Стружка і попіл

Катя налякано ховалась за широким дубом. Її губи легенько тремтіли.

Нарешті Лісовий нахилився і підняв залишені йому гостинці. Він сів і повільно почав їсти.

Катя затамувала подих, уважно прислухаючись, але нічого не було чути.

Доївши, Лісовий підвівся і прогримів прадавнім голосом кудись у ліс:

—Ти тут?

—Тут. — озвалась Катя голосом, ніби у наляканої миші.

Лісовий почув це і усміхнувся. Він непомітно прокрався до дуба і продовжив підігрівати.

—Це ти мені принесла поїсти?

—Так.

—А звідки ти про мене знаєш?

—Бабуся колись розповідала.

На мить стало зовсім тихо. Катя намагалась дихати глибоко, щоб заспокоїти своє серце.

—Хочеш, щоб я показалась?

—А ти не збиралась?

Дівчина вийшла до Лісового.

Як і годиться Лісовим, він був кремезний, дужий і у два метри заввишки. Широкі плечі розправлені, лице суворе, але усміхнене. Усе дерев’яне тіло вкрите листям. Від нього віяло життям, а голову його прикрашало незламне прадавнє гілля. Тіло нагадувало могутній стовбур, котрий ще не знав старості.

Катя мала трав’янисті очі і довгу золоту косу. Лице було мов намальоване й тендітна вона була, мов от-от трісне. Не один парубок за нею бігав у Залюбках, але ж і не звичайного парубка вона хотіла собі в женихи.

—Гарна ти дівка! Що у лісі робиш?

—До тебе прийшла. — раптово зашарілася Катя. — Мене Катериною звуть.

—Катя… А моє ім'я ти знаєш?

—Лісовий. — посміхнулася йому дівчина.

—Ми колись вже бачились?

—Шість років назад я загубилась у лісі. Було темний і страшний, а ти знайшов мене і звелів усьому стати яскравим. Ти мене тоді врятував.

—У мене тут багато малих дівчат губиться, але тебе я пам’ятаю. Ти тоді ще була мені по коліно.

Так вони і познайомились.

Катя приходила на їх звичне місце з наготованою їжею, а Лісовий з’являвся там згодом, коли закінчував усі лісні справи.

Лісовий був у захваті від Катерининої їжі. Вона не використовувала багато різних інгредієнтів і не додавала туди чогось незвичного, але усі її страви приносили тепле відчуття турботи.

Говорили вони здебільшого про різні життя у лісі й у селі, людини й лісовика.

—То ти лісовик, якого звуть Лісовим. Як так сталося?

—У лісовиків це дуже розповсюджене ім’я.

—А у твоїх батьків було кепсько з фантазією.

—Ну, а Катеринина мати, певно, довго над цим ім’ям фантазувала.

І вони обоє розсміялися.

А одного разу Лісовий обмовився про свого трьохсотрічного кузена.

—Скільки тобі років?

—Лісові живуть тисячами років. Я прожив тільки третину свого життя, тож вважаюсь молодим.

—Третину!

—А люди, я знаю, помирають швидко. То у вас усе відбувається швидше? І одруження?

—Так. От мені тієї весни двадцять чотири стало і вже не гоже ходити незаміжньою.

—То виходь за мене.

Катя налилась рум’янцем і сором’язливо відвела погляд:

—А я і рада вийти за тебе.

—Тоді переїжджай до мене у ліс. Ти тут будеш королевою, житимеш щасливо і пануватимеш цілим лісом.

Посмішка на лиці дівчини зникла.

—У мене дома хвора мати.

Лісовий нахмурився і деякий час розмірковував.

—Ти можеш взяти її з собою. Ліс лікує людей, які сюди приходять за запрошенням.

—Все життя у селі, а тут такі зміни. Чи можу я так?

—І чути не хочу. Беру тебе за дружину.

—Ой! А може ми тоді у мене житимемо? Гулятимемо наше весілля усім селищем. Наготую на гостей усіх страв, яких умію, зробимо по-християнськи.

—По-християнськи?! Иш, захотіла! А ще тобі чого? Смаженого кабана, багаття з прадавніх дерев і вінка з лісових ягід?! Ні, будемо тут жити. Бери свою мати і приходьте завтра зранку, а я за цю ніч вам і поляну постелю і лісовим тваринам все докладу, щоб вірно своїй пані служили.

—Але ж моя матінка…

—І чути не хочу! Я ж тобі щастя на золотій тарілці подаю.

Катя стояла там, а на очі накочувались перлини-сльози. Плечі дівчини дрібно тремтіли. Вона розвернулась спиною до Лісового, намагаючись сховати це все, але зрештою зрозуміла марність цього наміру і побігла геть з лісу.

Коли Катя пробігала останні дерева, береза схопила її за рукав і здалеку донісся голос Лісового:

—Завтра зранку щоб була тут з матір’ю!

Дівчина заверещала, надірвала свій рукав і помчала до Залюбок.

Тієї ночі Лісовий походжав своїми володіннями. Усе це його, усе це він готовий дати своїй пані, але ж і весілля треба спочатку справити.

Лісовий “по-християнськи” терпіти не міг, але приготував звірів до пишного святкування. Велів деревам прикрасити свої гілки, а траві вдягнутись у найбарвистіші її квіти.

—Дарма ти це затіяв, лісовику. Ще згадай про це попередження.

Це говорив Амель. Світло-сірий вовк, наймудріший з-поміж лісових звірів, що мав звичку вести усіх за собою.

—Я закохався, а вона кохає мене. Жодне твоє слово мене не переконає.

—У тім то й біда, що, будучи сліпим, ти ще й не слухаєш. Сором твоїм пращурам за тебе.

—Ти їх ніколи не знав і не бачив, тож не згадуй про них!

—Я не знав? Я то про колишню велич цього лісу від своїх батьків слухав. А ти його губиш. Лісовий, це ж не якийсь-там звичайний ліс, це…

—Я знаю. Годі мене повчати. Хто тут кому пан?

—Корюся. — Амель прогарчав останні слова і зник в глибині лісу

Боліло його серце, що з коханою він розстався на кепській ноті, що посварились вони напередодні весілля. Але у грудях щемило з дедалі більшою силою і невдовзі цей любовний біль переріс у матеріальний. Коли Лісовий це зрозумів, кинувся до краю лісу, куди його вело серце.

А там наткнувся на страшне полум’я.

Цей вогонь пожирав усе живе. Прадавні дерева, що здавалися фортом для їх мешканців, падали, ніби розсипалися карткові будинки. Дупла світили своєю чорною порожнечею, вири тварин мчали геть із лісу.

Квіти, трава, ягоди, листя. Марно й говорити.

Попіл, попіл, попіл, попіл.

Бездумне стадо кричало на весь ліс. У цьому звуці паніки неможливо було відокремити жодних тварин. Ліс став єдиний і він кричав.

Лісовий із жахом спостерігав, як його світ стає чорним, поки не розчиняється у червоному остаточно.

Тиша здавалась просто колишньою вигадкою. Вогонь здавався просто передсмертним маренням. Аж поки він не пройшов повністю і не відкрив за собою… нічого. Він зжер усе до кісток, як голодний вовк.

Не ясно, як Лісовий вижив у цьому Пеклі. Його дуже гілля обгорало, але він не здатен був поворухнути і пальцем. Йому лишалось лише дивитись і чекати.

Коли останнє дерево перетворилось на купку попелу, Лісовий осліп. Це було його прокляттям, бо він сам цього хотів, щоб не бачити своєї провини.

Без дому, Лісовий міг думати тільки про свою кохану і про те, як її тепер знайти, не маючи очей. Він наосліп просувався стоптаною стежкою, що, за його пам’яттю, вела до Залюбок. Тоді він уперше за довгий час почув людський голос, крім Катерининого.

—Боже милостивий! Чоловіче, шо-се з вами стало?

Він повернув голову на жіночий голос.

—Шукаю тут своє кохання.

—Так де ж ви вночі його найдете?

—Яка мені, сліпому, різниця, ніч, чи день? Хочу тільки знайти свою наречену. Ви Катерини не знаєте?

—Не помічниця я вам тут. Можу хіба нагодувати, напоїти і відмити. А зранку з новими силами підете її шукати. Бо не гоже до дівчини, коли на лісову нечисть схожий.

—Коли ваша ласка.

—Ну звісно, звісно. Я Ганна, до речі.

Ганна узяла Лісового за його величезну руку і повела за собою у дім. Там його дійсно чекала запашна їжа і напої. Одним нюхом він вчув увесь смак, а їв у два роти.

—Пригощайтесь, мені не шкода.

Навіть закінчивши трапезу запах їжі нікуди не дівся. Лісовий жадібно шукав його джерело і нарешті зрозумів, що борщем з пампушками пахне сама господарка.

З цими думками Лісовий потягнувся до запаху. Йому кортіло ще, ненаситність бурлила всередині нього і він притиснув жіноче тіло до свого.

Тепер він міг нащупати округлі форми, тонку талію, а гострий орлиний ніс впивався в пишні груди.

—Ну що ви?! У мене чоловік. Та й ви застарий для мене, дідусю. Борони Боже таке робити!

Лісовий нахмурився. І чому всі жінки так хочуть цьому Богові вгодити?

Постелили йому на підлозі кухні, чому Лісовий був не сильно-то й радий.

—Умощуйтеся.

Лісовий був не в тому становищі, щоб сперечатись. І хоча йому не було твердо, як він спочатку це уявляв, почуття досади і програного матчу не покидали його. Він довго вовтузився, не в змозі заснути. А коли завмирав, прислухаючись до тиші, чув, як беззахисно сопе Ганна і його накривало ще більше розчарування.

Усередині ночі почулося вовче виття. І не десь у лісі, якого уже немає, а прямо під вікнами!

Лісовий спохопився. Осліплий, він міг орієнтуватись виключно на слух, тож попрямував туди, звідки почув це. Вовки були йому завжди вірні.

Лісовий відчинив двері й одразу відчув на собі тепле дихання тварини.

—Лісовий…

Це був вовчий голос. Навіть шепіт здавався настільки гучним і настільки дзвенів у вухах своєю міццю, що тілом бігли мурашки. Це голос вовчої жадоби, який люди чують лише перед своєю смертю.

—Хто це? — запитав Лісовий, намагаючись стримати наростаючий страх. Йому було нічого боятись, це його поміч.

—Амель.

—Амелю, як решта?

—Без тебе краще.

Вовчий голос огризнувся наповненим злості шепотом. Він зливався зі скрипом дверей і потроху ставав голосніше. Він наближався до Лісового.

—Це ти винен. Ти привів у ліс людину. Ти порушив усе, що заповіли тобі пращури. Тобі судилося сконати отак, без дому, якого ти лишив не лише себе, а й сотень звірів. Сліпота до своєї нікчемності — твоє прокляття.

—Що ти говориш? Я не винен! Я сам обпалив своє гілля. Що в іншому кінці лісу мені треба було робити? Там був ти. Міг же проконтролювати це чи прибігти до мене раніше.

—На мене язика не повертай. Це ти підпустив дівча так близько до наших порядків! Підпустив до них ту, хто їх не поважає.

—Катерина теж не винна! Вона моя дружина і твоя пані.

—Не пан ти нам більше, а наш раб. Відплатиш за свою помилку, давши мені тіла, дівчини і власне, і на тому квити.

Лісовому перехопило подих. Він втратив контроль над ситуацією. Як ніхто інший, він знав силу люті голодного до помсти звіра. Амель його уб’є!

Голос линув прямо перед лицем Лісового. Від близькості вовчої морди з’являлось відчуття, ніби він уже знаходиться у пащеці Амеля.

Розум Лісового відчайдушно шукав, за що схопитись. Останнє життя, виграти ще день щасливого життя разом з Катею.

—Ти голодний? Цей будинок повен їжі. Бери, скільки хочеш!

—Я хочу тебе і Катерину. Завжди приходитиму до тебе у перший день повні, поки не отримаю вас. Але я не такий, як ти. Я у першу чергу думаю про свою голодну зграю.

Його дихання зникло. Раптом Лісовий почув стук близько ста лап. Зграя вовків увірвалась у дім і почала зчиняти шум. Вони їли усе, що їм попадалось і коліна Лісового тремтіли від жаху. Чи займе це їм усю ніч?

Тоді він згадав про Ганну. Переборюючи себе, він підвівся, і попрямував вздовж стіни до спальні.

Двері не піддались.

—Хто там? — звідти почувся істеричний голос Ганни. Звісно, вона прокинулась від цього шуму.

—Відчини двері, це я.

—Кого ви з собою притягли? Я кликатиму на допомогу!

Лісовий почув гарчання у себе за спиною. Він вкрився потом, коли знову відчув тепле дихання серед своїх гілок.

—Ганусю, любочка! Ти ж так мене прийняла. Я ж з роду такої смакоти не їв, як та, яку ти мені наготувала. Ти думаєш, я б так відплатив тобі за це?

—Хто в хаті?!

—Нікого! Я їх уже прогнав. Дозволь зайти і я тобі усе поясню. Ти ж чуєш, що уже затихло? Лісовий сковтнув. Це була правда, вовки закінчили і уже вижидали за спиною, коли кинутись уперед на свою здобич.

Двері повільно заскрипіли. Серце Лісового забилось у радості порятунку. Він схопив ручку і потягнув на себе. Усвідомивши помилку, Ганна намагалась знову зачинитись, але не могла нічого протиставити силі лісовика.

Зграя вовків, що вичікувала у засідці, кинулась уперед. Вони проскочили повз Лісового, який боками відчув їхню шерсть, і накинулись на Ганну.

Її почали пожирати заживо. Майже одразу котрийсь з вовків перекусив її сонну артерію і крик стих. Тільки було чути чавкання.

Лісовий відчував, як тепла, в’язка речовина вибризкує йому на обличчя. Йому довелось зіщулитись і закрити рукою ніс.

Самої картини, як від живої жінки пащеки відривали куски м’яса, Лісовий не бачив, але почув хрускіт кісток. Саме їх і було так важко прокушувати вовкам. Вони гризли їх усю ніч, безперестанку. Хр-р-р-Х-р-Хр-р…

Хр-р-р-Х-р-Хр-р!

Так Лісовий дізнався, що найдовше часу можна виграти, згодувавши їм людину.

Нарешті у вікні заграли промені світла. Уся вовча зграя зникла, ніби й не приходила. Від дому залишились хіба-що стіни, вздовж яких Лісовий міг тепер вільно ходити, і різне ошмаття, яке грізним звірам не вдалось подрібнити мілкіше.

Нажаханий мертвою тишею, Лісовий вийшов на вулицю. За що ж йому була така кара?

Згадуючи стежку, якою прийшов, він намагався повернутись у свій згорілий ліс. Там він і знайде смерть, бо Катерина вже не прийме його, проклятого на таке. Коли він вже не зможе її побачити, то краще і не вести вовків до неї.

Не одну годину він повз стежкою, намацуючи собі дорогу. Коли під його руками з’являвся попіл, на осліплі очі навертались сльози. Це ж його дерева!

Плачучи, він зрозумів, що чує чиїсь чужі схлипи, з якими він ридає в унісон.

—Хто тут? — запитав він у темряву своїх величних очей.

На мить не було чути ні звуку, а потім ридання відновилось з удвічі більшою силою і почувся знайомий Катин голосок:

—Лісовий! Я думала, ти згорів. Уже оплакую своє кохання. Дякувати Богу, зарано себе у вдови записала.

Лісовому заболіло у серці. Це ж вона! Ось тут! Але він боявся, що вона більше його не прийме, що він зараз має занадто жалюгідний вигляд.

Але дівчина кинулась на його шию.

—Я ж ліс твій знов садила. Уже десяте деревце. Вони не прадавні, але ти їх ще побачиш!

Із цими словами від серця Лісового відступив увесь жаль. Він захотів боротись заради Каті, яка досі його кохала.

—Побачу. Коли очі знову розплющу, тоді побачу. Насадимо тут цілий ліс і будемо жити у ньому. Самі зів’ємо своє гніздечко.

Неочікувано дівчина відсторонилась.

—Навіщо? Житимемо у мене. У тісноті, та ж разом. Он ростимуть тут десять дубців на пам’ять і годі. Я ж тобі Рай і у селищі влаштую.

—Ні, треба ліс відсадити.

Лісовий дуже довго пояснював про вовків, бо Катя усе не йняла віри. Якщо вдасться повернути вовкам ліс, вони, можливо, пробачать його.

Жили вони у Катерини, дівчина кожен день саджала по декілька дерев. З одруженням не поспішали, Лісовий вирішив, що годиться зробити це в лісі.

Будинок у Каті був маленький, але двоповерховий. Другий поверх служив їм спальнею, хоча за розмірами скидався на горище.

Знизу здебільшого була кухня. Там розташували Катеринину мати, щоб не тулитися в одній кімнаті втрьох.

Найбільше часу Лісовий проводив на ґанку. Це був невеличкий відступ і на ньому не було меблів, окрім лавки, на якій і вмощувався лісовик і курив свою люльку.

Вовки приходили лише першої ночі повні. Молода пара виносила побільше речей на подвір’я. І дорогі, і дешеві, усе, щоб вистачило на цілу ніч.

Тоді сідали у кімнаті на другому поверсі й дивились униз через вікно. Катя дивилась, а Лісовий слухав.

Вовки незмінно прибігали до тієї хати і вибирали підживитись, замість того, щоб шукати своїх жертв. Але здавалось, що кожен наступний раз вони все ненаситніші та їм потрібно чимраз більше їжі.

—Лісовий… — гукав його Амель у тиші ночі, сповіщаючи про своє прибуття.

Лісовий хотів знати, які конкретно вовки його зрадили і просив Катерину їх описувати. Дівчина старалась передати увесь жах від викривлених люттю морд, але вдавалось їй це погано і всі вовки виходили на одне лице.

Усю ніч було чути виття. У двері шкреблись і Катя час-від-часу скрикувала і втикалась головою Лісовому у кремезне плече. Тоді він утішав бідолашку, хоча сам ледь пам’ятався від страху.

Шаленство прокочувалось двором, лишаючи по собі тільки стружку від того, що там раніше було. Але Катя сказала Лісовому, що вони жодного разу не торкнулись пня прадавньої верби, що колись тут зрубали.

Вовки уже били вікна своїми могутніми лапами і гуртувались біля проходів у будинок, коли починали світити перші промені сонця.

Зранку Лісовий жахався від порожності їхнього подвір’я.

Про ці пекельні ночі удень ніколи не говорилось. Коли сонце вставало, жодної загрози не було і Лісовий з Катею продовжували жити без горя.

Єдиний раз, коли Лісовий обмовився про це не під повним місяцем, коли утішав наречену після їх першої ночі.

—Ти тепер як принцеса. А вони уміють справлятись з прокляттями і живуть довго та щасливо з їхніми принцами. От висадимо ліс, будеш там панувати і це пройде. Заживемо тоді.

У такі моменти вони горнулись один до одного і здавалось, що дійсно, жодні прокляття не страшні, поки вони разом.

Катя працювала цілими днями, бо з грошима було скрутно. Її мати весь час лежала у ліжку і потребувала цілодобового догляду. Лісовий узяв це на себе.

Минали місяці. А одного разу Лісовий зрозумів, що у його тещі немає пульсу.

Поховали на задньому дворі, скромно. Ніхто не прийшов, бо ніхто старенької, прикутої до ліжка, не знав. Катя тоді сильно плакала, а Лісовий утішав, як умів, для такої довговічної істоти:

—Тепер заживемо, Катюш. Вона однаково вже ні фрукт, ні овоч була. Зато посадиш знову мій ліс і заживемо.

Потім Лісовий потай від Каті розкопав могилу, щоб згодувати вовкам. Людські тіла на дорозі не валяються.

Однак на превелике здивування Лісового, коли поменшало ротів, їжі магічним чином більше не ставало.

—На який ще чорний день, Катю?! У мене лісу немає, ти розумієш це, чи ні? У мене тепер усе життя чорне!

—Тепер твій дім тут! Я ж тебе, як рідного. Чи ж чимось не вгоджаю?

—Ти менше готуєш.

—Я на це не маю часу. Треба заробляти на твоїх ненажерливих вовків!

—І на мене ти часу не маєш?

—На тебе завжди знайдеться. Що ти хочеш, любий?

—Голубко, та пора б уже було і ліс цілий посадити. Скільки мені ще чекати?

—Та навіщо тобі той ліс? У нас є наш дім!

—Ліс — наш дім. А ця халабуда — тимчасове помешкання!

—Та я ж тут дитиною росла. Та тут же моя мати похована.

—Немає твоєї матері. Забудь її і хутчіш висади уже ті дерева. Ти думаєш, я дурний? Не розумію, як старанно ти відтягуєш? Це не мій дім і крапка. Завтра їдемо у ліс, як я тобі й обіцяв. Будеш панувати, як годиться моїй жінці, а не горбатитись у полі. І весілля справимо, як тобі завжди мріялось.

—У цій хаті мріялось!

Та Лісовий уже не слухав, вправно намацав двері, узяв під пахви саджанці, що лишились і широким кроком попрямував до посадженнь.

Катя кинулась за ним.

—Не роби дурного. Так щасливо живем. Нащо ж ти все це хочеш зруйнувати?

Лісовий ніяк не відреагував. Він голими руками у два замахи викопав ями і вкинув туди деревця. Коли останні саджанці було посаджено, він нарешті розплющив очі.

Перед ним розкинулась поляна, всипана молодими деревами. Земля досі була погоріла, але йому більше не муляла очі картина спаленого під корінь прадавнього лісу. І хоч довкола не було жодної живої душі, Лісовий знав, що скоро тут буде бігати ще більше звірів, ніж раніше.

—Ну от, голубко. Тепер заживемо. Дай же я подивлюсь на твоє осяйне личко, за яким так скучив.

Але Катя вчепилась йому у спину і з усіх сил не давала розвернутись до неї.

—Ні! Не дивись! Вернись додому!

—Тут наш дім.

—Ні! Це просто погоріла пустеля. Нема тут дому!

—Заживемо, Катюшу. Дай я на тебе гляну,краса моя.

—Не дивись! Не кидай мене! Не їдь з дому!

—Чого б це раптом?

—Тому що… Бо… Бо я… Знов твій ліс спалю! Я твій дім, де я, там ти маєш бути.

Від цих слів у Лісового перехопило подих.

—Знову?! Ти спалила мій ліс?! Прадавній ліс, який ще мій дід охороняв від вас, людей! Та про що ти, дуринда, узагалі думала?!

Він відліпив її від своєї спини і з легкістю жбурнув на землю. Аж тут побачив страшне.

У дівчини не залишилось і крихти колишньої вроди. Очі були опущені, волосся нечесане і брудне. Щоки запали, тіло було худе, ніби тростинка. Одягнена була дівчина у лахміття коричневого кольору, усе у багнюці. У зелених очах, що поблякли сумом, виднілась залежність. Там відбивався його образ.

Старе дерево, але величі не було. Це посохла деревина, що годиться тільки на дрова. Листя усе засохло, ніби без води. Колись широкі плечі зараз горбились, а масивна постава безслідно зникла.

—Геть звідси! Щоб я тебе більше не бачив!

Катя утікла у сльозах.

Уже коли сідало сонце Лісовий зрозумів, що тепер його серце не знатиме спокою. Амель був правий, кохання затуманило його розум і забрало у нього щастя. Не було більше у світі дому, не було куди податись, навіть висаджений дбайливими дівочими руками молодий ліс приносив йому лише біль.

З жахом він згадав про сьогоднішню повню, не було чим йому відкупитись від своєї помилки.

Лісовий вирішив тікати поки очі бачать. Коли стемніло достатньо, щоб сховатись у тіні, він прокрався на знайоме подвір’я. Тепер він міг його бачити і дивувався, як до цього неправильно уявляв це місце.

Усе було старим, зацвілим, поламаним. Лавка, де він колись із задоволенням затягувався люлькою вкрита павутиною, бо там давно не прибирались. Про можливу колишню велич цього місця свідчив тільки гігантський пень від верби.

Він і став для Лісового початком. Стягнувши туди різного горючого і проклавши вогню стежку до дерев’яної хати, Лісовий підпалив пень і серце його стислось. У всіх Залюбках і всіх околицях цей трухлявий був останнім слідом прадавнього лісу. То нехай же й він впаде у вогонь!

Лісовий відбіг на безпечну відстань і спочатку спостерігав за видовищем. Через деякий час звідти донеслись Катеринині крики. Бідолашна намагалась врятуватись через вікно, бо вогонь, вочевидь, перегородив їй вихід.

Забачивши у світлі червоного полум’я свого коханого, що спостерігав поодаль, дівчина не одразу здогадалась про зраду.

—Лісовий! Прости мене! Тільки допоможи, порятуй свою голубку! — не побачивши жодного руху, вона у розпачі крикнула з останніх сил: — Лісови-и-ий!

Але відповіді не послідувало.

Лісовий оглянув двоповерхову хадибу, з вікна якої визирала його кохана, він задоволено до себе усміхнувся. Це достатньо затримає вовків, щоб він міг втікти. Як пощастить, подумають, що він згорів й не переслідуватимуть.

Він розвернувся і повільно пошкутильгав геть.

—Зрадник! — доносилося ззаду. — Будь ти проклятий з усіма твоїми обіцянками! Та щоб я така дурна була, що так сильно тобі вгодити намагалась! Бог тебе покарає!

—Він уже послав мені тебе!

Лісовий більше не обертався. З кожним кроком він лише пришвидшувався поки врешті не перейшов на біг. Він не сповільнювався навіть коли довкола стало зовсім темно, а світло пожежі, зникле за обрієм, нагадувало західне сонце.

***

Катя горіла заживо, її шкіра вкривалась пухирцями. Кожен рух завдавав нестерпного болю, вогонь насувався, ні на секунду не сповільнюючись.

Дівчина набралась хоробрості й стрибнула. Упавши лицем на землю, найменшим болем були стерті до крові коліна й долоні.

Нога була зламана, розпатлане волосся лізло в заплакані очі. А вона ж плакала за ним, за тим, хто цього не вартував.

Сльози знову почали навертатись, але Катя повзла далі від вогню.

Ззаду щось тріснуло і на Катю впала стіна.

Дівчина була жива. Її охопило полум’я з усіх боків, але вона могла бачити темряву ночі попереду. Маленький отвір, що вів до спасіння, віддалявся, поки тіло повільно перетворювалось на попіл.

***

Лісовий біг, не відчуваючи ніг. Його зазвичай рівне дихання переривалось з кожною секундою. Тримаючись на останніх силах, він вибіг із Залюбок і перед ним відкрилось чисте поле. Жодного дерева тут не було, тільки дорога серед недавно посадженої пшениці.

Тільки тут він дозволив собі спинитись і віддихатись.

Колосся заворушилось. Це був просто вітер.

Раптом все побіліло довкола. Це просто місяць визирнув з-за хмари.

Знову шурхіт!

“Це точно лише вітер”, — утішав себе Лісовий.

Вовче виття!

“Це здалеку. Вони далеко. У мене є час”, — утішав себе Лісовий.

Позаду почулись кроки. Лісовий різко обернувся, але там нікого не виявилось. Марить, він уже марить.

Стало тихо.

Тільки колосся ззаду ворушилося. Це, мабуть, вітер.

—Лісовий…

Вовчий голос змусив Лісового знову обернутися. Там стояв звір.

Лісовий скрикнув. Він пам’ятав вовків звичайними вовками, трохи схожими на собак. Але це був не його вовк, він був дикий. Усі потуги Каті описати йому це чудовисько були марними, бо й описувати нема що. Це був вигляд жадоби, ненависті та дикунства.

Світла шерсть стирчала у різні боки шипами, морда перекривлена від злості, з пащі текла слина, ніби у тварини сказ. Червоні очі дивились прямо на нього. На секунду там можна було вгледіти спокій, та це було холоднокровне бажання вбити. Ці очі здавались єдиним маленьким проблиском світла вдалині, але вони вели до смерті.

—Ні! У тебе є Катя! Ти був правий, завжди правильно казав. Це вона у всьому винна. Вона і більше ніхто.

—Лісовий… Звідки у тебе стільки усього жалюгідного. Чи то від кохання, чи відколи смерті почав боятись.

І вовк накинувся на Лісового. Він його кусав, гриз, дер. І жодної краплинки не текло, лише нескінченна дерев’яна шкіра розліталась від тіла, що ставало менше з кожною секундою.

Вовк гриз і гриз, а Лісовий кричав, як справжня людина. Так кричать, коли піддаються агоніям.

Це продовжувалось довго. Голос жертви став надламаним, коли від шиї залишалась тільки тонка гілка.

Вовк не зупинявся, навіть коли потекла його кров. Гігантські занози встромились у його пащу і намагалися завдати болю у відповідь. Але він не зважав. З такою жадобою, ніби вовки їдять дерева, а він зараз насолоджується здобиччю, він вимазував купу гілок червоним. Перекушував. Перегризав. Роздирав.

Коли місяць знову зайшов за хмару, темний силует спритно зник у пшениці, відправившись шукати нової поживи. А на ранок селяни на дорозі знайшли гігантську купу стружки.

І забрали її собі, в господарстві знадобиться.