Вінтаж. Особливі парфуми.

Стара, зморщена рука різким рухом потягнулася до телефону. Пам'ять ще добре працювала, тому можна було обійтися без записної книги. Вже за декілька секунд пішов набір цифр. Цей номер телефону згадувався мінімум два рази вдень з абсолютно різних, часто дріб'язкових причин. Та зараз виклик набув іншого сенсу. Термінового.

Крики. Відчайдушний галас загнаної в пастку тварини пронизував тишу вулиць приміського селища.

Зараз друга година дня. Допомоги на вулиці не буде. Від розуміння цього, телефонні гудки розривали душу сидячої старої, котра при собі пошепки благала когось скоріше взяти слухавку. Тоді як за вікнами продовжувалася боротьба за життя.

Крики ставали все голосніші, пронизливіші. Вуха не хотіли цього слухати. Як раптом, борсання на вулиці стихло. Очевидно, що бій закінчився смертю. Страждання тварини припинилися. Здавалося, можна було почути звук крові, яка стікала з понівеченого тіла, котрий віддалявся від місця бійні. В думках про це стало зовсім непомітно, як після гудка, замість двох секунд мовчання, стояла тиша з хвилину.

- Ти не зайнята? - оговтавшись запитала стара.

- Ні, що ви. Чимось можу допомогти?

- Приходь до мене.

- Дві хвилини.

- Чекатиму,- голос звучав все ще стурбованим.

Ключ провернувся два рази, як двері миттю відчинилися. До вітальні повіяв легкий літній вітер, котрий приніс з собою аромат троянд, що так рясно цвіли біля парканів чи не кожного будинку поц вулиці.

- Відкрий всі вікна, будь ласка.

- Добре,- відповіла дівчина.

У дверях стояла Аманда Х'юз. Молода дівчина років двадцяти трьох. Засмальцьоване волосся якої, було туго зв'язаним у високий хвіст, від чого обличчя здавалось масивнішим, ніж було насправді. Довга кофтина, котра закривала чи не все тіло в розпал літа виглядала дивною, та її товсті в'язані джгути, вбирали в себе непомірну кількість поту. Він стікав з неї тоненькими, численними струмками, котрі утворювались внаслідок скупчення краплин, що вилізали з кожної пори у шкірі. Процес цей був нескінченним. Від чого здавалося, що обличчя і долоні, котрі не можна було прикрити одягом, плавилися ніби пластмаса від вогню.

Неподалік від дверей, на дивані сиділа Роуз, стара не була надокучливою каргою, котра без причини турбувала сусідів. Аманда працювала доглядаючи її, тому дзвінок для тієї був цілком буденним.

- Ти нічого не чула?

- Ні. Щось сталося? - спокійно відповіла дівчина, відчиняючи вікна один за одним.

- Це сталося знову. Все дуже серйозно! Тільки, що робити? Ох, серце моє не витримує…

- Де це сталося? Що ви чули?- схоже Аманда також була дуже занепокоєна.

- Точно не знаю, але думаю, що прямо у нас на вулиці. Були такі гучні крики. Навколо і так майже не залишилося ні котів, ні собак, а хтось і досі продовжує їх шукати та вбивати.

- Може, вам почулося?

- Ні, дитинко моя, у мене з головою ще все в порядку. Треба телефонувати у відділок до Стіва, на цей раз я зроблю це сама.

- Але ж ви знаєте, це не піде вам на користь. Давайте я краще сама потім зателефоную, мене це бентежить не менше. Я з ним поговорю ввечері.

- Добре, але якщо і на цей раз нічого не зміниться, я буду шукати зв'язок зі службами вище, тому що це неподобство. Скільки життів вже згублено...

- Так, потім якщо що будемо вже думати. А я ще тут хотіла запитати, доки не забула…

- Запитуй.

- Давно не бачила Джефрі… Він скоро приїде? - дівчина зашарілася й зніяковіла.

- Хотіла б і я нарешті побачити свого сина, та той не поспішає сюди приїздити, що я тільки йому не говорила. Він добре влаштувався в місті. Його навіть уже улюбленим пирогом з грибами не заманиш сюди.

- Він, мабуть так змінився…

- Для мене Джефрі ніколи не зміниться. До речі, думала як він приїде то зможе розгребти купи сміття в підвалі. Чому ж йому там лежати? Та судячи з усього це ще буде довго тягнутись, може ти потрошку змогла б повиносити його?

- Так. Думаю це буде не важко для мене.

- Чудово. Можеш взяти ключ в моїй кімнаті, в шухляді з права від ліжка, він ще з червоною стрічкою.

Аманда в ту ж секунду швидко попрямувала до спальні, щоб було не помітно те, як розмова її засмутила. Бувши завжди ув'язненою у своєму будинку, вона тільки й могла дивитися годинами у вікно, споглядаючи за життям інших. Джефрі, сусідський хлопчик який любив гуляти на подвір'ї, став об'єктом її кохання ще в дитинстві. Довго спостерігаючи за яким, вона могла відчувати щастя, яке поза цим заняттям, не можна було відчути ні від чого.

Та по той бік вікна все виглядало зовсім інакше. Страшне обличчя лякало. Тонкі, жирні пасма нависали над очима, яких і не було видно, через піт, що крапав з жорстких, чорних брів, від чого виникало відчуття страху, жертви, яка була під наглядом вбивці, котрий виглядає нізвідки. Посмішка, яку дівчина не могла приховати через теплі почуття всередині, здавалася злим передвісником нещастя. Куточки губи провисали вниз, нагадуючи обличчя старої, недоглянутої маріонетки. Кофти ж з довгими рукавами позбавляли її рук, без яких тіло набувало вигляду довгого, гнучкого опудала. Аманда все це зрозуміла, коли на спробу потоваришувати з хлопцем, той злякавшись монстра з вікна відлупцював її палицею.

Вона вже спускалася до підвалу. Старі сходинки гучно скрипіли під ногами, в той час, як світло не припиняло блимати. Сюди дуже давно ніхто не заходив. Товстий шар пилу був абсолютно на всьому. Та прибиратися зараз не було великого сенсу, адже краще спочатку винести все сміття, а це діло навіть не декількох днів.

Аманда вирішила почати з великих коробок, адже вони швидше звільнять простір. Одна з таких швидко впала в очі, це мабуть була найбільша і стояла найвище. Можна подумати для того, щоб підняти доведеться докласти не мало зусиль. Та на диво, коробка була легкою. Якщо інші пакунки стояли відкриті й дійсно видно, що там одне сміття, то ця коробка була закритою. Протерши її від пилу можна було побачити лише єдиний напис, що свідчив про рік пакування 1906. Дівчина вирішила показати її Роуз.

- Ця єдина закрита. Можливо тут щось цінне?

- Ого, яка знахідка! Якщо чесно, я не пам'ятаю, що всередині, тільки що це надіслано з-за кордону.

Руки старої потягнулися до коробки й та була швидко відкрита ножицями, котрі завжди лежали на столику біля дивана. Поміж великої кількості тирси, лежав маленький рожевий флакон вилитий у формі краплі.

- Парфуми. Вони вже мені не потрібні, що від них взяти старій, сидячій. Може, хочеш забрати собі?

- Можу. Хоча я теж тільки вдома і сиджу…

- Ти молода. Буде ще привід прогулятися, одягнути щось красиве...

- Точно,- перебила її дівчина, котрій сказане здалося за насмішку,- вибачте.

Дівчина різко відсахнулася від флакона й нагнулася за пустою коробкою. На яку відразу впали краплі з лоба. Діставши хустку з кишені, Аманда автоматично швидко протерла обличчя.

- Пусте. Йдино ближче. Ти мабуть поранилась доки діставала коробку.

- Я не...

- Рукав весь в крові, давай обробимо. Все, більше туди ходити не будеш, там повний безлад. Почекаємо Джефрі.

- Все нормально,- зніяковіла дівчина,- я тут зовсім забула, мені треба вимкнути світло вдома. Я повернуся через п'ять хвилин.

- Не поспішай. На сьогодні досить, уже пізно, тож спокійно йди додому.

- Добре, добраніч.

- Ось, парфуми візьми.

- Дякую.

Дівчина спокійно вийшла на вулицю, зачинивши за собою двері на замок. Пройшовши зо три метри, вона відразу опинилася біля свого будинку. Та вже нікуди не поспішала, й спокійно зайшла на задній двір переставивши, раніше похапцем кинуту коробку, що покрилася темними плямами. Потрібно було сходити в душ та вимити кров.

Тепла вода стікала по її тілу і відразу перемішувалася з потом. Він не переставав виділятися ні на секунду. Здавалося, прийняття душу ставало марним. Рушник був зайвим.

Вже стоячи перед дзеркалом, вона дістала з кишені кофтини, що висіла на гачку, флакон з парфумами.

Ця річ була дивною для Аманди. Вона ніколи не купувала нічого подібного, адже була впевнена, що її мерзенний запах не здатне ніщо перебити. Тож отримавши цей подарунок, дівчина багато не очікувала. Та все ж таки було приємно спробувати щось нове. Відкривши кришку флакона, запах ніби розстелився по всій ванній кімнаті. Навіть залиті потом ніздрі Аманди відчули цей приємний аромат. Від чого нетерпілося пшикнути парфуми на своє тіло.

Через декілька секунд, дрібні краплі впали на гидку оболонку дівчини. Але приємного запаху миттю не стало. Він неначе розтанув в ріках, що сковували її тіло. Стримуючи сльози, розчарована дівчина, зітхнувши побігла до спальні. Де впавши на застелену постіль, розплакавшись заснула. Забувши за справи через котрі так поспішала додому.

Літній ранок будив своїм раннім світлом, що завітало в кімнату дівчини через відчинені штори. За ним, вже остаточно звільнивши голову від сну, збудили думки про будильник. Вона забула завести його на дев'яту ранку. Добре, що зараз лише сьома. Уже підвівшись, Аманда раптово щось для себе зрозуміла. Що?

Дівчина заклякла і нерухомо простояла хвилин п'ять. Знову сльози. Вона плакала, що не кожного дня. Але сьогодні… Вони відрізнялися від тих, що були пролиті раніше. Вони були не від гніву, розчарування чи суму. Це були сльози щастя. Її ліжко абсолютно сухе. Торкнувшись себе, Аманда зрозуміла, що на тілі жодної краплини поту. Вона стала нормальною. Як всі інші.

Ступор, в якому перебувала Аманда був не довгим. В її голові все швидко зійшлося. Парфуми. Дивовижна рідина у флаконі дала шанс на щасливе життя. Про це хотілося кричати, розповідати, ділитися, але було ні з ким, окрім Роуз... До існування дівчини нікому не було діла, так само як і до чудесного одужання.

Стара чекала на неї як завжди о пів на десятій. Сніданок повинен бути приготовлений відразу опісля приходу служниці. Здавалося, ця робота приносить їй задоволення. Аманда завжди посміхалася і дякувала Роуз за можливість працювати.

Тихо зайшовши до вітальні, дівчина обережно підійшла до дивану. Роуз мовчала. Аманда сьогодні запізнилася. Навмисне. Стара встигла задрімати. Дівчина положила свої руки їй на плечі.

- Аманда! Це ти? - голос Роуз звучав наляканим.

- Я.

- Твої руки…- вона ще не встигла подивитися на Аманду повністю.

- Мої руки. Моє тіло. Це справжня я. Повернися.

Стара повільно, обережно повернула голову назад, не відпускаючи рук дівчини. Її очі розширилися від здивування.

- Але як? Хвороба ж…

- Так, це дивно, але реально. Тому я б хотіла про дещо попросити.

- Що?

- Зателефонуйте Джефрі, хай приїде.

- Він навряд чи…

Не встигнувши повністю заперечити прохання, як їй миттю грубо закрили рота рукою.

- Не хочу цього чути. Я ніколи нічого не просила. Чорт, та я була ніким всі ці роки! А зараз, єдине що я прошу, не може бути зробленим? Не жартуй зі мною.

Рука послабла, залишивши після себе червоний слід.

- Не нервуй. Я до тебе завжди добре ставилась, ти ж сама це знаєш. Я зателефоную.

Аманда швидко подала телефон. Довго чекати вона не хотіла. Набравши його номер, дівчина піднесла телефон до Роуз.

- Будеш говорити з моїх рук.

Гудки з кожною секундою ставали все довші. Тиша яка панувала в будинку напружувала. Нервування дівчини було настільки сильним, що не помітити його було важко. Пульсуючі вени на руках лякали.

- Так завжди…- сумно сказала Роуз, зауваживши, що син зайнятий.

- Добре, побачимо наскільки швидко він візьме дзвінок від Стіва з відділку.

- Ти про щ…

Смерть була швидкою. Удар дощечки, яку так вдало принесла дівчина вчора з підвалу, прийшовся прямо по потилиці. Стара не мучилася. Крові не було. Залишилося тільки візуально спланувати нещасний випадок, при якому Роуз не втрималась на дивані й впала на журнальний столик. Через десять хвилин діло було зроблено.

Наступного дня до неї прийшов Стів. Чоловік у формі задав знову ті ж питання що вчора, знову пожалівся на несмачну каву у кафе Біллі й збирався йти. Йому не було великого діла до смерті старої, як і до Аманди.

- Ви телефонували Джефрі?

- Так. Він приїде сюди сьогодні ввечері, а завтра я з ним зустрінусь.

- Зрозуміла. На все добре.

Двері за поліцейським зачинилися безшумно. Через лічені години вона зустріне його. Тому повинна виглядати найкраще. Відтак за цією метушнею день пройшов непомітно.

Стукіт у двері. Три короткі удари.

- Хто там? - відізвався грубий чоловічий голос.

- Ваша сусідка, я добре знала Роуз...

Не встигнувши договорити, перед нею відразу відчинилися двері. Джефрі майже не змінився. Він був все тим красивим, облесливим хлопцем, котрий міг звести з розуму будь-яку дівчину.

- Дивно. Раніше я вас не зустрічав.

- Я Аманда Х'юз. Ми давно не бачились.

- Але ж ти...

- Ти про те... Я вилікувалась, зі мною тепер все добре.

- Якби мені хтось таке сказав, я б не повірив. Це точно ти?

- Так. Мабуть, ти пам'ятаєш як я часто дивилась з вікна своєї кімнати...

- Таке не забудеш, це було страшно,- він посміхнувся,- проходь.

Дівчина зайшла до будинку. Спочатку Аманда поводила себе розгублено, адже потрібно бути обережною. Вона не могла втратити Джефрі, тоді коли він був так близько біля неї. Потрібно знайти контакт. Та він виявився доволі приязним. Можливо через те, що втратив Роуз. Попри те, що хлопець останнім часом не приділяв їй уваги, він дуже любив матір. Його сльози пробиралися назовні, як тільки мова заходила про неї. Проговоривши з ним весь вечір, Аманда не сумнівалася, що зробила все правильно, заради цього моменту. Прощаючись, вони домовились обов'язково зустрітися на наступні вихідні.

Субота. Джефрі приїде першим ранковим потягом як зазвичай. Минуло вже півтора місяця від їхньої першої зустрічі, як вони почали проводити разом кожні вихідні. Аманда сподівалася, що через пів року хлопець покине все в місті й в них з’явиться можливість бути разом, ще більше ніж дотепер. Думки про це за кавою, перервав стукіт у двері. Він приїхав.

Ще один день минув невмолимо швидко.

- Слухай, ти не помічала що в будинку забагато вологи?

- Ні. Мабуть, тобі здалося.

- Та ні. Сьогодні я навіть витирав невелику калюжу в вітальні. Дощу ж не було.

- Може хтось щось пролив, не бери в голову.

- Добре. Надобраніч.

- Тільки вимкни світло. Добраніч.

Ранок неділі був завжди сумним. Останній день разом і знову розлука на п'ять днів. До цього не звикаєш. З цим або примиряєшся або страждаєш. Аманда завжди не знаходила собі місця в будні. Тож сьогодні вона впивалася в юнака як в останнє, ніби щоб більше захопити його запаху, доторків, на наступні дні, котрі проводила сама в цьому будинку трагедії. Та зараз, окрім самотності її хвилювало щось ще.

- Доброго ранку. Вже прокинулася? - Джефрі виходив з душу,- я піду по сантехніка, можеш поки трішки прибратись вдома.

- Ну ні, сьогодні й так мало часу.

- Тобі його завжди мало, але справи також треба робити.

- Ну, зараз потрібно більше. Такий настрій...

- Не хвилюйся. Це максимум пів години, я поки з тобою говорив, уже встиг вдягнутись. Скоро прийду.

- Добре...

- Цілую.

Джефрі дійсно пішов не далеко. Сантехнік тут був всього один, тому той буквально молився, щоб він був незайнятий. Хлопця дійсно турбувало те, що відбувається у нього вдома. Проблему хотілось вирішити скоріше. Постійні мокрі плями почали його дуже дратувати, від цього здавалося, що навіть одяг у шафах ставав вогким. Хоча будинок був не такий вже і старий.

Дійшовши до потрібної адреси, Джефрі став більш спокійним. Машина сантехніка стояла на подвір'ї. Він вдома.

- Привіт. Знайоме у вас обличчя,- вдивляючись у хлопця проговорила жінка, що відчинила двері.

- Доброго дня. Я Джефрі Роуз.

- Точно, і як я могла відразу не впізнати маленького розбишаку, що любив їздити по газонах,- жінка засміялась, - ти, мабуть, прийшов до Тода?

- Так, я хотів...

- ТОДЕ-Е-Е-Е, ТЕБЕ КЛИЧУТЬ,- гучно прокричавши перебила жінка.

До порогу, повільно шкарбаючи, підійшов старий Тод. Як тільки він почув від хлопця, що з'явилася робота, миттю забрав з собою сумку з інструментами, накинувши поверх синього комбінезона кофтину. Попрощавшись з жінкою, вони разом пішли до машини.

Дорога склала декілька хвилин. За цей час Джефрі встиг розповісти, що відбувається в будинку останні кілька тижнів. Тому Тод вирішив спочатку перевірити дах будинку, хоч це не було його роботою. Але там нічого дивного не виявилось. Дах був цілим. На горищі сухо та на диво прибрано.

- Та тут жити можна, - сказав Тод, спускаючись вниз.

Далі участь Джефрі була не велика. Доки старий перевіряв сантехніку, той пішов до Аманди.

- Не хвилюйся, він скоро піде. Які у нас плани на день?

- Ну... Треба сходити до магазину.

- Я вже забув за це.

- Ти хочеш, щоб я сама пішла?

-Та ні, сходимо разом.

Розмову перервали кроки, що гучно наближалися до них.

- Ого, як швидко,- здивувався Джефрі.

Тод нічого не знайшов. Все було цілим. За пляшкою пива він розповів, як перевіряв все в будинку і сміючись додав, що хлопцеві просто здається. Джефрі розізлився, адже він серйозно підійшов до цієї ситуації. В думках хотілося просто зараз накричати на старого за його нікчемну роботу, мабуть, він, окрім того, що сьорбати пиво нічого більше і не робив. Джефрі почав картати себе за те, що не прослідкував за ним і витратив стільки часу на це. Доведеться чекати наступних вихідних. Повільно видихнувши він заплатив старому і спокійно з ним попрощався, подавивши в собі злість.

Настрій на вечір було зіпсовано. Рано заснувши після походу до магазину, Джефрі прокинувся вже наступного дня, щоб сісти на потяг до міста.

Минуло п'ять днів. Спілкуючись з Амандою, він постійно цікавився, що в будинку. Та вона нічого не помічала. Цього не може бути. Адже він впевнений, що як тільки ступить на поріг, то побачить калюжу і вдихне нестерпне вологе повітря. Та його все ж таки заспокоювала думка, що з цим буде покінчено. Сьогодні о п'ятій вечора приїде сантехнік з міста. Він то все і полагодить.

Кроки були широкими. Він поспішав. Через події, які засмутили його в минулі вихідні, він погано повівся з Амандою. Провівши тоді мало часу разом Джефрі вирішив загладити свою різкість. Тому підбігаючи, тримав в руках букет квітів.

За квартал було видно, що двері відчинені. Дивно. Йому здалося, що вона ображена, тож не буде його зустрічати. Підійшовши ближче до будинку, він зменшив темп. Щось було не так. Штори завішені. Навкруги ні звуку. Окрім...

Краплі. Тяжкий, чіткий звук щосекунди лунав пустим будинком. З порогу було видно, що кран на кухні зачинений, але навкруги калюжі. Все в них. Тільки запах у будинку був інший. Стояв душний, гидкий сморід. Через хвилину почало виїдати очі. Розвернувшись, щоб покинути будинок, Джефрі раптово почув хрип. Зупинившись, щоб вслухатись чи не почулося йому, хлопець зрозумів. Це був не хрип. Тихе булькання прокотилося десь внизу по підлозі. Якщо це труба, він зможе її перекрити, хоч для цього і доведеться псувати підлогу. Нерухомо стоячи, він вслухався. Аж поки не почав повільно йти на звук.

Ось воно. Точно за диваном. Але труби тут і бути не може. Витягуючи шию вверх, Джефрі намагався обережно зазирнути туди звідки долинав звук.

В ніс різко вдарив дивний, неприємний запах. Він просто жахливий. Від чого очі миттю наповнилися невимушеними слізьми. Кліпнувши декілька разів, Джефрі побачив на підлозі Аманду. Вона тягнула до нього свої руки, та хлопець не поспішав нагинатися до неї. Безформне тіло якої, розпласталося на підлозі. Величезні роздуті пори покрили всю шкіру майже не залишивши місця, щоб можна було впізнати ту Аманду, котра жила тут звичайним життям.

Піт був всюди. Рідина жовтуватого кольору наповнювала будинок зі швидкістю в секунди, все більше з цим заливаючи страшний силует. Крізь шум тисячі дрібних струмків, що розливались довкола було чутно все той, інший звук. Булькання. Аманда намагалася щось сказати. Та чим ширше відкривався її рот, тим більше рідини потрапляло до нього. Намагаючись випльовувати яку, раз за разом ставало тільки гірше.

Раптово, тяжко піднята рука кудись показала. Потрібно було сфокусуватись, щоб розгледіти. Запах до сих пір виїдав очі. Праворуч. Внизу. На пустому журнальному столику стояв пустий флакон її улюблених парфумів.