Сніг на вишневім цвіті

— Ну що, пане Гайовий, як у нас справи в центрі? Для мене вже не секрет, що наші прибутки від перетворень виросли на кругленьку суму… Ви — зайнялись нарешті—таки рекламою?

— Ні, не в тім річ…. Просто у нас за останні тижні було два надзвичайні перетворення, котрі так добре оплачені. А взагалі, пане професоре, це надто цікава історія…

— Ну…. Розповінь же. Мені цікаво хто згодився поповнити наші рахунки на таку кругленьку суму і за які такі перетворення…

— Власне кажучи, першим був пан Борис Червінський.

— І що хотів цей пан? Я сподіваюсь, що все законно, пане Гайовий?!— очі професора округлились, а окуляри сповзли на його довгий безкровний ніс.

— Так. Цілком законно. Тільки незворотньо.

— ЩО? Невже? І в що він перетворився?

— У сніжинку…

— Що? – пане Гайовий, я не заспокоюся, поки ви не розповісте мені докінця цю історію.

— Так, звичайно ж розповім. І також з документальною базою вас познайомлю, добре, пане професоре, що ви придумали таку функцію, що людина може записати свої враження у будь—якому доступному вигляді, щоб потім мати до них доступ…

— Або щоб потім у нашому випадку правоохоронці мали до них доступ.

— Ні, не хвилюйтесь, нічого тут кримінального нема. Чоловік перетворився на сніжинку, бо кохав.

— Такі безглузді подарунки? Так наче ж і не день закоханих сьогодні, щоб він розтанув на її долоні. І сказав потім, що згорів від кохання до неї. А це повідомлення їй пришлють потім через нашу базу даних.

— Та ні ж бо. Дослухайте до кінця. До речі, він сам через цю систему і лишив нам свій щоденник. Він побажав, аби інформація конвертувалась у таку застарілу форму.

— Цікаво… для того щоб ніхто не взявся до його справи, а в картотеках вона загубилась і нікого не цікавила… ну, продовжуй.

— Так–от, він лишив щоденник, з якого я вам і зачитаю зараз.—

Я сам вирішив відправитись на цю процедуру. Я розумію, що останні мої гроші пішли на перетворення. О, наш прекрасний світе, я хочу тільки цього. Ми зі Славою посварені вже півроку. Я ніяк не можу достукатись до її серця, наче воно замерзло. Наче зовсім вкрилось кригою і більше ніколи не буде чутливим до моїх слів. Я пробував по—всякому миритися з нею: телефонував, писав листи із віршами про кохання, намагався приправити їх власними вибаченнями, навіть запропонував почати їй все спочатку…. Але вона не погодилась. Вирішила, що їй буде краще ніколи не знати мене. А я вирішив стати сніжинкою.— Я її кохаю, кохаю по—справжньому. Не можу й досі опам’ятатися, коли торкаюсь її шалика, забутого у моєму помешканні. Ах, він досі пахне нею, тобто тонким парфумом, квітами, котрі подарував їй у той останній раз. У нас звично казати крайній, бо до останнього разу майже ніщо в нашому житті завдяки медицині і різноманітним послугам не зводиться, але це й справді останній раз.— Я перетворився. Я тепер сніжинка. Сніжинка яка хоче розтанути на її руці. Може на її щоці. Можливо навіть розтану у неї на одязі, покружлявши над моєю Славунею, над моєю Бориславою. Я не вірю, що в нас все так могло закінчитися. Ніхто навіть з цього мого останнього листа не дізнається, чому ж Борислава стала така холодна до мене. Така холодна наче оця крижана зима. І мені пощастило…— За особливу плату я крижана сніжинка. Працівники цих центрів екологічних перетворень уміють вимагати гроші і уміють робити свою роботу. Якісно.

Принаймні, я уже в хмаринці. Сірий день. Наша хмара повільно пливе. Жду поки почнеться дійство. Тільки сніжинкою я можу залетіти туди, де живе моя Борислава.

Кохаю. Вірю, що цей мій вибір буде правильним. І останнім. Думаю, що скоро нам заборонять вживати це слово. Іі світ переведеться на радості, від яких нема в грудях радості. Але я того вже не побачу.

Хмара підпливла до її будинку. Ось тут. Так. Мені на вихід. Я бачу ці милі місця. Сюди моя голубка запрошувала мене кілка разів. Коли зламала крило і не могла долетіти… так, вона казково багата і замовила собі перетворення на фею… звичайно, це найтонша робота, тож… але моя любка навправлявшись у польоті до вивиху крил відчула. Що не долетить. Я тоді був поряд. У мене скромніша програма перетворень – усього лише орел… але які краєвиди я побачив! І нічим не гірше ніж фея із золотою карткою….

Тоді коли я підтримав її, вона дозволила мені залетіти у її будинок. Тут затишно. Тут мало приладдя для кави… для того щоб моя маленька феєчка могла розкошувати собі…. А я дивився на неї й не міг відвести очей.— А потім опісля ми зустрілись уже людьми… чудово так знайомитися з кимось у програмі перетворень, бо не знаєш, що може тебе чекати далі. А тепер я сніжинка. Я зайшов на її територію, безболісно, без штрафів і без пострілів у мій бік. Я злочинець, котрий кохаючи її має право порушити навіть святість приватних меж. Ну це ж уже просто сніжинка, а не я.— Лечу. Відчуваю, що надворі холодно. Морозно. Вона щойно вийшла з будинку. З рожевим личком, із цікавим поглядом вишневих очей. Моя неперевершена. Моя….

— Мене стиснуло. Боляче. Немає чим дихати. Я засоромився… хоч що мені там уже… за кілька максимум годин я зникну… і зникну у її теплій руці. Сподіваюсь.

Вона дихає морозним повітрям. Бачу, що схвильована. Бачу, що очі трохи заплакані. Певне, сидячи над книгою, вона намагалась вгамувати свої емоції. Втамувати біль, якого я їй завдав, якого ми одне одному завдали.

Мене трусить. Коли б я був людиною, то назвав би це саме так. Сподіваюсь, що цей мій щоденник не потрапить до рук психолога, котрому стане цікаво, які внутрішні стани переживають люди перетворені у сніжинок і як ці стани у них проявляються… але то пусте вже для мене. Мені нема діла ні до чого крім як до моєї Слави… я б коли навіть хотів не міг би крикнути їй, не можу привернути її уваги. І до чого привертати увагу? До сніжинки… до мене—сніжинки… певне, вона й не обернулась би на той крик. А я…. Я більше так не можу. Сніжинкою побачити її, а далі… хай буде що буде. Будь—що—будь. Я так вирішив. І хоч я сумніваюсь, але вже нічого не виправлю. Всі гроші для життя скінчились, останнє забирає потрохи з моїх рахунків центр екологічних перетворень. Відступати мені нікуди… тож…

— Я повільно кружляю у вальсі з іншими сніжинками. Спочатку моя Борислава щось наспівувала собі. Тепер змовкла. Дивиться на нашу густу й веселу веремію. Я один з них кришталевий… наче вирізняюсь. Наче і перед тим як розтанути центр услужливо пропонує мені таку перевагу – відрізнятися від інших. Добре, я прийму її.

Я надивився на мою панну вдосталь. Серце розірветься, коли ще…гайда до Борислави.

Інші сніжинки охоче кружляють зі мною в танку. Вони – явище природи… а я? Хто тепер я?

Ні, пусте. Ні про що не думати. Не думати. Просто вниз. Впасти їй на щоку… на губи… поцілувати—обпекти їх крижинкою і….

— Підняла обличчя до снігу. Вдивляється. Сніг летить. Переливаючись гострими краєчками під світлом. Веремія. Мені робиться так легко і радісно.

Я потрапив їй на руку. Ну що ж, трошки промахнувся, але й для останнього разу непогано. Тепер… будь—що—будь. Я все одно довго не витримаю. У моєму договорі не прописаного довгого морозу і мого обов’язкового збереження протягом кількох діб. Я не такий заможний і не такий щасливий нині, щоб підписати такий контракт із центром. Вони знають що беруть гроші. Нехай.

Вона роздивляється мене на світло. Пильно… наче впізнала. Якщо таким цікавим поглядом, то певне, моя форма їй подобається… а чого б і ні…. Ми з нею також в той вечір розглядали сніжинки… тільки вона тоді була трошки більшою за мене тепер.

І потім ми багато роздивились сніжинок… ми навіть у лабораторії снігу були, там де професори намагаються встановити унікальні форми сніжинок і скопіювати їх як для прикладних цілей так і для високого мистецтва.

Я задоволений. Усе виконано. Люди з центру відпрацювали свої гроші. Дякую. Все. Тепер я тану. Тану від задоволення…

— — ось така історія… — сказав пан Гайовий, відклавши аркуші набік.

— Добре. Цікаво… я ніколи ще такого не чув. Але ж є і друге перетворення…. Розповінь.

— Там також цікаво. Це пані Богдана Червінська.

— Що? Його дружина?

— Так. Я розумію, що та сама про яку він і пише тут

— Добре. Цікаво… а цій жінці чого не вистачало?

— Певне, професоре, того ж що і йому.

— Кохання?

— Так… я не впевнений… — від знервування Гайовий м’яв аркуші в руках.

— Вона вже перетворена?

— Уже. І лишила щоденник?

— Так. Вона перетворилась на вишню… — Пан Гайовий услужливо подав професору аркуш із дрібним чітко віддрукованим шрифтом.

— Я правильно розумію, що вона ще в процесі щоденника? Вона ще жива?

— Так. Буде жити стільки скільки відведено молодому здоровому вишневому дереву.

— Так. Я прав, що це добре замовлення.

— Яке пані Червінська і добряче оплатила.

— Пане Гайовий, побільше б мені таких замовників і я б відійшов від справ, посадив би вас у цьому кабінеті… а сам махнув би кудись відпочивати…

Гайовий поглянув на володаря кабінету з непорозумінням і люттю, котру намагався приховати за нервовим збудженням. Коли тут таке відбувається, а він… він тільки б гроші! Тільки б заробити на нещасті!

— От, що я вам скажу,— наче читаючи його думки почав професор, — це технології, котрі тали на службу людям. І в мене ні в будь—якого владного органу нема такої влади і закону, щоб заборонити людям обирати свою долю. Я не маю нікого витягати з петлі.

Професор читав щоденника Борислави Червінської, котрий повільно розповзався по екрану. Раз чи два кількість сторінок збільшувалась, це означало, що молода Червінська, що стала тепер вишнею, думає про щось і бажає увіковічнити свій досвід у щоденнику.

… я не можу так більше. Кохаю його. А він не приходить. Не відповідає на дзвінки. Його давно вже не було у соціальних мережах. Де б я не питала. Мені відповідають, що він пішов до центру екологічних перетворень. Там мені не дали інформацію, на кого він перетворився… але я сохну без нього. Згадую вечір нашого знайомства. Він тоді допоміг мені. Якби не він… не знаю чим би моє бажання побути феєю обернулось… у а тепер. Чим би воно не обернулось. Я вирішила, що в мене є тільки один шлях – перетворитися. Також перетворитися. Тепер я стану вишнею, бо без нього мені не снага розважатися там, де розваги немає. Так, моє перетворення, то дуже дорога річ. Коштовна я б сказала. Усі гроші віддано. Я до речі дізналась, що він також віддав усі свої гроші, мій бориславе… якби ми тоді поговорили б.

Але я ні про що не жалкую. Я стану вишнею у тихому садку, що схожий на мій. Але в моєму садку мені буде надто болісно. Ні, я вирішила обрати це найкраще для вишні місце. Тут я буду примітною, оскільки не просте, а дуже сортове, дуже екологічне дерево…. І в мене будуть тут радості життя. Може, він перетворений на бджолу чи на щось інше прийде—прилетить до мене…

Нехай. Не хочу думати про це. Я вишня. Відтепер. І цієї весни в мене перший цвіт буде… а поки далеко ще. Я проростаю з пагінчика… проростаю щоб розквітнути й набрати сили, щоб пахощами і квітом привабити його…

Професор дочитав. У її щоденнику звичайні оповіді вишні. І чого він взявся все це читати? Навіщо? Навіщо йому ці двоє.

Гайовий так люто дивився на нього. Професор замислився. Знов викликав свого головного помічника у кабінет.

— Скажи, — почав він тихим голосом, — долю цих двох можна прослідкувати тепер. Він розтанув... Де і як я можу дізнатись щось про нього…

— Ніде. Це лабораторія вивчення вод могла б показати. Але у них надто багато роботи та й ви знаєте як вони ставляться до нашого центру…

— Так, — понуро відповів професор, — знаю… Вони вважають, що то бізнес і він надто прибутковий… А вони буцім би науковці відроджують те, що надважливо для людства…

— Ну от. Ви самі дали відповідь на свої ж питання, — потиснув плечима Гайовий.

— Ну добре. То де я візьму його моя справа, а вишню…. Вишні цієї координати мені дай…

— Добре.

Гайовий ішов до себе, всідався за комп’ютер, відшукував у базі даних ім’я за ііменем. Він звик вже надавати таку звичну інформацію про перетворених. Правда,Ю про тимчасово перетворених. А вічних у них було двоє… ці Борислав і Борислава Червінські… перші… тому центр звичайно ж у його особі прослідкував подальшу долю Червінського. І Гайовий акуратним почерком турботливо виписав шефу і його координати.

Минуло кілька тижнів. Гайовий слідкував за приборами у головному офісі центру, коли побачив, що екран його вічних перетворених замигтів. Це могла бути і вишня—Борислава, що часто посилала свої думки до центру, щоб їх зберегли… а ні, в цю мить загорілась інша частина екрану, частина котра присвячувалась Бориславу Червіському.

… я знов підіймаюсь на хмаринку. Мене наче випарили з того місця де я був. Мене наче підняли від довгого спокійного сну. І в мене вклали якусь інформацію…

Цікаво… Моя Борислава… Чого б то вона? Вона – вишня? Це моя ж кохана жінка перетворилась на вишню?

Ми знов летимо. Місце схоже на її будинок. Ні, я тут був у школі. Це величезний дендраріум. І в цьому закутку ростуть вишні! І я побачу її! Можливо. Я не тільки побачу?!... Аж серце завмирає відрадості , але цього ж не очікував… але на це в мене немає грошей і воно в контракт не входить!... В центрі не ті люди, щоб пограбувати мене вже після того як я все до нитки віддав, а рахунки у банках певне, вже позакривались давним—давно.

Ось моя вишенька… вона цвіте… ах, мило ж то як! Ми любили з нею як цвіли вишні в тому садку, коло її дому. Також особливі вишні, дорогі, тому запах був сильний, п’янки й, проходив через потрійні вікна…

А вона пахне так ніжно, що я завважив тільки тепер… хочу обійняти її.

Над дендраріумом пішов дощ. Всупереч усім правилам. А зазвичай над цим місцем розганяли хмари. Звісно ж, домовлено було й про це. Деревам не можна зашкодити, тому… тому буде вилито оптимальну кількість води, а однією крижинкою—сніжинкою, що впаде на ніжний цвіт буде він, Борислав Червінський…

— а гарна вона…. І вишні гарні…

— пане Гайовий, їсти вишні з таких дерев неетично… — усміхнувся професор, знімаючи свої окуляри.

— Пане професоре, — Гайовий обережно дістав з—за спини картину із намальованим на ній вишневим цвітом і сніжинкою на ньому. – Оце один з митців просив передати, нехай ця картина, сказав, стане власністю центру… Я повішу її біля входу в приймальні.

— так, саме там, пане Гайовий, бо вона ілюструє наші цінності… Я завдяки цим двом зрозумів, що кохання є коханням навіть у наш вік високих технологій і над можливостей.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ярина Мартин
24.06.2022 20:51
До частини "Сніг на вишневім цвіті"
Не впевнена, що такі вічні перетворення в майбутньому дозволили б. Якось воно не етично. Але загалом мораль сподобалася)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Рута Азовська
    25.06.2022 15:12
    До частини "Сніг на вишневім цвіті"
    Дякую, рада, що сподобалося. саму ідею про перетворення колись ще дуже давно підгледіла в творі, а от в якому не пам'ятаю вже)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше