Нянька

Іветта кошачою ходою увійшла до покоїв королеви. Тепер. Час. Ноги підгиналися, у голові паморочилося, її нудило. Руки згиналися від ваги таці, на якій кубок. Один кришталевий кубок. Неважкий. Важке те, що в ньому. Вино. Трунок. Отрута. Все заради її хлопчика, все заради Дзвенислава. Вона привітно схилила голову перед королевою. У них дружба. Довга освячена часом дружба. І Дзвенислав, що сидить нині на престолі. Одна з них королева… тепер безпорадною стане від отрути. А інша – нянька… Нянька і про все. Коротке призирливе слово. Нянька. Іветта розтягнула губи в усмішці. Вона молилася, щоб жоден м’яз її не видав обличчя має залишатися спокійним, погляд опущеним долу, а очі покірними як і належить няньці. Крок. Ще. Поставила тацю на посріблений столик. Розвернулася. Цікаво. За спиною що. Поїдає очима… поїдала б якби могла. Але королева ніколи не п’є трунку при служницях. І нянька зовсім не виняток. Пішла. Вип’є чи ні… чи здогадається? Чи в неї був сумнів? А очі які… чорні вуглини як у сина, пропікають наскрізь, дивляться в саму душу. Пекло, а не очі. А як раптом?....

— Гей, дівко! – її хтось поворушив грубим солдатським чоботом. Іветта опритомніла. Слизька від крові і ще чогось… боже… о боже… підлога слизька. У голові паморочиться. Її розриває від болю.

— Гей, дівко… то ти піднімешся чи ні? Чи тебе силою треба? А ти досить майстерна була! – він ще раз ткнув її чоботом у бік.

— Тільки не…. Тільки не знов… благаю… - просилася вона. Вона ж полонянка. Хто її послухає?

— Встань і йди за мною, - коротко й уривчасто наказав Марк. Його ім’я вона чи то чула недавно чи згадала… так воно пасувало йому. Він мав темне рівне волосся, що тільки від вологи трохи завивалося. Також темні очі… здається карі. Але дуже глибокі й дуже колючі, непроникненні якісь. Вона боялася тих очей. Хоч Марк, він найголовніший серед солдатні поводився з полонянкою відносно пристойно… ну що було… так, але ж і полонянка…

— Ти будеш наставницею… нє, як тейво… нянькою для корорлевича…. Дзвенислава… чула? – перепитав вже грубіше. В його очах заграли золотаві вогники. Отже, навіть цей суворий дядько любив королевича.

Іветті за кілька годин, коли її помили й оглянув предворний лікар дозволили увійти в королівські покої. Вона чемно усміхалася, питань зайвих не ставила. Побачила королевича… нічого такого. Немовля. Біляве. Очі пронизливі. Щось їй не сподобалося в тих очах. А її дитина… її хлопчик де? Вона не мала більше дитини… й не зможе стати матір’ю… то лікар зрозуміло пояснив їй… та й не пам’ятала скільки їх було тих набридливих облич, поки Марк не розігнав… сотні тисяч їх було… здається.

Вона все міркувала як її допустили. І думала також як помститься… але цьому малому, як добренько розсудити, не було за що мститися. Він був тихий, спав і навіть сподобався їй. Тільки очі…

Заколисуючи його, Іветта іноді думала, що таким міг би бути її син… якщо дитинка була б хлопчиком… але й того до пуття не знати… ріки крові потекли й ділися невідомо куди… солдати грубими чобітьми затоптали, потім помазали долівку… й нічого нічогісінько нема. Зовсім.

Журися-не-журися, а час іде. Й Іветта полюила малого. Скоро й почала називати його не Дзвенислав, а Дзвіночку, Дзвонику… так то мило було, що й королева чудувалася. А вона дарувала йому свою любов. Любила гратися з ним вже й тоді, коли п’ятирічному привели першого коня, коли забирали його на уроки етикету, мов, співу й танців. Вона вважала, що він малий ще для того.

— Мені холодно і страшно, - говорив він, відсуваючи маленькими ручками її ковдру й притуляючись до Іветтти холодним тільцем. Вона танула, пригортала його ще сильніше. І тільки вдосвіта несла королевича Дзвоника у його покої… прийдуть мати ж… глядіти треба… берегтися…

А одного ранку не вбереглася. Пильна справа чекала її в садку. Тепер і їй перепали рум’яні калачі, що пекли до свят у палаці. Нянька не так багато вже й мала… Тому з служницями й служниками дружила, маючи від усіх користь…. Комусь подобалося це, а комусь ні. Вона ж чужа, полонянка, вона все тільки й робить щоб помститися… не бажає добра… а солодкі слова ллються наче мед. То не важко… всі так думали. А вона, Іветта, знала, що дуже важко усміхатися чужим, жити з ними роками й солодкі слова лити, щоб зціляти душі й дратувати одночасно. Ой як то важко було… так і не стала для них своєю. Навіть у власній душі. І найперше у власній душі. Тільки над Дзвоником не хотілося їй мститися… Він був такий хороший.

Після того королева дала їй добрячих штурханців. Били знов солдати. Але тільки били. Тихо. Була тільки вона й кілька офіцерів з солдатом, що їм прислужував. Іветта зціпила зуби. Мовчала.

— А ти майстерна, добре впоралася з королевичем, - сказав своє знамените Марк. Але вона, Іветта зовсім так не думала.

— Він і до королеви не притуляється… тільки до тебе, дарма що ти нянька, - вимовив він, допомагаючи їй підвестися.

— Треба тебе пожаліти… де в тебе болить? – допитувався Дзвоник, гладячи Іветту по довгому волоссю. Ще ніхто не обіймав її так по-справжньому, не гладив по волоссі. Королева іноді так робила… але її доторки пропікали до кісток. Краще б не робила. Але ввічливість показна й непоказна була формулою, що пульсувала в королівській крові. Тільки Дзвоник не був таким. Може, ще не навчився… він був справжнім. Але вона відправила його спати у його власний величезний холодний покій. А королева…. Вона довго думала про королеву, про її холодні очі й предворний етикет. Мабуть, вона й до Дзвоника така… витримана вся… а йому ж тепло потрібне…

Коронація. Як по-осінньому затишно. Легкий холодок у повітрі. Все вже готове. Ось її Дзвоник, ні вже король Дзвенислав ступає по сходах. Важко ступає. Він ще не звик до мантії, ще корона йому затяжка… а він вже так впевнено дивиться... І очі пропікають. Він узяв скіпетр... Тепер його влада повна й остаточна. А очима, сповненими гордості й запалу стикнувся з нею, з Іветтою. Предворні погляд помітили. Королева також.

— Ти просто нянька! Нянька! Чуєш?! Він на мене, на мене, курво, мав дивитися… то мій син… Варто! Хутчіш сюди! Капітане! Де чорти вас носять?! – верещала королева, бігаючи покоєм, тупаючи ногами й плюючи на дорогі східні килими. Аж малюнки зіщулилися під її ногами. Завтра на цьому килимі спатимуть собаки… ні, якась бідна сім’я, якщо руки їм за це не відрубають… ні одрубають точно… тому аристократи візьмуть у палацик… й пишатимуться, що сюди королева поплювала… А Іветта стояла в кутку навіть не затуляючись. Вино стікало кривавими сльозами по її обличчю, просто джерельцем, якого й не видно ніде, лилося додолу. Вона теж причетна до того, що загидили килим.

— Ні, мамо, не смійте! Я вам то кажу! – до покою увірвався Дзвоник. Її Дзвоник. Ще такий по-юнацьки настирливий, розпашілий, справжній… він трохи плутався у мантії. Ледве не впав. Ледве не позбивав золоті статуетки Богів і Богинь зі столика. Не їм же одним з королевою руйнувати все в покої…

— Ти? Дзвонику? – тон королеви пом’якшився. Вона тепер не королева. Тільки мати короля й усього… так само як і вона, Іветта тільки нянька… нянька щоб так і запам’ятала собі на віки вічні.

— Як ти смієш, сину? – оте «Сину» прозвучало дуже м’яко, улесливо, втомлено, на противагу грізному королевигному «Як ти смієш?!».

— Не кривдіть її. Я її захищаю. Не треба, мамо, - Іветті стало жаль юнака, що наче маленький стояв перед мамою, опустивши руки вздовж тіла. Крижаним був тільки його погляд… ні, він був… пекельно-гарячим… а як дивився на Іветту, то ставав з хитринкою… вона думала до сьогодні, що хитринка ніколи не може оселитися в Дзвоникових очах… а таки ні… і так їй те все лестило… це через неї, полонянку… чужинку…. Няньку!

Надворі цілу ніч дощило. Цілу ніч він проплакав наче маленький у її обіймах. Казав тільки глухим голосом: «Я так не можу, більше не можу, допоможіть».

— Зараз-зараз, рідненький, Дзвіночку… - Іветта рвучко відкоркувала пляшку. Зілля було гірким, нав’язливий аромат, випущений із пляшки оселиться у покоях назавжди.

— Пий, Дзвіночку…. Отак, давай… Одну скляночку… - воркотала вона. А він слухняно наче мала дитина пив. Їй довіряли всі… і навіть Марк… ой, що б він сказав би?.... Іветта похитала головою. Королеві понесла вино. Те саме вино. Вона так мріяла про це. Мріяла-намріяла. Трунок. Міцний. Він навіть велетня візьме…

Наче у тумані вона пам’ятає, як герольд звучно виголошує її ім’я. Вона тепер Сакура… Тобто королева? Регентка? Чорт забирай, хто вона?

— І ти? – Дзвенислав звів на няньку очі. – Я думав, що ти інша… тебе ніхто не зачепить… як нікого до тебе не зачепили… у нас тут нема справжніх королев, тільки няньки… - він закашлявся на цьому слові. Слово наче не давало йому вдихнути, наче не давало жити, вижити... І всім його попередникам, мабуть, також. Це нова Сакура збагнула пізніше… Дзвенислав, що не міг ворухнутися й багато говорити, провалюючись у сон мляво й непослідовно розповідав їй історію… Довга як зимова пісня, як бабусина вечірня казка та історія ширяла в просторі, накриваючи нову Сакуру своїми важкими крилами… всі народжують, та не всі здатні побачити як виросте та змужніє новий король… Не всі королеви мужніють разом з королевичами… На жаль чи на щастя… так було, мабуть, так і буде… А няньки міцніють усі… Іветта, котру від низки Сакур відрізняло ще власне достоту ім’я хижо всміхнулася. Приховала усмішку як тільки увійшов лікар. Втягнула носом повітря. Підозріло…

— Коли королевич Дзвенислав… Король Дзвенислав поправиться? Коли видужає? – турботливо закидала питаннями лікаря. Рухалася навмання, відчуваючи, що підлога зараз провалиться униз… там тюрма… холодно і лячно…

— Можливо за місяць, можливо ніколи… - відповів лікар, пильно дивлячись у вічі Іветті, новій Сакурі.