Прокляття міста розбитих сердець

Все почалося тієї жовтневої ночі, коли коханий помирав на моїх руках. Я знала, хто це зробив. Дивилась в його потворні очі, бачила хворобливу посмішку, але ніхто мені не повірив. Усі відвернулись від мене, залишили потопати в океані безмежного горя на самоті. Та більше я не сама.

Чи був у мене інший вибір? Піти слідом за ним, позбавившись безглуздих кайданів життя... Темрява свідок, я хотіла! Коли зривала дошки заколоченої кілька століть бібліотеки, стискала в долоні ключ, що передавався із покоління в покоління з наказом не відчиняти. З єдиним бажанням гортала сторінки заборонених книг, проте знайшла дещо більше. Можливість знов бути разом.

За це мене зневажали. Відвертались на вулицях, замовкали при появі в кімнаті. Та мені було байдуже. Тільки кохання мало значення. Головне що я знов була поруч із ним. Ніжно пестила світле волосся, цілувала припухлі губи, віддавала йому всю себе. І нехай я ніколи не подарую йому дитини. Не буде весілля, бо жоден панотець не погодиться засвідчити наш союз. Заради нього я готова бути ізгоєм. Готова на все.

***

Язики полум’я танцювали в каміні, відкидаючи на стіну химерні тіні. Гіпнотичну магію вечора порушила телефонна трель. Я підняла голову з рідного плеча, поглянула в каламутно-блакитні очі.

— Я зараз, коханий, — він мовчки дивився, стискаючи мою руку неприродно тендітними пальцями. — Не хвилюйся, незабаром я повернуся до тебе, — ніжно поцілувала бліді прохолодні вуста й додала: — Вір мені.

Важка телефонна трубка холодила обличчя металевими дотиками. Звуки, що лилися із неї, змусили серце битись частіше. Я їм потрібна! Вони хочуть бачити мене, говорити зі мною, дізнатися про мій досвід. Стерти ганебне тавро, яким наділили мене лицемірно-побожні люди! Вони чекатимуть у маєтку пані Стебницької, на закритому заході лише для жінок під назвою “Заради кохання”.

Повісивши слухавку, я закружляла під мелодійний тріск вогню пурхливим метеликом. Приземлившись в обійми найдорожчого чоловіка, міцно притислась до нього, ховаючи обличчя на грудях.

— Я піду туди завтра, любове моя, — він обережно підняв моє підборіддя і зазирнув у очі. — О, ні, ти залишишся тут і чекатимеш на мене. Я не дозволю їм роздивлятись тебе як експонат у музеї! Можливо, колись… але не зараз, ні. Вони не готові. Лише я усім серцем приймаю тебе, лише я здатна бачити твою красу! — я ніжно стисла його обличчя в долонях. — Ти тільки мій, чуєш? Мій, мій, мій, — з кожним словом на пергаментній шкірі лишався поцілунок. — А я твоя… — прошепотіла йому на вушко.

Слова ставали тихішими, поцілунки довшими. Несила стримувати жар, що розгорявся всередині, я підвелася і потягнула його за собою.

— Ходімо. У нас попереду довга ніч.

Ранок зустрів мене лоскотливими променями. Я потягнула важкі жакардові штори, щоб вберегти спокій коханого. Він лежав із розплющеними очима, але був не тут, не зі мною, а десь дуже далеко. Підіткнувши ковдру, легенько торкнулась губами холодного лоба.

— Відпочивай, моє серденько, набирайся сил. Пробач що знову їх випила майже без залишку! Мені завжди мало, мало тебе… але я намагатимусь стриматись. Обіцяю.

Келих червоного як кров вина мав підготувати мене до вечірньої зустрічі. Мені теж знадобляться сили, щоб витримати безцеремонну допитливість, осуд, можливо страх. Я маю бути сильною, щоб змусити їх прийняти наше кохання. Заради нього, заради себе. Заради нас.

Велика зала мерехтіла вогнями незліченних свічок. Вони були всюди — на камінній поличці, у масивних кованих люстрах, на маленьких столиках поміж диванів з м’якими спинками, у свічниках, прикутих до стін. Вогні відбивались в десятках очей — синіх, чорних, карих — що невідривно слідкували за мною, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Найжахливіше? Нестерпний сморід у нього з рота!

Щоки накрило хвилею палючого сорому. Як я могла сказати подібне про нього — найкращого чоловіка на грішній Землі? Навіть якщо це правда... Кому взагалі вона потрібна?

— І як Ви впорались з цією… незручністю? — молода жінка з лляним волоссям підбадьорливо усміхнулась.

— Фі, не треба про це говорити, — скривилась панянка в ошатній смарагдовій сукні, притиснувши до носа напахчену хустку.

Пані Стебницька кинула в неї швидким хижим поглядом.

— Дорогенька, — тонкі губи розплилися в подобі усмішки. — Якщо Вам не до серця наші розмови, не смію Вас більше затримувати, — вона легенько мені кивнула. — Продовжуйте, будь ласка.

— На жаль, від цього немає ліків, — я тихо зітхнула. — Я перепробувала багато засобів, а тоді збагнула: проблема не в ньому. Він завжди був досконалим — таким і залишився. Якщо я не здатна більше цього бачити, то це мене потрібно лікувати. Я прийняла любовну есенцію…

Залою розлетілось здивоване охання. Я гордо підняла голову назустріч ошелешеним поглядам.

— Так, і я цим пишаюсь! Я зробила це заради нього — я все робила заради нього. І тепер ніщо не стоїть на заваді нашому коханню!

— А як же запах?

— О, він нікуди не дівся, — я замріяно усміхнулась. — Але тепер він здається навіть… приємним, — обличчям розлився бентежний рум’янець.

Дівчата загомоніли, захіхікали. Розкрилися затріпотівши крилами віяла, і я пожалкувала, що залишила своє лежати на туалетному столику в спальні.

— А як щодо любощів? — юна шатенка знітилася під поглядами. — Хіба у немертвих є… кровообіг? — прошепотіла вона і сховалась за спиною подруги.

— Насправді, так, — я розправила плечі, намагаючись здаватись невимушеною. — Набагато повільніший, але все ж таки є. Треба заздалегідь перемотати… так, наче накладаєш джгут, — серце затріпотіло, гаряче тепло розлилося по венах. Треба було попросити його підготуватися… Я мрійливо закусила губу. Ні, ні, ні, сьогодні не можна. Він ще не відійшов від вчорашнього, егоїстична ти дурепо! Чому раптом стало так тихо?

Я обвела поглядом залу. Час завмер, тільки пульс невмолимо відраховував секунди. Невже я знову все зіпсувала? Сама думка про нас огидна цим чистеньким білолицим панянкам, варто було б уже звикнути.

— Ви мене засуджуєте? — я підвелася, готова битися з кожною, хто скаже проти нашої любові хоч слово.

— Аніскільки, — твердо відповіла жінка з лляним волоссям, стаючи поряд зі мною. — Я знаю, що таке втрата і захоплююсь Вами. Якби я була настільки ж смілива… — вона взяла мою руку, як колись двоюрідна сестра, перед тим як стрибнути разом у воду. — Залишимо осуд фальшивим святенникам. Я поруч. Я все розумію.

Дівочі голівки закивали, спочатку несміливо, а тоді все гучніше залунав плескіт долонь. Захист дав тріщину і дві самотні сльозинки скотились вниз по щоках. Мені так цього не вистачало! Вперше за місяці зневаги, презирства та осуду, я була у безпеці. Серед сестер, які приймають мене та підтримують. Вдячність нахлинула, пролившись черговою порцією сліз. Нова подруга осушила їх та допомогла мені сісти на місце.

Пані Стебницька посунулась ближче і співчутливо забурмотіла:

— Дорогенька, про таке говорити неймовірно тяжко, та як помер Ваш чоловік?

— Наречений. Ми так і не встигли побратися...

Я дивилась на неї, але подумки була там, у похмурій жовтневій алеї. Того вечора ми засиділись за розмовами — наступного дня мало бути наше весілля. Я благала його не йти, залишитися на ніч в моєму домі. І нехай це проти правил, але любляче серце передчувало біду. Він погодився за умови, що відпущу його на пробіжку. Мій любий Марко завжди слідкував за здоров’ям… Пам’ятаю лагідну усмішку, як цілував мене на порозі, а я не хотіла його відпускати. Якби ж я послухалась своїх відчуттів…

Його не було дуже довго, і я не знаходила собі місця. Птахою в клітці метушилася у вітальні, раз у раз повертаючись до вікна. Порожня вулиця, тьмяні ліхтарі та опале листя — ось все, що у мене було. Нарешті я його побачила. Він помахав рукою, і я побігла назустріч, ніби цим могла його захистити. Він був уже близько, так близько, що можна було милуватись, як вітер грає прекрасним світлим волоссям… Автомобіль з’явився нізвідки. Велика чорна химера безжально зім’яла крихке людське тіло. Пам’ятаю, я бігла так швидко, як ніколи в житті. Його голову на своїх колінах і кров, всюди кров, так багато крові… на світлому, мов стигла пшениця, волоссі, на моїх тремтячих руках, на улюбленій теракотовій сукні, яку я встигла зненавидіти. Пам’ятаю його останній подих та відбиття ліхтаря у застиглих зіницях. А потім… я підвела погляд і побачила. Чорну химеру під ліхтарем, і дві безодні, що дивляться прямо в душу.

— Ви бачили його обличчя? — крізь морок минулого долинув жіночий голос.

— Так… і ні, — більше не було зали, не існувало довкола людей. Лише він — мій кат, найзаклятіший ворог, знов поставав переді мною. Я ворушила губами, немов у трансі: — Очі — вугілля з пекельних глибин, темні як душа пропащого грішника. В них відблиск вогню, що запалив сам диявол. Замість лиця мерзенний шмат здертої шкіри, звисає на підборіддя безладним дрантям. Чоловік Без Обличчя!

Голос зірвався на крик і захлинувся у хвилі нажаханих вигуків, відізвавшись у скронях пронизливим дзижчанням.

— Хіба він не безглузда міська легенда?

— Здається, я теж його бачила…

Гомін задзвенів розсипом іржавих цвяхів і вщух, змінившись могильною тишею. Темною хмарою над провінційним містечком нависло прокляття, готове явити світові найчорніші куточки людських душ. Пані Стебницька підвелася, і заволала, нездорово виблискуючи очима:

— Настав час для особливого гостя! Зустрічайте — Чоловік Без Обличчя!

Двері зі скрипом повернулись на петлях. Під верескливий сміх пані в залу ступив чоловік, закутаний у довгий плащ. Шийна хустка, намотана на обличчя, не могла приховати осоружного, деформованого підборіддя. З-під низько насунутого капелюха палахкотіли очі-жарини. Я не змогла б відрізнити його ходу з-поміж інших, але ці очі… Вони обпікали, просвердлювали мою броню, знімаючи шар за шаром, до самого нутра. Я мала тікати, але не могла, розіп’ята, прикута цим поглядом, гола, слабка та безсила.

Знущальницьки ввічливе “Пані” низькою вібрацією увійшло у хребет. Напіввклонившись, виплодок пекла розсівся на фотелі, що досі лишався порожнім. Вільготна поза разюче контрастувала з напругою, що натягнутою тятивою дзвеніла в повітрі, готовою розірватись, посіявши бурю. Вогні свічок й гул голосів зливались в химерний коловорот, відбираючи здатність дихати. Я падала, падала у безодню, борсаючись у тенетах, з яких не було виходу.

— Що він тут робить? — обурений окрик висмикнув з пастки відчаю й божевілля.

— Гості приходять, щоб розповісти свою історію, — відрізала пані Стебницька.

— О, я вам її розповім!

Його голос отрутою просочувався у свідомість, підіймаючи з глибин ненависті небезпечну цікавість. Заворожена наче кролик перед удавом, я дивилась як породження присмерку в людській подобі виходить в центр зали, насолоджуючись увагою.

— Хочете знати, навіщо я це зробив? — прогриміло над нашими головами.

— Заради кохання! Кожен чоловік прагне тепла та ласки, ніжних слів, турботливих жіночих рук… Але ви, ви не бачите суть! Приємне обличчя, біляве волосся, блакитні очі — ось що ви бачите. Ви ладні ділити постіль з нікчемами, не вартими навіть мізинця, слабкими, жалюгідними, кволими. Та хоч з напівмертвою лялькою, порожньою оболонкою, тінню від тіні, не здатною задовольнити — але не зі мною! Нехай моє обличчя не вабить красою, але тіло… тут мені є що показати!

Під здавлений дівочий писк плащ полетів на підлогу, лишившись лежати біля міцних оголених ніг. Хтось закричав, юна шатенка похилилась на подругу і втратила свідомість. У нападі ейфорії він зірвав капелюха, розкидавши волосся по плечах.

— Серед вас є здатні дивитися в корінь?

Дурний сон, гротескна фантасмагорія, злий несмішний жарт… годі знущань! Поборовши слабкість в колінах, я підвелася і, плутаючись в подолі сукні, побігла до виходу. Ледь втрималась від падіння, коли сильні пальці впилися в моє зап’ястя.

— Буде гірше. Місто потоне в крові! Зупини мене — тут і зараз.

Вирвавшись з лиховісної пастки, я летіла не озираючись під крик “Не ганьбися!”пані Стебницької. Геть від проклятого гидливою зустріччю місця, що лишило на згадку пекучі багряні сліди на зап’ястку. Цілу ніч я ридала, притискаючи до грудей найцінніший скарб, що нікому не дам відібрати. Пестила пшеничні пасма, цілувала блакитні очі, колихала як малу дитину, якої мені не судилося мати.

— Єдиний, коханий, ружа мого серця, лише тобі одному я віддам свою ніжність, свою ласку й тепло, всю себе, всю без залишку. Ти мій, я — твоя, назавжди, назавжди…

***

Знесилені світлі пасма, заплутані поміж пальцями, прорвали тенета дрімоти ритмічним імпульсом болю. Вранішні промені безжально довершили справу.

— Чому, коханий? Твоє прекрасне світле волосся… Чому його так багато лишилося на подушці?

Я вдивлялась в найкрасивіше у світі обличчя, змарніле, але для мене так само привабливе. Крізь морок неприродної любові раптом зійшло прозріння. Марко, мій Марко, на що ти перетворився? Безглуздо вирячені, затягнуті каламутною плівкою очі, у яких ледь жевріли проблиски розуміння. Розпухлі посинілі губи навколо відкритого рота, слабкі недоладні рухи кінцівок, схожі на передсмертні судоми. Тіло, розкинуте на ліжку — понівечене, подібне на зроблену з клаптиків ковдру. Клаптик свіжою, майже живої плоті, клаптик спаплюженої уповільненим розкладанням. І сморід, землисто-солодкуватий, від якого до горла підступає нудота.

Немертвий повільно повернув голову. Осклянілий погляд застиг на моєму обличчі, з грудей вирвався натужний хрип:

— Не жалій… я заслужив…

Гірка хвиля жалю та огиди змінилась жадучим любовним захопленням. Пробач мені, коханий! Як я могла не помітити, що тобі стає гірше? Взявши за руки найдорожчого чоловіка, я вкривала поцілунками кожен клаптик рідного тіла, шепотіла сумбурні слова обіцянок знайти допомогу. Серед книг, що мені його повернули, в небі або ж під землею — не важливо. Задля нього я ладна пройти цілий світ, вбити або померти.

Я застигла на порозі хижки у покинутій частині міста. Тут давно не запалювали ліхтарі, не лунала із вікон мелодія, а зустріти можна було хіба що бродячих псів. Поросла бадиллям бруківка, захаращені сміттям стічні канали, порожні крамниці… Крони розлогих, покручених вітром дерев занурювали вулиці в тужливий присмерк. І цьому була єдина причина, що чекала на мене за порогом похилого флігеля.

Двері грюкнули за моєю спиною, в ніс ударив дурманливий запах цвілі й трав. Підлога невдоволено зарипіла, коли я, пригнувши голову під низькою стелею, пройшла до єдиної тьмяної свічки. Вона ледь розганяла морок, що дратівливим звіром кублився по кутках, спостерігаючи за незваною гостею.

— А казала, що приходила вперше й востаннє, — проскреготав подібний на вороняче каркання голос. Стара відьма блимнула єдиним оком та хрипко захихотіла, ощиривши ряд рідких жовтих зубів. — Якби ти одразу прийшла до мене, замість гратися із забороненими знаннями, так би й було. Але ж ні, наша дівчинка і сама здатна смерть надурити! Або змінити долю, так, моя ясочко? Хе-хе…

— Я…

— Мовчи, — відмахнулася відьма. — Знаю я, навіщо ти тут. Перегортала купу темних книжок, та не знайшла як його підлатати? Отож-бо. А якби погортала одразу, замість перше-ліпше закляття робити, зараз було б простіше. Усім нам.

Не перестаючи бубоніти, вона прудко зашурхотіла полицями трухлявої, як і сама, шафки. Дістала замотаний в дрантя згорток й пхнула мені в руки.

— На-от, тримай. Та годі вже рюмсати! — стара грюкнула по стільниці зморщеним кулаком. — Там все що треба. Намастиш свого любчика маззю, щоб протухав повільніше. З гнильцем тобі чоловічок дістався, хе-хе… Ну що ти вовком дивишся? Добре, добре, не буду. Ось, я тут ще нитки поклала, дуже міцні. Якщо репне коханий, згодяться. Ти кобилиця молода, гаряча, норовлива — обережно, не зламай улюблену іграшку!

— Чим тобі відплатити? — проковтнувши образи, я пригадала локон волосся і медальйон, віддані за любовну есенцію.

— Нічого не треба, — відьма дивно всміхнулася, дивлячись на тремтливий вогник свічі.

— Чому ти допомагаєш мені?

— Заради кохання. Що, гадаєш тільки ти вмієш кохати? О, дорогенька, ти навіть не уявляєш, що я зробила, і ще зроблю, щоб заволодіти одним чоловічим серцем… — вона торкнулась брудної пов’язки на лівому оці. — Вважай це жіночою солідарністю. Сестри мають допомагати одна одній, хіба не так?

Її останні слова лунали в голові всю дорогу додому, поки я пробиралась наосліп повз химерні будинки-привиди, стискаючи у руках вузлик із дорогоцінними ліками. Я вже йду, мій єдиний, зачекай лише трохи. Готова розірвати кожного, хто встане між нами, я простувала, вдивляючись в темряву до різі в очах. Із-за хмар визирнув місяць, розігнавши зі шляху всіх демонів. А може я не там їх шукала, і насправді вони завжди були поруч? Дивилися в спину, дихали у потилицю, але я, сліпа у власній любові, не могла їх побачити.

Я ніжно мастила пахучою маззю дрібні ранки на його шкірі й раділа, що нитки поки що не потрібні. Який же він красень! Серце мліло, тілом розливалась приємна бентега, змушуючи кінчики пальців тремтіти. Так би й розцілувала кожен міліметр, кожен шрам, кожну родимку, з ніг до голови, усього, ах! У двері хтось наполегливо стукав. В горлі пересохло, бентега миттєво змінила забарвлення. Хто б це міг бути? До мене давно ніхто не ходив, навіть листоноші оминали цей дім десятою дорогою.

Сполохано роздивившись бліді жіночі обличчя, я відступила, пропускаючи їх усередину. Пані Стебницька, звісно, ница гадюка, що прикинувшись голубкою заманила мене у кубло, але дівчата в цьому не винні. Вони єдині дали мені змогу побачити проблиски світла посеред безнадії. Вони стали моєю опорою, справжніми сестрами — а сестри мають допомагати одна одній.

Вісті були невтішні. Клятий посланець пекла дотримався обіцянки, і сонними вулицями потекли ріки крові. Невтішні наречені, осиротілі матері й вдови прийшли до мене, адже тільки я могла їх зрозуміти, загоїти їхні рани. Знявши з шиї заповітний ключ, я запалила свічки, розклала на столику важкі, пропахлі затхлістю фоліанти. На нас чекало багато роботи.

Мерзенний покруч геть знавіснів, і ніхто з мешканців міста розбитих сердець не міг дати йому ради. Я ледве встигала виправляти наслідки — як могла. З сумішшю радості й болю дивилась в очі людей, повернутих у світ живих завдяки волі та силі любові. Різницю між ними й моїм бідолашним коханим важко було заперечити. Тепер, коли ми не могли бути разом весь час як раніше, я помічала все більше змін в його стані, якім вже пізно було зарадити. Все що мені лишалось — берегти його, мов кришталеву вазу, намагаючись не зашкодити необережним рухом, неконтрольованою пристрастю, силою почуттів.

О, ця мука нереалізованих бажань — лежати поруч як зараз, в рідкі хвилини близькості, тримаючи в голоді стражденне молоде тіло.

— Тільки один поцілунок, мій легеню, мій чарівний принце, тільки один… О, ні, пробач мені, будь ласка, пробач!

Обережно притримавши щелепу, я повернула на місце синій розпухлий язик. Вологі доторки здійняли гарячу тремтливу хвилю, прискорили пульс, обізвалися млосним скороченням м’язів. Схилившись над милим серцю обличчям, з новою силою увіп’ялась в медово-солодкі вуста. Шовковий шнурок від корсета з різким шурхотом опинився в руках. Сукня злетіла непотрібним покровом, здійнявши вгору крило на прощання. Між нами лишалась фортеця цупкої тканини, що ховала від мене обіцяну насолоду. Остання фортеця пала під натиском ніжно-настирливих пальців, поступившись місцем тенетам плетеного шовку. Один оборот, другий…

— Тобі не боляче, любий? Ні, звісно ні... Має бути туго, інакше в нас нічого не вийде. Ось так…

Остаточно втративши голову, я віддалась океану п’янких почуттів. Нестримна первозданна стихія підганяла танок крові та плоті, змушуючи стегна рухатись швидше. Ще швидше, ще, ще!

— Будь ласка… — хрипкий стогін благав о помилуванні, але стихію було не спинити.

Знесилено опустившись на його груди, я замружилась, намагаючись заспокоїти дихання. Хрускіт кісток увірвався в момент умиротворення, розділивши світ на “до” та “після”. Намагаючись усе виправити я тільки робила гірше. Кістки ламались одна за одною, перетворювались на порох, не витримавши ваги розслабленого тіла. Тріснула шкіра, звільнивши липке темне місиво, що розтеклось піді мною масною калюжею. На подушці зосталась лише голова, із запалими, висохлими очима.

— Коханий, ні… Ні! Не залишай мене, будь ласка!

Від легкого дотику рідне обличчя розсипалось, на білосніжному тлі подушки розповзлася пляма — рештки того, що колись було ним. Борсаючись на вкритих чорним слизом простирадлах, я ковтала сльози вперемішку із залишками кохання.

— Ні! ААААА-А-А-А!!!

***

Серце, вдруге розбите на сотню пекучих уламків, у нескінченній агонії билося в ребра. Вже не лишилося сліз, надій, сподівань. За мене плакало небо, граючи реквієм на віконному склі. Свіча догоряла, і разом з нею зникала і я, стікаючи восковими краплями по дубовій стільниці. Не хотілося бачити, чути, дихати. Мене залишили саму, повільно розчинятися в безмежній скорботі. Навіть безжальний кат зачаївся у нетрях міста, припинивши криваві жнива. Я відчула щось схоже на вдячність. Моя священна місія не закінчилась, але зараз я просто не можу, не можу… Змучені довгим безсонням повіки зустрілися після розлуки й настало благодатне ніщо.

Затерплі руки втратили чутливість від незручної пози та холоду. Я мляво поворушилась, наштовхнувшись зненацька на спротив. Брязнули кайдани, потягнувши ланцюг, прикутий до стелі. Через силу вдихнувши густе сперте повітря, я розплющила очі. Пливка пляма смолоскипа вихоплювала кам’яну стіну, віддаючи решту на поталу мороку. Жодного звука, лише тихий тріск вогню та переривчасте дихання.

— Хто тут? Покажися!

Він повільно вийшов на світло, зупинившись за кілька сантиметрів від мене. Я вперше бачила його так близько. Зяюча рана, наче у нападі божевілля хтось з хірургічною точністю зрізав обличчя, заливши шкіру звисати безладним шматком. Рана немов застигла у часі, вона не затягувалась, але й не ставала гіршою — ані краплини крові, жодного натяку на гниття. Не схоже щоб це викликало нестерпні страждання, але безперечно, він був живий: дихав, стискав пальці від хвилювання, і навіть на відстані я відчувала тепло його тіла. А ще очі. В них іскрилося полум’я, чого не було в жоднім з немертвих. Темна могутня магія, якої мені не дано осягнути. Тваринний жах заволодів моїм єством, і, несила терпіти напругу, я відвернулась.

— Подивися на мене. Подивись! — він посунувся ближче, змусивши підвести очі. — З того дня, коли ти кружляла салоном “Біла лілея” приміряючи сукні, я хотів, щоб ти мене бачила. З того дня я завжди був поруч, але ти дивилася тільки на нього. Навіть коли я був так близько, що відчував аромат твого волосся, міг торкнутись руки — все одно, ти крім нього нікого не бачила!

Очі запалали від гніву, задрижали стіни, готові впасти від звуків його голосу. В голові помутилось від самої думки, що це могло бути правдою.

— Той білоголовий покидьок був тебе не вартий! Слабкий, безвольний, кволий, схожий на рибу з витріщеними очима. Ти заслуговуєш на справжнього чоловіка, здатного витримати твоє полум’я і не згоріти.

— Мерзенний вбивця! Ти не гідний навіть говорити про нього! Ти не смієш…

— Ще і як смію! Так, я вбив його — щоб звільнити тебе. А що зробила ти? Обрала мучити напівживу оболонку й мучитися самій, не отримуючи бажаного. За цим видовищем було боляче спостерігати…

Думки плутались, кров прилила до обличчя, ставало все важче дихати. Крізь безодню жаху та розпачу проростало нове почуття. Ненависть. Тремтіння нікуди не ділося, проте зараз воно мало іншу природу.

— Ти брешеш, брешеш мені у вічі! — я смикнула ланцюги в бажанні вчепитись йому в горлянку. — Схиблений покруч, в якому немає нічого людського! Жорстока потвора! Вже забув, скількох крім нього ти вбив?!

Заскреготівши зубами, він стис кулаки, так що шкіра побіліла на пальцях.

“Вдар мене, вдар, хочу, щоб цей кошмар скоріше закінчився…”.

— Я робив це із відчаю! Думав хіть, ревнощі, або жалість до цих істот приведуть тебе до мене! Я пробував все, розумієш? — він схопив мене за відкриті плечі й струснув мов ганчірну ляльку. Я здригнулась від несподіванки, вперше за довгий час відчувши на дотик забуте живе тепло.

— Пробував все, — він продовжував міцно тримати, так, ніби я мала можливість втекти. — Навіть ганьбився, виставляючись перед тими панянками, аби тільки ти мене бачила… — він раптом запнувся й послабив хватку. — І це майже спрацювало. О, як ти тоді на мене дивилася…

Його пальці ковзнули нижче, розстібаючи гачки корсета. Холод пройшовся шкірою, зробивши моє й без того плачевне становище нестерпним.

— Не чіпай мене! Дідько, нехай тобі очі виколе!

— Чого ти боїшся? — тепла рука пірнула під сукню, повільно піднялась по стегну. — Ти теж цього хочеш, я бачу! І не тільки…

— Тіло може зрадити, але серце — ніколи! — сльози гніву, безсилля та сорому потекли по щоках, розмивши його потворне зображення. — Я ненавиджу тебе, ненавиджу! Щоб ти не робив, моє серце навіки залишиться вірною іншому!

Він смикнувся мов від удару та відвернувся.

— Відпусти мене, клятий вилупку, або вбий!

— Ні, все має бути не так, це неправильно, — він заметушився і, не дивлячись в очі, поправив моє вбрання. — Я довго чекав, зможу ще зачекати. Ти побачиш який я насправді, і тоді ти мене покохаєш.

— Я краще помру! Відмовлюся їсти, навіть якщо ти триматимеш мене за горло! Покінчимо з цим скоріше, вбий мене зараз, вбий!

— Ніколи, — він лагідно торкнувся моєї щоки. — Я знаю, що треба робити. Скоро все закінчиться, обіцяю. Але спершу, подаруй мені поцілунок. Благаю, лише один…

Він повільно натягнув шмат шкіри собі на обличчя і затис моє підборіддя.

— Ні, будь ласк… мгм… ммм… о, Боже!

Я схлипувала, намагаючись витерти губи об рукав ні в чому не винної сукні. Він вийшов з кімнати, але невдовзі повернувся з великим різьбленим флаконом.

— Як ти казала, тримати за горло? Гарна ідея.

***

У маленькій сімейній капличці солодко пахло квітами. Крізь вітражні вікна зазирали кольорові сонячні зайчики, від яких постійно мружились очі. З букетом білих лілей я стояла біля вівтаря, милуючись найкрасивішим обличчям у світі. Пані Стебницька підійшла промокнути кутики моїх очей мереживною хустинкою.

— Обережно, люба, у тебе туш потече.

— Дякую, пані.

— Клич мене мамою, дорогенька, — вона знову витягла хустку, на цей раз для себе.

— Добре, мамо, — я лагідно їй усміхнулась.

— Яка ти сьогодні гарна!

Коханий лукаво стрільнув очима й прочистив горло.

— А про мене що скажеш, мамо? Який маю вигляд?

— Ну…

— Приголомшливий! — я не могла відвести від нього погляду.

— О, дякую, я старався, — він торкнувся затискачів, що тримали обличчя.

— Ти й без них справжній красень. Як же мені пощастило!

Пані Стебницька видала незрозумілий звук і підштовхнула блідого як полотно священника.

— Панотче, час починати.

Священник стрепенувся, ковтнув слину, і монотонно завів:

— Чи береш ти цього… *буркотіння*... за чоловіка, допоки смерть не розлучить вас?

— Так!

— Чи береш ти цю жінку за дружину, допоки смерть не розлучить вас?

— Так.

— Якщо хтось проти цього союзу, нехай скаже зараз, або замовкне навіки.

Двері каплички з гуркотом розчинилися. На порозі стояла одноока відьма.

— Ядвіго, тобі тут не раді, — пані Стебницька перегородила їй шлях.

— Та ну, — стара вишкірилась. — Привіт, красунчику, скучив? — вона визирнула з-за плеча й підморгнула єдиним оком.

— Йди геть, наречену лякаєш! — насупилась пані Стебницька.

— Та йой, вона нікого крім нього не бачить.

Відьма обійшла сухорляву жіночу фігуру та стала у вівтаря.

— То он значить як, вирішив одружитися. Це нічого не змінить — лише я можу зняти прокляття. Та ти вже, мабуть, перевірив? Поцілунок кохання, все таке. Може змогла б і вона, але молодість нетерпляча, хе-хе… Скільки ти в неї влив?

— Не твоє діло.

— Два флакони, три? А чи знаєш ти, дурнику, що любовна есенція це отрута?

— Моя дівчинка сильна, вона впорається.

Стара залилася тихим вдоволеним сміхом.

— Е, ні, їй недовго лишилося. Порахуймо: спочатку бевзь Марко дав їй подвійну порцію, потім сама випила, щоб не блюнути від смердюка-коханого, тепер ти…

— Я мав здогадатись…

— Але ти в нас не дуже розумний, еге ж? Тим краще. Зробив за мене брудну роботу. Я б і сама її вбила, та вона моя пра-пра-чогось-то-там внучата племінниця, — відьма розвела руками. — Що? Хіба не видно, як ми схожі?

Стара зайшлася в новому нападі реготу, та різко посерйознішала.

— Сім’я відібрала у мене ім’я, дім, книги, спадок, проте залишила життя. Тепер ми квити. А ти, любчику… з тобою тільки все починається. Коли набридне ховатися від людей, і кохана зів’яне на твоїх очах, ти прийдеш до мене. Насолоджуйся шлюбом, поки можеш. А коли все закінчиться, принеси мені її миле личко — причепурюся заради тебе. Ти ж пам’ятаєш, як шкіру знімати? Хе-хе-хе.

— О, ледь не забула — якщо встигнеш дитину зробити, теж принось… ні, солом’яна ти голова, не стану я дитину їсти! Завжди мріяла бути мамою.

Відьма послала повітряний поцілунок, дійшла до дверей, та затрималась на порозі.

— Якби ти вмів чекати так, як я, вона б згадала тебе. Роки за три, коли мине любовний дурман, навіяний зіллям. Згадала б і покохала знов, навіть такого. Добре, що ти не вмієш.

Все почалося тієї жовтневої ночі. Ні, все почалось набагато раніше. Коли Марко вирішив розірвати нитки долі, взявши те, що йому не належить. Нічого б не вийшло, якби не закохана відьма. Разом вони впустили у світ темряву, що спотворила душі, відібрала щасливі спогади, стерла з пам’яті милі серцю обличчя. Тоді над тихим містом нависло прокляття. Хоч суджений і віднайшов шлях до мене, все одно я помру заради кохання. Її кохання.

Коли за відьмою зачинилися двері, я одразу про все забула. Стало легко, тіло сповнилось маніакально-п’янкою ейфорією. Піднявшись навшпиньки, зазирнула в найкращі на світі очі.

— Панотче, кажіть вже! — я весело розсміялась.

— Можете поцілувати…

Не дослухавши, я кинула букет і увіп’ялась в жадані вуста пристрасним поцілунком.

— Обережно, зараз відірветься, — збентежено прошепотів мій коханий, притримуючи обличчя.

— Вибач, — я винувато усміхнулась і знову поцілувала, цього разу ніжніше.

— Допоки смерть не розлучить нас…

— І навіть після!

— І навіть після. Обіцяю.