Тінь кохання

Тієї ночі я знову прокинулась від відчуття, що на мене хтось дивиться. Я відкрила очі, потупивши погляд у стелю. Вже знайомо. Не можу поворухнутися. Знову. Шкіру немовби пронизують тисячі голок, що втикаються в тіло одночасно.

Світло не горіло, але навстіж відкрите вікно, пропускало місячне сяйво до кімнати. Саме тому мені вдалося побачити в кутку кімнати щось темне та моторошне. Високе, худорляве, з довгими пальцями. Воно стояло згорбившись, неначе стариган, але те, що я відчувала всіма фібрами своєї душі було зовсім протилежним тому, що я бачила. Він вважав себе вищим, кращим за мене. Його енергетика влади заполонила всю мою кімнату. Я не бачила очей, але відчувала погляд. І він був мені знайомий. Холодний та безперервний. Неначе рентген, сканував мене, намагався виявити якісь нові риси мого характеру, оцінити спектр емоцій. Він змусив мене зашарітися, і як би я могла поворухнутися, я б сором'язливо прикрила ніс ковдрою. Але все що я могла - спостерігати. І трохи посміхатися.

Це вже не перша наша зустріч, але Він все ще такий скромний. Боїться підійти до мене ближче, сісти на ліжко, запитати щось. І не дає зробити цього ж мені. А я б хотіла познайомитися ближе, дізнатися чого він приходить саме до мене, чим я йому так сподобалась, що він дивиться на мене, не відриваючи погляду. Стільки запитань, які б я хотіла поставити. Але нічого, я вірю, що на все свій час.

Ми дивилися один на одного. Навіть не знаю скільки, а потім Він просто зник, дозволивши мені знову рухатися. Я розчаровано зітхнула і натягнувши, як і хотіла, ковдру по самий ніс, просто заснула.

Я вже багато читала про сонний параліч, який описував мої нічні пригоди. "Перехідний стан між сном та пробудженням. Жахливі галюцинації". Одним словом - дурня якась. Бо я ж точно знала, що не сплю. І точно знала, що Він - ніяка не галюцинація. Не результат моєї уяви. А окрема особистість. Зі своїми думками, почуттями та емоціями.

Ночі, коли Він не являвся до мене - проходили занадто спокійно, що мене зовсім не влаштовувало. Мені не вистачало того почуття. Скаженого серцебиття, тяжкого дихання, його погляду. Я сама не помітила, як почала думати про Нього все частіше. Не тільки вночі, а й зранку та вдень.

І знаєте, пройшло мабуть близько місяця, вже не згадаю. Але...Він знову прийшов. Не так як раніше. Ближче. Тепер стояв на три кроки ближче.

Це був стовідсотково прогрес в наших стосунках. Як і раніше, я не могла поворухнутися. Як і раніше, мене це не бентежило. Я повністю довірила себе Йому. Навіть не знаю чому. Щось мене приваблювало в цій темній, містичній та загадковій постаті.

Доречі, було ще дещо, що відрізняло цей Його прихід від попередніх. Я заснула, не вимкнувши лампу на робочому столі. І тоді Він простягнув свою худорляву руку в сторону тієї самої лампи. Не ворушився. Просто стояв так деякий час, а потім знову мовчки зник, залишивши мені купу питань.

— І що це було? — я підхопилася з ліжка і кинулась до тієї самої лампи, несамовито повертаючи її округлу голову в різні сторони з таким завзяттям, що здавалось наче вона ось-ось відлетить. Але така дрібниця мене не турбувала, мені треба було з'ясувати, що намагався мені сказати мій загадковий прихильник.

Та на жаль, до мене так нічого і не дійшло. Це сильно вдарило по мені, і наступний день я провела в ліжку, взявши вихідний на роботі за свій рахунок. Просто спала, їла та плакала від нерозуміння ситуації. Та лампа Його все ж дійсно зацікавила, тому я вирішила залишити її і на цю ніч увімкненою.

І не дарма!

Він прийшов!

І знову вказував на те дурнувате джерело світла, яке почало мене вже бісити. Бо здається, він йому приділяв більше уваги ніж мені.

—Що? Що ти хочеш сказати? — раптово для себе вимовила я, і усвідомила, що цього разу Він дав мені можливість говорити, хоч все ще без рухів. Черговий прогрес.

—Не розумію, — шмигнула я носом.

Я дивилась то на Нього, то на лампу, а в наступний момент мене неначе осяяло. Мій рот мимоволі відкрився від такої очевидної, і водночас геніальної думки. Він показував зовсім не на лампу, а на тінь, яку вона створювала, розкидаючи світло на предмети поруч.

—Тінь? — обережно запитала я, і він раптово зник.

—Так! Так! Ну звісно! Як я не зрозуміла, вибач, — Ковдра негайно була відкинута в сторону, ноги швидко торкнулись підлоги і протупотіли до столу. Я повернула настільну лампу так, щоб її світло поглинуло ще більше предметів в кімнаті, і створило ще більшу кількість темних клаптиків.

А сама я залізла на ліжко, сіла в позу лотоса і з захопленням роздивлялась чудернацькі темні плями.

—Ти ж тут?

Лампа ледь помітно моргнула. Так іноді бувало, але саме зараз я сприйняла це за відповідь. Моє обличчя треба було бачити в той момент. Я розпливлась в широчезній задоволеній посмішці. Кутики губ, здавалось, могли дістати до самих вух.

—Я рада, — прошепотіла я в пустоту кімнати.

З тієї ночі моє життя почало змінюватися. Спати без будь-якого джерела світла я вже не могла. Лампа та свічки по кімнаті стали моїми найкращими помічниками. Можна навіть сказати, що вони організували нам побачення, як би дивно то не звучало. Чим більше тіней було в кімнаті, тим сильніше я відчувала Його присутність. Це почуття було таким захопливим. Мороз по шкірі з'являвся щоразу, коли я вдивлялась у морок. Хтось неначе дихав біля моїх вух, обпалючи шию холодом.

—Лоскотно, припини, — сміялась я, завалюючись на ліжко і накриваючись ковдрою. Ховалась від Нього, а потім знову витягувала ніс на поверхню.

—Тут? — І в той же момент відчувала черговий Його подих на шкірі.

Але зміни стосувались не тільки наших нічних побаченнь, ні. Тепер Він був зі мною всюди: супроводжував в метро, вів на роботу, та забирав з неї. В кафе та банках, парках та навіть з моїми друзями, хоч я ще й не наважувалась познайомити Його з ними. Загалом, поруч майже завжди. Для цього Він використовував мою тінь. Це я зрозуміла, коли Він в чергове явився до мене в своїй видимій формі і вказав вже не на стіни, не на предмети, а на мене. Пам'ятаю мій захват, я була на сьомому небі від щастя. І була зовсім не проти розділити з Ним частинку себе. Головне - Він поруч.

Найбільше я відчувала Його при заході сонця, коли моя тінь ставала найдовшою та максимально чорною. Я зненавиділа дощ, тому що він відбирав Його у мене. Йому не було де заховатися, тіні зникали майже повністю, позбавляючи Його прихистку. В такі дні я чимдуж неслася додому, щоб наглухо закрити штори, та запалити свічки. І відчуваючи Його знову, я могла видихнути з полегшенням. Свічки давали Йому більше можливостей для руху. Тому я стала використовувати тільки їх. В мене вже зібралась ціла колекція: фігурні, різнобарвні, ароматні. До речі, Йому подобалися із запахом хвої найбільше. А ненавидів Він шоколадні та ванільні. Колись рознервувався та загасив усі, крім тих, хвойних. Більше ніякі інші я не палила.

Взагалі, кохання - це жертви. Я завжди так думала, проте і гадки не мала, що колись і мені доведеться щось віддати заради Нього.

Одного дня, коли я поверталась додому, на вулиці палав червоний небосхил. Сонце опускалося все нижче, і з кожною хвилиною я відчувала Його все ближче. Шкіру кололо - Він завжди давав так знати про себе. І чим сильніше, тим краще Йому. Іноді було навіть боляче, але то не настільки важливо. Я була щаслива. Так ось, повз мене проходила невелика група підлітків. Ті щось активно обговорювали, але я не сильно вслухувалась, у мене була своя розмова. Так би і було, як би я не звернула увагу на те, що всі вони нахабно пройшли по моїй тіні, по Ньому...В той момент це викликало в мене такий різкий прилив гніву та невдоволення, якого я і сама від себе не очікувала.

—НЕ ЧІПАЙ НАС! — крикнула я

Ті зупинились, дивлячись на мене з щирим нерозумінням

—Що? Тьотю, вам зле? — пирхнув хтось із них. —Я вас навіть не торкався

—Чого ти ходиш ?? — я вказала на свою тінь. —Вибачайся негайно!

Хлопці переглянулись, і з сміхом просто продовжили свій шлях, кинувши на останок щось по типу: "лікуйся"

Які ж невігласи. Просто дурні, дурні люди. Їм не зрозуміти. Цей випадок хоч і серйозно засмутив мене, проте дав їжу для роздумів. Всі ці людиська кожен день проходяться по моїй тіні, зачипаючи його. Так не мало бути. Він вище від них, і не має принижуватися. Тому я вирішила залишити роботу. Так ставало набагато менше можливостей для бридких зіткнень. Він тільки мій, ніхто не має торкатися Його.

Також всі наші прогулянки тепер припадали або на вечір, по безлюдних вулицях, або ж на глибоку ніч. Я обирала місця, де було якнайбільше ліхтарів. Йому подобалось. Він навіть раз явився мені прямо серед вулиці. Під одним з них. Я могла говорити, могла рухатися. А тому відразу побігла, щоб обійняти його. Та Він зник, коли мені лишилось всього кілька кроків, а тому я подумала, що він не фанат обіймів. Тоді це досить неприємно зачепило моє его, проте! Він страх як любив радувати мене.

В той же вечір, коли всі свічки вже горіли по кімнаті, я сіла почитати. Це я завжди робила вголос, щоб і він чув це також. Але не встигла я розгорнути книгу на потрібній сторінці, як звернула увагу на дещо, що змусило мене щиро засміятися.

— Це для мене?? — я піднялась з ліжка і підійшла до столу, на якому валялось декілька пом’ятих паперових аркушів. Тінь від них падала на стіну, складаючись у дві хризантеми. А кабелі від комп’ютера створювали їх стебла. На моїх очах виступили сльози від того, який Він уважний. Я посміхнулась, змахнувши ознаки моєї чуттєвості з очей.

—Дякую…ну добре, я пробачаю тебе, — я засміялась і повернулась на ліжко, продовжуючи читати, та час від часу поглядати на Його букет.

В такому ритмі пройшов рік. Я працювала віддалено, досить рідко спілкувалась з кимось, крім Нього. Мої зустрічі з друзями та рідними також стали нечастими. Їх це, можливо, засмучувало, та не мене. Тоді я була щаслива. І тоді я зовсім не звертала увагу на те, що тіні майже повністю заполонили мій дім. Всі вони стали більшими та довшими. Навіть моя власна. Згадуючи як все починалось, можу із впевненістю сказати, що різниця була колосальною. Але зміни відбувались настільки поступово та повільно, що я їх ледве помічала. Або ж, мені здавалося це нормальним. Він хотів бути ближче до мене. Тихе прийняття. Мене це не турбувало. Більше мене хвилювало те, що за останні півроку, Він не явився до мене ні разочку. Його образ майже повністю стерся з моєї пам’яті, і як би я не просила Його прийти, щоб поновити його, Він не приходив.

—Ну то й добре! — крикнула я, і після цього цілий тиждень не вмикала світло в квартирі та не запалювала свічок. Щоб Він зрозумів, що я образилась. Але вибачатись першою все рівно довелося мені, бо виявилось, що я скучила раніше за Нього.

Що ж, мабуть, варто перейти до кульмінації цієї історії. Та літня ніч була дуже спекотною. Кондиціонер не припиняв роботу ні на хвилину, слабкий вітер ледь помітно колисав фіранки на відчиненому вікні. Задуха. Вода в стакані, що декілька годин тому була льодяною вже стала такою, що її навряд чи би захотілось пити в спеку. Я думала, що згорю живцем, справді. Проте все якось змінилось в один момент. Зрозуміла я це тоді, коли в мене виникло бажання натягнути на себе ковдру. Ця нелогічна думка змусила мене відкрити очі. Я відразу ж підхопилась, коли в кутку кімнати побачила Його. Він був такий самий, як і в нашу першу зустріч. Ніяких змін. Темний та пронизливий погляд, що був здатен зазирнути в саму душу. Я з захопленням прикрила рот руками. А мої очі округлилися, коли я побачила, як Він розводить руки для обіймів. Я застигла від шоку, не вірячи в те, що відбувається.

—Я…можу тебе обійняти? Справді?...Чесно? — я встала з ліжка, і зробила обережний крок в його сторону. Звичне для Нього мовчання, але Він не поворухнувся, не змінив положення. Чекав мене? Я зробила ще один боязкий крок, а потім наступний. І з кожним в мені було все більше впевненості, що Він не зникне, що дозволить нарешті торкнутися Його. І коли я остаточно повірила в це, то кинулась до Нього, падаючи у обійми, неначе в темне озеро. Його могильно-холодні руки лягли на мою спину. Зникло розуміння того, що за вікном спекотне літо. Здалося, неначе в ту ж секунду роздягнена я опинилась на вулиці, у розпал сніжного буревію. Я здригнулась. Тисячі голок пронизували мою шкіру. Хотіла підняти голову, та він не дозволив, притиснувши ще міцніше до себе. Він був справжнім, я могла його торкатися. Моє очікування вартувало того.

—Нарешті, — встигла промовити я, перед тим, як почала провалюватись у ту саму похмуру темну глибину. Щось липке окутувало моє тіло. Я відчувала, як під шкірою неначе повзають хробаки. Мені стало страшно. Вперше мене дійсно налякала зустріч з Ним. Все в мені кричало про те, що треба бігти, тікати якнайдалі, та моє тіло перестало мені належати. Я не змогла поворухнутися. А потім пітьма повністю застелила мені очі.

Не знаю скільки пройшло часу. Можливо секунди, а може й ціла вічність. Я розплющила очі та побачила…себе? Я сиділа на ліжку та читала книгу. Моргнула, глянула ще раз. Картина не змінилась.

—Що відбувається? – чітко сказала я, та не почула свого голосу. Я опустила погляд на себе, та не побачила власного тіла. Простягнула вперед руку, та побачила лише тінь. Рот відкрився в німому крику. «Що зі мною???» «Де я???». Я справді кричала, рвучи голос, та навколо була лиш тиша. Тоді та інша я піднялась та підійшла до мене, простягнувши руку.

—Кохання – це жертви, пам’ятаєш? – промовила чужа я. Голос звучав так само як і мій. Ніяких відмінностей. —Варто подякувати за твою любов. Завдяки їй я тепер той, хто я є. Все було неправильно з самого початку. Ти – лише тінь. Тепер все на своїх місцях.

Лише на мить обличчя напроти змінилось, і я знову зіткнулась з тим пронизливим, моторошним поглядом. Пиха, гордість, насмішка, знущання – все це я змогла побачити в його очах. Лише за ту нещасну мить. Секунди стало достатньо, щоб зрозуміти - мене ошукали, використали…і вкрали найцінніше – моє «я». Моя кара – бути тінню того, хто забрав моє життя.