Оберіг

Клієнт виглядав знервованим, і це Настю трохи непокоїло. Нервові чоловіки можуть бути небезпечними, за секунди переходячи від меланхолії до агресії. Наразі він крапить сльозами старе червоне покривало, що бруднуватим саваном обіймає старий стіл, а за мить вже в припадку люті може вчепитися їй в горлянку. Бували випадки. Саме після одного з таких в неї з’явився Сем. А ще - пульт охорони.

За інших обставин вона б не стала мати справу з таким нервовим чоловіком. Але коли ти не дуже розпіарена біла чаклунка, якій ще не вдалось засвітитися в яких-небудь «битвах екстрасенсів» чи якось по-іншому потрапити на ТБ, то й вибору в тебе особливо немає. Якщо відмовляти у допомозі всім, у кого нервово бігають очі та трусяться руки, можна й розоритися. Хто зараз не на нервах, поки йде війна? Одного вибуху поруч може вистачити, щоб на все життя людину зробити нервовою.

Хоча схоже було на те, що чоловіка непокоять зовсім не вибухи.

- Чи можна ввімкнути більше світла? – запитав клієнт, тільки-но всівшись за стіл. Його руки нервово забігали туди-сюди по червоному оксамиту, не в змозі зупинитися. Це видовище на мить захопило Настю - бліді пальці з погризеними нігтями наче відбивали гопака, а потім замикалися в кулаки, щоб за секунду знову пуститися в танок.

Вона встала, клацнула вимикачами, проганяючи напівтемряву. Чоловік озирнувся навкруги, на очах заспокоюючись.

- Тіні. З певного моменту мого життя я боюся тіней. – пояснив він чаклунці, що мовчки налила йому чаю та накрапала туди щось з маленької пляшечки. – Що це? Якийсь еліксир?

- Це валеріана. – сказала Настя спокійно. – А еліксирів я не роблю.

- А що, що ви робите? – запитав її відвідувач, без будь-яких сумнівів сьорбаючи чай. Це остаточно впевнило Настю, що він потребує допомоги, бо майже втратив адекватність та здоровий глузд. Вона б сама в гостях у людини, яку бачила вперше в житті (та ще й у людини дуже сумнівної професії), нічого їсти чи пити б не стала. – Я врешті-решт, не дуже вірю в магію. Але ви, схоже, моя єдина надія.

- Я не єдина біла чаклунка не те що у місті, та навіть в цьому районі. – досить байдуже сказала Настя. – І я не знаю, чи зможу допомогти. Спочатку розкажіть, в чому ваша проблема.

Чоловік ще раз озирнувся навколо. Його погляд зупинився на величезній чорній собаці, що розвалилася в кутку на ковдрочці, уважно спостерігаючи за відвідувачем.

- Це справжній пес? Чи якийсь демон-фаміліяр? – спитав чоловік. Схоже йому зовсім не хотілось переходити до суті своєї біди, і він вирішив почати з розпитування хазяйки. Звичайна справа. Якщо ти вже прийшов до відьми, то скоріш за все твоя проблема це щось огидне, жахливе чи ганебне. А може навіть жахливе, огидне та ганебне одночасно. Не кожен зможе просто так почати розповідати про такі речі. Навіть на сповіді. А тим паче – жінці, яка сама визнає, що вона чаклунка. Потрібно встановити якийсь контакт, познайомитися. І людина починає з дрібниць. Настю все це завжди дратувало.

- Демонів не існує. – сухо зауважила вона. – А це просто пес. Гарний, тренований захищати мене пес. Його звуть Сем. І випереджаючи запитання - це теж просто ім’я, ніяких співпадінь.

- Як це демонів не існує!? – ледь не верескнув відвідувач. – Ви ж чаклунка! Нечистої сили по-вашому, теж не існує, так, чи що?

- Магія - це сила, яку Господь дарує тим, хто може та хоче нею користуватися. Магія – існує. Нечиста ж сила та демони – просто міф. Потвори хворобливої уяви.

ЇЇ діловий тон трохи заспокоїв відвідувача, і водночас викликав у нього презирливу посмішку.

- Якщо ви не вірите у нечисту силу, то ви мені не допоможете. – проказав він гірко. – Ви будете нічим не краще за психіатрів, до яких мене вже направляли. Валеріана. Ха! Валеріана мене не бере. Мене навіть «прозак» вже не бере! Як можна заспокоїти людину хімією, коли їй кожної миті може з’явитися привид?

- Якщо ви розповісте мені все, – запропонувала Настя ще раз – то можливо ми щось придумаємо. Я маю неабиякий досвід в знятті проклять та порчі. І в мене були вже випадки, коли людина думала, що має справу з якимись чортами, а виявлялось, що на неї просто пристріт наворожили.

- Правда? – запитав чоловік з надією, вдивляючись їй в очі. Настя незворушно кивнула.

Брехати – перше, чому вона навчилась, коли з провінційної психотерапевтки перекваліфікувалась на столичну відьму. Робота насправді майже не змінилась, але гроші були трохи інші. Вона не вважала себе шахрайкою, адже справді допомагала людям.

«Ви впевнені, що вам наврочили? А я от гадаю, що це просто збіг. Повірте мені, пристріт виглядає зовсім інакше. У вас, моя люба, просто стрес. А щодо крові в сечі, то вам необхідно негайно йти до лікаря».

Спокійні розмови, з висміюванням забобон, що приводили людей до неї в оселю, і розмови про те «що так, якби то була магія, вона б допомогла, але це точно не магія, а ви просто перенервували» зробили їй славу справжньої професіоналки, яка всяку порчу впізнає з першого погляду. Люди заспокоювалися, людям ставало краще. Люди йшли до лікарів – як-ніяк, справжня чаклунка відправила туди, не сам придумав таку дурню. Потім – і тільки якщо їх проблема вирішувалася – вони присилали їй гроші за консультацію. З подякою. Бували і невдачі, але в цілому метода працювала.

- Добре. Я не знаю чи буде з цього якась користь… - нарешті перестав вагатися відвідувач. – Два роки тому я зустрів дівчину…

Ну як - дівчину. Йому самому було сорок п’ять, і в неї, давно розлученої, була вже доросла дочка, що вчилась десь далеко, чи то в Данії, чи то в Фінляндії. Але в його очах Софія (так звали його нову любов) була юна та прекрасна. Ніяка жінка до цього не викликала в нього такої симфонії почуттів, таких палких бажань. Він наче повернувся у часі на двадцять років назад – коли був ще романтичним молодиком з пустою головою та гарячим серцем. Найдивовижніше було те, що Софія, схоже, теж відчувала щось схоже. І їх серця билися в такт…

Вони одружились через два місяці після першого побачення. І в них був цілий чудовий рік – один з найліпших років його життя. Можливо, найкращий з них. А потім прийшов ковід.

Захворіли вони разом в один день, але якщо для нього все минулось тижнем температури та місяцем кашлю, то вона потрапила до лікарні. Це був класичний випадок «тяжкого» ковіду, як потім йому сказав лікар. Тиждень Софія була на межі смерті, і дихала лише за допомогою ШВЛ. Він ходив до лікарні кожен день. Він би і ночував поруч з нею, але його разом з іншими родичами виганяли додому, щоб не заважали. Після місяця у лікарні вона все ж таки подолала вірус і повернулась додому, і він сподівався, що все буде, як раніше.

Страшна помилка.

- Я не знаю, чи ви таке бачили коли-небудь. Якщо ні, то мені важко буде пояснити. Цей місяць… Місяць в тій лікарні був для неї наче місяць в пеклі. Після хвороби вона стала зовсім іншою людиною. В ній не залишилось радості. Неначе всю її радість відкачали в неї у лікарні і замінили на нудьгу та депресію. – розповідав відвідувач, допиваючи чай. – Це було жахливо.

Настя кивнула. Раптом за стінкою щось тихенько грюкнуло. Чоловік здригнувся. Запнувшись, він відставив чашку та його руки знову забігали по скатертині.

– Що там? – спитав відвідувач, і в голосі його почувся справжній жах.

- Там кухня. І ще – старе вікно, яке я ніяк не полагоджу. Іноді коли назовні сильний вітер, воно так грюкає. Не хвилюйтесь, будь ласка. Бачите, навіть пес незворушний, він до того вже звик. - сказала лагідно Настя, намагаючись заспокоїти співрозмовника.

За хвилину їй таки це вдалося, і він продовжив.

Сваритися з Софією він почав наступного ж дня після виписки. Не тому, що хотів. Просто таке тепер було їх спілкування – на кожну, навіть зовсім безневинну фразу вона могла відповісти похмурою сентенцією про те, як все це погано. І що ніколи нічого не зміниться на краще. Що нічого не має сенсу. Що він нікчема і завжди таким був і вона не розуміє, що вона в ньому знаходила.

За тиждень вони вже були на межі розлучення, але він за допомогою її родичів все ж таки вмовив Софію звернутися до психіатра.

- Ми були в декількох фахівців. Вони казали, що таке буває після ковіду. Що терапія та антидепресанти зможуть допомогти. Що через якийсь час все нормалізується. І все це - все це було брехнею.

Настя мовчки простягнула йому серветку. Чоловік витер почервонілі очі.

- Ні - спочатку все було, як вони казали. Наче стало покращуватися. Вона почала виходити з дому. Знову посміхатися мені. Згадую нашу останню гарну прогулянку – тепла осінь, жовте листя під ногами. Гаряча кава з корицею… Ми сміялись над якимсь політиком… Мені здавалось тоді, що кризу подолано.

Він замовк на хвилину, збираючись з силами, і нарешті продовжив, кусаючи губу.

- Але через два дні після тої прогулянки вона покінчила з собою. Повісилася.

Настя пильно поглянула на нього, але чоловік цього не помітив. Він дивився в стіл.

- Це було півроку тому. Я знайшов її, коли прийшов додому з роботи. Мотузка для білизни… Вона розпанахала їй шию… Я не знаю, від чого вона померла – від задухи чи кровотечі, стільки там було крові… Я… Я не можу цього забути.

- Це жахлива історія, і я вам дуже співчуваю. Таке справді важко пережити. Але ви це зробили. Якщо ви подолали перші дні, то далі стає все легше. Господь по доброті своїй милує дітей своїх, даруючи їм спокій та можливість забувати з часом такі речі. Інакше б ми всі давно сказилися. - співчуваючим тоном промовила Настя, побачивши, що відвідувач більше не хоче (чи не може) говорити. – Але вам щось заважає все це забути, як я бачу. Страшні сни? Видіння? Ви щось казали про привидів…

- Так… Вона повернулась. Місяць тому. Я вираховував – ніякої такої дати не було, сорок днів після смерті чи дев’яносто. Ніяких таких чисел. Пройшло десь місяців п’ять. Як ви правильно кажете, я вже почав забувати, те що трапилось… Але вона повернулася.

- З цього моменту мені потрібні всі деталі, - твердо проказала Настя. За стінкою знову щось гримнуло. Чоловік знову здригнувся і подивився на Сема, але побачивши, що той незворушно та сонно зітхає, взяв себе в руки.

- Деталі… Які там деталі… - тихо промовив співрозмовник Насті, потираючи лоба. – Перший раз вона просто з’явилась там же, де я її бачив востаннє. Приходжу додому, а вона знову там висить. Я впав де стояв, закричав. Піднімаю очі – нічого немає. Ледь заснув тоді. Весь час мені чувся якийсь шурхіт. І знаєте, таке хрипіння… Ну коли шия передавлена… Наступного дня я зустрів її у ліфті на роботі. Вона сиділа прямо на підлозі. Обличчя спокійне, очі відкриті. Під нею була калюжа крові… І знову ж – це було всього пару секунд. І вона знову щезла. І з цього моменту – все частіше. Кожен день.

- А тепер ви боїтесь темряви. Вона частіше з’являється у темряві?

- Так, так… При яскравому освітленні… Вона може з’явитися теж, але відразу щезає. – проговорив він швидко, подивившись на Настю з надією. – Ви з таким вже зустрічалися? Ви мені допоможете?

- Так, був подібний випадок. – спокійно посміхнулась «чаклунка». – Але дещо не сходиться. Є дещо, що мене в цій історії непокоїть. Муляє. Ви розумієте, що я не зможу вам допомогти, поки ви не розповісте мені всієї правди?

- Якої правди? – зблід чоловік. Його очі нервово забігали.

- Нечистої сили не існує. Ніхто не приходить з того боку вас карати чи винагороджувати.

- Ви казали вже. Але…

- Але ви щось бачите. Щось погрозливе. Щось, що має вас покарати. Так?

Він схопився з місця, зробив шаг вперед. Сем ззаду Насті миттєво схопився на ноги та загарчав.

- Я… я не вбивав її!

- Звичайно ні. Але ви не все розповіли. Що сталось після тої прогулянки. Той, з кавою та жовтим листям. Чи не так? – запитала Настя спокійно, опустивши руку під стіл на кнопку виклику охорони.

- Ви – відьма! Справжня відьма! – вигукнув він, не дивлячись на Настю, а стежачи за псом, що напружився, пильно спостерігаючи за його діями.

- Тому ви тут. Тому що я бачу те, чого не бачать інші. І саме тому я можливо зможу вам допомогти. – сказала Настя. – Чому б вам не сісти знову за стіл і не розповісти мені все. І я раджу робити все спокійно та повільно. Ви знервували Сема. Він не любить, коли на мене кричать. Але ще більше не любить, коли до мене підходять, розмахуючи руками. Але якщо ми всі заспокоїмось...

Чоловік нещиро посміхнувся, але всівся за стіл. Глибоко зітхнув. Стиснув губи.

- Я перепрошую. – сказав нарешті. Руки його лежали на столі та тремтіли від напруги. – Просто я весь на нервах, ви ж розумієте.

- Розумію. І я хочу вам допомогти. Але ви маєте розповісти мені все.

Хвилина пройшла в мовчанні. Сем заспокоївся і знову влігся, і тоді чоловік продовжив.

– Так. Було ще дещо. Я… Вона спіймала мене на зраді. Весь цей негатив… Розумієте, я кохав її. Щиро кохав. Але мабуть не достатньо сильно, щоб витримати її перетворення на депресивну та мовчазну бабусю. Вона постарішала… І не фізично, розумієте. Річ була навіть не в сексі, хоча після її повернення з лікарні в нас так нічого і не було… Але це дрібниці, я вже не в тому віці, щоб таким перейматися. Але річ була в тому, що мені було потрібно щось радісне, щось живе, щоб зрозуміти, що життя не закінчилось… І була одна привітна жінка на роботі… Тож в мене зав’язався службовий роман. Ми навіть не дійшли до чогось серйозного… Але Софія раптово приїхала до мене на роботу, не попередивши. І побачила як я цілую Олесю…

Він зітхнув.

- Це було за день до її самогубства. Я розумію… Я розумію, що те, що вона мене зараз переслідує…

- Хтось про це знав? – перебила його Настя. – Вона комусь на це пожалілась? Подрузі, матері, дочці?

- Свекруха щось таке казала на похоронах. Багато чого казала, якщо чесно… - промимрив чоловік. – Більше ми з нею не розмовляли.

- Ага. – сказала Настя. – Тоді все зрозуміло.

- Що? Вона нацькувала на мене привида?!

- Ніяких привидів не існує, втретє вам повторюю. – сказала Настя. – Але бувають спонтанні прокляття. Люди зичать іншим зла, і якщо вони, самі того не знаючи, мають якусь приховану силу, то прокляття починає діяти. Так вони можуть і вбити. Навіть не знаючи, що вбивають. Так відбувається і з вами.

- То Софія…

- Мертва, а її душа перебуває в чистилищі. – переконливо проказала Настя, подумавши про себе: «Господи, чому люди хочуть вірити в якусь маячню, а не хочуть просто йти до лікарів, коли в них починаються глюки». – А те що ви бачите… Просто симптом вашого прокляття. Помножений на ваше почуття провини, він рано чи пізно доведе і вас до зашморгу. Вже майже довів, чи не так? Скільки разів на день ви самі думаєте про самогубство зараз?

Відвідувач скривився.

- Не один раз.

- Отож.

- Ви допоможете? – в його очах був жах, безумство та надія.

- Я зроблю все, що зможу. Але ви мусите додатково допомогти собі також.

Настя дістала з шухлядки невеликий круглий медальйон на міцному синтетичному шнурі та поклала на стіл.

- Носіть оберіг не знімаючи. Це дасть вам захист від проклять.

Відвідувач підняв медальйон, роздивився.

- Це ж просто український тризуб. Сувенір з будь-якої дешевої туристичної крамниці. – здивовано сказав він. – Я думав це має бути…

- Містичний символ? Стародавній чарівний знак язичеських богів? Все це дурня. Яка різниця, що це було, до того, як я його зачарувала? – спитала Настя спокійно. – Я б могла дати вам, наприклад, сірник. І сказати покласти в карман. Але сірник загубиться чи зламається. А сталевий тризуб на шиї – ні. Зараз це - оберіг від проклять. По моєму слову, за моєю силою.

- І він мені допоможе? – спитав чоловік недовірливо. – Софія перестане…

- Не перестане. – відказала Настя. – Відразу – не перестане. Але стане з’являтися все рідше, аж поки прокляття не стухне зовсім, бо не зможе до вас добиратися. А якщо ви ще додатково сходите до лікаря…

- Нащо?! Якщо справа в проклятті…

Настя різко вдарила долонею по столу. Відвідувач здригнувся, відсахнувся і ледь не впав зі стільця. З жахом подивився на неї.

- Що? Нащо ви… - проскиглив він нарешті.

- Це просто невелика демонстрація, який ви наразі вразливий. Ніякої магії зараз не було. Просто різкий звук. Але ваша нервова система вже всім цим зруйнована. Вщент. Ви дуже вразливі. Ви на межі. Те, що я даю вам захист, не відновить ваші нерви. Не поверне вас до нормальності. – відповіла Настя, повільно, з притиском дивлячись на чоловіка. – Вам необхідна комплексна допомога. Оберіг від магії. Та психіатр від всього іншого.

Він повільно кивнув. Почепив тризуб на шию, сховав його під сорочку.

- То що далі? Скільки…

- Я не беру грошей без результату. Вам про це казали, чи не так? Ось коли ви перестанете бачити Софію, коли вилікуєтесь - тоді дзвоніть, домовимось про оплату.

***

Наступного ранку, сидячи на кухні та переглядаючи за кавою місцеві телеграм канали, Настя побачила свого вчорашнього відвідувача знову.

«Неймовірно безглузда смерть. Нещасний випадок стався з чоловіком вчора ввечері на мосту», - писав канал «Новини великого міста», - «Авто вочевидь втратило керування та врізалось у огорожу. Дверцята відчинилися від удару і водій вилетів через них. Але не впав у річку, а повиснув на шнурі медальйону, що зачепився за сидіння. Поліція не розглядає ніяких інших версій, крім нещасного випадку. Відкривайте фото на ваш розсуд. Обережно, чутливий контент!».

Настя зітхнула і подивилася на міцне пластикове вікно, а потім на Сема. Той задумливо розглядав кривавий відбиток долоні на дверцятах шафки – тих самих дверцятах, що вчора грюкали під час візиту чоловіка Софії.

- Я знала, що лікарі можуть ненавмисно шкодити пацієнту. Але не думала, що таке може трапитись із "відьмою". Що ж,, виходить, і таке буває. - сказала Настя задумливо і погладила пса по голові. Той задоволено прикрив очі і поклав їй голову на коліна. За вікном жеврів світанок, а десь вдалині лунав перший за цей день сигнал повітряної тривоги.