Кривава верба

Лишень очі ваші зустрінуться у двобої–

Станеш ти рабом її, виконуючи злу волю.

Світанок грав дивовижними фанфарами. Розносив мелодію спокою навкруги, золота осінь літала попід хмарами. Ранкове сонце майоріло з-поза небесних шат, ласкаво пестячи обличчя двох. Туман кружляв навкруги та приносив свою волю мешканцям Стратбогу.

Столітня верба шелестіла вітами, ніжно огортаючи тінями обличчя брата та сестри. Вона, висока та статна, змушувала затамувати подих перед своєю величчю. Барвиста осінь їй– не ворог. Листя, вкрите весняним ароматом, переливалося відтінками зелені. Навколо неї кружляв таємничий спокій.

Даллін та Белакейн з клану Макдафф сиділи під розкішним родинним деревом у своєму замку. Юна дівчина плела руді коси брату, поки той лежав на її колінах. Вона з теплом споглядала за його спокійним та красивим лицем. Чоловік грався гілками дерева, що безцільно проводили свої останні миті під покровом матері.

– Ай! – різко вигукнув Даллін.

– Пробач, братику, я знову надто сильно потягнула…, – в її словах та очах було справжнє покаяння.

– Ні, не вибачайся. Це не твоя провина, – він з любов’ю погладив її холодну щоку, а потім показав поранений палець.

– Ой, лелечки! Ходімо перев’яжемо його. Негайно.

Сильна рука лягла на лікоть дівчини, стримуючи її від дій.

– У мене є краща ідея! На коней!

Дзвінкий сміх розлетівся навколо серенадами блаженства. Ранковий туман прийняв двох супутників у свої обійми. Настала кривава мить– і увійшли вони у холод.

Багряна суміш зміїною цівкою потекла донизу. Оросила землю живильною енергією. Принесла бажане тій, що довго спала.

Перша крапля і перша кров принесуть мені бажану любов,

І нехай потоплять підлих почвар потоки столітніх моїх оков.

***

Широка річка струменіла посеред лісу. Розділяла його рішучою лінією. Однак не змогла поділити осінь. Вона дикими мазками ширила свою волю верхівками дерев. Холод зими, яка повинна була наблизитися, пробирався крізь кущі та стволи, зазираючи в найпотаємніші кути.

Двоє високих коней пробігали навколо, несучи на собі славетних володарів. Їхні шати здіймалися в такт скакунам– студінь пробиралася під шкіри, викликаючи сотні мурашок. Дівчина оглядала навколишні пейзажі, хоча і бачила їх усоте. Неочікуваний блиск вдарив в очі.

“Кат душ… Мені ніколи не подобався цей меч. Навіщо нам тримати реліквію піктів, давніх племен, удома, навіть якщо це подарунок”.

Після смерті батьків Даллін перебрав його, як символ голови клану. На хлопця лягла велика відповідальність. Звичайно, спершу рід почав втрачати свої володіння, адже повний контроль для непідготовленого досягався завдяки значним зусиллям та питанням часу. Одна минала осінь за іншою, приносячи спокій та благодать у їхні володіння.

Вершники рушили далі. Вітер розвивав довгі каштанові коси сестри та руді кучеряві братові. Дівчина носила добротні, але не надто коштовні, тканини. Криваво червона сукня огинала молоде тіло. Широке полотно приховувало доглянуті руки. На шиї вабив зір срібний медальйон з коштовним рубіном. Брат носив дублет, верхній одяг, з сімейним гербом поверх мипарті, довгої туніки, в родинних кольорах: чорному та червоному. Об’єднували їх образи не тільки барви, а й розшитий срібними нитками орнамент. Лози верби обвивали руки, талію, шию та ноги– всюди, куди могли тільки дістатися.

Непомітно дівчина відстала від свого брата. Злізла з коня, підійшла ближче до річки, вдихнула повітря на повні груди. Вірний кінь пасся збоку, поки аристократка ловила кожен полиск сонця. Світило ще досі було приховане за туманним серпанком. Студінь знову неприємно зазирнула під шати.

“Цього року зима прийде швидше. Надто холодно навкруги…”

Вона озирнулася, вишукуючи брата. Залишитися одній в цих лісах було не страшно. Злодії тут не зловживали, а бісових дітей тримали подалі мисливці на нечисть. Проте дивне відчуття, наче хтось за нею спостерігає, виникло нізвідки. Неприємний холод тільки додавав ситуації моторошних обертів, закручуючи у вихорі страху. Белакейн підійшла ближче до свого коня, взяла його за віжки та озирнулася навколо.

У той час її брат мчав довгими стежинами, що, як змії, звивисто вели його в глибини лісу. Незважаючи на те, що на його долю випало багато негараздів, це не зламало його дух. Він не був самотній, адже мав дорогу сестру, яку леліяв, та рідних, які приходили на поміч. Одружуватися не поспішав, адже шукав найкращу партію собі.

“Скоро день клану, тож ми всі знову зберемося. Сестричці має сподобатися. Неозброєним оком видно, як вона тут нудьгує”.

Масивний кінь різко схаменувся. Він відмовлявся йти до узбережжя. Вирішивши, що це знак повертатися додому, чоловік мовив:

– Сестро, їдемо додому… Сестро? – озирнувся навколо, але нікого не помітив. – Можливо, вона відстала, оглядаючи природу. Варто знайти її.

Як тільки він захотів відправитися назад, почув дивовижний та сумний голос. Серенада мелізмів, музичних прикрас, лунала за деревами поблизу річки. Під чужим велінням Даллін зліз з коня та пішов на звук. Рука лягла на меч, щоб бути напоготові. Кат душ міг вбити будь-кого: чи монстра, чи людину. Фламбер, меч хвилястої форми, відбивав промені червоним сяйвом. Через це сестрі здавалося, що він постійно був омитий кров’ю. Символи піктів наче сяяли кривавим місяцем. Чоловік цього не помічав, але старався ховати реліквію, коли поблизу була сестра.

Нарешті оминувши останню гілку верби, він вийшов на маленький виступ. На ньому сиділа молода дівчина. Її багряні коси струменіли поверхнею гладкого кам’янистого берега, а тіло вкривала тонка туніка. Краса її була приголомшлива: пухкі губи, білосніжна шкіра та гострі очі, а барви їхні… Збивали з ніг. Дикий червоний мак віддзеркалював свою подобу в їх глибині.

– Леді, що ви тут робите? Чи не загубилися?

– Ні, графе…

– Прошу, накиньте на себе, – він відвернувся та простягнув свій дублет, все ще тримаючи руку на мечі.

– Невже не довіряєте мені, містере? Що може скоїти нещасна леді в одній сорочці?

“Не варто, щоб мене визнали невігласом. Краса її приголомшлива, але від цього й оманлива”, – Даллін відпустив руку, але не обернувся.

Чоловік зробив це лише тоді, коли відчув, що дублет знайшов своє місце на плечах міс.

– Можливо, ви розповісте мені, що з вами трапилося?

– Нічого надзвичайного. Я лише гуляла навколо.

“Не варто викреслювати версії, що вона нечисть. Це не схоже на випадкову ситуацію”.

– Тоді чому ж ви в таку пору без верхнього одягу? На дворі середина осені. Маю передчуття, що вашим батькам не захочеться витрачати надто багато на лікаря.

– А ви грубіян, аха-ха-ах, – вона засміялася так чудово, що у Далліна перехопило подих.

Голова клану був галантий та вишуканий чоловік. Він знав, як правильно себе поводити в компанії жінок та чоловіків, та де потрібно натиснути, щоб позбутися набридливої мухи чи навпаки підкорити її. Однак були в ньому ця прямолінійність та гострий язик, що робили з нього цікавого співрозмовника. Белакейн намагалася його привчити до стриманості, але все було марно.

– Ви ще й байдужий та холодний, – дівчина вирішила повернути його на землю з чар своїх.

– Ч-чому? – хлопець схаменувся.

“У котрий момент я втратив контроль над своїми думками?”

– Ваша сестра кличе. Невже не чуєте?

– Далліне-ее-е!– пролунало десь за декілька миль.

– Візьміть свій дублет та рушайте до неї. Мені не потрібна допомога, а от їй…, – її очі покрилися небезпечним мереживом, а грайлива усмішка додавала підступності.

“Бісове поріддя!” – подумав він злосно. “Тільки не з нею! Не дозволю!”

Він різко вихопив верхній одяг з її рук та попрямував до сестри. Заліз на коня та вже був готовий мчати, але повернувся в останню мить. Дівчина знову сіла на виступ та солодко заспівала. Дорогоцінний нудкий мед полився з її вуст, зазираючи у вуха чоловіка. Він, як отрута, ринув у кров та захоплював розум. Він рушив під акомпанемент спокусливих та чорних, як дьоготь, слів.

Відлік невпинною ходою струменить над водою.

Привів він усе до руху, щоб виконати неминучу розруху.

Згодом він знайшов сестру поблизу річки та міцно обійняв. Серце божевільно калатало, відбиваючи марш міцним страхом за рідну душу. Відпустив її, аж коли відчув, що все гаразд.

– З тобою все гаразд? Ти ніде не поранилася? Ніхто тобі шкоди не заподіяв? – градом обсипав її питаннями, оглядаючи тіло та озираючись навколо.

– Ні-ні… Все в порядку. Я просто переживала за тебе. Думала: де ти і як, – перелякані очі заглянули в душу та хотіли дати спокій брату, якого самі не мали.

– Чому ж серце твоє б’ється, як метелик у банці, а руки холодні, наче лід?

“Про очі я краще промовчу, адже там переляк лані перед звіром”.

– Нічого. Просто страх напав зненацька: тебе немає, а я одна посеред лісу.

– Тобі не потрібно боятися чогось. Я захищу тебе, – його очі демонстрували силу та відвагу лева, що був на сімейному гербі.

– Звичайно, ти це зробиш, – вона ніжно погладила його по голові. – Нам варто повертатися додому, адже гості згодом почнуть прибувати.

– Так-так, – говорив це, саджаючи сестру на коня, та все споглядав у гущу лісу.

Здавалося, що спів незнайомки звучав перед ним, лунаючи тривожними хвилями до серця. Вона ще не скоро зникне з його думок, посівши місце там навічно…

***

Один за одним прибувають до моєї домівки невігласи нетутешні,

Чи марили б вони колись, що падуть нарешті через діяння свої нечесні?

– Кажу я вам, моя леді, коїться щось неладне! – занепокоєно носилася кухнею Давена– покоївка в замку Макдафф.

– Не варто так переживати. Такими темпами ти станеш сивою дівою, а тобі це потрібно? – весело зазначила Белакейн.

– Ви зранку гуляли з господарем?

Дівчина кивнула.

– Хіба не відчули цей могильний холод навкруги… Кожного року одне й теж. Тільки клан хоче зібратися разом, як настає жахливий час.

“Я тільки згадала, що вчора було дуже тепло, як для осені. А сьогодні різкий холод. Щось у цьому є”.

– І як ти вважаєш, що це означає?

– Це Далліс бушує…

– Ти знову за цю легенду. Я ж просила не згадувати про неї.

– Так то так, але варто бути напоготові…, – говорила Давена, наче зачарована, і далі мовила легенду.

Клан Макдафф прибув у ці землі з великої землі. Вони були завойовниками, що, очевидно, означало смерть для тутешніх бунтівних піктів. Битви були короткими, але їх надто багато. Два моря з воїнів билися кровожерливими хвилями, розбиваючись одне до одного. Багряна суміш окропила все навколо. Вони сходилися і розходилися днями, поки не здалися, уклавши перемир’я.

За традицією найкращим варіантом був шлюб. Син глави роду одружився на дочці головного піктського волхва. Окрім цього останні подарували прибулим завойовникам один зі своїх мечів. За легендою, в ньому був прихований дух бога цього племені. Макдаффи прийняли всі дари та оселилися тут.

Шлюб вийшов невдалим. Далліс не бажала бачити свого чоловіка та бунтувала за кожної нагоди. Спочатку його терпіння було міцним та стійким, але згодом дало тріщину. Він бив її, змушував народжувати дітей, годував насилу. Так вона прожила близько десяти років. В один день, коли чоловік знову наругався над нею, вона зробила неочікуване. Різко встала, витягла Ката душ з ножен та перерізала собі горлянку. Живильна кров наситила символи на його поверхні– і звідусіль пролунало прокляття. Вона пообіцяла повернутися та вбити кожного у їхньому роді. Та ще й настільки підло, як це тільки могло бути. Вважається, що саме відтоді меч отримав червоний перелив.

– Давено! Я ж просила тебе…, – руки почали неприємно труситися, а в горлі пересохло.

– Моя леді, зовсім не хотіла… я лише…, – жінка побігла по воду, але її перервали.

– Давено! Що тут знову трапилося.

– Мій повелителю, я не бажала зла.

Він відсунув жінку та миттю припав до Белакейн, яка вже лежала на підлозі.

– Подай води! Чого стоїш!? – кричав він до покоївки.

Дівчина задихалася та не могла перевести подих. Їй до погляду припав кривавий меч– стало ще гірше. Руки вже трусилися в неприємному треморі, а очі шукали хоча б щось, щоб приховати взір від цієї зброї. Коли Даллін врешті зрозумів, куди спрямований її страх, він миттєво відкинув Ката душ.

Склянка прохолодної та освіжаючої води впала на губи, що жадали порятунку. Вона полилася живильним потоком всередину, втамовуючи біль та страх дикий і непереможний. Дівчина просиділа так ще декілька хвилин– аж тоді прийшла до тями.

– Моя леді…

– Не кх-хвилюйся, Даве-кн-но, я знаю, що ти не хотіла, – ледве говорила вона.

Проблиск надії одразу осяяв її тьмяні очі. Однак як швидко він з’явився, так невпинно згас під тиском чоловіка. Голова роду Макдафф знищував жінку поглядом. Ловив кожен її крок, наче запам’ятовуючи перед вічною розлукою. Кривавий серпанок залив його очі, який помітила жінка.

– Брате, не потрібно. Відпочинь, а ми тут самі розберемося.

Дурман червоного туману зник, відкриваючи усім люблячого та бережливого брата. Він поцілував сестру в чоло та зник у своєму кабінеті.

***

У ту мить вдруге ви станете лицем одне до одного–

Будеш ти катом нести смертельні оди винним.

Червлений туман ходив лісовими стежками. Ховав потаємні речі у своїх шатах. І лишень темний проблиск місячного сяйва ніс світло в ці лабіринти душі. Він озирався навколо, але не бачив жодного дороговказу. Боявся ступити крок вперед, адже далі лише порожнеча. Перед очима в’язкий та липкий туман літав навколо.

Дівчина з’явилася перед очима. Поманила пальцем за собою– та різко зникла в імлі. Вона виникла позаду, потім збоку, кружляючи в танці молодому. Лунав сміх повсюди дикий та нестримний. Нутро благало:

– Біжи не оглядаючись! Не стій! Рушай додому!

Однак було вже надто пізно. Чари її солодкими словами заповзли в орган кривавий. Що удар, то сильніша любов його вражала.

– Хто ти? Звідки ти взялася!?

– Я твоя доля, аха-хах-ах, – практично диявольським сміхом мовила вона.

– Відчепись від мене! Згинь!

– Не хочу…, – з’явилася вона зі спини.

Накрила його губи нудким поцілунком. Куштувала чоловіка жадно та безтями. Руки гуляли широкими плечима, а тіло звивалося перед його подобою. Він чинив супротив, але здався, поринаючи у вир блаженства. Дикі пута в серце заповзли, наповнюючи його фантомною любов’ю.

– А-ААА-АА-А!!! – різко пролунав чийсь крик на просторах розуму.

Даллін прокинувся та миттєво вибіг зі спальні. В голові ще досі був туман, але він мусив рухатися далі. Добігши до потрібної кімнати, помітив покоївку на підлозі з жахом в очах та інших слуг подалі. Сестра стояла, відкривши рота в німій агонії.

Нарешті й він зазирнув всередину. Дядько Енруг, що прибув сьогодні вдень, лежав посеред кімнати весь у ранах від порізів. Тіло було сухим, наче мертвець перед ними, а тонкі порізи, що візерунками покривали шкіру, понівечили його. Не було жодного натяку на кров: здавалося, що вона зникла.

– Давено, негайно відведи Белакейн у свою кімнату. Сторожа, знайти вбивцю… Хто б це не був. А ви, слуги, приберіть тут і підготуйте тіло до похорону.

Багрові краплі просочилися в землю, підкорюючи чужу волю.

Столітня верба всисала їх у себе, вкривши коріння чужим болем.

Капля за іншою підніметься вгору, вторячи чужим неволю.

***

Гучний ринок відгукувався тисячами голосів, що проносилися то тут, то там. Неподалік від замку Макдафф знаходилося поселення Стратбог, щочетверга відбувався великий ярмарок. Даллін полюбляв відповідати за продукти самостійно, тож разом зі слугами, Давеною та сестрою рушив до міста. День клану повинен бути грандіозним, тож не можна вдарити обличчям у багнюку.

– Брате, ходімо до містера Колла. Можливо, він привіз чудернацькі речі з великої землі?

– …

– Далліне, ти з нами?

– Ні, не сьогодні. Якщо сильно бажаєш, то піди з Давеною, – він відвернувся, знову повертаючись у свої думки. – У мене ще багато справ.

“Що з тобою, братику? Ти такий відтоді, як вбили дядька”.

– Гаразд, як скажеш, – ледве пробурмотіла вона та вже хотіла піти, але її зупинила його рука.

– Пробач, сестро. Я не хотів тебе образити. Зараз…

– Нічого, я все розумію. Йди, – перервавши його, вона дала теплий дозвіл.

Він посміхнувся вимучено, але все ще радісно до Белакейн. З голови не зникав образ дівчини. Обличчя Даллін не пам’ятав, але щось тепле та рідне гукало його до неї.

“Що ж зі мною коїться?”

У лавці Колла можна було знайти будь-що. Прикраси з Русі, Візантії та Французького королівства майоріли дивовижними кольорами на вітрині. Дівчина вирішила обрати подарунок брату та купити перстень.

“Потрібно придбати те, що знову поверне яскраву посмішку на твоє обличчя. Події, що відбуваються, непокоять не тільки тебе, а й увесь замок. Давена тепер не може заснути без спеціальної настоянки. Про себе я взагалі мовчу”.

Синці під очима з’явилися, наче волошки на весняному полі, неочікувано та хвилююче. Белакейн була в капюшоні, що допомогло приховати недолік недосипання, а вдома вони невідомо чи зустрінуться: у брата надто багато справ.

“Ось те, що мені потрібно. Вишукана робота з рубіном у золотому покриві”.

– Я візьму це…

Дивні хмари вкривали небо густою ковдрою. Вони нагнітали та лякали мешканців містечка. Непривітний вітер кружляв навколо, здіймаючи скатертини на прилавках. Де-не-де виглядало сонце, але його полиски вже не гріли. Воно було холодне та відчужене, наче відвернулося від них.

– Мій володарю, ми можемо віднести це до нашого воза?

– …, – він не звертав уваги на слуг, занурившись у думки.

– Мій повелителю, ви чуєте?

– Так-так… Все, що нам було потрібно, я придбав. Ходімо…, – поплентався слідом за підопічними.

Чоловіки були завалені значними покупками. Діжки з вином, медом та ковбасами давили приємною важкістю на їх тіла. Гарбузи, ріпа та буряк рясніли в плетених корзинах, ділячи сусідство з яйцями, молоком та іншим м’ясом.

– Гм?

Роздуми Далліна зупинила фігура дівчини в бордовій сукні. Вона спокійно набирала воду з колодязя та виспівувала приємні дифірамби. Легкий голос поринув у думки, допомагаючи згадати: хто перед ним. Він розігнався та припав до дівчини.

– Ти! – притиснув її тендітне тіло до стіни будинку.

– Мій володарю, щось не так? – вона поводила себе обережно, але насмішливий вогонь з очей вирвати не вдалося.

– Що за ігри?

– Жодних, мій повелителю.

– Навіщо ти сказала, що моїй сестрі потрібна допомога?

– А хіба я була не права? Ви ж спішно поховали свого родича наступного дня.

– Звідки ти про це знаєш!? – його голос надривався на крик, а подекуди й ричання.

– Не будьмо невігласами з вами і признаємо, що тут всі чутки розносяться надто швидко. Раптово священнику потрібно кудись йти, потім його бачать у вашому замку. За декілька днів не видно тільки однієї людини, а саме ерла Енруга– високошанованого аристократа.

“Її роздуми надто продумані. Вона знала, що ми зустрінемося”.

– Тоді ти знаєш, хто це зробив?

– Ні, у мене просто було передчуття.

Така миттєва близькість защемила серце чоловіка. Воно відбивало тривкий ритм, розносячи пекучу кров по венах. Щось тягнуло його до неї, але він протистояв.

– Дякую, висловлюю вибачення за ганебну поведінку, – він відпустив її та легко вклонився.

– Не для вашого статусу, ерле Макдаффе. Рада, що могла допомогти. Успіху вам та бережіть одне одного.

“Розпитувати її немає сенсу. Вона нічого не розповість”, – з недовірою він попрямував назад, але, не повертаючись, додав: – Ім’я своє скажеш?

– Наступного разу обов’язково!

***

Кат душ рушив на волю, розкриваючи міць свою навстіж.

Дурманом диким їх засиплю, то рубай, шматуй, кривав ти їх лютіж.

Місяць споглядає за нещасними душами у небокраї. Вони мчать, несуться до рідного замку, не чекаючи на люту смерть. Десь за обрієм кричить сова, виспівуючи поминальну оду.

– Навіщо ми рушили вночі? – озвалася юна леді. – Мамо, батьку!

– Ми надто довго збиралися. Свято скоро почнеться, а нам ще їхати добу.

– Та й тут недалеко, доню. Не переймайся-аг-х…, – не встигла вимовити вона й останнього слова, як гострий меч перервав її промову.

– А-ааа-аа-а! – вигукнула дівчина та втиснулася у м’яке сидіння, що стало її помилкою. – Ааа-ааа-аай! – забриніла кров у її губах, а з грудей блистів меч, що залишив їх усіх у гробах.

Багряна рідина лилася водограєм, спустошуючи тіла до останньої краплі.

– Хто!? Хто посмів вчинити так з моєю донькою та дружиною! – голова сімейства вийшов з карети, кричачи навколо.

Усе втопилося в багровій тиші. Червоне море кружляло навкруги. Лише брижами пішла кров, відчувши збоку рух ката.

– Покажися, безчесний! Витягни свій меч та борися зі мною, як рівний.

Висока фігура постала позаду. Виглянула з тіней, демонструючи свій червоний одяг. Маска, наче з листя верби, приховала справжню подобу монстра. Він ішов повільно, пробираючись крізь потоки крові. Меч розрізав товщу рідини та всотував її в себе.

Засяяв місяць променисто. Покрив двох лицарів барвисто.

Стало все червоним навкруги, залишаючи місце для біди.

“Невже тут і прийде мій кінець?” – мовив він востаннє та з силою рвонув вперед на монстра.

Тільки вітер промайнув, як дикий дух зник із поля зору. Здійнялися хвилі криваві, височіючи мереживом у повітрі. Пролунав свист, а за ним блискучий помах. Живильна рідина розлетілася навколо, сповіщаючи про чоловіка безголового. Золота маска лише поглянула на тіла і під чужим велінням була поглинута тінями.

Як кров тече жилами людськими, так і полине судинами верби.

Нехай наситить свій стовбур вона, вкрита запеклою кров’яною корою,

Прийде пора покласти всіх на п’єдестал для виголошення давньої волі.

Він сидів на березі річки. Вітер шелестів рудими косами, а довгі пальці торкалися тонкого шовку води. Навколо була осінь. Золота та грайлива, вона приносила йому радість.

Раптово він зрозумів. що сидить поблизу леді. Її фігура та врода були до болю знайомі. Він відчував спокій та благодать, радіючи її присутності. Сміх та приємна мелодія линули з вуст, заповнюючи простір навколо.

Мир та затишок поглинули його. Вона повернулася до нього. Вивчала поглядом обличчя. Очима з’їдала пухкі губи. Рукою гладила ніжну щоку. Йому не хотілося прокидатися…

***

Моросив дощ. Вітер час від часу здіймався та рвав останні листя з дерев, як гонча за своєю здобиччю. Сонце вже не вдостоювало їх своєю увагою, заховавшись у небокраї. Брат та сестра стояли у дворі та дивилися на вербу. Ще ніколи вона не була така багряна, як цього року.

– Брате, ходімо додому. Гості вже зібралися, нас чекає свято… Братику, не мовчи, – слізно попросила його.

– Ходімо і посидимо під вербою. Ти ж також її любиш? – неживо сказав він.

– Ні, не хочу! – вона стиснула його передпліччя.

– Чому? Що з тобою не так? Там так чудово. Вона ще досі рясніє своїм листям, ніж інші дерева, – поглянув на вербу, яка манила своїм терпким ароматом та дивовижними барвами.

– Ні! Подивися на неї! Вона вся червона, наче кров тече по її жилах. Ходімо звідси!

Він замкнув свою долоню на її руці, як кайдани, та попрямував до фантастичного дерева. Дівчина опиралася, виривалася і врешті заплакала. Коли одинока сльоза з силою проколола його руку, він отямився.

– Святі духи, пробач мені, – рука одразу рвонула за спину, як прокажена.

В очах був страх, біль та розпач. Дівчина дивилася на свого брата, як на монстра. Вона відсунулася, а тоді з верби впала крапля дощу, яка засковзіла по ніжній щоці, залишаючи кривав слід.

– Не ба-аа-ачиш, вона і справді тече кров’ю. А з її кори сочиться багряний дьоготь.

Він зірвався з місця та втік у ліс. Не чув, як сестра кликала його до останнього. Забув про все. Цей дурман його душив. Повітря зникало з легень, а очі закривалися на ходу під важкістю подій. Крутив на пальці сестрин перстень. Згадував тепло її й обов’язки свої, але не допомогли вони, сховатися від мук безсонних.

Щоночі він у страшному поті, протирав втомлені очі. Марніли сили щосекунди, не даючи спокійно проживати життєві епізоди. Даллін досипав удень, увечері та зрання, живучи у примарному світі. І не помітив він, як вірний скакун ніс його крізь знайомі стежки, поки знову не опинився перед тим виступом поблизу річки. Все тут було таке рідне та знайоме, що манило його до останнього.

Лунала пісня. Відгукувалися диким свистом перед ним. Він залишив за собою всіх, навіть сестру, та увійшов у цю місцину. Красуня звернула свою увагу на нього. Хитро посміхнулася та продовжила вторити волю чоловіку.

У третій раз, як ковзне її цупкий погляд по тобі,

Готуйся втратити її, ту, що найдорожча серцю твоєму.

Даллін підійшов до неї ближче. Став навпроти, охопивши простір навкруги. Дихав глибоко і дивився прямо в очі. Цупкий погляд та гарячий пар лягали еротичними мазками на тіло діви, що сиділа поблизу річки.

Вона кусала губи: змушувала того діяти. І він піддався впливу краси, занурившись у шати болісної спокуси. Гарячі губи куштували вуста її тендітні. Рука шукала таємниці у волоссі. А інша… Притягала пишне тіло ближче й ближче. Це вже був не він, а лялька безвільна, що готова виконувати чужу волю. Кохав свою володарку він безмежно, як вірянин богині підносив дари. Тихо мовила вона, приховуючи отруйні слова, відлунням стогонів пристрасних:

“Всі ви однакові. Такий був батько твій, і дід, і родич далеченький. Пішли від першого царя, що землі наші кров’ю наповнив”.

Лягли вони на камінь, вкритий холодом могильним. Тіло до іншого палкими хвилями тяжіло. Покривала жага бажанням сильним все навколо. Змусила поринути їх у пекельне коло. Отримати те, чого чекали двоє…

***

Рушай туди, де ти потрібен, будь владен над усім,

Нехай кожен стане мені підвладен, упавши ниць у дарі щедрім.

“Куди ж він подівся… Сподіваюся, з тобою все гаразд, братику”.

Усі гості вже зібралися за великим столом у бенкетній залі. Страви парували дивовижними ароматами. Люди перегукувалися між собою, піднімаючи з глибин цікаві теми. Музики грали танцювальну пісню та допомагали кожному відпочити.

Новина про те, що дядько Енруг та сім’я кузини дітей Макдафф були вбиті, майоріла нещасним серпанком навколо. Белакейн уникала цих розмов: їй не було, що сказати. Десь позаду линули прохання, що замовляли до танцю. Це був її порятунок.

Раптово зі спини з’явився брат. Взяв її руки та ніжно мовив:

– Потанцюєш ти зі мною?

І як могла відмовити вона, коли втомлені очі благали покою?

– Звичайно.

Зникла втома та розпач у ньому. Він став, як раніше, живим та щасливим. Веселий сміх розносив навкруги, крутив її в шаленому танці. Це був мед для занепокоєної сестри:

“Нарешті з ним усе впорядку”.

Тільки радість її сімейна не дала побачити кров в очах невинних. Вона серпанком закрила взір, приховуючи справжній намір…

Увесь вечір Даллін був господарем, яких ще пошукати, : спілкувався з гостями, танцював щоразу, припрошував до столу та обдарував увагою кожного.

“Напевно підготовка до свята його вимучила надто сильно”.

Якби ж це було так…

***

Прийшов твій час, мій воїне хоробний,

Неси ж кінець цим негідникам скорий.

І знову лагідний туман перед очима. Він голий, вона теж. Лежали посеред кривавого лісу. Тиша та спокій кружляла навкруги. Дівчина гуляла нігтями по тілу. Вивчала кожну ямку, вигин та рельєф. Співала пісню милу, що неслася до небес. Він лишень спокійно очі закривав та поринав у шати дивовижні.

Йому було так добре, ніжно, тепло, як ще ніколи не бувало. Тут він відчував спокій та звільнення від кайданів долі. Чи завжди хотів він кланом керувати? Напевно, ні… Його змусили люди довкола. Лишень сестра нічого не просила і не вимагала. Була йому найріднішою… Однак тепер лише “була”.

– Далліс.

Він схаменувся. Почув голос її– і наче впав у ступор.

– Далліс, – лунало навкруги.

Вона дарувала йому хитру посмішку та гиготіла.

– Далліс я, мій любий Далліне…

– Настав час, щоб прокинутися…

Великий замок та пустий, лише кров тече у ньому сміло,

І кожен смертний, що приніс біль мені, нехай загине у вогні крові палахкотіло.

Страшні крики розбудили дівчину вночі. Белакейн стала з ліжка та попрямувала в коридор. Страх переповнював її, стукаючи гулко в думки. Вона боялася, але втратити брата було страшніше.

Як вийшла в зал– побіліла. Його підлога втопилася в крові. Мертві тіла лежали навкруги, пошматовані жорстоко. Стояв брат її в центрі залу, оповитий місячним серпанком. Кат душ сяяв кров’ю лихою.

– Братику, що трапилося з тобою?

– Нас зрадили всі навколо…, – не повертаючись мовив він.

– Як? Уся рідня?

– Так… І скоро їх тут буде більше. Біжи нагору та збирай речі, ми біжимо.

– Навіщо покидати наш рідний дім?

– Бо так велію я! – він кричав, але ще досі не повернувся до неї.

Вона взяла його за руку зі спини та ніжно мовила:

– Мені так страшно… Не кричи.

Він промовчав, але врешті додав:

– Пробач мені, але так буде краще. Біжи, не стій… Молю тебе!

І вона рвонула. Страх тваринний заповнив розум, серце й душу. Кров бурлила, віддаючи диким барабаном у вухах. Груди здіймалися в страшних муках. Шати струменіли за нею, як хвіст фазана, що біжить від хижака… Проте кінець приходив неминуче.

Він прямував за нею. Повільно, безвольно та мстиво скорочував дистанцію між їхніми тілами. Дивився, як сестра біжить, не втрачаючи надії на порятунок. Як добре, що не бачила вона його, адже очі сяяли червленою корою. Запам’ятала б брата монстром, а не рідною душею.

І ось її кімната. Така знайома, тепла й рідна, що нагадала затуманеному розуму про часи давно минулі. Бігала Белакейн по залі, не звертаючи уваги на нього. Збирала речі: все, що попадалося під руку. Стала перед ліжком, згортаючи речі в один мішок, і випустила останній подих. Меч, що сяяв кривавим місячним серпанком, зробив фатальну проріху в грудях, забравши життя в тої, що завжди кохала. Тіло знесилено впало, відгукуючись глухим звуком.

– А-ааа-аах, – жалібно застогнала вона. – Я завжди тебе любила…, – і вийшов дух з останніми словами.

Остання крапля наситила вербу,

Вкрилися останні листя кров’ю,

Зникли всі, хто затіяв безглузду ворожбу,

Ті, хто прирік її до смерті в пекільнім полум’ї безодні.

Пішли дощі рясні й безжальні. Вкрили кожен куточок мертвої землі. Сидів він під вербою давньою на колінах нової володарки своєї. Вона плела коси чоловіку та співала солодкі пісні.

Даллін крутив перстень на пальці бездумно. В голові літали світлини життя його зі сестрою, але більше вони нічого не важили. Втратило сенс усе. Зникло бажання жити. Навіть та, що зачарувала, стала пустим місцем.

Скотилася крапля дощу листками верби. Падала донизу, стаючи багряною, як кров. Впала на очі його сумні. Окропила зблідлу шкіру. І покотилася вниз по щоці, нагадуючи сльозу невинну.

– Моя воля нарешті збулася. Прийшов час мені зникнути, – вона кинула радісний погляд на чоловіка і додала: – А тобі, Далліне любий, далі страждати у муках. Адже ти став смертю свого клана і навіть рідної сестри.

Мовила вона і розійшлася туманом навколо. Дурман зник з його голови, наповнивши серце горем. Сльози потопили лице. Можливо, її воля б збулася. Однак він став та проткнув серце Катом душ і впав, загинувши навічно.