Блискавка

— Сергійку! Ну, будь ласочка, ну останній раз! — я залізла на камінь на вершині гори і позувала. Для «точно-точно останнього фото» підняла руку вгору, іншу поставила вбік на талії. Зірка шоу-бізу! Ще й гримасу зробила таку, що самій смішно було. Задушливо пахло чебрецем і трішки хвоєю від кількох кримських сосон неподалік.

— Юлько, не дурій! Злазь! Гроза насувається.

Яка ж я тоді була щаслива! Аж боялася, що заплющу очі, розплющу — і все зникне. Сергійко — моя мрія, мій коханий, мій світ. Його тіло знайоме до найменшої родимки. Наші розмови, коли розуміли одне одного з пів слова. Я прокидалася вранці поруч і дякувала Богові, долі, вищим силам — всім-всім за те, що ми разом. Я засинала і шкодувала, бо сон — наша мимовільна розлука. На роботі відбувала час, колеги та начальник буркотіли, що геть втратила голову через свого Сірожу, як вони називали. Тому коли попросила відпустку — без проблем мені дали. Мовляв, все одно толку від мене небагато і може ж в Криму попустить мене. Ні, щоб ми посварилися ніхто не хотів: наш колектив цілком доброзичливий. Але сподівалися, що від цілодобового спілкування наша пристрасть увійде в спокійніше русло, що ми стомимося від спільного відпочинку. Бажання відпочити від Сергія не виникало. Навпаки: з жалем спостерігала, як дні відпустки стікають, мов пісок крізь пальці. Перший, другий день, тиждень. Море прекрасне — та хоч би камінчик якийсь лежав не так. Хоч би хмарка небом пробігла. Кримське літо було довершено досконалим, як і наші юні, стрункі тіла. Нам ніхто і ніщо не могло затьмарити відпустку, навіть те, що почалася вона тринадцятого липня тринадцятого року. Байдуже, забобони. Гроза насувається? Та це ж такий дріб'язок! Це ж на краще: не палить сонце. Хоча тут, в горах, куди ми піднялися фунікулером від Місхору, і в спеку прохолодно. Та й чи буде та гроза?

— Сергію, от дивись: я зараз хмари розжену!

І я підняла до неба ще й вперту в бік правицю. Раптом відчула, що волосинки на руках стали дибки, шкірою поширилося легке поколювання. Що це? І в цю мить світло перед очима спалахнуло і одразу згаснуло. Я знепритомніла.

— Юлю, Юлю отямся! — Сергій трусив мене і поливав обличчя водою з пляшечки.

— Де я? Що зі мною?

В голові все ще паморочилося, у вухах шуміло. Я лежала на тому самому камені, де щойно позувала.

— Напевне, блискавка вдарила. Можеш йти? Як же ти мене налякала! Я думав ти... загинула. Не знав, що після такого живуть.

— Я теж не знала, — прошепотіла я, сперлася на його руку і поволі піднялася.

Ми пішли до станції фунікулеру. З неба на нас впали рясні потоки води. Гроза накрила місто, таксі пливло вузькими вуличками. До вечора я пролежала в ліжку: відчувала страшенну слабкість. Сергій не відходив від мене: подавав воду, бігав до своєї бабусі — питав пораду. Вона жила на першому поверсі свого двоповерхового будинки. Ми та інші відпочивальники займали другий поверх її міні-готелю.

— Що це в тебе? — в тьмяному світлі нічника мені примарилася нашивка на темній сорочці Сергія.

— У мене? У мене-то якраз нічого. Ти краще на себе подивись.

На моїх руках з'явилися червоні смуги, схожі на гіллясте дерево .

— Що це?! — злякалася я.

— Напевне, опіки від блискавки. Я помажу «Пантенолом». Якраз бабуся дала від сонячних опіків — від цього має теж допомогти,

Він легенько, ледь відчутно торкався смуг, а мені сльози наверталися від жалю до себе й ніжності коханого.

З бабусею в Сергія був зворушливий душевний зв’язок: я, яка втратила батьків мами ще в ранньому дитинстві, а батькових так взагалі не знала, навіть заздрила Сергію. «Бабуня мене виростила, вона найрідніша для мене», — часто говорив коханий. Але ж не ревнувати ж мені до старенької? Смішно. Заходила й вона: бідкалася, що ось так мені не пощастило. Раптом, так само, як з нашивкою, я помітила за бабусиною спиною чорну тінь. Це було вже вдруге: перед очима виникали образи. Нечіткі, ніби вицвілі від часу фотографії. Я пов’язала це саме з ударом блискавки. Але якщо нашивка була геть тьмяною, то тінь я бачила краще. Я не стала розказувати про видіння, бо це вже скидалося на галюцинації. Тінь набула форму руки і потягнулася до золотого ланцюжка на бабусиній шиї. Спиною пробігся морозець.

— Перепрошую, здається, ви розказували про ланцюжок, а я прослухала. Це якась фамільна прикраса?

— Ні. Не розказувала. Це подарунок мого батька, — голос чомусь став крижаним, старенька нервово смикнула ланцюжок і чорна рука зникла.

— Що я такого сказала? — здивувалася я.

— От краще змовчати, ніж зайве бовкнути.

Я вперше образилася на Сергія. Якби ж то тоді знала, що буде далі…

На ранок я прокинулася від власного крику. «Той, хто зараз постукає в ці двері, колись стане найбільшим ворогом Сергія», — яскраво спалахнуло в моїй голові.

— Щось наснилося? — співчутливо спитав Сергій. — Я піцу замовив: не хочеться нікуди йти. На пляж підемо ввечері, коли пісок після грози висохне і водоростей хоч трішки менше буде.

А я втупилася поглядом в двері. Ось-ось мав зайти ворог… Чому вони посваряться з Сергієм? Що чи… кого їм ділити? Чим закінчиться суперечка чи може й бійка? В двері постукали і на порозі з’явився худенький підліток років шістнадцяти, не більше. Я пильно вдивлялася в обличчя: приємні риси, розумні сірі очі. Дивно. Сергій взяв коробку з піцою, поніс на журнальний столик.

— Як тебе звуть? — спитала несподівано навіть для самої себе.

— Максим. Ви задоволені замовленням чи будуть якісь зауваження чи побажання?

Я мовчки похитала головою і так само незмигно дивилася на хлопця, що переминався з ноги на ногу під моїм пильним поглядом. Я «бачила», тобто помічала невидиме для інших, все краще і краще, але все одно не зовсім чітко. Хто він?! Проте Максима треба було відпустити: роботу свою він зробив, претензій у мене не було. Натомість вони були в Сергія: мого лагідного та турботливого коханого наче підмінили. Він заверещав неприродньо високим голосом:

— «Чи будуть якісь зауваження?» Ти знущаєшся?! Ти подивися, як ти доніс піцу! Шматки один на одному, наче свиням! Як твоє прізвище? Я буду скаржитися адміністрації!

— Шутко. Вибачте, — хлопчина злякався такої агресії, а я підштовхнула його до виходу, прошепотівши «біжи». Гроші запхнула в кишеньку його форменої вітрівки.

— Сергію, що з тобою? Ми зараз все одно цю піцу з’їмо. Яка різниця як лежать шматки? Милий хлопчина, мабуть, підробляє на канікулах. А ти так репетуєш.

— «Милий хлопчина»! — перекривив цього разу мене Сергій. — А то я бачу, що ти вирячилася на нього, наче ніколи чоловіків не бачила. На молоденьких потягнуло? Я вже застарий?

— Припини. Ти нестерпний сьогодні. Я не хочу їсти! — тамуючи сльози, вийшла на сходовий майданчик. Номер мав двоє виходів і я вирішила не йти через перший поверх мимо бабусиної кімнати: збігла зовнішніми металевими сходами відразу з другого поверху.

Та перша сварка каменем лягла на серце: я знайшла безлюдний куток в парку і проплакала там весь день. Повернулася ввечері, затемно, піднялася на другий поверх. Сергія не було. І ключів теж. Спустилася знову надвір, пройшла в хол на першому поверсі. Бабусю турбувати не хотілося. Не вмикаючи світло, сиділа з пів години на твердому, незручному дивані, а потім незчулася, як заснула. Прокинулася від того, що хтось увімкнув яскраве світло.

— Юлечко, як ти мене налякала! Я тебе не помітила, — бабуся уважно мене роздивлялася, а я терла очі, оговтуючись.

— Перепрошую, я не хотіла налякати. Дайте, будь ласка, ключі. Я не взяла. Думала, прийду і Сергій буде в номері.

— А він не з тобою хіба був?

Я заперечно похитала головою, взяла ключі та пішла в номер. Сергій прийшов аж під ранок. Ми прокинулися пізно, коли сонце вже пекло на повну, насупилися і не розмовляли. В двері постукали:

— Юлечко, а ти мій ланцюжок не бачила?

Бабуся.

— Ні, — в душі піднімалася тривога. Щось мене непокоїло. Не просто так вона питала саме в мене. Ввечері все стало ясно: стара повідомила в міліцію, що я вкрала ланцюжок. Перерили всі мої речі, звісно ж знайшли. Сергій лише осудливо похитав головою. Те, що він так легко повірив у мою провину, вразило.

— Я не брала. Це якась помилка. Мені підкинули.

— І кого ви підозрюєте? — міліціянт насмішкувато дивився на мене.

— Не знаю. Але це не я.

І мене забрали. Та бісова цяцька коштувала кілька тисяч, на ті гроші це було багато. Слідчий ізолятор, слідство. Я погано пам’ятаю це все, хіба що один випадок. Наче уповільнена зйомка…Я прикладаю долоні до скронь і хочу лише одного: щоб якомога швидше припинився головний біль. Але він лише посилюється, пульсує ліворуч і проштрикує. Перед очима крутяться чорні цятки. До горла підступає нудота. Я піднімаю погляд на чоловіка переді мною, сліпуче денне світло за ним ріже очі, я примружую їх. Намагаюся зрозуміти, що він в мене питає. Здається, прізвище Сергія та його бабусі.

— Гришин. Так, Гришин. Ще подруга моя жартувала: Чий? Чий?

Чоловік дратується:

— Я вас не питаю, як жартувала ваша подруга!

Чому він так репетує? Верескливий голос цвяхом впивається в скроню. Нудота все-таки досягає свого піку і я блюю на килим.

— Тамаро! Тамаро! — верещить чоловік.

В кімнату влітає жінка в формі, бачить на килимі калюжу і хапає мене за плече.

— Тамаро, відведіть її в туалет, хай умиється.

Охоронниця грубо тягне мене, а я вдивляюся в її обличчя. Воно чомусь знайоме мені. Де? Де я могла його бачити? Головний біль не дозволяє напружити пам'ять.

— Мий пику, мразото.

Тамара штовхає мене вперед так, що я стукаюся носом об дзеркало. На білу поверхню умивальника цебенить кров. Я непритомнію. Падаю в темну безодню, на дні якої бачу Тамару на ліжку в обіймах Сергія. На обох лише ковдра, а по кімнаті розкидана форма з шевронами. Ті самі шеврони, значення яких я геть не розумію.

Приходжу до тями знову ж таки в кабінеті верескливого чоловіка. Дивно, але біль відступив. Я зрозуміла хто допоміг старій це все влаштувати.

А потім був суд. Я довго слухала прокурора, опитування свідків. Нарешті дали голос мені. Я сказала хто я. І раптом мені наче різкість навели. Аж очі засліпило. Я втупила погляд у бабусю:

— Ви ж самі підкинули мені ланцюжок. Я знаю.

Вона зіщулилася:

— Що ти таке мелеш?

— Ви самі. Я вам не сподобалася, так? Хотіли кращу невістку як от... Тамара. Так, Тамара. Ваше бажання збудеться: ви матимете її за невістку, от тільки... — я вже хотіла розкрити старій відьмі її майбутнє, але передумала. Хай для неї все буде сюрпризом.

Я подивилася на суддю:

— Ваша честь, — з іронією підкреслила слово «честь» я. — А ви ж не Сергійович. Ви Серверович. Ваша мати підправила по батькові, щоб не вас не вважали сином кримського татарина. Щоб повернутися в Крим. Тоді, в шістдесятих. І ви все життя вислужуєтеся і особливо доскіпливі саме до людей однією з вами крові. Щоб не дай Боже щось не запідозрили. Почекайте трохи, не пройде й року, як ви зможете тут в Криму розкрутитися на повну з новими господарями. От тільки плата за це буде високою. Кров'ю. Саме рідною кров'ю.

Суддя нервово хапав ротом повітря і не міг нічого вимовити. Сергієві я взагалі нічого не сказала лише пильно поглянула йому в очі. Тепер я зрозуміла, що то за нашивка мені примарилася.

— Дякую, — звернулася до свого адвоката. — Ви серед цієї пародії на правосуддя одна адекватна людина.

А потім я озирнулася по залу судових засідань. Краще б я цього не робила. Я побачила кінець життя кожного присутнього. Ось молода пара ніжно тримається за руки. Шість років потому чоловік заріже ножем вагітну дружину в нападі п'яних ревнощів. А потім плигне зі скелі, нажаханий тим, що накоїв. Ненароджену дитину теж не вдасться врятувати. Непомітний для всіх, крім мене, ніж стирчав з живота жінки. Я побачила як кучерявий ангелоподібний хлопчик (дивний атракціон — водити дитину на судові засідання) впаде на дорогу і його переїде машина. Крак — кучерява голівка лускає під колесом, як горіх. Рак горла — чоловік в правому кутку залу запульсував почорнілою шиєю. Інсульт — в голові жінки, що сиділа біля прокурора, вибухнула судина під прозорим для мене черепом. Я переводила божевільний погляд з одного на другого і жахалася. Намагалася не дивитися на маму — це страшно, знати від чого вона помре. І коли. На жаль. Краєм ока я помітила її таки. Рак шлунку. Вже зараз четверта стадія і нічого не можна вдіяти. Наостанок я помітила Максима, того самого, що приносив нам піцу. Погляд сірих чистих очей — і я осіла, як старе пальто в якому обірвався вішак. Охорона не відразу підхопила мене і я стала на коліна та заверещала пронизливо, страшно навіть для самої себе.

— Ви що не бачите, що їй потрібна допомога психіатра? Вона ж хвора! — закричав мій адвокат, підхоплюючи мене під руки раніше за охорону.

Так я замість в'язниці опинилася в психіатричній лікарні в рідній Вінниці. Я переважно спала під дією ліків. Прокидалася, бачила схвильоване обличчя мами, знехотя тьопала ложкою домашній суп і знову засинала. Інколи спілкувалася з лікарем. Свої пророцтва-видіння звела до побутових дрібниць, як от де він поклав свої окуляри чи куди зникла кішка Фрося. І ще до найближчих подій в країні. Лікар з цікавістю записував про побиття студентів на Майдані чи загибель Сергія Нігояна, казав «Вам би книжки писати», але в міру того, як це все збувалося, його іронія змінилася на здивування, потім на захоплення мною. Я навчилася жити зі своїм чи то даром чи то прокляттям. Дозування ліків зменшили, а поступово я взагалі перейшла на легкі трав'яні чаї.

18 березня 2014 якраз, коли в Криму був так званий референдум (який я звісно ж знала чим закінчиться) мене виписали. Залишалося два місяці, щоб набутися з мамою. Вона померла 19 травня в день пам'яті депортації кримських татар. Ще одна «кримська» дата.

По її смерті я вирішила вийти на роботу. Два місяці на фрілансі (випадкові невеличкі переклади), доки доглядала маму, не дозволяли нормально існувати. Крім того, накопичилися борги через хворобу і поховання мами. Я попросилася медсестрою до педіатра. Спочатку головлікар не хотів мене брати через відсутність медичної освіти. Але після того, як я розказала чим хворів він, дружина, від чого і коли померла теща — він погодився за умови, що я заочно закінчу медичне училище.

Я хотіла працювати саме з дітьми. По-перше, в переважної більшості дітей все-таки попереду довгий життєвий шлях і як не як легше знати, що ось ця дівчинка Олечка житиме ще вісімдесят років, народить чотирьох дітей і матиме десять онуків та трьох правнуків. По-друге, якщо це діти то ще можна було щось змінити, я відчувала це. Хоч трішки подовжити їхні роки. А інколи навіть не на трішки. Я непомітно підказувала своєму педіатру на що звернути увагу, в нас вже напрацювалася ціла система таємних знаків та слів. Інколи писала на папірці і підсовувала лікарю. А інколи в квартирі малечі лунав рятівний дзвінок:

— А чи не зробити вам УЗД нирок? — раптом «згадував» педіатр. Про нього вже ходили легенди і ніхто не здогадувався, що за цим всім стоїть медсестра. Особистого життя в мене не було: лише троє котів у порожній квартирі. Не хотіла нікого підпускати до себе та й підозрювала, що не зможу більше допомагати людям, якщо замкнуся лише в своєму маленькому світі. У п’ятнадцятому році з’їздила до Одеси, відшукала того самого Максима Шутка. Спробувала переконати його не йти у військове училище. Він лише посміявся з мене. Ну не могла ж я повідомити, що офіцером він так і не стане.

— Бережи себе, — попросила наостанок. Сподівалася тоді, що вдасться перехитрити долю. Бо надто боляче було дивитися в ці чисті сірі очі і бачити…

В сімнадцятому загинув брат Максима. Не дочекавшись закінчення військового училища, Максим підписав контракт і пішов на війну. АТО як тоді називали. Мені здавалося, що я стою, прив’язана до стовпа біля залізничної колії, бачу Максима, що йде путями, кричу, але не можу докричатися, бо він не чує мене. І потяг не чує, що наближається до нього ззаду. Відстань між ними все менша та менша.

Максима не стало двадцять третього липня вісімнадцятого року. Він потрапив у полон і його закатував той самий Сергійко, якого я колись так ніжно кохала. Тіло передали нашим лише через два тижні. Проте побратими відразу впізнали попри понівечене обличчя. Ховали в закритій труні. На маму всім страшно було дивитися, але особливо мені: в голові крутилася думка, що я могла попередити цю смерть, що я мала бути переконливішою. І що руки, які колись обіймали і пестили мене, холоднокровно вирізали очі. Ще живому. А потім встромили той самий ніж в серце. Сергій якраз став офіцером і мене якось мало обходило як колишній рекламний агент без спеціальної освіти міг командувати взводом. Мене навіть не тішило, що пережив він свою жертву лише на десять днів. Підірвався на міні і його ще позавчора поховали в Криму. Бабу розіб’є інсульт, а «люба» невісточка Тамара згноїть її заживо, допустивши пролежні. Німа та брудна стара повільно вмиратиме і згадуватиме ланцюжок, що так і не приніс їй щастя. Бо весь просякнув прокляттям колишньої власниці. Німкеню вбили, щоб не псувати замок на ланцюжку, що заїдав. Добрий червоноармієць відрізав жінці голову. Та тоді, на похороні, було не до того: збожеволівши від горя, мати вимагала відкрити труну.

І тоді до мами підійшла я.

— Цього не треба робити, повірте мені.

Я здригнулася, побачивши зблизька дві криваві ями замість очей. На відміну від присутніх, закрите віко труни для мене не було перепоною. Обійняла нещасну жінку.

— Хто ви така, що я маю вірити вам? — мати випручалася з моїх рук.

І тоді я скоромовкою почала розказувати, що в Максима шрам на безіменному пальці правої руки, бо коли йому було шість — він приніс додому цуценя, а воно вкусило його. «Мам, я сам винен. Довіру собаки треба ще заслужити. А я накинувся на нього зі своєю любов’ю», — по-дорослому сказав тоді Максим. І потім пес Тишка був його найкращим другом. («Його Тишкою звали. Я це теж знаю»). Що найбільше в школі Максим любив біологію, а от з географією не склалося, бо конфліктував з вчителькою. Сива ставна жінка при цих словах опустила очі.

— Я не розмовляла про це з Максимом. Я просто бачу це все. Дар такий в мене. Тепер ви мені вірите?

— Як звали нянечку в яслах, куди ходив Максимчик? — спитала мама.

— Аврора Юліанівна. Діти не могли вимовити таке складне для них ім’я та по батькові і називали Юанівна. Наче китайську валюту.

Жінка притиснулася до свого чоловіка, а він дав знак опускати труну. І тут я почала брехати.

— У вас буде ще дитина. Донька.

— Мені сорок сім років, — простогнала вона.

— Все одно буде. знаю це. Як і про Тишку та Юанівну.

Я не розуміла навіщо це робила. Точніше, розуміла. Мені до болю хотілося, щоб це все було правдою. Я заплющила очі й молилася, щоб сталося диво і все дійсно було саме так: народилася маленька дівчинка, що стане єдиною втіхою для батьків. Зрештою, є ж допоміжні репродуктивні технології, і, можливо, я підштовхну цю пару звернутися до лікарів. Пролунали залпи прощального салюту.