братів й сестер. Вони були розлючені, як і Руслана була розлючена, і кров летіла на неї, вереск лунко піднімався до неба, а годинник верещав. І це стало звучати як музика.

Годинник більше не йшов вперед, але це було не потрібно. Тваринам годинники не треба.

Орина серед них була як північний полюс компаса, маяк, рятівне коло. Вона була дуже вродлива.

Коли кривава маса на землі перестала ворушитись, а щурі завмерли, чекаючи на порятунок – хвости, хвости, їх тривожили хвости – Орина піднялась. Руслана повільно, тремтячи всім тілом, опустилась на одне коліно.

— Ходімо, — сказала Орина.

І вони пішли за нею.

Треба було розвернути котушку часу.