Тебе немає в моїх снах

— Хто ти? Скажи хоч що-небудь! — крикнула йому в спину.

Ну як «крикнула»… Швидше, спробувала це зробити. До того часу я нашкребла у собі достатньо хоробрості, щоб наважитись говорити на повний голос. Але сам голос мене вже не слухався. Страх і хвилювання стиснули горло, перетворивши його на надривний шепіт.

Темна фігура в моїй кімнаті завмерла. Усього на секунду, на півмиті… І якби я так уважно, так невідривно, забувши про необхідність дихати й кліпати, не впивалася поглядом у цей його силует, то напевно б і не побачила цього. Але я помітила. Усього на мить його темна постать завмерла, немов у роздумах, але вже за одне биття серця рішення було ухвалено. Мій нічний гість похитав головою, ніби відкидаючи невдалу ідею і, не вшанувавши мене ні відповіддю, ні поглядом, зробив крок крізь стіну.

Сон. Просто сон. Звісно — просто сон.

Цією саморобною мантрою я заспокоювала себе вже другий тиждень. Допомагало слабо.

Уперше він наснився мені дванадцять ночей тому. Відтоді це нічне жахіття повторюється щоночі. Знову і знову, з незмінним сюжетом. Хоча, якщо подумати, нічого по-справжньому жахливого в цьому сні немає.

Я прокидаюся від його недоброго пильного погляду. Тобто, звісно, мені сниться, що я прокидаюся, але коли цей сон наснився мені вперше, то не одразу зрозуміла, що сплю. Занадто реалістично все було. Моя спальня, моє ліжко, на мені піжама зі смішним ведмедиком. Ковдра сповила мене по руках і ногах, не даючи зробити зайвого руху. Крізь нещільно засунуті штори слабо пробивається світло вуличного ліхтаря, утворюючи на підлозі вузький жовтий прямокутник. У якому відображається темна тінь — силует чоловіка, що стоїть біля вікна. Я забилася в тісному коконі ковдри, намагаючись вибратися — безуспішно. Зробила кілька спроб покликати на допомогу (але хто, питається, у порожній квартирі мене б почув?), та змогла лише, подібно до риби, викинутої на берег, кілька разів беззвучно відрити рота. Від страху і безсилля з очей полилися сльози, перетворивши кімнату і зловісний силует на подобу малюнка аквареллю — з розмитими контурами і нечіткими переходами із темного у ще більш темніше. Раптово зловісна тінь збільшилася в розмірах, насуваючись на мене. Я не чула ні звуку його кроків, ні його дихання, власний пульс набатом гуркотів у голові, витісняючи всі думки. Паніка сягнула межі. Я чітко відчувала як на голові ворушиться волосся. І перед тим, як провалитися в порожнечу — хто-небудь непритомнів уві сні? — побачила постать чоловіка, що схилився наді мною. На його обличчі застигла маска гніву, змішаного з презирством. Напевно саме з таким виразом обличчя дивляться на труп заклятого ворога, який був тобі колись найкращим другом.

Ранкове пробудження було важким і недобрим. Насилу розплющивши свинцеві повіки, з побоюванням озирнулася на всі боки. У променях ранкового сонця кімната здавалася світлою і буденною, нічим не видаючи візит нічного гостя. Просто сон.

Незважаючи на цю здорову й логічну думку, наступні півгодини провела в пошуках слідів злому. Перевірила вхідні двері: начебто все гаразд — і з дверима, і з замком. Перевірила вікна — третій поверх, але все ж таки — і, полегшено зітхнувши, зазбиралася на роботу.

Ідею прогуляти, назвавшись хворою, відкинула майже одразу. Просто уявила собі день, проведений у порожній квартирі, у компанії нав'язливих думок і параноїдальної маячні про реальність вчорашнього сну. Здається, раніше я не була такою боягузкою, але краще зайняти свою голову і руки реальними справами, ніж, забившись у куток, вмовляти себе, що все нормально, просто привиділося. І ні на йоту собі не вірити.

Дивний сон наснився мені й наступної ночі. Я «прокинулася» і розплющила очі, майже не здивувавшись, побачивши темну фігуру у своїй кімнаті. Цього разу не було дикої, сліпучої паніки, але тривога заважала нормально мислити. Як і раніше, я не могла рухатися і говорити, але нічний візитер не здавався мені таким вже зловісним і страшним. Радше — небезпечним, як голодний дикий звір, що потрапив у капкан і готовий роздерти будь-кого, хто ризикне наблизитися до нього надто близько.

Я відчувала на собі його важкий погляд, витріщаючись у темряву і намагаючись розгледіти його обличчя. Мені навіть здалося, що побачила, як по його губах тонкою змійкою ковзнула презирлива посмішка. Незнайомець, ні слова не кажучи, безшумно розвернувся і ступив… крізь стіну. Від несподіванки навіть схопилася з ліжка. Заодно й прокинулася.

Огляд стін моєї квартири на предмет наявності потаємних ходів або просторових порталів приніс результат цілком очікуваний: нічого подібного виявлено не було. Важко зітхнувши, пішла спати. Слава богу, залишок ночі провела без сновидінь.

У нього були різкі, немов висічені з каменю, риси обличчя. Здавалося, він весь був зроблений з чітких ліній і гострих кутів. Немов талановитий, але недосвідчений художник нашвидкуруч зробив малюнок, а не менш талановитий, але геть позбавлений уяви скульптор відобразив цей ескіз у натурі. Абсолютно не піклуючись ані про плавність ліній, ані про дотримання пропорцій. Вийшло не гарно, але побачене заворожувало. У всякому разі, я підвисла, безсоромно розглядаючи свого нічного гостя.

Важке квадратне підборіддя, вперто висунуте вперед. Високі широкі вилиці. Твердий неусміхнений рот. Великий прямий ніс із несподівано витончено виліпленими крилами. Очі, швидше темні, дивилися на мене, як і раніше — недружньо, з-під суворо насуплених брів.

Увечері я не засунула штори і тепер світло вуличного ліхтаря безперешкодно лилося у кімнату. Освітлюючи стіни, меблі та високого кремезного чоловіка, що стояв навпроти вікна. Напевно, він не одразу зрозумів, чим обернеться для нього моя підступна витівка. Як і в минулі ночі, я «прокинулася» від відчуття чужої присутності у кімнаті. Але цього разу не робила спроб встати або заговорити зі своїм візаві. Намагаючись наслідувати ритм дихання сплячої людини, з-під прикритих повік спостерігала, як темна фігура, безшумно ступаючи кімнатою, повільно наближається до мого ліжка. Ще мить, і він застигає безмовною статуєю просто у смузі світла, а я нарешті можу безперешкодно його розгледіти. Сьогодні мені зовсім не страшно, навіть цікаво. Я, вочевидь, шокую мого гостя прямим поглядом впритул і легкою посмішкою. Навіть важко описати своє задоволення від того калейдоскопу зміни емоцій, що промайнули на його витягнутій від шоку мармизі. Нерозуміння, недовіра, усвідомлення, занепокоєння, роздратованість, гнів… і смиренність. Моя посмішка стає ширшою, я ледве стримую сміх, що рветься назовні. Мій гість, на прощання зиркнувши на мене незадоволеним поглядом, полишає кімнату звичним маршрутом — крізь стіну.

Увесь наступний вечір усмішка не сходить з мого обличчя. Здається, я знаю, що робити. Якнайширше розсунувши штори, заздалегідь одягнувши нову шовкову нічну сорочку, пішла спати. Засинала у світлі вуличного ліхтаря і з радісним передчуттям цікавої пригоди.

Темрява в кімнаті була непроглядною. Але тільки спочатку, за кілька хвилин очі змогли адаптуватися до нічного мороку, розрізняючи неясні силуети меблів. Він стояв біля стіни. Я не могла його бачити, але точно знала — він там. Почуття, схоже на звіриний інстинкт. Сьогодні в його нерухомій фігурі відчувався гнів. І якась безвихідь.

Наважилася заговорити з ним лише через тиждень. Промовляючи тихим, немов би не моїм, голосом, безглузді запитання. «Хто ти? Це сон? Навіщо ти все це робиш? Я точно сплю? Як ти проходиш крізь стіну?»

Запитання без відповідей.

Мій гість тепер тримався в тіні, зашторював вікна і мовчав. Він не ховався, просто не показувався. Наче збереження інкогніто уві сні мало якийсь сенс. Я повільно закипала. Дістали ці сни, більше схожі на чийсь дурний жарт.

— Хто ти? Скажи хоч що-небудь! — вкотре повторювала я.

Відповіді не було. Ну хіба можна вважати відповіддю легке похитування головою і мовчазну втечу крізь стіну?

До цієї ночі я готувалася два дні. Найтяжче було наважитись. Звісно, це просто сон і мені за будь-яких обставин нічого не загрожує, але однаково було боязно.

Критично оглянувши своє творіння, залишилася повністю ним задоволена. Складалася повна ілюзія, що на ліжку хтось спить — ну як хтось? Звісно ж я, більше нікому. Трюк був старим і бородатим, відомим усім, але водночас з успіхом використовувався уже котре століття в усьому світі. У дитинстві з його допомогою нам із дівчатами в таборі неодноразово вдавалося утікати від суворих вихователів після відбою. Потрібно було просто акуратно розкласти подушки на ліжку у формі сплячої себе, накривши своє творіння ковдрою. Навіть при ввімкненому світлі все виглядало цілком реалістично, а в нічних сутінках і поготів.

Чесно кажучи, я вже добряче втомилася трястися від страху й невідомості. Сон це, чи чийсь дурний розіграш, цієї ночі стане зрозуміло, з ким або з чим маю справу. Пора грати на випередження!

Засинала у великому м'якому кріслі, попередньо присунувши його до стіни-"порталу", під захистом напівтемряви.

Я знову пропустила момент його появи. Але користуючись ситуацією, вирішила розглянути свого гостя з іншого ракурсу. Він стояв спиною до мене, втупившись у сплячу "мене". Потім зовсім беззвучно — і як за таких габаритів йому вдається так тихо пересуватися? — підійшов до ліжка. Незнайомець дуже повільно простягнув руку до накритої ковдрою купи подушок, що мала зображати мене, а я, затамувавши подих, повільно піднялася з крісла і попрямувала до нього. Тільки рухатися так само безшумно в мене не вийшло. Майже відразу ж мене видала дошка, що ледь чутно скрипнула під ногою. В ту ж мить мій гість довів, що може рухатися не тільки безшумно, але й швидко. Ось тільки що він стояв біля мого ліжка, і буквально за секунду опинився прямо переді мною, спопеляючи важким поглядом. А я, мабуть від несподіванки, навіть злякатися не встигла.

— Привіт, ось ти і попався… — з несміливою усмішкою повідомила йому. Чомусь у той момент мені здалося це кумедним.

Чоловік загарчав, тихо, але чітко. А всього за мить я виявила себе притиснутою до стіни. Дивився він недобре і тримав міцно — не викрутитися. Та я й не намагалася, чесно кажучи. Якось усю свою хоробрість на пару з бойовим запалом розгубила. І тільки зараз кам'яною брилою навалилося усвідомлення, що це все — не чийсь дурний розіграш, не плід моєї надто живої уяви, що це все… реально. Від розуміння цієї самої реальності серце забилося десь у горлі переляканим птахом, розумні думки з голови випарувалися, а нерозумні — застигли, навіть ноги почали підкошуватися. І я б звалилася на підлогу, немов покинута лялька, якби він не утримував мене у вертикальному положенні.

Кров пульсувала у вухах так голосно, що заглушала всі звуки навколо. Мій тихий напівстон-напівхрип, його швидкий плутаний шепіт. Його губи на рівні моїх очей… дивлюся на них, мов зачарована, не в силах відірватися. І сенс слів, сказаних тихим голосом, що дзвенить від напруження, спершу від мене вислизає. А потім починаю вслухатися, але все одно до кінця не розумію. Хіба те, що говорить цей псих, може бути правдою? Хіба може бути ця маячня чимось іншим, окрім як власне маячнею?

— …Оракул сказала, що наша зустріч неминуча. Передбачена невідворотність. Не уникнути. Не змінити. Як лобове зіткнення на слизькій дорозі, коли відмовили гальма. Ну і нехай… нехай… — початок його розповіді вислизнув від моєї уваги. Припускаю, що занурена у свої відчуття, я проґавила щось важливе, можливо навіть не зовсім божевільне пояснення всієї цієї, м'яко кажучи, незвичної ситуації. Мені б радіти, що вперше за весь цей час мій нічний візитер, якого я до цієї хвилини вважала галюцинацією, вирішив заговорити. Тільки яка вже тут радість, якщо все сказане ним змушує тебе сумніватися не тільки у його, а й у своєму розумі?

— Неминуче — не завжди страшне, навіть не завжди смертельне, — продовжував свої роздуми мій гість. — І при лобових зіткненнях виживають, іноді навіть без особливих наслідків. Ми б теж могли спробувати… щоб без наслідків. Тільки Оракул каже, що шансів майже немає. Ми приречені. І на зустріч, і на сильні почуття, і на… все інше, теж приречені. Точніше, я приречений — на вибір. Мені доведеться вибрати — кому з нас жити, а кому померти. Бо, якщо відмовлюся обирати — загинемо ми обоє. Це звучало дико, хоча всім відомо, що Оракул не помиляється. Самопожертва й альтруїзм — це зовсім не про мене. Та й уявити, що я можу пожертвувати своїм життям заради незнайомої, та нехай і знайомої, дівчини — в голові не вкладається, ким би вона не була. — Чоловік оглянув мене колючим поглядом, немов патологоанатом перед розтином тіла. Наразі не виникло сумнівів, чиє життя він принесе у жертву в разі потреби. Утім, сумнівів не було не тільки в мене. Я голосно ковтнула.

— А ти? Та я навіть не підозрював про твоє існування, доки вона не сказала… — він подивився на мене осудливо, наче я справді була в чомусь винна. — Не заперечую, можливо, ти й справді хороша людина. Підгодовуєш безпритульних тварин, подаєш жебракам, жертвуєш на благодійність? — чоловік замовк на хвилинку, а я мовчки похитала головою — все-таки не настільки я хороша.

— Неважливо, це нічого б не змінило. Адже я теж далеко не лицар у сяючих обладунках. Радше навпаки, — він криво посміхнувся, напевно його самого потішило таке порівняння. Уперше з ним погодилася: чолов’язі вочевидь більше пасувало амплуа лиходія, ніж шляхетного героя. — І саме тому питання про можливий вибір між нашими життями для мене взагалі не стоїть. Але не треба мене боятися, я не збираюся заподіювати тобі шкоду, в усякому разі — навмисно, — уперше з його голосу зникло гарчання, але не можу сказати, що лагідна інтонація, яка раптово з'явилася, хоч якось заспокоїла. Так, нехай утримувати він мене перестав майже відразу, зрозумівши, що ні чинити опір, ні тікати я не збираюся, але нависати над беззахисною мною продовжив. Від нього віяло силою і якимось втомленим спокоєм. А я все ще втискалася в стіну, чи то намагаючись крізь неї просочитися — у декого цей фокус непогано виходив — чи то просто шукаючи опору. Мовчала скоріше від шоку, ніж від страху. Чим шокувала себе ще більше. Напевно, весь ліміт переляку вичерпала в перші наші «зустрічі».

Він стояв усього за кілька сантиметрів від мене, я чула його дихання і зовсім не відчувала загрози. Мої очі вже давно звикли до напівтемряви кімнати і зараз бачила його дуже чітко. Його очі все-таки були сірими, просто темні зіниці майже затопили райдужку, тож здалеку вони здавалися чорними. Чітко виражені надбрівні дуги, густі брови, які робили його і без того суворе обличчя ще більш насупленим. Темне волосся акуратно підстрижене і зачесане. Але на важкому підборідді та щоках уже пробивається коротка темна щетина. Різко окреслена лінія рота. Губи здаються твердими. Ніс, з невеликою горбинкою — майже витончений, порівняно з іншими, грубо виліпленими, рисами обличчя. Так, зовсім не красунчик.

Але я дивлюся, не можу відвести погляд і, немов би збоку, бачу свою власну руку яка повільно піднімається до його обличчя. Дивлюся, не кліпаючи. Рука, немов по волі невидимого лялькаря, плавно опускається на його щоку. Від його шкіри йде тепло, а коротка щетина колеться. Чорні зіниці стають величезними, геть витісняючи райдужку. Стрілчасті вії тремтять, він прикриває очі. Судомний вдих. Бачу, як на його горлі смикається кадик. Ще один вдих через ніс. Його долоня, велика, шорстка і нереально гаряча, накриває мою, притискаючи сильніше до себе і веде трохи нижче — до губ. Його щока трохи колюча й лоскотна. Мимоволі усміхаюся. Він лащиться, прикривши очі, здається, що ще зовсім трохи й замурчить, як великий кіт.

— Ти зовсім мені не допомагаєш… — голос тихий і втомлений. Він говорить, а губи притискаються до моєї долоні, немов цілуючи. Тепер судомно втягую повітря вже я.

— Неминучість — це серйозно. — тим часом продовжує чоловік. — Але Оракул сказала, що шансів майже немає і що я муситиму зробити вибір. Розумієш? — він різко розплющує очі, впиваючись у мене вимогливим поглядом. Руку все ще не відпускає, міцніше притискаючи до своєї щоки. Розгублено дивлюся на нього. Ні, не розумію.

— Коли вона каже: «майже» і «вибір» в одному реченні — то це вже не неминучість! — очі сяють гарячковим блиском. Чи це відблиск вуличного ліхтаря? — Це вже шанс! Наш шанс на «без наслідків». Принаймні, я так думав. Раніше. Ми б зустрілися і в будь-якому разі не залишилися б один до одного байдужими — це зумовлено наперед. Але все інше — ні. І я подумав: а що, як наша зустріч відбудеться трохи раніше і на моїх умовах? Адже «сильні почуття» — це не завжди кохання або пристрасть. Моя злість. Твій страх. Адже це теж досить сильні почуття? Ось, через деякий час ми б зустрілися. Не в цій кімнаті, а в реальному житті. Тільки ти б боялася навіть підійти до мене, адже я б нагадував тобі твоє нічне жахіття. А я, можливо, до того часу навчився би тебе ненавидіти. Тоді, все могло б обійтися. Далеко від мене, твоєму життю нічого б не загрожувало. І ти боялася — спочатку. Я навіть наївно радів, що все йде за планом. Шкода, що не вийшло. Моя злість зникла ще раніше, ніж твій страх. От чому ти перестала мене боятися? Так було б простіше.

Чоловік усміхнувся зі співчуттям і продовжив ласкавим тоном, яким лікарі в телесеріалах розмовляють зі смертельно хворими пацієнтами.

— Я не жорстокий, у всякому разі не визнаю невиправдану жорстокість. Життя — це цінність і я б ніколи не став його забирати, навіть без спроби врятувати. Ось тому я тут. Хотів спробувати. А ти… ти зробила свій вибір, навіть не усвідомлюючи цього. Тепер ми з тобою на одній трасі, разом летимо з гори вниз. Гальма відмовили, кермо не слухається. Скоро ми зіткнемося. Вибач… Коли ми зустрінемося наступного разу — ти не впізнаєш мене. Забудеш і про цю розмову, і про всі наші зустрічі, навіть снів не згадаєш.

Ошелешено кліпаю очима, майже не дихаю, слухаючи його тихий голос. І, немов у сповільненій зйомці, спостерігаю як він нахиляє до мене свою голову і притискається до моїх губ своїми. Від несподіванки відкриваю рот і легкий дотик перетворюється на поцілунок. Його губи тверді й гарячі, обпалюють мене своїм жаром. Лише на кілька миттєвостей. Але тут же відчуваю, як мої повіки важчають, руки поволі опускаються вниз, ноги перестають тримати, а я сама повільно осідаю на підлогу. Тільки впасти мені не дали. Сильні руки підхопили мене, донесли й поклали у ліжко, дбайливо закутавши ковдрою. Уже крізь сон відчула легкий дотик губ до щоки і тихе, на межі чутності: «Спи…»