Острів

Двері недвозначно тріщали і було ясно, що довго вони не протримаються. Цей тріск, наче гуркіт молота, заглушував усі звуки. Їх там було так багато, що голоси злилися у суцільний гул, і вже неможливо було розібрати окремі слова, які вони промовляли. Суцільний шум - як гарячим днем на морській дискотеці за п’ять хвилин до того, як увімкнуть музику. Коли парочки стоять, обіймаючись, він тримає її за талію… Ларс здригнувся, відганяючи флешбек. Зараз згадувати про той вечір в переддень відпочинку було моторошно.

— Ти ж розумієш, що жити нам лишилося кілька хвилин. Може ти щось поясниш? - дівчина дивилася очима повними сліз. І осуду. І страху. Що він міг їй сказати? Ларс спробував заправити за вухо її біляве пасмо, як зазвичай робив, але вона відсахнулася.

А ще годину тому вони з коханою гуляли парком, він купував їй морозиво, думав, що краще не знайде - можна освідчуватись. Разом уже більше року, тендітна білявка - розумна, ніжна і дико симпатична… З Діаною можна прожити все життя і ні про що ні на мить не пожалкувати. Її біла спортивна сукня сліпуче світилася на сонці - він на мить відвів погляд і побачив у тіні ЇЇ. Мокре чорне волосся, з сукні капає вода… та ні, примарилося! Не може бути.

Ларс відвернувся, а за секунду, коли знову глянув, її вже там не було. Точно примарилося.

Ларс майже заспокоївся, коли за рогом біля кіоску знову побачив її - вона стояла спиною. Здається, з кимось розмовляла. Неначе щойно прийшла з сусіднього пляжного ресторану - з волосся і сукні капає вода… але сукня! Навіщо він тільки погодився приїхати сюди… Хоча так, знижка була величезна… Треба завтра набрати свого психіатра.

Він би так і думав, що примарилося, якби Діана не вказала рукою на натовп віддалік:

— Вони неначе однакові, це якийсь конкурс двійників? Як думаєш?

Зір у Ларса був поганий, але навіть з такої відстані він впізнав цю сукню і чорне волосся. Скільки разів вона снилася йому в кошмарарах. Цілий натовп дівчат у цих однакових вечірніх вбраннях! І коли вони усім натовпом рушили в його бік - Ларс рвонув геть, інстинктивно стискаючи Діанину руку. Біг, не дивлячись куди. Нарешті прийшов до тями біля якогось кафе. Діана - налякана і розтріпана, дивилася на нього так, що було ясно - зараз буде сварка.

— Я… Вибач, я… Давай зайдемо?

Дівчина неохоче погодилася. Вони сіли за столик, офіціантка принесла меню. В цей спекотний день їсти не хотілося, але лимонад з льодом видавався саме тим, що потрібно - Ларс підняв руку, щоб зробити замовлення (бо дівчина відкрила рота щоб сказати усе, що думає). І в цю мить він знову побачив за вікном її. Діана мовчки дивилася на паніку, що проявилася на його обличчі. Ларс вказав рукою на вікно. Там мокра дівчина у вечірній сукні обійняла якогось хлопчину, і за мить поряд стояло вже дві дівчини.

— Ти теж це бачиш? - побілілі тремтячі губи не слухалися і від того питання прозвучало трохи нерозбірливо.

— Що це за..?

— Не знаю! - Ларс підірвався з-за столика і побіг геть з кафе. Щоб вискочити довелося пролетіти за кілька метрів від цієї парочки, і він ясно розгледів модельні туфлі на каблуках, мокрі чорні пасма на плечах і довбані стрази, об які він того вечора так натер руки. Зі страз ручаями стікала вода - ніби дівчина стояла під дощем. Стук каблуків одразу почувся за спиною - наче вони обидві досить швидко ішли слідом. Здається, вони щось сказали, але Ларс уже не почув що. Та голос… Такий знайомий бісів голос!

Він нісся до будинку, Діана не відставала. Замкнутися на всі замки і не висовувати носа на вулицю! Ні, краще зібрати речі і купити квиток на поїзд! Та к бісу поїзд автобуси їздять щогодини - їхати звідси чимнайдалі, і ніколи більше не повертатися! Принаймні, психіатру можна не дзвонити - їм обом явно не примарилося. Інші люди також оберталися на мокрих дівчат на вулиці - він бачив! От тільки усі мокрі дівчата ішли в його бік. Як тільки його помічали - усі повертали до нього!

Двері обнадійливо клацнули замком.

— Що відбувається? Хто це? Запитала Діана.

— Я не… Збирай речі, давай просто поїдемо! Будь ласка!

Діана роздратовано витягла з шафи свій чемодан, а він виглянув у вікно. Під самим вікном побачив її обличчя - чорне волосся, біла шкіра, яскраво червоні губи… в очах чорнота.

— Коханий, де ти? Я кохаю тебе!

Переляканий, Ларс відлетів від вікна. Вона простягла до привідкритої шибки руки:

— Коханий!

Ларс, долаючи страх, зачинив довбану шибку і опустив темну штору, але в двері також постукали. Скоріше, пошкреблися.

— Коханий! - долинуло звідти…

Їх ставало все більше, здається, вони заповнили усю вулицю. Задні двері, підперті шафою, також тріщали. Скло в них давно розлетілося - що він скаже арендодавцю? Чорт, про що він тільки думає зараз!

— Давай виліземо на дах! - осяйнуло Ларса, - Будинки тут на старих вулицях зовсім впритик…

—Ти бачив який там схил?! Стара слизька черепиця… - та, все ж, Діана обернулася до дверей, які моторошно тріщали і в них вже з’явилося кілька проломів, і мовчки побігла до сходів. Він за нею. Пробігаючи повз вікно на сходах, Ларс помітив одиноку постать під ним і здригнувся. Діана підстрибувала, намагаючись дістати до драбини. Ларс рвучким рухом опустив її для дівчини і почув останній смертельний тріск дверей знизу. Тупотіння десятків каблуків… Діана возилася з люком.

—Дай! - крикнув він, перелізаючи через неї по драбині. Впершись як слід, різко відкинув ляду. Дівчина полізла нагору, а він обернувся назад, щоб побачити перші жіночі фігури. Однакове чорне волосся, білошкірі обличчя, порожні очі. Перша вже піднімалася сходами:

—Коханий, де ти? Я кохаю тебе!

Ларс рвонув угору зі швидкістю блискавки. Руки тремтіли, коли він піднімав драбину. Біс їх знає, чи зможуть вони вилізти, аде, напевно, зможуть. Зі стуком закрилася ляда. З гучним скреготом поїхала по підлозі важка скриня. Одним рухом - навряд він би раніше узагалі зміг таку вагу зсунути. Тепер вони у пастці - або вилізуть на дах і переповзуть на сусідній будинок, або… Про або він старався не думати - навіть не уявляв що станеться. Не хотів, боявся уявляти! Вони стануть такими самими, як усі ці люди раніше - її копіями? Що з ними буде? Що вона узагалі від нього хоче - три роки минуло!

Діана з гучним скрипом відкривала старезне вікно. Маленьке чердачне віконечко, через яке тільки вона сама, напевно, і пролізе. Але він дуже не хотів померати, дуже не хотів дізнаватися, що станеться!

Дівчина визирнула вниз на дах і нерішуче застигла. Він приніс старого стільця, щоб з нього було легше перелазити.

— Я… Я не знаю, чи зможу!

— Ти мусиш! Діано, у нас немає виходу! Я…

— Поясни, хто це? Я бачив, як ти дивився на їх обличчя! Ти впізнав її! Чого вони хочуть від тебе?!

— Я… Зараз не час!

— Ти ж бачиш, вони не відстануть. Вони будуть іти за тобою скрізь! Що вони хочуть від тебе?

— Я не знаю! - Ларс зірвався на крик.

— То хто це?

— Це… Це Лана…

— Твоя колишня?! Ти казав, ви розсталися!

— Я…

— Три роки тому! - Діана обурено кричала.

— Я збрехав. Три роки тому вона… Вона загинула.

Діана відсахнулася:

— Ти?!

— Все сталося випадково! Круїзний корабель, і та прогулянка по палубі в шторм… Я думав, це буде круто! Вона любила пригоди! Ми любили пригоди… Міфічний острів-привид, шторм, корабель…

— Острів-привид?

— Немає ніякого острову, це просто легенда! Коли її змило хвилею, я злякався! Розумієш, злякався! Я втік до каюти! Діано, пройшло три роки, розумієш!

— Розумію! Що ти не покликав екіпаж, не сказав нікому, не позвав на допомогу! Ти вбив її!

— В той шторм ніхто б не вижив за бортом! Мені було страшно, розумієш? Я злякався!

— Розумію, - з огидою відскочивши, крикнула Діана. - Я розумію, а вона - ні! Це ти в цьому винен!

— Я…

— Давай, поговори з нею, скажи їй це в очі! - Розлючена дівчина намагалася зсунути скриню, але де там.

— Скажи їй це! Я не хочу теж стати такою! Я не хочу помирати з тобою, - Діана підіпхнула під скриню стару лопату і, навалившись на важіль усією силою, перекинула на бік.

— Давай, скажи їй! - дівчина відкинула ляду і крикнула:

— Лано! Він тут.

І раптом увесь натовп внизу завмер. Усі обличчя, як по команді, повернулися до люка:

— Коханий? Де ти? - хором сказали вони.

У Ларса тремтіли коліна. Він хотів вискочити у віконце і розумів, що не пролізе. К бісу! - вона і справді не відстане! Ці примари будуть переслідувати його вічно!

Здригаючись усим тілом, він підійшов до краю люка і вдивився вниз. З мокрих вечірніх суконь капала вода. Тих самих - сотні копій вечірньої сукні, у якій Лана була тієї ночі… Ці сукні, ці обличчя снилися йому в кошмарах стільки разів! Довга психотерапія, ліки, нові стосунки… На бога!

— Лано… - тихо позвав він.

— Коханий, це ти?

— Це я… Що ти хочеш від мене?! Ти померла три роки тому!

— Ти зник! Я так довго шукала тебе… я боялася, що втратила…

— Я не зникав.

— На кораблі… Ти зник… Тебе змило хвилею! Я так довго пливла за тобою!

Він обернувся до Діани, шукаючи підтримки, але побачив лише осудливий переляканий погляд:

— Вона пливла за тобою… Вона б тебе не кинула!

— Ні, це тебе змило хвилею! - обернувся він. - Ти загинула, Лано! В ту ніч ти загинула!

— Я жива, ти ж бачиш! Я шукала тебе! Я кохаю тебе!

— Ларс злякано відсахнувся

— Скажи, ти кохаєш мене?

— Я… Пройшло три роки! Ти загинула!

— Нічого, коханий, тепер ми будемо разом.Я почекаю. Приходь до мене. Там на острові справжній рай! Я почекаю…

Раптом з усіх внизу різкою хвилею хлинула морська вода і вони впали на підлогу - наче вимкнули. Дошок торкнулися тіла уже геть різних людей - чоловіків, жінок, старих, молодих… Тіла мертвих людей.

— Я ще прийду до тебе, - долинуло звідкись. Але Ларс навряд це чув. Він тяжко гепнувся на підлогу - знепритомнів.

— Жодних доказів проти Вас немає, Ларсе Роване. Я узагалі не розумію, як це сталося - 150 людей, всі потонули, усі тіла навколо одного вашого будинку! Доказів немає, але Ви явно причетні, Ларсе Роване, я доведу це! - поліцейський бризкав слиною і так блискав очима, що був схожий на демона. Ларс втомлено опустився на стілець. Його стільки разів допитували, що усі ці крики злилися в одну безкінечну нудну пісню… А перед очима стояли обличчя. Сотня облич Лани… Вони тепер завжди стояли перед очима… “Я ще прийду до тебе…”. Він більше так не міг!

Діана поїхала. І це на краще - в кожному її погляді, кожному русі він бачив осуд. Може йому тільки здавалося, але знаходитися з дівчиною поруч Ларс більше не міг. Сьогодні майстри закінчили ремонтувати двері. Рахунок власнику Ларс уже сплатив, але його все одно попросили виїхати завтра - кому ж подобається сто п’ятдесят трупів на територі своєї приватної власності? Він з’їде - яка різниця де жити? Тільки б подалі звідси!

Ні, не так! Він зробить інакше! “Я ще прийду до тебе…”.

Катер тихо гудів мотором. Тут в рубці було майже нечутно, як бушують хвилі ззовні. Він збрехав власнику, що попливе завтра, коли брав в аренду човника, бо той ніколи б не здав його перед таким штормом. Він і так вагався, дивлячись на Ларсову підписку про невиїзд - зовсім поряд межа територіальних вод. Але гроші зробили свою справу. Усі Ларсові гроші - він не збирався повертатися.

Мотор загудів сильніше, рушаючи - він майже заглушив страшні удари. Катер кидало, немов маленьку трісочку, але Ларс сподівався протриматися. Пливти всього півтори милі - острів майже на самому краєчку нейтральних вод. Примарний неіснуючий острів…