Пісня смерті

Після того, як Адріан трагічно загинув, він служив Смерті. Вже понад рік виготовляв пісочні годинники, які вимірювали тривалість людського життя. Закінчивши роботу над крайнім часоміром, Адріан відніс пристрій до інших пристроїв. На зворотному шляху він завжди перевіряв годинник Ясмін — дівчини, яку щиро кохав. Обережно стирав з нього пилюку щодня. І цього разу прихопив з собою стирку, щоб протерти скло.

— О, ні! — зірвалося з його уст, коли він побачив те, що не готовий був побачити. Він насупив брови й затамував подих.

Нещодавно верхня частина була наповнена піском майже доверху, а в нижню насипалось зовсім трішки. А тепер у верхній майже нічого не залишилося. Адріан ледь ковтнув гіркий згусток, що утворився в його горлі. Щось закололо у грудях.

Парубок відчув чийсь холодний подих позаду.

— Мабуть, у тебе сотні запитань? — мовила Смерть.

Хлопець не обернувся, навіть не поворушився, контролюючи кожен м'яз.

— Лише одне, — глухо відповів він. — Що сталося?

Адріан спостерігав, як приречено піщинки падають на вершину гірки, а потім котяться до скляних стінок.

— Її час закінчується, — зізналася Смерть. — Ясмін в реанімації, лікарі зробили все, що могли.

Хлопець не міг повірити в те, що почув. Його серце розривалося на шматки.

— Ясмін поверталася пізно ввечері додому. На неї напали троє нетверезих чоловіків.

Злість захлеснула. Адріан міцно стиснув кулаки. Скупа сльоза потекла по його щоці.

— Чому не попередила мене!? — гаркнув хлопець.

— Тому, що так мало статися. Я лише Смерть. І зазвичай чекаю. Я не втручаюся.

Адріану так не здавалося. Але він не заперечив. Він просто стояв безпомічний, закований у власні думки, як злочинець в окови.

— Що зробити, аби вона вижила? — Хлопець сподівався, що Смерть піде на поступки. Він не може допустити, щоб кохана дівчина померла, йому хочеться, щоб вона жила та раділа життю як раніше, коли вони були разом. Сміх Ясмін тихим відголоском лунав у вухах.

— Я дозволю тобі помститися, — відповіла Смерть, у голосі якої недвозначно зазвучали нотки лукавості та задоволення.

— Коли? — Адріан згорав від нетерпіння.

— Прямо зараз. Принеси мені їхні душі.

Смерть торкнулася плеча Адріана, і за мить його закрутило у вихорі. Він заплющив очі, щоб не бачити як все навколо танцює у хаосі; земля щезає з-під ніг. На мить його захитало, але потім він відновив рівновагу. Зрозумів, що він вже не у світі мертвих. В іншому місці. Там, де перебуває його кохана.

Під'єднана до апарату штучної вентиляції легень, Ясмін лежала на лікарняному ліжку, до половини вкрита ковдрою. Руки покоїлися вздовж тіла. Адріан, підійшовши, побачив на шкірі синці. Біляве волосся розсипалось ореолом на подушці. Янгольське обличчя дівчини покрите ранами, як мітками жорстокості та наруги, яку вчинили над нею, верхня губа розбита та набрякла. На шиї залишилися темні сліди пальців. Адріан опустився на коліна біля ліжка та заплакав. Відчуття провини роз'їдало його як кислота.

Всю ніч він просидів біля Ясмін і лише перед світанком вирушив на пошуки кривдників. Вже вранці натрапив на свіжу газету, де на першій шпальті йшлося про жорстокий злочин, що шокував жителів містечка. Поліція просила допомоги у пошуку нелюдів, які наче випарувалися. Поки Адріан роздивлявся їхні чорно-білі пики та запам'ятовував імена, в голові вже зрів план помсти.

Так само як і поліція, він не знав, де шукати бандитів, тому вештався вулицями, підслуховуючи розмови випадкових містян. І почув він про Луку, який донедавна працював автомеханіком десь в центрі міста. Адріан знайшов станцію технічного обслуговування та чергував неподалік, спостерігаючи до вечора за входом. Далеко за північ помітив чоловіка в джинсах та сорочці, що рухався по тротуару, минаючи кола світла ліхтарів. Незнайомець підібрався до СТО та зупинився перед дверима, перелякано оглядаючись то праворуч, то ліворуч. Згодом зайшов всередину. Через кілька секунд у віконці блимнуло світло ліхтаря. Адріан перетнув дорогу.

Лука зачинив за собою двері на ключ: чи то зі страху, чи для більшої безпеки. Адріану довелося докладати надзусиль, щоб їх відчинити, добряче смикнувши за ручку. Відразу почулись кроки, щось гучно та дзвінко впало. Згасло світло ліхтарика десь у кутку за стелажами. По діагоналі Адріан пішов прямо туди, покладаючись на відчуття.

За хвилину він вже тягнув за комірець кремезного товстуна, який пручався, намагаючись видертись із хватки.

— Марно, — мовив грубим голосом Адріан, щоб навести трохи жаху на бандита, якого виволік на середину приміщення.

— Хто ти? Що тобі потрібно? — Лука задихався.

Адріан подумав, що було б добре, якби ліхтарик знову працював. І ліхтарик увімкнувся. Тоді хлопець побажав, щоб світив яскравіше. Лука розсіяно зиркав по сторонах своїми маленькими пацючими оченятами. Адріан присів перед ним, щоб краще роздивитися жирне, наче поросяче, обличчя Луки. Без огиди та бажання блювати на нього неможливо було дивитися.

— Хлопче, — кинув Лука, — ти робиш велику помилку. Спочатку я відірву тобі голову, потім із задоволенням пошматую, і в кінці закатаю в бетон. Ніхто ніколи тебе не знайде!

— Де зараз твої спільники? — холодно запитав Адріан. — Дем'ян і Орест?

Лука посміхнувся кутиком губ, пирхнувши.

— Он чого ти тут, такий крутий! — насмішкувато хихикнув Лука. — Через білявку… Вона мені відразу в душу запала, — він облизався як кіт, що побачив сметану. — Вона була смачною!

Адріан запалав від злості. Він уявив як розсипаються в прах кості пальців рук та ніг Луки, і той несамовито закричав, витріщившись на свої верхні кінцівки та засовавши нижніми. Адріан насолоджувався криками, що звучали як прекрасна пісня. Він підвівся.

— Я хочу знати, де вони! — сказав Адріан. — Негайно!

Фізіономія Луки налилась кров'ю, з очей текли дрібні сльози.

— Орест чекає мене в закинутому довгобуді за квартал звідси. Я мав принести гроші, щоб ми могли втекти, — простогнав він. — А Дем'ян у своєї дівчини відсиджується, коричневий будинок на виїзді з міста. Паршивий такий, недоглянутий. Він теж має валити звідси. Копи шукали нас, але вони надто тупі та ліниві.

Адріан отримав частину того, що хотів. Залишилося лише одне: побажати, щоб всі внутрішні органи Луки лопнули, як надувні кульки. Лука закашлявся — і кров фонтаном полилась з його рота. Він помер, сидячи й схиливши голову, мов у скорботі.

Не гаючи часу Адріан відправився шукати недобудову, що неподалік. Лука не повернеться, тож Орест може щось запідозрити та втекти. А цього допустити не можна. Адріан знайшов на територію будівництва та підібрав з землі кусок арматури. На першому поверсі наче нікого не було, на другому теж. Тоді Адріан зупинився, щоб прислухатись. У темряві гуділо важке дихання. Він обережно йшов на звук, та Орест все одно його почув і рвонув з місця. Адріан навмання замахнувся арматурою, запустивши її як спис, — йому було байдуже чи поцілить він в негідника, чи в стіну. Але Адріан не промахнувся. Арматура пройшла під кутом через живіт. Орест застогнав, подавившись не вимовленими словами.

Залишився ще тільки Дем'ян.

Адріан зачекав до ранку, сидячи в засідці біля будинку, в якому по ідеї перебував третій покидьок. Побачивши молоду рудоволосу дівчину, що вийшла та пішла вулицею, він накинув капюшон та подався всередину. У вітальні й передпокої смерділо брудними шкарпетками та зіпсованою їжею. Всюди валявся одяг і пусті пляшки з-під алкоголю. Хлопець зазирнув у кухню, щоб взяти ніж.

— Кіра, блять, я просив купити пива! — крикнув Дем'ян з якоїсь кімнати. — А ти, шалава, лінуєшся підняти свою товсту сраку, щоб сходити в магазин! Може в мене голова тріщить, а!? Ти подумала про це?

Дем'ян валявся на ліжку, час від часу стогнучи та тримаючись за голову. Адріан постукав об одвірок. Дем'ян підскочив, наче вжалений, забився у куток біля тумбочки.

— Ти хто? — коротко запитав Дем'ян. — Ти стрьомний якийсь!

Адріан погодився з твердженням. Зараз він втілення пекла. Він месник із потойбіччя. Схилившись над Дем'яном, він підніс ніж до його горла. Бандит ковтнув слину. Адріан дивився в очі чоловіка, намагаючись побачити хто він такий, чим жив, про що думав. У темних зіницях рухались якісь тіні. І вималювався образ Дем'яна, який б'є рудоволосу дівчину спочатку кулаком, а потім ногою. Отже, ця гнида завжди такою була. Завжди… Таких не шкода. Шкода лише ні в чому невинну Ясмін.

Адріан водив кінчик ножа під оком Дем'яна. Той тремтів наче цуцик. Месник чув тертя леза об шкіру, стукіт серця в грудях жертви. Всі ці звуки зливались у пісню. Пісню смерті.

— Чувак, ти чого!? — видавив Дем'ян. — Чувак, відпусти мене! Я ж, тойво, тобі нічо не зробив.

Адріан його не слухав. Він просто одним різким рухом перерізав горлянку негідника. І той повільно, у муках стікав кров'ю. Хлопець насолоджувався моментом справедливості.

***

— Я б ніколи цього не повторив, — мовив Адріан до Ясмін, якій переповів останні події. Дівчина так само перебувала у комі. Він бажав, щоб її стан покращився, щоб вона нарешті отямилась, поглянула на нього своїми блакитними, закоханими очима, посміхнулася, як колись. Але цього не сталося. — І ти ж знаєш, я ніколи таким не був. Не знаю, що зі мною. Мабуть, я змінився без тебе, чи змінився, коли тебе побачив… тут.

Вони познайомились кілька років тому, на вечірці друга. Їх пов'язувало тільки знайомство з тією ж самою людиною, яка і запросила обох на свято. Вони могли б і не пересіктися у великому домі, адже гостей було чимало, але випадково їхні погляди знайшли один одного. Ясмін мала чарівну посмішку, що могла звести з розуму кого завгодно. Спеціально чи ні, Адріан піддався її чарівності. Він закохався відразу, щиро, наївно та фатально.

Хлопець стиснув руку Ясмін у своїй долоні. Вона була холодною, але такою ж лагідною. Він згадав останній дотик коханої, в день, коли світило сонце, а вони насолоджувалися одне одним. Мабуть, йому треба було бути уважнішим, до дрібниць запам'ятовувати кожну мить, кожен рух, запах її оксамитової шкіри. Він не достатньо її цінував. Він не вберіг ні себе, ні її. Якби не та випадкова аварія, де його авто знесло у кювет, він би знаходився поруч і захистив її.

— Пробач, — прошепотів Адріан. І раптом апарат видав один довгий, нескінченний писк. Хлопець все зрозумів і кинувся трясти Ясмін, щоб розбудити, та вже наступної миті безсило впав перед Смертю. Він плакав мов дитина.

— Ти отримала три душі! — розлючено вигукнув він. — Але Ясмін все одно померла. Ти могла б повернути її до життя! Могла! Але не зробила цього!

— Я всього лише Смерть, — нагадала Смерть. — Я нічого не обіцяю. Я нічого не змінюю. Я просто забираю те, що моє, бо воно дійсно моє. А ти наївний хлопчисько!

— Але ти ж дозволила мені їх вбити! Отже ти здатна щось змінити.

— Ох, мені шкода тебе розчаровувати, але певно ти не бачив, що в їхніх годинниках теж закінчився пісок? Ти зробив те, що назначено. — Адріан не зводив погляду зі Смерті, яка жалісливо дивилася на свого наївного підданого, заглянувши у його нутро. — З тобою все зрозуміло. Твої думки надміру дурні. Думаєш, якщо принесеш мені данину, то я зглянуся над твоїми почуттями? Певен, якщо перевернеш її годинник, час її поверне? Наївний! Я бачу тебе наскрізь, ти надто передбачуваний. І пісок добавляти не смій, бо він сипатиметься ще швидше. Все скінчено!

Адріан витер сльози.

— Що тепер буде з Ясмін? Я її ще побачу?

— Вона відправилась в те місце, де їй сподобається бути. Її це втішить. На жаль, таким як ти, там не раді.

Адріан надіявся та вірив, що Ясмін потрапила до раю. Це справді найкраще місце для неї. І найкращий варіант завершення її історії. І тепер він щасливий це знати й усвідомлювати.

— Повертайся у свою майстерню, — наказала Смерть Адріану. — На тебе чекає багато роботи.