Стіна

Вечірній легіт прослизнув до кімнати крізь відчинену кватирку і крадькома пестив білу павутинку фіранки.

На підвіконні сиділа пухнаста киця черепахового забарвлення, її очі (одне синє, друге зелене), палали ненавистю, яку вона спрямовувала на дівчину в кімнаті, киця незмигно дивилася на неї; губи дівчини тремтіли, так що важко було б зрозуміти, чи то вона стримує посмішку, чи намагається не заплакати.

— Дивна ти людина, Габріелю, — вона говорила іспанською, ретельно підбираючи слова.

— Чому? — чоловік вмостився, підібгавши під себе ноги, навпроти неї на пухнастому рожевому килимі, він недбало перебирав струни електрогітари, що лежала у нього на колінах – запитав не відриваючи погляду від струн.

— Чому? — повторив він, не дивлячись на дівчину.

— Я вперше зустрічаюся з хлопцем, який показує своїй теперішній фотки колишніх,— підібравши в голові потрібні слова, відповіла Іра.

— Можливо причина в тому, що я дорослий чоловік і поводжуся, як дорослий. Так, у мене є минуле. І всі ці жінки в ньому. Я не хочу нічого приховувати від тебе,— він ніжно погладжував струни довгими, тонкими пальцями.

— Ти моє теперішнє. Розумієш? – притиснув пучкою великого пальця струну, змушуючи її вібрувати, ковзнув вказівним і середнім пальцями по струнах, тоді накрив тремтливі їх долонею і гітара тихенько застогнала в його руках. Жили на його руці напружилися на м'язах, що випиналися з-під підсмикнутих по лікті рукавів кофтини,– Це проблема для тебе?

На якусь мить в кімнаті стало тихо, навіть гомін вулиці, неначе завис у повітрі.

— Ні,– нарешті сказала вона,– Просто якось це дивно. Скільки їх? Десь двадцять?

— Двадцять дві.

— Ого!

Він звів плечима, закотивши очі під лоба:

— Вони нічого не означають для мене, просто минуле, іноді трохи ностальгії.

Дівчина ще раз прогорнула фотографії жінок і дівчат в смартфоні: білявки і брюнетки, руденькі, з карими і блакитними, сірими очима, всіх їх об'єднувало хіба що те, що вони мали світлу, аж бліду шкіру, як і вона. Ірина хотіла запитати про це, та вирішила, облишити цю паскудну тему, щоб не псувати вечір. Вони з Габріелем зустрічалися майже рік, кілька разів сварилися за цей час, але завжди мирилися і кожного разу все складалося так, що винною залишалася вона. Та попри це її вабило до нього. Їй подобалася його уважність, ґречність, і не лише це, її реально надило до нього, він їй снився і вона ним марила.

— Я просто не хочу бути частиною твоєї колекції,— сказала вона, поклавши телефон поруч себе.

— Не говори так. У всіх є минуле. Ти важлива для мене. Я дорослішаю з тобою. Знаю – дивно говорити таке в моєму віці.

— Так, напевно мені важко сприймати тебе як старшого чоловіка ,– Іра взяла м'яку іграшку, з купи іграшок навалених на софі.

— Так, мені сорок шість,— сказав з легким сумом.

– І я люблю м'які іграшки,– він кумедно скривився, показавши дівчині язика.

— Я знаю,– вона пестила зайчика пальцями,— але іноді здається, що ти зовсім хлоп'як.

Габріель самовдоволено посміхнувся, ледь помітні промінчики зморшок прорізалися з кутиків його очей.

— Пам'ятаєш, як ми познайомилися?

— Угу. Звичайно.

— Ти сидів на гойдалці в такій яскравій жовтій пайті з капюшоном на голові і в синіх джинсах.

— Я пам'ятаю,— він розсміявся,— Ти подумала, що підліток чіпляється до тебе.

— Так! Справді, подумала, що то хлопчина років чотирнадцяти.

— Я покликав тебе і запропонував покататися, а ти сказала...

— Я сказала: «Дитино, грайся з однолітками», а ти сказав...

— Я сказав: «Я не дитина...»

— Тааак.

Вони розсміялися в унісон.

— Спорт і ніяких шкідливих звичок –все просто.

Артуро працював у тютюновій компанії і весь його одяг просякнув запах тютюну та він дійсно ніколи не курив і змусив кинути курити її.

— Скоро я поїду з Мексики,– вираз Ірининого обличчя враз спохмурнів.

— Але ж війна в Україні ще не закінчилася?

— Так, але моє місто далеко від лінії фронту і я не можу жити тут вічно. Коли я їхала, росіяни наступали і моя тітка прийняла мене, ми домовлялися, що я поживу у неї кілька місяців, а живу вже більше двох років.

— Я не хочу зараз говорити про це. Давай не будемо псувати момент,– урвав він; тоді відклав убік гітару, взяв до рук келих наповнений вином, поглянувши на неї знизу вгору:

— Вип'ємо за нас,— підняв руку з трунком у її бік.

— А як же ж твої шкідливі звички?— зауважила трохи в'їдливо.

— Сьогодні можна. Сьогодні особливий вечір. І ніч яку я проведу з коханою жінкою.

Ірина ніяковіла від його звабливого, нахабного погляду, але й він аж задихався від нетерплячки і жаги.

Вона взяла зі столика бокал, пригубила:

— Хто це така? Знаєш, коли ти так сидиш, здається ніби вона дивиться на тебе,— мимоволі здригнулася.

— Знаю.

Позаду нього на стіні, пофарбованій в насичено філетовий колір, висів плакат з намальованою на ньому блондинкою. Та позувала на тлі, нагромадженої з великих кам'яних брил, стіни.

Від цього плакату у Ірини аж мороз ішов поза шкірою, здавалося, що ось зараз білявка нахилиться, щоб покуйовдити чуба чоловікові, що сидить у неї в ногах.

— Хто вона?

— Це Марія. Вона вигадка, але я закоханий у неї.

— Ти закоханий у неї? — очі Іри округлилися, а брови поповзли вгору.

— Так.

Він подивився на дівчину пильно: очі в очі, аж раптом його серйозне обличчя знову набуло дитячого виразу і він розсміявся, блиснувши щербатою посмішкою, від якої у Іри аж серце мліло.

— Ти вже якось виріши, до кого будеш мене ревнувати: до моїх колишніх, чи до плаката?– він зробив ковток вина,– Я купив це вже давно, в старому Мехіко на барахолці, там серед яток з сувенірами для туристів, атрибутами до Дня мертвих була палатка для любителів рок-музики і відеоігр: постери, футболки, вініл, диски — всяка всячина. Це просто героїня з відеогри про привидів, колись я любив у неї грати.

— Ну, ти й дурник! — Ірина жартівливо скрикнула і кинула в нього іграшкового зайчика. Габріель відхилився, смикнув руку з бокалом, вино виплюхнулося за береги і розповзлося кривавою плямою по його сірій кофтині, вицяткованій кумедними рожевими в позах камасутри бегемотиками.

— Ну, от! Що ти накоїла? — сказав він з вдаваною образою.

— Вибач! — жалібно скривила личко.

Він допивши залишки вина, стягнув через голову кофтину, оголюючи гарне м'язисте тіло. Відкинув неслухняного чорного чуба з лоба і поманив її до себе рукою:

— Йди до мене, я тебе покараю.

Вона слухняно підійшла, він погладив її литки, поступово піднімаючись вище, поцілував щиколотку, коліна, пучками пальців торкнувся її так, як до того торкався струн гітари, змушуючи стогнати.

Марія дивилася на нього, а Ірина дивилася на Марію.

«Скажу завтра, щоб прибрав це зі стіни»,— подумала вона й заплющила очі, щоб не дивитися.

Габріель підвівся, притиснув її до холодної стіни — до обличчя Марії, вона торкнулася губами її губ. Його руки пахли тютюном з ароматом ванілі й шоколаду. Відкинув її темно русяве волосся зі спини, поцілував шию. Ірина вперлася руками об стіну, намагаючись не торкатися Марії, та він притиснув її так, що губи Марії торкалися пульсуючої вени на її шиї і на мить Ірі здалося, що ось зараз дівчина розтулить вуста і увіп'ється в неї гострими зубами, вона відсахнулася, від тих червоно - кривавих губ, але Габріель знову притиснув її до стіни. Він повільно розстібнув блискавку на її сукні, провів долонями по оголеній спині. Поклав праву руку їй між лопаток, лівою підтягнув до себе. Обличчя Ірини сковзнуло по грудях Марії, ледь прикритих топом і опустилося нижче.

Тепер Габріель дивився в лице Марії, а Марія дивилася на нього.

Ніч темним накривалом опустилася на гарненькі рожеві будиночки, ліхтарі в провулку світили лише біля кількох з них, то ж штучне освітлення ледь розсіювало нічний морок, від чого рожеві стіни нагадували сукроваті рани.

Морок з вулиці заповз у кімнату відкидаючи довгі тіні від предметів, понишпорив по закутках і віднайшовши на столі вазу з трояндою, лизнув її пелюстки, розсунувши їх грубими пальцями занурив глибоко в пахущу серцевину квітки своє єство.

Засинаючи в ліжку, в обіймах одне одного, стомлені і насичені коханці, шепнули, майже одночасно:

— Я люблю тебе...

Дівчина притулилося обличчям до його шиї – вона плакала:

– Я так не хочу їхати від тебе, я тут як в казці, ти наче принц для мене.

— Нікуди ти не поїдеш,— він витер її сльози долонею і міцно пригорнув до себе,— Спи!

Ірина прокинулася посеред ночі. Габріель мирно сопів носом, повернутий до неї спиною. А на вулиці моторошно вищали коаті. Вона навпомацки підійшла до вікна, щоб закрити його. Кішка все ще сиділа на підвіконні. Дівчина випадково торкнулася її, коли відгортала фіранку, кицька зашипіла і зненацька вдарила її пазурами по руці, Іра скрикнула від болю, а кішка злякавшись, шмигнула під ліжко. Іра смокчучи подряпаний палець, повернулася у постіль, вона хотіла поцілувати сплячого коханця, аж раптом до кімнати постукали.

Від несподіванки вона здригнулася, душа стрибнула у п'яти.

Постукали знову, тепер гучніше.

— Габріелю, хтось стукає.

Він не прокидався. Легенько поторсала: жодної реакції. Подумала що, можливо, повернулася його мама, хоча, вона після танців у парку, мала заночувати у родичів.

Світло місяця, що падало крізь вікно, ледь освітлювало кімнату. Ірина роззирнулася в пошуках одягу. Знову постукали, але тепер вона чітко чула, що звук лунає не з-за дверей, а від стіни.

— Та що ж це таке?— прошепотіла збентежено,– Хто там?

У відповідь – постукали наполегливіше.

— Допоможи мені,– ледь чутний голос пролунав з-за стіни.

— Габріелю! Габріель! Хтось стукає. Ти чуєш?

Він не прокидався.

Голос і стукіт подужчали:

— Допоможи! Допоможи!

– Хто там? Що сталося? – майнула думка, що когось переслідують на вулиці.

Але ж кімната на другому поверсі.

Щосили поторсала чоловіка, але він не реагував. Так ніби він і вона в цю мить опинилися у різних вимірах. Занепокоєння переростало в страх.

— Допоможи! — крики і стукіт дужчали, тепер вони лунали не зовні, а в середині кімнати – Допоможи!!! Допоможи!!!!!

Всеохоплюючий жах оволодівав нею.

Бліде обличчя місяця зазирало в кімнату з ночі крізь серпанок фіранки, неначе крізь примару, що стоїть біля вікна.

— Габріелю! — гукнула голосно і сіпнула його за руку.

— Будь ласочка, прокинься! Ти чуєш!! Прокинься!!! Мені страшно!

«Це сон? Я сплю і мені сниться сон»...

Але сон не припинявся.

— Допоможи! Допоможи!!! — волали голоси,– ДОПОМОЖИ!!!

Тепер стукали і кричали одночасно багато людей! Налякані жіночі голоси благали про допомогу.

— Допоможи! — вона доєдналася до їхнього крику.

Габріель прокинувся від звуків тихої музики, ретро: «Цілуй мене багато», співав солодкий тенор. Жіночий силует плавно, неначе в танці, рухався кімнатою. Вона запалила свічки. Відсунула фіранку і, відкривши кватирку, впустила місячне сяйво. Налила вино в келихи. Надпила зі свого і обидва поставила на столику біля ліжка. Він, побачивши її обличчя, щасливо посміхнувся. Тоді розвернувся доліниз. Вона відкинула з нього укривало, помасажувала чоловікові плечі, пройшлася нігтями, як кішечка кігтиками по його спині. Провела язиком вниз, вздовж хребта, поцілувала ямочки Аполлона над ягодицями, притулилася щокою до його сідниць і прошепотіла:

— Мій маленький, солоденький хлопчику, я так сумувала без тебе.

— Я також сумував.

Він розвернувся, схопив її в обійми і міцно притиснув до себе:

— Ти моя! Ти тільки моя!

— Я твоя, я тут для тебе.

Він поцілував її в губи.

— Я так скучив за твоїми губами.

Погладив її біляве волосся, всіяв поцілунками шию і плече.

— Як я люблю твою білосніжну шкіру.

Приліг на подушку, вона поцілувала дві родимки на його грудях, торкнулася їх пальчиком і лягла в його обійми.

— Я так кохаю тебе,— зітхнув Габріель.

— А та жінка?

— Вона мені не потрібна. Я приводжу їх всіх для тебе, ти ж знаєш. Вони потрібні тобі, а не мені.

— Так, інакше я не зможу повертатися до тебе, мій маленький солоденький хлопчику.

— Вона там? — поглянув на стіну і на плакат з намальованою на ньому кам'яницею.

— Так, там. З іншими,— відповіла байдужим тоном.

Поцілувала його в щоку, ніс, легенько торкнулася губами його губів. Погладила холодною долонею його обличчя:

— Ти у мене такий красивий, мій хлопчику,— ніби й не промовляла, а тихенько виспівавала кожне слово в унісон з музикою.

— Завдяки тобі. Ти робиш мене таким: молодим і щасливим.

— Я щаслива робити тебе щасливим,— її спокійний, гіпнотично-безбарвний голос заколисував.

Вперше вона прийшла, коли Габріелеві не виповнилося ще й п'ятнадцяти, наступної ночі після Дня мертвих, через кілька днів потому, як він повісив стікер на стіну. Спочатку приходила щоночі, потім усе рідше, а тепер тільки тоді, коли він приводив дівчат для неї. Коли її подовгу не було, він депресував, ніби вмирав повільно. Та після ночі з нею відроджувався, молодшав і знову відчував себе живим.

— Я так давно кохаю тебе, моя Маріє,— зітхнуши, щасливий він, занурився у заспокійливу напівдрімоту, насолоджуючись її поцілунками.

Кішка застрибнула на ліжко і, муркочучи, вмостилася біля них.

Хмара насунулася на місяць: перед світанком на вулиці стало зовсім темно і тихо. Тільки музика ледь чутно лунала з вікна:

«Цілуй мене.

Цілуй мене багато.

Ніби цієї ночі це

В останній раз...»*

2024р.

* Bésame, bésame mucho

Como si fuera esta la noche

La última vez..

Consuelito Velazquez