Тиха вода

Коли авто зупинилося біля невеличкого будинку, було вже запівніч.

Ляск дверей прозвучав, наче постріл, у тиші, яку порушував тільки спів цикад та шепіт листя. Нічне повітря — вологе та солонкувате — теплим маревом огортало мене.

Ошалілий богомол сидів збоку на колесі, і я не втримався від сміху, коли побачив його. Він навіть не розсердився, коли я обережно вхопив його поперек шорсткого тіла та пересадив на низьку кам'яну огорожу, що кільцем оббігала сад.

— Невже ти так і крутився від самого міста?

Певно, я підчепив його ще в прокаті, поруч з аеропортом.

Оце так переїзд, чи не так, малий? Ми з тобою — дві особини різних видів, але з однією долею. Мандрівники, яких незборима сила занесла на чужину.

Але я швидко забув про свого автостопника, бо нелюдськи стомився та мріяв лише прийняти прохолодний душ та розтягтися у ліжку.

«Ключ на столику на веранді» — так, здається, було написано у повідомленні від власника будинку? Я вже зробив крок у напрямку веранди, повитої виноградом, але зупинився та прислухався.

Там, за деревами, спало море. Я чув, як воно вдихає та видихає, сонно повертається з боку на бік у прадавньому ложі з піску та каміння.

Вітер, що секунду тому ворушив верхівки олив, спустився до мене та пробіг проміж лопаток, торкнувся ніздрів. Я знов відчув його — тонкий, майже невловимий, але такий жаданий аромат, що раніше приходив до мене лише уві сні. Саме він привів мене сюди.

— Вранці, — пообіцяв я йому. — Ми побачимося вранці.

Тепер можна було не поспішати.

Я заснув, як убитий. І навіть нічні кошмари, які були моїм прокляттям вже багато років, не надто дошкуляли мені. Принаймні не більше, ніж зазвичай.

Молода жінка йшла вулицею. Я дивився на неї, але зір знов підводив мене. Бо замість жінки я бачив, як повз мене проходить багряне сплетіння кровоносних судин, «ваза санґвінеа». Вона і справді була схожа на кришталеву вазу, яка несла у своєму прозорому тілі дорогоцінну рідину. Її делікатна пульсація відгукувалася у мене в паху, і це було б майже неможливо витерпіти, якби я не знав, що то лише сон, сон, Луко, це сон.

В мене горіли губи. А зуби та ясна свербіли так, наче я був юним цуценям, якому конче необхідно вчепитися у ніжку стільця, щоб відчути, як волокна деревини солодко розходяться під гострими молочними іклами.

Прямо зараз я можу простягнути руку та вхопити її. Вгамувати, нарешті, це свербіння.

— Спокійно. Спокійно, дурнику.

Навіть уві сні я пам'ятав, що так не можна. Варто дозволити собі слабкість, схибити лише один раз — і хто знає, яке пекло розверзнеться переді мною? Але якщо так, то чому вона пахне мені, як тільки може пахнути рай на землі?

Ранок у марині — незабутнє видовище. Ніжне рожеве небо, що, здається, стікає прямо у море та цукровою глазур'ю обливає яхти, які погойдуються на ледь помітних хвилях. Їх щогли — поки що без парусів — чорними стібками перекреслюють обрій, наче зшивають воду та повітря.

На невеличкому пляжі немає нікого, крім мене. Для туристів ще зарано. А місцеві, якщо й прокинулися, мають важливіші справи, ніж плюхатися у калюжі, яка завжди поруч та нікуди від них не дівається цілий рік.

Ніхто не дивиться, як я заходжу по коліна, бреду, здіймаючи бризки, а потім падаю обличчям у прохолоду та пливу — недовго, бо швидко втрачаю запал та видихаюся з незвички. Тоді я лягаю на спину та повисаю у невагомості — якщо постаратися, можна уявити, що в мене немає тіла, що я розчиняюся у солоній воді.

Коли я повертаюся в будинок на схилі, в мене болять усі мускули обличчя, бо, виявляється, я весь цей час посміхався, наче божевільний.

Субота в сусідньому містечку — базарний день. Так принаймні повідомлялося у буклетику, який залишив для мене турботливий хазяїн.

— Чому б нам не купити свіжої риби на обід? — звернувся я до свого відображення у дзеркалі. Тип, що дивився на мене звідти, був мені добре знайомий. Зараз він тримав у руці бритву, а його обличчя було вимазане піною для гоління по самі вуха. Тип кивнув.

Десять хвилин та десять кілометрів потому я припаркувався на вузенькій вуличці, що відходила від центральної площі, й пішов штовхатися у натовпі.

Сонце припікало. Різкі голоси продавців були схожі на крики чайок, які теж сиділи тут, поруч, в надії поласувати риб'ячими тельбухами. Я зупинився біля одного з прилавків та навмання тикнув пальцем у золотистого дорадо, який покоївся на купі колотого льоду. А поки його чистили та потрошили для мене, розглядав усе це розмаїття. Чого тільки тут не було — дрібний срібнотілий анчоус, червона барабуля, гори зеленкуватих креветок. У мисці з водою копошилися омари, марно намагаючись втекти від своєї долі.

В цю компанію затесався навіть морський чорт, який мав такий вигляд, наче його переїхало асфальтовим котком. Його вудило сумно обвисло, очі вирячилися, а промені чорних плавців обломилися.

Колись я читав, що коли глибоководну рибу підіймають на поверхню, тиск розриває її зсередини. Така собі смерть, що скажеш, чортику?

На якусь мить мені стало зле, наче запаморочилося в голові — певно, у всьому винна ця пекельна спека. Людський гомін на секунду змовк, а потім раптом повернувся та навалився на мене з усією силою. Навіть сухий стукіт льоду, який насипали черпаками у піддони з рибою, здавався оглушливим.

Думаю, я помітно зблід, бо продавець зиркнув на мене.

— Ти як, хлопче? В порядку?

— В порядку.

Додому я повертався зі швидкістю хворої черепахи, а напівдорозі взагалі зупинився та вийшов, щоб трохи продихатися. І тоді у розігрітому повітрі, яке дрижало, підіймаючись від гарячого асфальту, мені явився міраж.

Фігура жінки, вдягненої у чорне, як тут часто вдягалися місцеві, неквапливо рухалася вздовж дороги. Здавалося, вона не йшла, а пливла разом із власним відображенням у примарній воді — такими спокійними, текучими здавалися її рухи.

Я трішки отямився лише тоді, коли вона порівнялася зі мною.

— Доброго дня!

Її погляд швидко ковзнув по мені, оцінюючи.

— Доброго. Загубилися?

Авжеж, наліпка з логотипом прокату на склі авто одразу видавала в мені туриста.

Я поспішно посміхнувся та помотав головою.

— Повертаюся з ринку. Ви, бачу, теж? — Я кивнув на її торбину та запропонував: — Сідайте, підвезу.

Вона завагалася та ще раз уважно придивилася до мене. І справді, обережність не завадить. На маніяка я не був схожий, але хіба ж добре адаптованого психопата відрізниш від безневинного іноземця на відпочинку?

— Гаразд. Якщо це не проблема.

Я запевнив:

— Жодних проблем.

Та де там. Кого ти хочеш обдурити, Луко? Проблем в тебе — як піску морського.

— У відпустку до нас? — спитала вона, всідаючись поруч зі мною.

Я кивнув, не дивлячись на неї.

— Мене звати Лука.

— Майя, — сказала вона.

— Майя, — повторив я. — Дуже приємно.

Це була правда. Мені було приємно, хоча губи та обличчя просто горіли, а зуби нили так, що я був ладен впитися хоч у власну долоню.

Я впізнав її запах одразу, як вдихнув розжарене повітря з ароматом соснової смоли та дорожнього пилу. Я дуже довго шукав, безліч разів помилявся, та, нарешті, знайшов. Так, певно, почувається людина, яка раптом натрапляє на колодязь у пустелі. Навіть саме її ім'я, «Майя», означає «вода». Її запах — запах води.

І це не кров я бачу, коли дивлюся на неї — чи крізь неї. Це живильна волога, яка повинна стати моєю.

Я злякався на секунду, що не зможу тримати себе в руках, якщо поверну голову та побачу зблизька ту саму багряну пульсацію зі своїх снів. Мені здавалося, я сиджу на пекельному багатті.

Але сталося зовсім інакше.

Я повернувся до неї, і раптом вся ця лихоманка спинилася. Мене охопив спокій, який був у чомусь страшнішим за пекучу спрагу. Це був спокій хижака, який точно знає, що здобич нікуди від нього не подінеться. Та частина мене, що казала «не можна», замовкла.

Я ще не вирішив, що саме робитиму, але тепер знав, що мені стане терпіння чекати скільки завгодно.

Я висадив її біля воріт, пофарбованих у блакитне та заплетених квітучою гліцинією.

— Ми майже сусіди, — сказав я, посміхаючись на прощання, і вона нахилилася до відкритого вікна авто. В неї були чорні очі — такі темні, що я не бачив зіниць. — Може, ще побачимось.

— Все може бути, — відповіла вона. — Приємного відпочинку.

Мені й справді треба було як слід відпочити. По обіді я завалився подрімати, а прокинувся від стуку в двері та спочатку подумав, що й досі сплю.

— Гей, іноземцю! Ти вдома?

Я так-сяк натяг на себе шорти та відчинив, протираючи очі. На порозі стояла Майя.

— Як ти дізналася, де я живу?

— Ось, — сказала вона замість відповіді та сунула мені в руки пакунок, загорнутий у фольгу. — Скуштуй домашнього пирога.

Я взяв гостинець та відступив, запрошуючи її увійти.

— Може, кави?

Але Майя не зрушила з місця. Вона розглядала мене та посміхалася своєю скупою, трошки іронічною посмішкою. Її траурна сукня рухалася від вітру, як жива, обтікала округлі стегна, обіймала груди та коліна.

— Краще приходь на пляж, як стемніє, — сказала вона, нарешті. — Поплаваємо.

Розвернулася та пішла, а я одразу ж зачинив двері, бо, попри мій новонабутий спокій, дивитися, як вона йде геть, було тяжко.

Здавалося, вечір не прийде ніколи. Але час потроху рухався, і врешті-решт спека спала, сонце спустилося за горизонт, а цикади розпочали звичайний дрімотний спів.

Я підійшов до дерев'яних сходів, що вели униз, туди, де шуміло море, і в мене засмоктало під ложечкою, наче я стояв на краю прірви, в яку збирався стрибнути. В моєму наплічнику, на додаток до пляшки з місцевим вином та коробки з тістечками, купленими у пекарні, лежала звичайна білизняна мотузка.

Вона висіла на веранді, а я зняв її та акуратно скрутив кільцем, наче змію.

На березі блимнув та засвітився ліхтар.

То Майя чекала на мене.

Не пам'ятаю, як я до неї йшов. Пам'ятаю лише, що світло ліхтаря то зникало за стволами дерев уздовж сходів та за валунами на березі, то виринало знов. Але мені здавалося, що я бачу цей ліхтар навіть із заплющеними очима, він наче відбився на сітківці та сяяв мені крізь опущені повіки. І коли я розплющив очі, я стояв зовсім близько до неї — так, що мені було гаряче від тепла її тіла.

Я згадав про мотузку в наплічнику лише коли роздягався — тобто, коли ми роздягали одне одного. Але ця згадка промайнула та згинула.

— Що це? — спитав я, проводячи пальцями по довгому шраму, що перекреслював її засмаглу шкіру від ребер до стегна.

— Лишилося на згадку про чоловіка, — неохоче відповіла Майя.

— Вибач, — сказав я, і вона криво посміхнулася.

— Нічого. Тепер, у певному сенсі, він завжди зі мною.

Я не знав, що на це сказати, але Майя не чекала від мене слів.

— Ходім, — сказала вона та потягла мене за собою.

Море було теплим, а в моїх долонях і досі зберігався жар від доторку до її плечей та грудей. Весь мій спокій зник, і серце калатало так, наче збиралося розтрощити ребра зсередини. Я пірнув слідом за нею, щоб хоч трохи остудитися, але це не допомогло.

Майя була десь тут, зовсім поруч, і я тягся і тягся до неї. Не знаю, скільки я проплив, коли зрозумів, що більше не бачу ані зірок у небі, ані ліхтаря на березі. Я був один у чорній воді. Думаю, на хвилину я втратив свідомість та захлинувся, бо коли прийшов до тями, у скронях гупало, повітря в легенях закінчилось, а сам я танув, розчинявся у пітьмі, що коливалася навколо мене та разом зі мною.

Я спускався все глибше у холодну темінь, де немає кольорів, куди не сягає ані місячне, ані сонячне сяйво — так, ніби це місце знаходиться поза межами нашого світу.

Я вже не був собою у звичному сенсі слова — моє нове тіло знало та любило тугі обійми води, що на такій глибині тисла на мене із невблаганною силою.

Я наче спускався вглиб себе.

Світло, яке я побачив там, на самому дні, не можна було порівняти ні з чим іншим. Не надто яскраве, але стійке та рівне, воно кликало мене до себе.

— Чекай, — сказав я йому. — Я йду.

Здавалося, я повертаюсь додому.

Страху не було — навіть коли я побачив, хто ховається зовсім поруч у непроглядній млі за згустком ласкавого сяйва.

На якийсь момент мені здалося, що я й досі стою на березі біля ліхтаря та тримаю в обіймах Майю. І у невірному світлі замість чорних жіночих очей переді мною — бляклі риб'ячі очиці. А замість посмішки — вдавлені, розтягнуті щелепи з рядом кривих зубів, схожих на скляні голки, що загинаються всередину.

Я все переплутав. Це я був здобиччю.

Але провалля пащі з нерівним частоколом ікл не налякало мене. Якесь примітивне, інстинктивне чуття казало мені, що так і повинно бути.

Переді мною — та, що поглине мене. Я був готовий, я так цього жадав і шкодував лише про те, що не можна покінчити з усім цим ще швидше.

Вона ворухнулася, але я не дочекався ані кидка, ані смертельного удару. Натомість вона повільно повернулася, відкриваючи для мене своє черево. Знайомий запах торкнувся моїх ніздрів, і я не стільки побачив, скільки відчув тендітну пульсацію її крові.

Моєї крові.

Не знаю, з чим можна порівняти смак її плоті — я вгризався у неї, пив її, забираючи в рот податливу м'якоть, аж доки мої губи не лопнули від напруги. Якби в мені ще лишалося щось людське, я б, певно, згадав про рай, у який намагався вірити все своє минуле життя.

Бо рай — існує. Він тут, лише для нас, злитих відтепер в єдине ціле. Моє тіло проросте в її тіло, а її кров тектиме моїми жилами. Зрештою я осліпну, а мої плавці вистріпаються від бездіяльності, як це сталося з її першим партнером, рештки якого я ще й досі бачу на її боці.

Я житиму стільки, скільки житиме вона, ані на день довше. І останнє, що я відчуватиму — це биття її серця поруч з моїм.

І нехай хтось спробує переконати мене, що існує кохання більш повне та бездоганне.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Міло Севіч
18.01.2024 18:22
До частини "Тиха вода"
Спойлер!
Це була неймовірно цікава і містична подорож у світ чужих мрій, надій, планів та сподівань. Імпонує що витриманий холодний стиль написання, що тонка нота романтики. Що моторошність ситуаціїї, коли ГГ кладе у рюкзак мотузки. Очікуєш усякого до самого кінця, але не такого. Дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дар'я Мацелевич
    14.01.2024 15:06
    До частини "Тиха вода"
    Спойлер!
    Дякую, що прочитали! Лавкрафта почитаю, якщо знайду сили)) На написання надихнув спосіб розмноження певного виду риб.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Noah Rush
    10.01.2024 14:31
    До частини "Тиха вода"
    Надзвичайно красивий, смачний та атмосферний твір. Читати - суцільне задоволення, дякую Авторові!)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше