Світло

– Ей, сматрі, что ета там свєтіцца? – Окупант1 крутив бінокль, ніби сподіваючись, що від безладних смиканих рухів картинка стане чіткішою сама собою. – В далінє, відішь? – Він звертався до окупанта2, який, схилившись над телефоном, гортав скріншоти сторінки ВК-групи «Обмен женами Педофильска-на-Волге». Втім, дружини в нього вже не було, але окупант1 побоювався запитати, що між ними сталося. Попередній такий допитливий околів у канаві з пробитою головою, і ніхто досі не знає, як він там опинився. – Сєрая зона. Віжу свєт.

– Где дєрєвня била? – Окупант2 навіть не глянув у той бік, лиш зверхньо відмахнувся, підкреслюючи свій статус бувалого вояки, якому начхати і на живих, і на мертвих. – Нічево. Чему свєтицца? – Він сильно стукав по екрану, намагаючись збільшити зображення, що його зацікавило, але сенсор не реагував на холодні пальці. – Сдесь же всьо с земльой сравнялі, артой перєпахалі, криса вижіть бі не смагла. Хатя дєрєвня била багатая, ета точна. Лучше б вручную зачістілі, а то столька бітавой технікі прапала… Нерви не видерживают, как вспамінаю.

– Значит, вернулся кто-та, – ніяк не міг заспокоїтись окупант1. – Гаварю же, светицца! – Його трясло чи то від морозу, чи від нервів, бінокль брязкав об «блискавку» куртки як навіжений. – І ярко! Как будта окна!

– Кто вернулся? Куда? Какие окна? Местних всех накрило ещьо в марте двадцать втарова. – Окупант2 плюнув собі під ноги, але крижаний вітер кинув вонючу слину на телефон, прямо на яскраву пляму триколора з логотипа ВК. – Павезло, я тагда айфончік залутал с какой-та дохлай тьолки, сваей атвез, а ана, сука, стіралку хатела, аказивєцца. Ат дамов тоже ничево не асталась, кроме гнилой развалюхи на краю. Разве что ельфи абнаглелі і падбираюцца впрітик.

– Темнеет, слишішь?! – наполягав окупант1, розмахуючи біноклем як указкою. – А там светицца! Окна! Електричества нет, значит, генератор. Ей! Видішь? Ти куда? Сматрі! І слушай!

– Вижу. – Окупант2 вже сховав телефон і пильно вдивлявся в сутінки. На відміну від окупанта1, він тримався впевнено, навіть самовдоволено, і взагалі не показував хвилювання. – Окна той крайнєй развалюхі. Свет. Генєратар. Точна не ельфи, те б так не палілісь. Наверное, какой-та дебіл приехал, чтоби паскарее вассаедініцца с радной землей. Ну, пайдем.

– Куда? – не зрозумів окупант1. – Туда? – Його почало хитати як п’яного, і навіть глибокі заспокійливі вдихи не допомагали повернути стійкість тіла. – Нет там никаво живова, с той старани всьо замінірована, никто б не праєхал. Ето что-та другое! Ненармальное! Сатанистское!

– Апять серіали сваи імбіцильние сматрел? Сатаністское, гаваришь? Нет никаво с той старани, гаваришь? – Окупант2 вищирився і ляснув напарника по плечу, вказуючи напрямок руху. – А с етой? Ха! Мало их тут, па-твоему, свидомих ждунов незалежной? Да пофиг. У ніх генєратор, у нас патрони. Абменяємся па-честнаму. Вперьод! Еслі павезет, есть неплахой такой шанс разжицца дармовой тачкой на додачу!

***

– Двоих нет. Оформлять как дезертиров? Или как пропавших без вести?

– Мля, ету посадку будто проклял кто. Звони в штаб, как скажут, так и оформим.

– Может, подождать?..

– Первий раз, что ли? Не вернутся, сам прекрасно знаешь, и искать их никто не пойдет, свежего мяса хватает. Звони!

***

Кілька фігур обережно йшли примерзлим ґрунтом, уважно дивлячись під ноги й слідкуючи за периметром. Вони не поспішали, навпаки – немов не могли наважитися на швидкий крок і досягти цілі якомога раніше.

За їхніми спинами помалу піднімалося ледь рожеве сонце, вкутане напівпрозорими хмарами, оповите легким туманом, прикрите високими пагорбами й посіченим частоколом знищених вибухами дерев. Перед ними лежала долина – не те щоб глибока, але припорошені інеєм вирви від снарядів робили її візуально глибшою і вужчою, чорні згарища колись ошатних хатин стирчали з землі як гігантські кістяки безжально вбитої епохи, єдина вціліла споруда здавалася надгробним монументом всьому живому, що будь-коли ступало на цю закривавлену землю.

Час від часу найменша з фігур відставала, зупинялась як вкопана і починала безладно жестикулювати, щось доводячи, але на загальний рух це майже не впливало, тому що для інших аргументи невдоволеного не мали значення, а сам він був надто слабкодухий, щоб кинути все й повернути назад. А, може, його теж вабило щось у руїнах… Нице сподівання натрапити на скарб? Кровожерливе бажання зблизька побачити, що означає «стертий з лиця землі»? Збочена потреба вкотре помилуватися злочинами свого народу й підняти собі бойовий дух?

Екран не міг передати думки чи наміри. Він лише показував ворога, що нахабно бродив чужою землею і був непоганою ціллю для скиду «ВОГа». Залишалося впевнитись, що та група не уникне відплати. Хай хоч такої. Оператор був новеньким у цій справі, тільки-но з навчання, палко бажав мати змогу знищувати окупантів пачками, але з конкретно цього біосміття буде достатньо скиду.

– Чекай! – На плече лягла важка рука, привертаючи увагу й заважаючи докінчити заплановане. – Цих не треба. Там іншу групу помітили, давай краще туди.

– В сенсі?! Як це – не треба?!

– Не кричи.

Оператор опустив очі. Він досі не міг впоратися з нервами, особливо коли справа доходила до виконання наказів, яких він не розумів. Втім, виконувати доводилось, дискусії залишилися у цивільному житті. Але керувати голосом і мімікою було складно, емоції рвалися назовні хоча б у такий спосіб. З іншого боку, руки не трусяться, тиск не скаче, в голові не паморочиться від гніву, і то прекрасно! Від того, що хтось раптом огризнеться, біди не станеться. Принаймні в це хотілося вірити.

– Чому тих не треба? – спокійніше перепитав оператор. – Вони якісь особливі? Не встигли вбити достатньо? – не втримався від недоречної шпильки. – В крові не по саму маківку, а лиш по шию?!

Він знову почав закипати, і це було погано, тому що нераціонально. Обурення не допоможе добитися свого. Не з цими людьми, що вже не раз дивилися в очі смерті й не реагували на словесні істерики.

– Тих уже, вважай, нема.

– Я бачу їх прямо зараз! Вони ходять по сплюндрованих могилах як по дорозі! Он той, крайній, чоботи оббиває об надгробок!

– Справді бачиш?

Оператор розгублено кліпнув. Звісно, він це бачив. Ось тут, на екрані, одна фігура, друга, тре… одна, дру…

– Що це? Збій? Звідки це мерехтіння? Чорт! Я втрачаю дрон?! Чому ви зразу не сказали, що там працює РЕБ?!

– Заспокойся.

– Заспокоїтися?! На цей дрон скидалися всім селом, а ви не могли попередити?!

– Тихіше, все нормально.

– Нормально? Де це воно нормально?!

– В тебе.

Оператор здогадався глянути на екран. Все дійсно повернулося до норми. Картинка, параметри, управління… Наче й не мерехтіло нічого. Ось тільки…

– Де вони? Куди поділися? Чому я їх не бачу? Вони б не встигли нікуди сховатися, там же все як на долоні!

– Забудь, їх уже нема. Зовсім нема. Земля трошки очистилася, хе-хе. Давай до тих, що самостійно не випиляються, допоможеш їм стати «хорошими». Тільки тепер уважно, більше так не пощастить.

– Про що це ви?! – Оператор запідозрив, що йому намагаються нав’язати якийсь місцевий забобон. – Що за дурня?! Там заміновано? Але ж… Але… Рештки ж лишилися б! Може, там карст? Але… Ми б побачили новий провал, хіба ні?..

– Тсс… Звикай, малий, в житті всяке буває. – Широка долоня заспокійливо ляснула його по спині, в руці опинився розгорнутий шоколадний батончик. – Підгодуй мозок цукром і вперед. Але цю долину запам’ятай. Якщо гниль повзе туди, не чіпай, навіть коли руки чешуться. Прибережи скид для іншої нечисті, а тут… Як би це тобі пояснити… На тому клаптику землі русня перестає існувати. Вона там наче зайва. Не вписується в простір і час. Це непросто збагнути, але побудеш трохи з нами, то й сам побачиш.

Оператор скептично хмикнув, проте змовчав. Так, він з усім розбереться. Згодом. А поки час робити смерть ворогам.

***

– Там щось світиться!

– Давно світиться.

– Але це ж не наші?..

– Наші.

– Чому тоді нас ніхто не попередив? Хтось же врешті-решт не розбереться і скоригує туди вогонь!

– Ні.

– Ні?.. Чому це ні? Нам ясновидців у штат зачислили, чи як?

– Та годі стрибати, всі давно все знають, тільки болотний гній нічому не учиться, бо старий закінчується швидше, ніж встигає передати досвід новому.

– Прихід!

– Ну так, в ту долину досі часом прилітає.

– Це ж було влучання?!

– Схоже на те.

– Де наші?..

– А де ж іще?

– Потрібна евакуація!

– Давно вже не потрібна. На жаль.

– Що за маячня?! Здурів?! Там наші, сам же тільки що сказав! Наші! Чекай. Глянь. Туди глянь! Там знову світиться!

– Так, світиться. Давно вже світиться, кажу ж тобі, чим ти слухаєш? Наш біль, наш дух, наша надія… Вибирай, що для тебе ближче. Там весь час світиться, і світитиметься, доки пам’ятаємо, а нас не стане, то пам’ятатиме земля. Те світло не згасне ніколи. Воно наше, розумієш? Наше.

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Будь ласка, донатьте ЗСУ і волонтерам.

І, будь ласка, завжди пам'ятайте про те, що #RussiaIsATerroristState