Відмотай назад

1

— Лоро, почекай, не роби дурниць! Куди ти? Я зараз все поясню! Лоро!

Його голос гучно відлунював за моєю спиною. Але мені було плювати на всі пояснення. Я знала, що Влад — майстер наводити логічні аргументи і виправдовувати себе. Однак мені вже було все одно.

Я гримнула дверима кав’ярні. Розлякала горобців, що кублилися в калюжах, якими був укритий асфальт після травневої зливи. Помітила краєм ока, яке бездонно блакитне сьогодні небо, і що вдалині, за дахами, видніється подвійна веселка.

Я швидко пішла до пішохідного переходу. В серці кипіла лють, кулаки стискалися від гніву, в голові пульсувала одна думка: “Як він міг? Ну як він міг?”

Сльози застилали мені очі, і я не бачила нічого перед собою. Здається, десь там, попереду світлофор спалахнув червоним, а потім майже одночасно я почула голосне вищання гальм і щось сильно вдарило мене в бік та збило з ніг. Мені здалося, що це падіння тривало безкінечно довго. А потім навколо запанувала тиша і темрява….

***

Цей день обіцяв бути чудовим, але однієї миті став жахливим. Я поверталася з салону краси, адже сьогодні, у мій день народження, на мене чекав романтичний вечір. Ми з Владом запланували кіносеанс на двох, він знайшов такий ресторан, де можна було замовити маленький зал для перегляду романтичного фільму тет-а-тет. Це була його ідея, і я на дев’яносто дев’ять відсотків була впевнена, що сьогодні він мені освідчиться. Тому й підготувалася дуже ретельно: найкраща сукня, макіяж, зачіска…

Залишалося тільки дочекатися того моменту, коли я почую заповітні слова.

Але до призначеного побачення залишалося ще дві години, і я вирішила забігти в першу-ліпшу кав’ярню, випити чашку чаю і написати щось у свій блог. Відчиняючи двері, якраз обдумувала, який заголовок зробити для цієї публікації. “Це найщасливіший день у моєму житті”, — одразу спало на думку, і я подумала, що не піде, бо надто банально. А потім я підняла очі і побачила за дальнім столиком біля вікна Влада, який цілувався з якоюсь фігуристою білявкою.

Стояла і витріщалася на них, ніби сподівалася, що це якась зорова галюцинація, або ж за столиком сидів не Влад, а його двійник. Кажуть, у кожної людини існує двійник, схожий на неї як дві краплі води. А потім я почула його голос, ті слова про пояснення…

Втім, пояснень я вже не потребувала. Все було скінчено в прямому значенні цього слова…

2

Він підійшов і простягнув мені руку:

— Вставай, досить відпочивати!

Я обережно сіла на асфальті, дивуючись, що в мене нічого не болить. Адже удар був дуже сильний, он аж в очах потемніло… Певно, мій янгол-охоронець виявився на висоті…

— На жаль, це далеко не так, — він дивився на мене згори вниз і приязно усміхався. Потім, не дочекавшись, щоб я встала на ноги, досить безцеремонно смикнув мене за руку, і от ми опинились лицем до лиця.

— Дякую за допомогу, — пробурмотіла я і озирнулася назад. Побачила натовп людей, автівку, що зупинилася поперек дороги, біля неї двоє поліцейських про щось розмовляли з блідим, як полотно, чоловіком з тремтячими руками.

— Я не винен, вона несподівано вискочила на червоний… — белькотів він.

Трохи далі прямо на дорозі лежало щось, накрите чорним брезентом. Я раптом зрозуміла, що то загибла людина.

— Він ще когось збив, той мужик, крім мене? — запитала я в чоловіка, котрий допоміг мені піднятися і досі стовбичив поряд, застромивши руки в кишені стильного чорного пальта.

— Ні, тільки тебе, — він знизав плечима.

— А що то…? — я вказала пальцем на згорток на асфальті, з-під якого струменіла тоненька цівка крові.

— Ну, певно, то ти, — він усміхнувся, показавши білосніжні, як у рекламі “Колгейту”, зуби.

— Дуже смішно, — я похитала головою, і вже збиралася відійти подалі, як мою увагу привернули двоє на протилежному боці вулиці. То був Влад зі своєю подружкою. Я зробила крок до них. Зараз скажу йому все, що про нього думаю! Дівчина плакала, а Влад заспокоював її:

— Ну, сонечко, припини. Їй уже не допоможеш, то був нещасний випадок… — його голос звучав невпевнено.

— Совість у тебе є? — сказала я, зупинившись прямо перед ним. Але він продовжував гладити по білявих кучериках своє “сонечко”. Він дуже майстерно прикидався, що не бачить мене. Я спересердя штурхнула його в плече, та Влад навіть не глянув на мене. Його очі були прикуті до тіла на дорозі.

— Що в біса тут діється? — пробурмотіла я, але тут почула голос за своїм лівим плечем:

— Все, новопреставлена, нам пора. Ти у мене не одна така, запарюся ще до кінця зміни…

— Що? — я озирнулася і тільки хотіла сказати, щоб він відчепився від мене, бо я зараз покличу поліцейського, як чоловік у чорному пальті поклав мені на плече руку. Мені здалося, що ця рука була дуже важкою, і від неї всім тілом ніби пройшли дивні хвилі. А потім у мене в очах знову потемніло…

3.

— Ві-та-є-мо! — дружний хор голосів привів мене до тями. Засяяло яскраве світло, мене обсипало конфетті вперемішку з якимись дрібненькими живими квіточками. Заграла з невидимих динаміків бравурна музика.

— Що за фігня? — я розплющила очі і знову замружила їх, бо тут було забагато світла. Мене обступили люди, що клацали чимось схожим на фотоапарати, але вони всі були вдягнуті, як давні римляни — в білі тоги. Може, я потрапила на зйомку якоїсь телепередачі? Типу, мене розіграли?

— Мене покажуть по телевізору? — запитала я в свого супутника. Він один тут був у темному одязі і виглядав, як чорний крук серед зграйки білих голубів. — Це все було не насправді? — я з надією дивилася на нього. — Такий жарт?

— Кляті янголи, вони мене дістали, — пробурмотів він крізь зуби, начіплюючи на носа великі темні окуляри. — Не дають нормально виконувати функціональні обов’язки… Я на них докладну напишу святому Петру…

Раптом з натовпу людей у білому вигулькнув один бадьорий хлопчина і простягнув мені руку:

— Вітаємо вас, ви мільйонний клієнт Чистилища! А в нас існує така давня традиція — кожному мільйонному гостю ми даруємо приз!

— Янголи? Чистилище? — я озиралася навкруги, вагаючись між двома версіями: або мене таки розігрують, або я збожеволіла від стресу і потрапила в дурку. — А це тоді хто? — я кивнула на чолов’ягу в чорному, що досі стовбичив позаду мене.

— А, це черговий демон смерті, — усміхнувся мені світловолосий хлопець. — Деме, дякуємо, ти можеш іти. Тільки накладну підпиши…

В нього в руці прямо з повітря матеріалізувалися аркуш паперу і чорнильниця з гусячим пером.

Дем, чи як там його звали, схопив перо, щось нашкрябав, розбризкуючи чорнило, потім востаннє презирливо окинув мене поглядом, похитав головою, і… розчинився в повітрі.

Я стояла, роззявивши рота, і тільки лупала очима навсебіч.

— То, це, значить, я померла? — нарешті змогла пробурмотіти.

— Атож, — радісно сказав хлопчина в білому. — Але ви не хвилюйтеся, як мільйонному відвідувачу, ми даруємо вам повернення назад!

— Куди — назад? — я все ще страшенно гальмувала, може, то удар головою так на мене вплинув? Хоча, з іншого боку, я тепер душа, чи як там? Якщо моє тіло залишилося під тим брезентовим напиналом?

Я підняла руку і стала уважно розглядати її. Рука як рука. Один ніготь зламався, шкода, тепер треба заново нарощувати…

— Назад, на землю, — янгол подав мені руку, вона була теплою і приємною на дотик. — Але спершу вам потрібно пройти деякі формальності. Відвідати психолога…

— Психолога? Навіщо? — запитала я, слухняно йдучи за ним повз натовп інших янголів, які весело аплодували мені.

— Така процедура повернення, — мій супутник підбадьорююче плеснув мене по плечу. — Не бійтесь, це не боляче…

4

— Сідайте сюди, у крісло, — на мене дивився молодий симпатичний хлопець з яскраво-синіми очима. — Мене звуть Ян, я ваш психолог. Що вас турбує?

— Мене? — я замислилась. — Ну, мабуть, те, що Влад мене зрадив… А я думала, сьогодні він має мені освідчитися…

— Так, неприємно, — його очі посмутніли. — Але ви зробили з цієї ситуації якийсь висновок?

Я замислилась.

— Треба уважно дивитися навсебіч, — коли переходиш дорогу, — сказала не дуже впевнено.

— І це теж, — кивнув Ян. — Але я про Влада, він чогось навчив вас?

— Я не знаю…. — розгублено сказала я. Невже, якщо я не дам правильну відповідь на запитання, мене не відпустять на землю? Раптом мені здалося, що Влад — це така дрібниця у порівнянні з цілим життям, яке ще в мене попереду. — Мабуть, якщо я повернуся, то почну… е-е-е… все з чистого аркуша… Буду робити кар’єру, і все таке… В церкву ходитиму, — додала швидко, згадавши, де знаходжусь.

— Ну, церква, то справа добровільна, вас ніхто не примушує, — Ян кивнув головою. — А от щодо того, щоб усе почати заново — ідея гарна. Відпустіть ситуацію, не думайте про неї. Якщо буде важко, то спробуйте знайти якесь хобі…

Він ще довго розповідав мені про медитацію, релаксацію і тому подібне, але я слухала неуважно. Мені на думку спало, що якщо я зможу повернутися, то тоді ніщо не завадить мені помститися Владові за його ганебний вчинок. Ця думка гріла мене, як маленьке полум’я, і на мить заплющивши очі, я побачила обличчя Дема, котрий кивав мені головою. Я кліпнула, і видиво зникло.

—...Отже, ви заспокоїлись і більше не скоїте дурниць, правильно, Лоро?

— Саме так, — кивнула я, піднімаючись із м’якого, як пух, крісла. — Дякую за допомогу!

— Зачекайте, присядьте ще на хвилину, — він підійшов до мене, поклав руки на плечі і зазирнув у очі. Мені здалося, що я падаю прямо в бездонну синяву його очей, і в мене раптом виростають крила…

Це було до біса приємне відчуття…

5

Я розплющила очі і побачила перед собою добре знайому стелю. Сіла на ліжку і роззирнулася. Я була в своїй кімнаті. Простягнула руку і взяла з тумбочки телефон. Він показував сьому ранку, нижче висвітлювалася дата: сьоме липня. Я здивовано закліпала очима. Адже я вже прожила одне сьоме липня, яке завершилося, скажімо так, не надто вдало для мене…

Може, це був усього лиш сон — сяйнула рятівна думка. Що як не буде нічого цього — ні парочки в кав’ярні, ні червоного вогника світлофора, ні незнайомця в чорному пальті…

Треба вмитися холодною водою, підійти до вікна і тричі сказати: “Куди ніч — туди й сон” — пригадала я настанови бабусі зі свого дитинства, коли мені нерідко снилися різні монстри. Я була вразливою дитиною, і жахіття бачила часто. Тож, мабуть, і зараз це було щось подібне, якась нестандартна реакція організму.

Я пішла до ванної кімнати і старанно вмилася водою з-під крана. Витерла обличчя полотенцем, а потім пішла на кухню з твердим наміром проказати бабусине замовляння, випити кави і забути про все, що там мені примарилося.

Але ледь я переступила поріг кухні, як мій рот широко відкрився, і з нього вирвався здивований вигук, не зовсім цензурний.

Бо на моїй кухні, у моєму улюбленому кріслі сидів, заклавши ногу на ногу, Дем з мого сну і пив каву з моєї улюбленої чашки.

“Мабуть, у мене все ж поїхав дах”, — приречено подумала я.

— Та все в тебе гаразд з головою, — демон усміхнувся, відставляючи чашку. — Правда, спала довго, мені вже набридло тебе чекати.

— А навіщо ви мене чекаєте? — насторожено запитала я. — Невже вийшла якась помилка, і мені потрібно знову збиратися е-е-е… туди? — я махнула рукою кудись угору.

— Ні, я сьогодні не на роботі, — сказав Дем. — Узяв відгул. Вже сімдесят років працюю без відпусток і вихідних, це якось неправильно, ти згодна?

Я мовчки кивнула, не розуміючи, до чого він хилить.

— Ти мені сподобалась, — сказав Дем, уважно дивлячись на мене. — Розумна дівчина. Твій хлопець просто дурень, що проміняв тебе на якусь фарбовану Барбі…

Я згадала все, і серце ніби проштрикнула невидима голочка.

— Значить, у цьому варіанті подій нічого не змінилось? — я зітхнула.

— Ну, ми не можемо змінити нічого, крім твоєї долі, — він знизав плечима. — Всі інші хай розбираються зі своїми проблемами самотужки…

— Що ж, — сказала я, пригадавши настанови Яна, — я маю заспокоїтися, глибоко дихати і все мине…

— То ти того ангелика наслухалася? Психо-терапев-та? — він глузливо розділив слово на склади. — Невже ти всерйоз вирішила скористатися його рекомендаціями?

— Ну а що мені залишається? — сказала я. — Знову під машину я не хочу!

— А помститися? Невже ти не хочеш їх провчити? — він похитав головою. — Це геть не схоже на тебе, Лоро!

— Як я можу їх провчити? — пробурмотіла я.

— Дуже просто, — відповів він…

6.

Дежа вю було таким сильним, що я рухалася автоматично, немов сомнамбула. Пройти по вулиці, зупинитися перед дверима кав’ярні, озирнутися навсебіч, простягнути руку, відчинити скляні двері, увійти досередини, повернутися до дальнього столика біля вікна, перевірити, що парочка закоханих тут… Але цього разу я не вибігла з кав’ярні, немов ошпарена. Ні, я рішуче покрокувала прямо до них.

— Лоро, що ти тут робиш? — Влад розгублено дивився на мене.

— Це ти що тут робиш? — я кивнула в бік білявки. — З нею?

— Владе, хто ця дівчина? — білявка повернулася до нього. — Що відбувається?

— Ось що відбувається, — я дістала з заздалегідь відкритої сумочки пістолет і спрямувала його на Влада.

“Це не справжня зброя, щось типу пейнтболу, — сказав мені Дем, показуючи, на що треба натискати і в якій послідовності. — Стріляє фарбою. Ну, налякаєш їх, думаю, буде весело…”

Мені й справді було весело дивитися, як Влад совається на стільці, втупившись у спрямоване на нього дуло пістолета, немов загіпнотизований.

— Охорона! — пискнула білявка, але, здається, її ніхто не почув. У кав’ярні було безлюдно.

— Лоро, ти не так все зрозуміла, — раптом сказав Влад. — Це був просто секс без зобов’язань, ми познайомилися на сайті знайомств, і зразу домовилися, що ніяких стосунків у нас не буде. А кохаю я тільки тебе…

— Брехун, — сказала білявка, — який же ти брехун!

Вона театрально замахнулася, щоб дати Владу ляпаса, і цієї ж миті я несподівано для самої себе натиснула на курок. Почувся голосний звук пострілу, і я побачила, як Влад осідає на стільці, а на його грудях розпливається червона пляма. Але то була не фарба.

— Ти його вбила! — заволала дівчина. — Поліція!

Я стояла, немов прикипіла до підлоги, і дивилася на Влада. Невже я дійсно вбила його? Я не хотіла…

Десь на вулиці почувся звук сирени, я кинула пістолет на підлогу і стрімголов помчала до виходу. Побачила, як з підсобки на мене злякано витріщаються офіціанти, але ніхто не робив спроб мене затримати.

Сльози застилали мені очі, і я не бачила нічого перед собою. Здається, десь там, попереду світлофор спалахнув червоним, а потім майже одночасно я почула голосне вищання гальм і щось сильно вдарило мене в бік та збило з ніг. Мені здалося, що це падіння тривало безкінечно довго. А потім навколо запанували тиша і темрява…

7

— Ну, вставай, красуне, — усміхався мені Дем, простягаючи руку, як давній знайомій.

Я нажахано озирнулася навколо. Знову кляте дежавю — авто з розбитими фарами, блідий водій сперечається з парою поліцейських, а далі тіло на асфальті, накрите брезентом. Тільки Дем цього разу був не один, поряд із ним стояв похмурий Влад і прямо-таки свердлив мене поглядом. На його грудях, на білій сорочці розпливалася велика червона пляма.

— Ти ж казав, що в тебе в-в-відгул, — чомусь затинаючись, звернулась я до Дема. — І що п-п-п-пістолет не справжній..

— Ну, я збрехав, — він знизав плечима. — Але зате тепер план по душах перевиконано, і я можу розраховувати на квартальну премію. Що ж, пора збиратися? Цього разу мільйонним клієнтом ні тобі, — він глянув на Влада, — ні тобі, — кивнув на мене, — уже не стати… Помаршируєте до пекла… І ніяких “відмотай назад”...

— Але це не чесно! — вигукнула я, відсахуючись від простягнутої ним у мій бік руки. — Я не піду! Не хочу!

— Помста — це товар, що дорого коштує, — посміхнувся Дем.

Я заплющила очі, аби не бачити його, і заткнула пальцями вуха. Спробувала пригадати те відчуття польоту, яке виникло, коли мене знову відправили на землю. І раптом справді відчула, що лечу. Вірніше, мене несе кудись вітер, як листок, зірваний з дерева… Останньою моєю думкою став спогад про те, як гарно у калюжах відбивалося небо. І я пожалкувала, що більше ніколи цього не побачу. А потім знову запанувала темрява…

8

Різкий звук повторювався і повторювався, відлунюючи в моїй голові тупим болем. Що це, я вчора перебрала? Та ніби не було ніякої туси… Це сьогодні ми з Владом збиралися…

Я рвучко сіла на ліжку, від чого голову ніби прокололо гарячим гвіздком. Схопила з тумбочки мобільний і вимкнула будильник. Сьоме липня, сьома нуль нуль. Швидко зіскочила з ліжка і помчала на кухню.

Там нікого не було. Все, як завжди — не помитий з вечора посуд сумно мокнув у раковині, тихо гудів холодильник, за вікном сміттєвоз гримотів контейнерами, спорожняючи їх.

“Спокійно, — сказала я собі. — Лоро, тримай себе в руках…”

Виходило погано. Але мені треба було якось прожити цей день заново…

***

Пройти по вулиці, зупинитися перед дверима кав’ярні, озирнутися навсебіч, простягнути руку, відчинити скляні двері, увійти досередини, повернутися до дальнього столика біля вікна, перевірити, що парочка закоханих досі тут…

— Лоро, що ти тут робиш? — запитав Влад, рукою мимоволі торкаючись точнісінько того місця на грудях, куди минулого разу увійшла куля.

Втім, чи він був, той “минулий раз”, взагалі? Я вже ні в чому не була упевнена…

— Прийшла привітатися, — сказала я, підходячи до них і сідаючи на вільний стілець. Нічого не робила, просто сиділа і дивилася.

— Владе, хто ця дівчина? — вимогливо запитала білявка.

— Зараз він скаже: “Це був просто секс без зобов’язань, ми познайомилися на сайті знайомств, і зразу домовилися, що ніяких стосунків у нас не буде. А кохаю я тільки тебе, Лоро…”

Влад дивився на мене і тільки розкривав та закривав рота, немов риба, яку викинуло на берег.

— Що за дурдом? — вона повернулася до нього. — Владе, я пішла!

— Ні, сидіть, це я піду, — усміхнулась я до неї. — Певно, я просто помилилася столиком…

Підвелася й пішла до виходу, але тепер на моїх очах не було сліз. Навпаки мене переповнювала радість, немов бульбашки в шампанському, ця радість вирувала в мені і була готова от-от вирватися назовні. Я почувалася вільною, і це було так кайфово!

***

Біля самого переходу я трохи пригальмувала і уважно поглянула на обидва боки. Але як тільки зібралася ступити на перехід, відчула, що мене хтось легенько штовхнув.

— Ой, вибачте, — сказав білявий хлопець з синіми очима, піднімаючи з тротуару апельсини, які випали з розірваного пакета. Я присіла поруч і простягнула йому найбільший апельсин, що підкотився до моїх ніг.

У цей час по вулиці швидко промчала та сама автівка, яку я б упізнала з тисячі. Навіть не пригальмувала на переході, обдала нас бризками з-під коліс і зникла за поворотом вулиці.

— Це ж треба, деякі водії ганяють вулицями, як самовбивці, — сказав хлопець, притискаючи до грудей свій пакет з апельсинами.

— Мені здається, що я вас десь уже бачила… — замислено сказала я. — Ви випадково не працюєте психотерапевтом? І звуть вас не Ян?

— Ні, — похитав він головою, — Вибачте, треба йти, у мене сьогодні ще купа справ…

Я зітхнула.

— Дякую…

— За що? — він здивовано поглянув на мене.

— За те, що я навчилася літати, — сказала я.

Він усміхнувся:

— Що ж, це гарне вміння, але й навколо себе не забувайте поглядати. До побачення, Лоро!

— Стривайте, — вигукнула я. — Звідки ви знаєте…?

Але хлопець уже зник у натовпі, і лише аромат апельсинів ще якийсь час відчувався в повітрі, а потім також розсіявся, наче його й не було…