Особливий чай

В ледве освітленій кімнаті, тихо лунав джаз. З вхідних дверей можна було побачити камін, що потріскував полум'ям, два велетенські крісла з журнальним столиком біля них, кілька картин на стінах, шафу з книгами та панорамне вікно з виходом у двір. Рука Альфреда з'явилася із-за спинки одного з крісел та лягла поверх книжки на столику.

— Марто, — пролунав голос чоловіка, — чи не будеш ти проти, зачитати кілька моїх поезій?

Мовчання у відповідь змусило його нахилитися й світло від полум'я окреслило видовжене обличчя, гострий ніс та масивні брови, що нависали, прикриваючи очі.

— За стільки років, ти вперше промовчала у відповідь. Сподіваюся це не через нашу маленьку сварку? А знаєш, ти прекрасна у своєму мовчанні.

На обличчі з'явилося щось схоже на посмішку й він відхилився назад.

— Чому ж ти стоїш у дверях? Проходь, кохана. Мені не вистачає твоєї компанії.

Дівчина безмовно наблизилася до вільного місця. Намагаючись дивитися лише на вогонь, вона присіла на край крісла й перебирала в голові думки про те, що це все не справжнє і його тут немає. Перевела погляд на підлогу де помітила мокрі сліди й, прослідкувавши за їх напрямом, зупинилася на брудному взуті, далі брюки, на яких виднілися грязьові плями та деінде дірки, піджак із відірваною кишенею. З грудей щось стирчало, явно суперечачи, що той, хто сидить поруч, може бути живим. І нарешті обличчя, таке знайоме та зовсім інше: зблідлі, провалені всередину щоки, помутнівші очі, на губах завелось кубло опаришів, які жваво рухались. Від цього видовища Марта ледве стримала наплив тошнотного відчуття.

— Марточко, ти зблідла. Все добре? — промовив спотворений рот.

До неї потягнулися кістляві пальці й дівчина смикнулася, проте наче заворожена не змогла рухатись, щоб вивільнити вже захоплену руку. Вона замружилась, щоб не бачити вишкіреної посмішки. Серце скажено калатало, віддаючи гудінням у вухах. Відчувався запах гниючого тіла і холодний дотик.

Раптовий стукіт у двері змусив її підхопитися і відкрити очі. Кімната була порожня.

— Хух, це був лише сон. Я задрімала. — з полегшенням мовила дівчина, заспокоюючи себе, й направилась до вхідних дверей.

Крізь вічко вона побачила рудоволосу подругу й відкрила їй.

— Привіт, Марточко! — ці слова прозвучали з відлунням. — Пів години тарабаню. Вже думала, що тебе немає.

Подруга жваво переступила поріг і притулилась, вітаючись.

— Привіт, Таті.

— На вулиці така злива розпочалась. Я рада, що ти дома, бо зовсім не хотіла змокнути. А це, — вона струснула рукою в якій була зламана парасоля, — мене точно не врятувало б.

— Роздягайся і проходь до кімнати, зігрієшся біля каміна. Можеш там розкласти свою постраждалу парасолю, щоб підсохла. А я тим часом поставлю чайник. Ти ж будеш чай? — запитала господиня.

— О, так. Це те, що мені зараз потрібно.

І дівчата розійшлись в різні боки.

— Ти не проти, я ввімкну музику? — донеслось із кімнати.

— Вмикай. Пластинки на полиці біля дверей. — пролунала відповідь з кухні.

Шипіння програвача, змінилося легкою мелодією "самертайм".

— Мартусь, у тебе були гості? — несподівано прозвучало за спиною.

— Що? — дівчина здивовано глянула на подругу. — Нікого не було. А чому ти питаєш?

— Просто у тебе відкриті двері на задній двір. От я і подумала, що можливо тому ти так довго відкривала мені. А ще сліди на підлозі.

— Які сліди?

— Явно не жіночого розміру. — прозвучала іронічна відповідь. — Признайся, ти помирилася з колишнім?

— Звичайно ні! Я не бачилася з Гарі вже дуже давно! Наші стосунки не мали б розвитку. — дівчина пішла до кімнати й стала оглядати приміщення.

— Ну й де ті сліди? — вона підійшла до виходу у двір і смикнула двері. — І тут все закрито. Що за дурний жарт, Таті?

— Можу поклястися, що я їх бачила! Чортівня якась. Давно тобі казала, переїхати звідси. Ще після зникнення Ала... — подруга зам'ялася, зрозумівши, що сказала зайвого. — Виибач. — протягнула вона.

— Здається чайник вже кипить. — промовила Марта, почувши характерний свист і вийшла з кімнати.

— От дурепа я. І коли навчусь тримати язик за зубами? — тихо картала себе рудоволоса, дивлячись у вікно.

Злива розійшлася не на жарт. Шалений вітер шмагав гіллям дерев, каплі дощу вдарялися об землю й розливались у великі калюжі, а небо вдалині розрізали блискавки. На противагу вуличній негоді в будинку було тепло і тихо, лише потріскування дерева у каміні та легкий джаз.

— А ось і твій чай, Таті. Примощуйся в крісло. Можливо тобі ще пошукати плед?

— Ооуу. — задоволено протягнула подруга й підійшла, щоб взяти чашку з ароматним, гарячим напоєм. — Дякую. — мовила вона і, обережно нахилившись, цьомнула дівчину в щоку. — Твій особливий чайок. Я за ним сумувала. Буду вдячна за пледик.

Марта знову вийшла з кімнати в пошуках, а Таті примостилася в м'якому, великому кріслі, підібравши ноги під себе. Вона тримала чашку двома руками, щоб отримати від неї більше тепла, і, закривши очі, вслухалася у музику та тріск дерева в каміні. М'який, приємний плед обережно ліг їй на ноги.

— Дякую. — мовила гостя, не відкриваючи очей.

До плеча наблизилась рука й вона відчула холодний дотик.

— Тобі й самій варто було б зігрітися.

— Ти маєш піти, Таті. — швидко проговорив їй до вух знайомий з дитинства голос.

Дівчина різко відкрила очі, та нікого поруч не було. Вона налякано озирнулася по кімнаті. Порожньо.

— Але ж, що це було? Марто! — гукнула вона і, наче чекаючи на це, у дверях з'явилася власниця оселі.

— Вибач я не пам'ятаю де лишила його. О, то він тут! Ти вже знайшла.

Вона підійшла до іншого крісла й помітила хвилювання на обличчі подруги.

— Все добре, Таті?

— Так. — знітившись відповіла дівчина. — Проте, ні. Будь ласка, не ображайся, але я маю це сказати. Мені здається, що я чула Альфреда. І, коли я підходила до твого будинку, я бачила його постать біля дверей. Можливо то була гра тіней від дерев у миготінні блискавок, але, щойно, я чітко чула його голос! І це не я знайшла плед, а мене ним вкрив, — вона зупинилася на секунду та обережно продовжила, — він. Я божеволію? Чи що відбувається? — запанікувала подруга.

— Давай ми присядемо. — тихим тоном сказала Марта. — І поки говоримо пий чай, він тебе трішки заспокоїть. Дивись, тут зараз є лише ми. Так?

— Так.

— Слухай, мені також інколи здається, що Ал поруч, але це лише гра розуму. Він вигадує нам людей за якими ми сумуємо. Інколи уві сні, а інколи... — вона пригадала своє нещодавнє марення й не договорила. — Проте, це лише ілюзія. Нічого такого не може бути справжнім.

— А що, якщо він повернувся? — заперечила рудоволоса. — Його ж так і не знайшли. Ні слідів втечі, ні тіла. Можливо він втрачав пам'ять, а зараз повернувся?

— То де ж він? Я його дружина! Чому він ховається від мене? Таті, — дівчина пом'якшила свій тон, — тобі здалося. Пий чай і давай поговоримо про щось приємне. Краще розкажи, як пройшла твоя робоча поїздка до Єгипту? Ти була там майже рік!

Все ще спантеличена, подруга сіла на крісло, зробила ковток напою й почала розповідати. Розмова була приємною та, майже повністю, стерла неспокійне відчуття, хоч деякі питання не покидали розум. Спілкування тривало кілька годин. Вона поділилася враженнями від побаченого, почутого і знайденого в чужій країні. Та згодом, чи від загальної втоми, чи від чарівного чаю, чи від ритмів джазу й тепла від каміна, чи від всього разом її стало хилити в сон. Повіки наливалися свинцем і неслухняно закривалися. Звуки музики переривчасто доносилися крізь дрімоту. В один з моментів, коли вона відкрила очі, почула нерозбірливо голос Марти. Та щось казала про зливу, що досі не минула й подруга може залишитись на ніч. Знову провал у сон. Вона сидить серед пустелі й дивиться на піраміди. Помічає, що до неї хтось наближається й гукає. Вслухаючись, вона впізнала голос давнього друга. "Тобі потрібно йти звідси" — ці слова він кричав на повторі. Раптом вони почали зливатися в один суцільний шум, наче пластинка, яка дійшла до кінця й голка тепер намотує круги по порожній лінії.

Через силу дівчина змусила себе хоч трішки відкрити очі. Марти не було в сусідньому кріслі. Вона захотіла піднятися та зрозуміла, що не відчуває тіла. Все, що їй вдалося це повернути голову і вона побачила, що в її грудях стирчить парасоля. Хотілося закричати, та не вийшло, бо голос кудись пропав. Перед нею з'явилася подруга.

— Ти прокинулась? Не приємно. Я думала, що мій чайочок триматиме довше. Не хвилюйся. — промовила вона, помічаючи страх в очах пришпиленої жертви. — Ти ж не відчуваєш болю? От і чудово. Отже, ти не страждаєш. А знаєш, як я страждала, коли дізналася про твою зраду? Гарі мав двічі подумати про свій вчинок. Проте, йому пощастило втекти раніше, ніж я щось зробила. А ти мала сміливість прийти до мого дому за власним бажанням і роблячи вид, що нічого не сталося. Якби ти знала, куди дівся Альфред, ти б точно не прийшла. Він теж мене зрадив, як і ви.

Марта кружляла довкола подруги, мов стерв'ятник в очікуванні, щоб поласувати жертвою.

— Знаєш, він сидів на цьому ж місці. Зачитував свої вірші, що були просоченні історіями про тебе та ваше спільне дитинство. — вона присіла біля подруги й продовжила свою оповідь. — Я ледве вмовила його випити чаю. Довбаний кавоман. І коли він нарешті відключився, я встромила йому в груди письмове перо. Довелося кілька разів вдарити. — вона лукаво посміхнулася. — Так, для надійності. Потім я ще довго бачила цю сцену в нічних кошмарах, через що не могла виспатися. Навіть довелося ходити до психолога, щоб мені виписали таблетки. За пів року на мене звалився Гарі зі своїм веселим, впертим і наївним відношенням до світу. Ми почали зустрічатися і я чесно сподівалася, що все буде інакшим. Та наївною виявилась я, бо повірила в щастя, яке було лише грою, щоб витягувати з мене гроші. Він проколовся в маленькій дрібниці, всі чеки його покупок надходили мені в смс. І коли він вже не знав, як відбріхуватись, то дав драла. Щасливчик. А я вже майже приготувала йому місцину для спочинку. І що ж було потім? — вона взяла подругу за підборіддя й, дивлячись їй в очі прошипіла. — Потім прийшла ти, щоб похвалитися "таємними подарунками". І все, що ти мені показувала, дивним чином, абсолютно точно відповідало чекам. Мені надходило ще одне повідомлення — оплата квитка до Єгипту. Коли я приїхала в аеропорт, мене зовсім не здивувало, що побачила вас разом. Ох, дурне, дурне дівчисько. Чому ти прийшла? Ви захотіли знову добратися до моїх статків?

Вона помітила рух у погляді рудої, що дивився повз неї. Різко підвівшись, зустрілася з рукою, яка з розмаху проштрикнула її груди пером і знову зависла в повітрі. Цівка крові з'явилася в куточку рота. Щось тепле й в'язке побігло з рани по тілу. Дівчина втратила рівновагу і гепнулась у крісло. Уривчасто дихаючи, вона спробувала прикритися рукою від другого удару. Та марно. Цього разу перо розітнуло їй горлянку. Марта схопилася за горло. Свідомість покидала її й руки повільно сповзли на коліна.

Крізь втому очей, Таті дивилася на спотворене тіло Альфреда, яке опустило руку і присіло перед нею.

— Пробач, я спізнився.

Він підняв плед з підлоги, прикрив її коліна і, ставши туманною димкою, розвіявся.