Як ти й хотіла

— Куди ти, Катрусю? До річки? То гляди, швиденько там. Зимно вже стає на дворі.

Катря кивнула, прилаштовуючи на коромисло кошик з пранням.

— Але біля обійстя баби Килини не йди, — обізвалась знов мати. — Вчора ж бо тільки поховали, не можна ще. Обійди, донечко. Обійди, чуєш?

Катря знехотя ще раз кивнула і взялась прилаштовувати на коромисло другий кошик. Не надто вірила вона цим старим повір’ям, що смерть нібито ще сім днів витає біля дому померлого, і якщо вештатись поряд, то може й тебе заодно прихопити з собою. Але люди вірили. Особливо старші. І не дозволяли молодим не те що ступати на подвір’я недавно померлих, а й навіть ходити дорогою, що пролягає поруч з садибою, де хтось віддав на днях богу душу. Вони ж — себто, старші люди — і підготовкою до поховання завжди займалися самі. «Нам нічого не станеться, — казали вони, — смерть і так знає, що стрінемось з нею небавом. А молодим треба берегтись».

Вірила в те і Катрина мати. І що їй скажеш? А нічого. Краще не сперечатись, краще начебто погодитись, а вчинити по своєму. Бо чого б то оминати найкоротший шлях? Та ще з важкими кошиками на коромислі? Зимно ж уже, матінка сама говорила… А он одна з подружок Катрі, Олеся, кілька років тому навідріз відмовилась полишити домівку, коли її ненька вмерла, і нічого, досі жива та здорова. Заміж навесні збирається.

Сонце починало хилитись потрохи до обрію — восени вечоріє швидко, — і Катерина, вскочивши в важкі високі чоботи, подибуляла звивистою вуличкою вниз, в сторону ріки. Хата баби Килини стояла через дві хати від Катриного обійстя. І хто зна чому, але дійшовши до неї, дівчина спинилась. Кинула погляд на білесенькі чепурні стіни і низеньку стріху нічийної тепер господи. Зітхнула, сум торкнувся серця. Згадалось, як баба Килина, добра та завжди усміхнена, пригощала її в дитинстві малиною і смачнючими пиріжками зі сливами. Більше вже не пригостить. Але що ж вдієш? Таке життя. Дівчина зітхнула ще раз, перехрестилась і продовжила свій шлях.

Перший раз їй здалось, що плечей торкається чийсь погляд ще в селі, ще до того, як лишилась позаду остання хата. Та роззирнувшись, Катря нікого не помітила, тож лиш знизала плечима і пішла далі. Зрештою дійшла до річки. Зняла коромисло, витягла з кошика трохи білизни і пішла до води. Та ледве встигла вона прополоскати першу сорочку, як відчуття чужого погляду знову пронизало свідомість. Дівчина рвучко випросталась і озирнулась. І оторопіла: кроків за тридцять стояв незнайомий юнак. Статний, чорноволосий і одягнутий в чорне з голови до п’ят. Він так спокійно і безсоромно витріщався на неї, що дівчині аж ніяково стало. Та за мить ніяковість змінилась гнівом: що він собі думає? Хіба можна отак?

— Чого дивишся? — з викликом гукнула Катря. — Ніколи не бачив, як білизну полощуть?

Юнак всміхнувся.

— Чому ж, бачив, — мовив він, і ступив на кілька кроків ближче до дівчини. А спинившись, спіймав її погляд і стиха додав: — А такої краси — ні.

Щоки дівчини спалахнули вогнем. То он воно що? Залицятися надумав? Імені ще навіть не відає, а клинки підбиває? Диви який! А це ж якщо хтось з села підгледить-підслухає, що тут за розмови, то ой леле, що буде… Про це залицяльник і не подумав, мабуть. Звісно, йому що? Позалицяється та й піде собі…

І старанно намагаючись не звертати увагу на те, що в глибині душі їй все-таки були приємні його слова, Катря насупилась і гостро зиркнула на парубка.

— А ти хто такий? Звідки тут взявся? Справи якісь маєш у нашому селі? Чи, може, заблукав?

Він знов всміхнувся. М’яко, щиро. Здається, грубий тон дівчини його зовсім не зачепив.

— Не заблукав. Мав одну справу.

— І що, зробив свою справу?

— Та зробив…

— Ну так і йди собі куди йшов, — відрізала Катерина. — Бувай здоровий.

І відвернулась. Та на душі було якось недобре. Неправильно, мабуть, вона чинила. Нічого ж поганого він не зробив, щоб бути аж такою грубою.

— Що ж… — долинув ззаду розгублений голос хлопця. — Добре, я піду. Якщо образив чимось — не знаю чим чи як — пробач…

Коли вона знов глянула до нього, вигляд він мав такий розгублений і засмучений, що серце Катрине стислось від жалю. А потім, коли мовив «Прощай» і зробив крок в протилежний від неї бік, забилось раптом так сильно і швидко, що аж в голові запаморочилось. І перш ніж Катря встигла зрозуміти чому, з уст злетіло тихе:

— Чекай…

Він зупинився в мить. Обернувся. Погляди їхні знов зустрілися. Катря не знала, що має казати, якщо він запитає, чому вона спинила його. Та він не запитав. Він рушив просто до неї і спинився аж коли між ними лишилось півкроку. Застиг, дивлячись на дівчину зверху вниз, вдивляючись в обличчя її так пильно, ніби хотів роздивитись і запам’ятати кожну найкрихітнішу рису. А в Катрі в голові крутилось лише одне запитання: хіба бувають в людей аж такі чорні очі? Як вуглики. І така бліда шкіра, наче сонця ніколи не бачила… Та все це його не псувало. Аніскілечки. Він був вродливим. Незвичайним. Але вродливим.

Катря зовсім не хотіла, щоб хлопець йшов. Все її єство було проти. Ось чому вона спинила його: не хотіла, щоб він виявився лиш короткою, випадковою миттю її життя. Він з першої ж миті їй сподобався. Та хіба можна було так одразу в цьому зізнатись? Хай навіть самій собі.

— Як звуть тебе? — озвався нарешті.

— Катерина. Катря.

— Катря… — повторив юнак, і рука його потягнулась до її обличчя. Прохолодні кінчики пальців ніжно, ледь чутно доторкнулась вилиці… І тут Катря наче прокинулась. Здригнулась, відступила на крок і скосила погляд в бік села.

— Ти що?.. — прошепотіла налякано. — Не дай боже побачить хтось… Плескатимуть язиками.

Хлопець опустив руку і теж відступив на крок.

— Скажи, коли і куди прийти. І я прийду до тебе.

Катря здивовано витріщилась на хлопця. Це запрошення на побачення?

— Якщо ти, звісно, хочеш, щоб я прийшов, — додав він, розцінивши, мабуть, по-своєму її погляд.

Вона хотіла. Не знала, правильно це, чи ні, але хотіла. І опиратися цьому хотінню бажання зовсім не мала...

— Як сонце опуститься до верхівок дерев над лісом, будь біля он того дерева, — і дівчина вказала на величезний самотній дуб, що височів на половині шляху від села до лісу.

Він прослідкував поглядом за її рухом і кивнув.

— Буду.

— А як же звати тебе? — запитала Катря, згадавши раптом, що так і не дізналась його імені.

На хвильку він завмер, ніби й не очікував такого запитання. А потім мовив:

— Гнатом. Клич мене Гнатом.

І швидко рушив геть.

***

Повернувшись додому, Катря розвісила прання, швиденько допомогла матері з вечерею, а потім, набравшись хоробрості, заявила:

— Я піду трохи погуляю, мамо.

Мати пильно глянула на доньку.

— З подругами, — поквапилась уточнити Катря.

— Ну гаразд. Але щоб не довго. Як стемніє, щоб була вже вдома.

— Не довго, обіцяю.

Вона вбралась у найкращий одяг, який у неї був: новенька вишита сорочка, темно-смарагдова тепла спідничина, кожушок новенький і червоні чобітки. В косу вплела червону стрічку. Мати з підозрою позирала на те все, але нічого не говорила. Здогадувалась, мабуть, що в сімнадцять гуляють все ж не лише з подружками. Та й чому ж би зрештою ні? Он Олеся виходить заміж скоро, Христя теж нібито знайшла нарешті своє кохання. Катрю також увагою не обділяли, та їй все якось ті залицяльники були не такі. Той нудний, той зарозумілий, той слиною плюється, коли сміється, у того вуха в боки занадто стирчать… А от там, біля річки, спіткала нарешті того, хто, здається, здатен вкрасти її серце.

Коли Катря прийшла до дуба, Гнат вже чекав на неї. Привітались і… змовкли. Повисла незручна тиша. Катря вже навіть почала ніяковіти, не знаючи, про що б то завести мову, та й Гнат теж якось непевно позирав на неї і не знаходив потрібних слів. Схоже, не був він майстром побачень. Та хіба то не на краще?

— Прогуляємось? — озвався нарешті хлопець. — Чи тут посидимо?

Катря знизала плечима і непевно всміхнулась.

— Гаразд, посидимо тут, — вирішив Гнат, стягнув свій чорний кожух, лишившись в одній сорочці, та постелив під дубом. Всівся, а Катря здивовано вибалушила очі:

— Замерзнеш же, Гнате!

Він заперечно кивнув головою і жестом запросив сідати поруч. Катря, притримуючи спідницю, опустилась на м’яку вовняну поверхню і ще раз зиркнула на хлопця. Невже справді не холодно? Чи так бажає справити враження?

— То звідки ти, Гнате? — запитала, вмостившись і спершись спиною на шерехату кору віковічного дуба.

— Здалеку, — відповів хлопець. — Дуже здалеку.

Катря і так здогадувалась про це. Надто несхожий був він на місцевий люд.

— А саме? Де твоя домівка?

Гнат ненадовго замислився, перш ніж відповісти.

— Навіть не знаю, що сказати… Весь світ моя домівка. І водночас… немає такого місця, яке я б міг назвати домівкою.

І знов довелось Катрі щиро дивуватись. Хто ж він? Як по вбранню судити, то був куди більш схожий на молодого панича, ніж на вічного мандрівника без власної домівки.

— То ти… весь час мандруєш?

— Мандрую, — погодився Гнат.

— А на життя чим заробляєш?

Це було чергове запитання, що примусило його замислитись.

— Я… — змовк, поглянув на Катрю, що зацікавлено заглядаючи в обличчя, чекала відповіді, і продовжив: — Я завжди відчуваю, де на мене чекає робота. І завжди йду туди.

Катря ще трохи почекала, та, схоже, це була вся відповідь.

— Дивно ти говориш… — осміхнулась дівчина. — І сам дивний.

В чорних очах хлопця, що були зараз так близько, промайнула стурбованість, і Катря швиденько додала:

— Але, знаєш… мені це, здається, подобається…

Стурбованість зникла з його погляду, а замість неї там зблиснуло щось таке, від чого вздовж хребта побігли мурашки…

А наступної миті Гнат її поцілував.

***

Наступного вечора Катря знов зустрілась з Гнатом. Потім знов. І знов. І з кожним днем їй все тяжче було дочекатись вечора, дочекатись зустрічі з коханим. Їй хотілося бути з ним весь час. Кожної миті. Завжди. Вкрав він таки її серденько. Вкрав так легко, що годі було й уявити, що таке трапляється. Але, схоже, взамін віддав своє. Про це ясно говорив його погляд, що осявався радістю кожного разу, щойно Катря з’являлася поруч.

Вони просто сиділи на його чудесному, тепленькому кожусі і говорили. Тільки тепер Катря тулилась не до дуба, а до коханого. А його рука міцно притискала її до себе. І так добре було, як, мабуть, ніколи раніше в житті.

Гнат розповідав їй про світ. Великий світ, про який Катря лише чула (та й то небагато), а Гнат бачив на власні очі. Чудовий світ, з його великими містами, сповненими людей, величних будівель, базарів, де, як сказав, сміючись, Гнат, можна купити, мабуть, все на світі, окрім хіба що безсмертя.

Ще Гнат розповідав їй про зорі. Перші встигали з’явитись на небі ще до того, як світ проковтували густі вечірні сутінки, до того, як їм треба було прощатись, тож він, показуючи пальцем, то на одну, то на іншу, говорив, як вона називається, як зветься сузір’я, в якому вона знаходиться.

— Дивись, то Арктур з сузір’я Волопаса. А там Альтаїр — або Пастух — з сузір’я Орла.

Катря й дивилась. Зачарована і красою неба, і обізнаністю Гната. «Хто він?» запитувала вона себе подумки знов і знов, та відповіді не знаходила. А сам він завжди відповідав так ухильно, що вона вже й перестала запитувати. Та знала Катря одне: їй добре з ним. З ним вона щаслива. А він, здавалось, був щасливим з нею.

Та четвертого вечора щось змінилось. Гнат здавався пригніченим, але коли Катря намагалась довідатись, що сталось, він лиш заперечно хитав головою. Все добре, мовляв, не хвилюйся. І ніжно цілував її в уста. Та в очах все одно виднівся смуток.

А на п’яту їхню зустріч він прийшов такий похмурий, аж сірий. Як дощова хмара.

— Що з тобою? — налякано прошепотіла Катря.

На цей раз віднікуватись він уже не став.

— Сьогодні наша остання зустріч, — мовив Гнат і глибоко зітхнув. — Більше не зможу прийти.

Серце Катрине похололо.

— Як?

— Занадто далеко буду.

— Отже, їдеш знову в мандри… — прошепотіла вона. — І невже ж не повернешся? Невже назавжди?

— Колись, напевно, повернусь. — Він все відводив очі. — Але хто зна, коли то буде…

Катря швидко закліпала очима, проганяючи сльози. Чому? Чому йому так доконче треба їхати? Невже не може лишитись? Заради неї. Заради них.

— Лишись, Гнате. Я ж… Я ж…

«Я ж не зможу без тебе» хотіла сказати вона, та слова застрягали в горлі, а голос все менше корився, все більше тремтів. Зрештою Гнат таки поглянув їй в очі.

— Якби ж я тільки міг… — з болем промовив він. — Понад усе хочу, щоб ти була поруч. Та лишитись не можу.

— То забери мене з собою, — випалила Катря.

Гнат застиг, замислився.

— Ти певна, що хочеш цього?

Вона дуже хотіла.

— Так!

Він ще трохи повагався, а потім зрештою вперше за вечір всміхнувся.

— Гаразд. За три дні я прийду за тобою.

— За три дні? Хіба ти не будеш тоді вже занадто далеко?

— За тобою — повернусь.

— А чому не сьогодні? — все сипала запитаннями Катря.

— Тому що сьогодні — ти не готова.

Вона хотіла ще щось запитати, чи заперечити, але Гнат злегка хитнув головою, мовляв досить. І Катря чомусь послухалась. Він обійняв її, ніжно торкнувся устами чола, потім скроні, вилиці, щоки… А рука його тим часом гладила її волосся. І так гарно було, так затишно, така млість охопила її, що вона закрила очі і просто дозволила всім думкам, всім турботам полинути геть…

***

Прокинулась Катря вже глибокою ніччю. Темно було, хоч око виколи, і холод пробирав до кісток. І як тільки вона могла спати на такій холоднечі? Де вона взагалі? Підвелась, вгледіла темну тінь поруч, простягнула руку — холодний стовбур…

І тут Катря збагнула, де знаходиться. Згадала, як засинала на плечі Гната. Тільки де ж він? Що взагалі сталось? Невже лишив її сплячою? Невже просто втік?

Не міг. Не зробив би він так.

Чи все ж міг?

Катря, притримуючись за стовбур, підвелась на задерев’янілих від холоду ногах і, незрозуміло на що сподіваючись, роззирнулась навколо. Навіть гукнула тихо: «Гнате…». Нема. Відчула, як грудка стисла горло, але спробувала проковтнути. Не ридатиме. Ні. Хоч як болить. Хай іде собі.

І вона теж піде. Додому. Лиш би мати спала, повторювала собі Катря, лиш би спала. Бо інакше… страшно уявити, що буде інакше.

Весь шлях додому Катря намагалась зрозуміти, чому Гнат втік? Чому залишив її сплячою на холодній землі? І кожуха забрав. Витяг з під неї, не розбудивши, і пішов собі… Що ж заважало попрощатись і вже потім зникнути з її життя, якщо так того бажав?

Відповідей не було. Був лиш біль. Та холод, що, здавалось, наповнив усе її тіло. І всю душу. Що було гірше вона зараз напевно сказати б не змогла. Та й чи є різниця?

Мати спала. Хоч щось радісне, подумала змучена Катря, роздягнулась, і пірнула в постіль. Та заснути вдалось лиш під ранок. Думки, біль, запитання, знов біль — в голові, в грудях, в ногах. І в душі. Все ж таки там, в душі, він був найсильніший.

Зранку Катря насилу розліпила повіки, і голову відразу пронизало гострим наче ніж болем. Вона застогнала і закрила очі. В грудях запекло. Кашлянула раз чи два, знов застогнала. Почулись кроки. Потім чола торкнулась чиясь тепла долоня. Матінка. Катря знов розплющила очі, поглянула на найріднішу людину. Та здавалась наляканою.

— Ой, доню… гориш вогнем. Не вставай, я зараз збігаю за Горпиною, нехай гляне на тебе.

Катря кивнула. Горпина — то була місцева цілителька. І зараз, без сумніву, котрась з її чудодійних настійок зовсім би не завадила.

Та Горпина прийшла, потопталась біля Катрі, позаглядала в рота, в носа, помацала лоба, потилицю, поясницю, скрушно похитала головою, і нічого не сказавши дівчині, відвела вбік її матір. Невже все так погано, запитувала себе подумки Катря, намагаючись розчути хоч слово з тихої розмови. Та так нічого і не почула.

Горпина пішла, лишивши настій від жару та болю і звелівши прийти до неї знов, якщо не стане краще за кілька днів.

На вечір кашель став сильнішим. Зате лихоманка трохи спала, завдяки, мабуть, Горпининим лікам. Мати сиділа поруч, майже не відходячи, і ніжно гладила доньку по голові. А Катря згадувала, як минулого вечора так само її голубив Гнат. А потім просто щезнув. Вона все намагалась зрозуміти, все запитувала себе: чому? Навіщо?

На ранок знов стало гірше. Кашель рвав груди, а тіло знову палало жаром. Катря лежала, а матінка все прибігала, кидаючи справи, все питала, чи не стає хоч трішечки краще. І Катря, щоб не засмучувати, шепотіла:

— Ну… здається, трішечки стає.

Та це була неправда. І вони обидві це знали. Ближче до вечора мати сіла поруч доньки на постіль і, повагавшись трохи, запитала:

— Доню, ти ж не ходила біля обійстя баби Килини в ті дні, правда?

І Катря оторопіла. Ходила ж… Але… Що з того? Не могла вона захворіти так тяжко тільки через це.

Чи могла?

— Доню?

— Ні, — збрехала Катря. Щоб не засмучувати.

— Добре, — з полегшенням видихнула мати. — Добре…

І вийшла знов з кімнати: справи не могли чекати вічність.

А Катря з жахом запитувала себе, що як і справді вона сама прикликала лихо на свою голову, не послухавшись матінки? Та одразу сама собі заперечувала: ні, вона просто замерзла до півсмерті, заснувши під тим дубом. І якщо був хтось винен у її біді, то тільки Гнат. Тільки він…

В голові пульсував біль, до горла підступала нудота, кожен подих давався з усе більшим трудом, та варто було згадати те ім’я, як в уяві відразу живо постав образ Гната, його усмішка, і серце — її зболене серце — на мить завмирало. Те божевільне почуття, якому вона так необачно дозволила прорости у своєму серці, все ще жило. Вона любила його. Любила того зрадника з чорнючими очима, який просто посміявся над нею і помандрував собі світом далі.

— Чому? — шепотіла вона вже, мабуть, всоте в пустоту. — Чому?..

На третій день Катрі стало ще гірше. Навіть голову відірвати від подушки було несила. Навіть повіки розліпити здавалось випробовуванням. Ні їсти, ні пити не хотілось. І відповідати на материні запитання вже теж було надто складно. Тож, коли та підходила до ліжка і запитувала чи сьорбне доня трішечки бульйону чи хоча б води, Катря лиш ледь помітно заперечно хитала головою. Вона зараз хотіла лише одного: поринути знов у сон, хай неспокійний і нетривкий, та все ж рятівний. Там не було так боляче. Там було трішечки легше.

На вечір мати не витримала:

— Йду я, донечко, до Горпини. Хай ще щось дає, бо як же це? Не має так бути…

Катря ледь кивнула, не відкриваючи очей.

Кроки. Віддаляються. Скрипнули двері. Ще раз. Пішла мати. Тепер Катря лишилась одна. Зовсім одна. Від цієї думки стало незатишно.

Вона прислухалась, чекала, коли двері скрипнуть знов, коли матінка повернеться. Та час йшов, а її все не було і не було. І хто зна, скільки часу минуло — хвилина чи півдня. Часу Катря лік втратила.

А потім вона раптом відчула, що вже не одна. Що хтось є поруч. Чийсь погляд лоскотав обличчя, чиєсь нечутне дихання намагалось розігнати запаморочливу тишу, що повнила кімнату. І Катря примусила себе розплющити очі.

В вечірньому напівмороці, що огортав кімнату, Катря і справді побачила постать. Високу темну постать, що нерухомо стола біля її ліжка. З грудей її вирвався слабкий хрип, що мав стати криком жаху, та перетворився тільки на виснажливий приступ кашлю… А коли вона нарешті подолала його, постать озвалась знайомим голосом:

— Це я, Катрю. Не бійся.

Катря заклякла. Підвела недовірливо погляд.

— Гнат?.. — прохрипіла вона і знов закашлялась.

— Так. Я прийшов за тобою.

Катря не вірила своїм вухам. Не вірила очам. Звідкіля йому тут взятись? Він не знає, де її домівка. Та навіть якщо якось дізнався, якщо справді прийшов, то… хіба ж він не бачить, що з нею коїться? Невже не бачить, що їй навіть з ліжка підвестись не сила?

Чи, може, це сон?

— Гнате… Я… Я не…

Не договорила. Знов зайшлась кашлем.

— Тс… — Гнат приклав палець до уст. — Нічого не кажи. Не треба.

І схилився над нею. Простягнув руку, торкнувся долонею щоки. Долоня та здавалась холодною, як лід.

— Я прийшов за тобою. — шепотів Гнат. — Як і обіцяв. Як ти й хотіла. Тепер ти будеш моя назавжди. Навіки…

Катря зачаровано дивилась на нього, тонула в чорних очах, що знов були так близько, куталась в рідний голос, який, думала, вже ніколи не почує. І з подивом усвідомлювала, що лихоманка відступає. Здавалось, це його крижаний дотик забирає той жар.

Хто ж він? Може, янгол?

Катря прикипіла поглядом до Гнатового обличчя, і сил їй вистачило лише перепитати:

— Справді… навіки?..

— Справді, — запевнив він, схилився ще нижче, і його холодні уста торкнулись її чола.

І біль — нестерпний біль, що так виснажував Катрю всі ці дні, — зник. В одну єдину мить.

А потім зникло все…

***

Горпина бігла як могла, слідом за Одаркою. В торбині тихо постукували одна об одну пляшечки з зіллями — вона майже всі, які мала, згребла, коли Одарка прибігла, репетуючи, що доньці зовсім погано, що, не приведи боже, може й до ранку не дожити.

Нарешті Одарчине обійстя. Двір, дім, і ось вже кімната. Кинулась Горпина до Катрі. І обімліла.

Не встигли. Спізнились. Вже відійшла.