Чорт на лінії кохання

Дівчина, підперши підборіддя рукою, уважно слідкувала за стрілкою годинника.

Якщо б в цьому світі все ж існувала дрібка магії, то зараз би вона чарівною паличкою завершила цей робочий день.

В двері постукали.

— Аліно Максимівно, можна? — З’явилась кучерява голова організаторки свят та інших урочистих подій — Томочки.

— Так, звісно.

Дівчина сіла рівно і начепила зацікавлений вигляд.

— Ви нам треба в журі. Терміново. От прямо зараз. Розумієте, Жанна Олександрівна захворіла і от лише ви можете підійти на заміну.

Аліна ще раз кинула погляд на годинник і зрозуміла, що отримала прекрасну можливість згаяти час. Тому без зайвих питань, взяла сумку з пальто і з готовністю вийшла в темний довгий коридор університету.

Томочка, наче кумедне цуценя, почала бігати в неї під ногами і посміхаючись хвалити свідомість дівчини.

— От ніхто б і не погодився, а ви така приємна. От дарма таке ставлення до молодих спеціалістів. Все ж потім на вас і тримається, а вони не розуміють.

Був би інший настрій, то Аліна зачепилась за цей вираз, але їй було байдуже.

В святкові дні нічого цікавого чи особливого не ставалося. Хіба що якісь забудьки доносили реферати.

Актова зала була переповненою, що все ж здивувало Аліну.

В студентські часи її тут би вже й духу не було.

Томочка ввела в курс справи. Хтозна в який раз влаштовували конкурси краси і від Аліни вимагалось хоча б запам'ятати імена конкурсанток і поставити оцінки.

Музика була гучною, але дівчину хилило в сон. Нудьга отримала форму і почала на неї тиснути.

Боковим зором вона помітила декількох хлопців, які виглядали більш доросло, ніж пересічний студент. Один з них в шкіряній куртці сміявся занадто голосно і в його посмішці виблискували ікла. Він підхопився, і потираючи руки, підняв їх наче дирижер. Людська хвиля реагувала на нього і точково почали закіпати скандали.

Хтось комусь наступив на ногу. Комусь хотілось додому і він голосно про це сказав — наголосивши на тупості заходу.

— Ти що робиш?! — Аліна підхопилась, а хлопець так і застиг дивлячись на неї здивованими вугляними очима.

Продовжуючи тримати руки перед собою і прямо перед ним почалась бійка.

Музика не припинялась і Аліні здалось, що це просто якийсь дурний жарт.

Зараз перед нею з’являться самі організатори і всіх привітають непотрібними дрібницями.

Юнак опустив руки і чкурнув до виходу. Його компанія зникла слідом так само швидко.

Аліні лиш залишилось заспокоїти студентів і, дочекавшись Томочку, піти додому.

Мабуть виглядала вона дійсно кепсько, бо її відпустили без жодних питань.

Часу на слабкість не було, бо треба було ще гостей приймати. Але Аліна почала накривати стіл і заснула в піжамі перед телевізором.

Їй наснився той незрозумілий хлопець і з його гострих зубів капала слина. Говорив він їй щось напівшепотом, але вслухатись в слова було важко — десь вдалечині гриміло. Звук щось нагадував і Аліна нарешті прокинулась. В двері хтось наполегливо стукав.

На порозі стояли студенти групи, що вранці здавала їй залік.

— Добрий день, Аліно Максимівно.

— Вечір вже.

— Тоді вечір.. — зіниці хлопця були розширені.

Дівчина, яка стояла поруч, тільки кивнула.

Аліна нахилилась ближче до неї і побачила такі самі очі.

— Що з вами таке? Я зараз “швидку” викличу.

Вони разом подивились в бік сходів і швидко впихнули викладачці букет.

— Ви рано пішли, а вам мали квіти ще подарувати. Ви в нас дуже гарна та хороша, тому всі оці квіти вам. — Дівчина схилилась в поклоні і задки почала спускатись сходами вниз.

— До побачення. — Хлопець боком послідував за одногрупницею.

— Зачекайте.

Аліна розгубилась і тепер помітила, що все ж хтось піднімається й до неї.

Обрис був наче людський, але занадто довгі кінцівки та хвіст. Хвіст?!

Дівчина швидко зачинила двері і лише чула як з іншої сторони хтось ластиться.

— Аліночко, сонечко. Не гостинна ти. Не гостинна. Більше не принесу. Або принесу. Ти мені треба. Дуже треба. Хто ж мене ще помітить у вашому світі.

Аліна повільно відповзала до стіни. Вона не до кінця розуміла, що коїться.

В чортівню вона не вірила, а от в дітей, що зараз незрозуміло в якому стані — так.

Тому відіпхнувши ногою квіти і взявши в руки швабру з важкою дерев’яною ручкою, рвучко відкрила двері.

Щось шваркнуло об стіну і скавуча зникло за вікном під’їзду.

— Пішов звідси! Ти глянь на нього!

Ноги дівчини тремтіли, але голос був металевим.

Своїх студентів вона знайшла на гойдалках в дворі.

Вони підхопились і величезними очима дивились на дівчину, яка так і вибігла в піжамних штанах.

— Нормально все?

У відповідь лише кивнули.

— Ну й добре, а я от друзів зустрічаю. Тут такі собаки дикі водяться. Давайте дуйте звідси. Давай-давай. — Вона махнула рукою в сторону вказуючи напрямок.

Вони ще декілька разів обернулись і пішли з її двору.

Аліна вже думала встигнути забігти в під’їзд, коли почула знайомі голоси.

— Сайчук! Ти вирішила двір помити до нашого приходу?!

До неї вже бігла Мара, високо підстрибуючи. Слідом обережно обходила арматуру Надійка.

— Ти там в тому унівєрі з розуму зійшла. Казала тобі: пішли разом в школу. Канікули, як у всіх нормальних людей.

Мара потягнула Аліну за руку.

— То тобі так пощастило, а я лише зі свята шкільного.

— Та ж сама фігня, — Аліна викрутилась і потиснула Надійці руку.

— Хто ж це тебе бідосю вмовив? Раніше тебе туди й цукеркою не затягнули. Кого ти виглядаєш взагалі?

Аліна сама й не помітила, що піднімаючись сходами уважно роззиралась навколо і все міцніше трималась за швабру.

— Собаки.

— Зрозуміло. Зараз полегшає. — Мара дзенькнула вмістом наплічника.

Надійка тільки цикнула. Це не значило, що вона зараз не буде розставляти келихи і потрошку смакувати бульбашки. Просто так мало бути.

Так було заведено з самого початку. Без цього існувати їх трійця просто не могла.

В коридорі Мара об щось зашпорталась і витягнула на світло квіти. З одним нюансом.

— Це що вінок траурний? Там навіть стрічка є. “Моїй любій”. — Дівчина відкинула від себе його подалі. — Гидота яка.

— Хтось так жартує. Не хочу людей в під'їзді лякати, завтра вранці винесу.

— До речі в деяких країнах такі вінки навпаки вважаються святковими. — Надійка намагалась всіх заспокоїти, хоча очі були по 5 копійок.

— Так це може іноземець якийсь, а не дурник? Давай розказуй, або ми зараз самі подивимось.

Мара обігнала дівчат і вже розстелила на підлозі квітчасту хустку. Рухом ілюзіоністки розклала перед собою карти.

— В святки саме час. Вся нечисть вилізла нам таємниці розповідати.

— Так і побігли. Хвіст назад.

Дівчата переглянулись між собою і ще щільніше підсунулись до Мари.

— Ну от! — Вона щосили ляснула рукою. — Чорт в тебе на лінії кохання.

Надійка зойкнула.

— Та хіба можна таке казати! Ще раз подивись.

— А що ж тут дивитись, якщо й так все зрозуміло.

Аліна уважно розглядала карту, яку перед нею тримала Мара. Декорації чи деталі її не цікавили, а от гострі зуби.

— Надя, та заспокойся вже. Це фігура мови. Ну який чорт в сучасному світі? Просто якийсь такий чоловік, що під собою землі не відчуває і на свою голову пригоди знаходить.

Всі й так знали, що дівчина то робить для вигляду, а сама вже зацікавлено подивляється до карт. Їй хотілося б звісно, щоб там генерал, або хоча б той гарний однокурсник з яким вони довгий час не бачились.

Залишивши подруг, Аліна пішла виносити квіти не чекаючи ранку.

Чомусь очікувано біля дверей під’їзду виникнув, наче з повітря, знайомий хлопець.

— Подарунками розкидуєшся?

Погляд в нього був дійсно важким, але в ту саму чергу було важко не дивитись. Він засунув руки в кармани штанів і допитливо роздивлявся дівчину.

І тільки зараз вона зрозуміла, що й так не перевдягнулась. Тому він весь в чорному, а вона в штанах з медведиками і пуховику.

— Таке нормальні люди не дарують.

Аліна пройшла мимо, а хлопець побіг слідом.

— А що ж дарують? Ти знаєш скільки емоцій за тими квітами завжди? За тими стрічками? Частенько звісно байдужість і потреба, але й жаль, любов, таємниці. Хтось все життя не міг вимовити, що насправді відчуває і говорить лише біля останньої межі. Поруч з стрічками від дітей стеляться написи від справжнього кохання.

— Не знала, що ти флорист. Думала бійками цікавишся.

— Я цікавлюсь емоціями. — Провів поглядом стрічку, що зникла між сміття. — Підсвічую їх. Твоя головна емоція була нудьга. Хтось був більш агресивним. Пройшли часи, коли можна було підсвітити оргію.

Дівчина лише здвинула плечима і пішла назад до під’їзду.

— Зачекай! Давай хоча б познайомимось. — Хлопець обігнав її і в дивному поклоні представився. — Мене звати Ніколас.

— Дивне почуття гумору в твоєї мами. — Пирхнула Аліна, а потім боязко відсторонилась.

— Так, цікава жіночка. Можливо колись познайомишся.

Біля його ніг розквітла вогняна квітка і вона мала, піднявшись розсипатись мільйоном блискіток, але завалившись змією поспішила до дівчини.

Саме в цей момент Ніколас підхопив дівчину на руки і закрив її своєю спиною від снопу іскр.

— Ніколи не вдавались мені ці штуки. — Він обережно поставив Аліну на землю та оглянув похапцем. — Нормально все?

Відповісти дівчина не встигла, бо до них вже поспішала її сусідка.

— Що то було? Салют? Петарда? Лби, які повиростали, а розуму немає.

— Та ми самі в шоці. Оце вийшли дивимось, а воно щось горить. Ото знаєте, як чайник залишаєш без нагляду, а потім вся вода випаровується, сам чайник нагрівається. І йому то нічого, а отому пластику дешевому гайки відразу. Плавиться, капає. — Ніколас повів носом наче зараз відчував цей запах.

Сусідка теж принюхалась і було видно, що вона починає сумніватись в усіх чайниках в своєму життя.

— Забалакав мене, чорт язикатий.

Жіночка ще раз покосилась на них і пішла обережно звідти.

— Як вона зрозуміла хто ти? Стоп! Мені там хтось під дверима казав, що лише я тебе бачу. Виходить ні. Набрехав.

— Мене всі бачать тільки не затримують погляд. Наче існуюче неіснуюче, а ти затримала. Помітила. Я це дуже ціную. Побачимось завтра.

Вітерець здув його чорним димом в темряву вулиці.

Аліна не могла сама собі пояснити, що сталось. З вікна її квартири махали подруги.

Зараз вона підніметься і вони здивовано запитають, чому вона там стовбичила сама на морозі.

Відкоркують ще одну пляшку шампанського і почнуть ділитись секретами, щоб сміятись до сліз, а потім заснути під самий ранок.

— Може не будеш нас проводжати? Що тут до зупинки йти. — Мара сиділа в коридорі і натягувала чоботи.

— От саме тому і піду. Ми з вами так рідко бачимось. Треба частіше. Та де ті штани?

— Йди так. — Мара нарешті впоралась з “блискавкою”. — Тобі дуже пасує.

— Чому б і ні. — Аліна засміявшись задерла носа і осмикнула довгу червону сукню, яку одягла лише другий раз в житті. Першим — була примірка в магазині.

Надійка лише сонно кліпала очима. Генерала їй не наворожили, а от зайвий келих точно підлили.

Морозне повітря вмить освіжило, як тільки вони вийшли на вулицю.

Поки йшли слухали чергову оповідку Мари. Аліна ж помітила у відображенні, що за ними йде ще одна худорлява постать. Позаду неї нікого не було, а от в шибці вікна привітливо вклонились.

Тепер вона вже почула й легкі кроки.

— Ну що дівчата, треба обов’язково ще зібратись. — Мара все не могла заспокоїтись і оглядалась навколо. — Якось мені неспокійно. Може тепер ми тебе проведемо?

— І будемо так ходити до вечора. Не вигадуй. Все добре. Зателефонуйте, як будете вдома.

Автобус зашурхотів і зникнув за рогом вулиці. Дочекавшись цього умовного сигналу крок вперед зробив Ніколас.

— В цей раз вже за вашими традиціями. — Він простягнув до Аліни букет високих білих троянд, але щось все ж здавалось зайвим.

— Стрічка.

Закотивши очі, Ніколас прибрав її клацанням пальців.

— Непарна кількість. Але якщо тобі цікаво, то це взагалі ні на що не впливає. То ви вже придумали. Йдемо дивитись на місто моїми очима?

В морозному повітрі квіти мали запаморочливий аромат. Аліна обережно їх забрала і взявши під руку Ніколаса пішла за ним.