Складний вибір

Я сиджу на дереві, з найдовшої гілки якого видно Ватру. Біля неї збираються дорослі нашого селища Хвойшисля й Дідухи, які дійшли до нас.

Це мій останній рік, коли я не запрошена на Ватру. Уже наступної осені, після Перегонів, незалежно від того, прибуду я перша чи остання, я буду слухати історії про світ за лісом.

Біля мене сидить мій молодший брат. Йому чекати місця біля Ватри ще два роки. Він засмучений, бо застудив вухо і тепер чує не все те, що доносить до нас вітер. Я повторюю для нього слова, ледь ворушачи губами, проте через декілька хвилин завмираю. Дідухи дістають з під одежі білі кулі. Вони тягнуть шістьма своїми довгими руками й від куль відокремлюються нитки.

— Навіщо вони розмотують ті клубочки? — питає Сін, а я смикаю його за крило, схоже на крило бабки, щоб він замовкнув.

— Міра, — пхинькає він, — ти мені пилок збила!

Не звертаю на брата увагу. У Дідуха, який стоїть найближче до нашого Ватага Гора і вже повністю розмотав клубок в руці з’являється якась волохата чорна істота. Вона верещить так мерзенно, що Сін закриває вуха.

— Народженні вбивати, — каже Дідух й кидає павука у Ватру, яка на мить стає багряною. Інші Дідухи повторюють його дію.

— За горами немає більше безпечних місць, — кажуть Дідухи й кивають великими мохнатими головами. — Ми не повернемось, — кажуть Дідухи, — ми просимо проходу через Темний ліс.

Гор мовчить. Мовчимо і ми з Сіном, бо розуміємо, що наш Ватаг ніколи не дозволить жодній живій душі зайти в цей ліс. І не тому, що це його примха а тому, що і в Темному лісі не знайдуть Дідухи безпечних місць. Там також народжуються ті, хто вміє вбивати.

Несподівано чуємо крик. До Ватри біжить Соля, донька Гора. Вона не встигає зробити й десяти кроків, як їй на спину застрибає величезний чорний павук й відриває крила. Соля скручується в клубочок і затихає.

Гор встромляє в павука списа. Я бачу як з різних кутків селища біжать до Ватри діти, а за ними суне безліч павуків. Бачу як мої батьки безпорадно розвертаються, шукаючи очима нас із Сіном, а за мить приймають бій. Тато січе величезного павука гострим мачете, а мама плете з пилку навколо нього захисний щит. Не проходить і десяти хвилин, як Ватра згасає. Ми з братом заклякаємо на дереві аж до самого ранку.

Як тільки сходить сонце й трішки розвиднюється я, роздивившись навколо й не побачивши павуків, штовхаю ліктем брата, який примудрився закуняти. Відкривши очі Сін починає плакати. Мені чомусь соромно за нього. І я дивуюсь чому мої очі сухі.

Біля згаслої Ватри лежать майже всі жителі Хвойшислія й усі Дідухи, які прийшли до нас перед тим як впасти в осінню сплячку. У всіх наших вбитих відірвані крила. У Дідухів висмикнуті з плечей та покручені їх довгі тонкі руки.

— Навіщо павуки забрали крила? — питає брат. Я знизую плечима.

— Сін, — нарешті починаю приходити до пуття, — принеси кресало.

Брат прожогом мчить до кишла нашого Ватага, а я тим часом знаходжу батьків, закриваю їм очі, посипаю рани пилком й починаю співати пісні Жалю. На цей звук прилітають до нас на допомогу з похованням маленькі кунаги — жителі Верхнього Міста. Вони вистеляють мохом навколо Ватри, запалюють її кресалом, яке приніс Сін та забирають мого брата, щоб попіклуватись про нього. Я та кілька кунагів обмиваємо олією та спалюємо тіла моїх рідних, друзів та знайомих до самого вечора.

— Куди ви? Куди ви тепер, Діти Лісу? — шелестять до мене кунаги. — Ваші мертві поховані. Де ваші живі?

— Ми з братом підемо до тітки. Вона живе в Темному лісі біля Водосховища.

— Ну так. Ну так. Віщунка. Прощавайте. Прощавайте.

— Стережіться павуків, — каже на прощання Сін та махає кунагам рукою.

— І ви, Діти Лісу, стережіться, — прощаються з нами кунаги й повертаються до Верхнього міста, яке ховається за хмарою.

— Павуки не дістануть кунагів, — пояснюю брату. — І до нас не доберуться. Тітка захистить нас.

Проте коли ми вночі дістаємося Водосховища тітки немає. Я розумію, що вона готує барлоги для Дідухів.

На ранок тітка повертається.

— Вам не можна лишатися, — тільки й кидає в нашу з братом сторону. — Вони вже йдуть по ваших слідах і я вас не захищу. Ідіть в глиб Темного лісу, там знайде вас… дещо.

— А ви? — Сін чіпляється за її сукню й заглядає в сірі очі, так схожі на материні.

— Я сплету для вас щит, — каже тітка, обіймає нас і показує рукою на Пагорб. Вам туди.

Йти темним лісом важко. Під ногами де-не-де хлюпає болото. Якщо наступаєш на порхавку, в ніздрі потрапляє смердюче насіння. Порхавок повно. Я кілька разів бачила сірих лісів, проте підійти до нас вони не наважились.

— Хей, — чую з-за дерева. — Зупиніться. Там небезпечно. Ведмеді роблять барліг на зимівлю. Вони дуже знервовані, а поблизу жодного Дідуха, щоб заспокоїв тварин.

— Та це ти ще не бачив павуків, — хоробро відповідає Сін, але я чую, як голос його тремтить.

— Яких павуків? — до нас виходить Вовкулака. По характерній білій смужці на хвості визначаю, що він такого ж віку, як і я. Підліток.

— Чорних! Величезних! Верещать як скажені.

— Та то не павуки, — Вовкулака махає на нас лапою. — То мороки. У лісі від недавно їх стало повно. Проте вони активні тільки вночі. — Вовкулака на мить замовкає, ніби щось згадує, чухає підборіддя і пояснює дал, що останнім часом мороки наче показилися і нападають навіть на Дідухів, не кажучи вже про Вовкулаків та ведмедів.

— А ти чого один? — в мені починає ворушитись недовіра. — Ви ж завжди зграями ходите.

— Прокинувся, — Вовкулака почесав потилицю, — сам один на купині посеред болота. Навіть уявити не можу, як так сталося. І скільки не шукаю своїх — знайти не можу. Та що там своїх, я взагалі, — Вовкулака стишив голос, — взагалі запаху нашого племені не відчуваю. Можна з вами? В мене м'ясо в’ялене є. І молоко.

— Ми не їмо м’яса, — зі злістю відповідаю я.

— Але я хочу молока, — запхинькав Сін.

— Ну добре, — кивнула я, — ми на Пагорб, якщо тобі по дорозі, ходімо разом.

На Пагорб ми дістались опівдні наступного дня. Вовкулака йшов вже на чотирьох лапах ледь шкутильгаючи. І хоч я бачила, що йому боліли лапи, він все одно дозволив моєму брату їхати на ньому верхи.

Стоячи на Пагорбі ми побачили як від сонця відокремилась і посунула на нас тонка смужечка світла.

— Щось вона якось повільно спускається, — Сін підійшов і взяв мене за руку, — як ти думаєш, хто це?

— Бережись! — почула я голос Вовкулаки й тут мене щось ударило в потилицю так, що аж зуби скрипнули. В очах потемніло. Я намагалась підтягнути до себе брата, проте безрезультатно. Вир закружив мене і я втратила свідомість.

Очуняла в клітці. Одразу ж схопилась на ноги тому боляче вдарилась головою.

— Сін! Вовкулако! Відгукніться.

— Це навряд чи, — я почула кроки й перед кліткою став високий блідий чоловік. Він подивився на мене зверхньо, посміхнувся оголивши білосніжні ікла й кинув мені під ноги крила мого брата. Моє серце шалено забилось у грудях, в очах потемніло і я схопилась за грати, щоб не втратити свідомість.

— Остання, — повторював чоловік, обходячи клітку по колу, — остання у своєму роді. Остання з крилами. І остання з магічним пилком на крилах.

— Ти брешеш, — зло відповіла, — нікому не під силу винищити Дітей Лісу. Ліс нас береже!

— Не під силу, кажеш? — чоловік розреготався прямо мені в обличчя. — А як ви хочете вижити, Діти Лісу, якщо більше не матимете лісу? Він спалений вщент, разом із мороками, Вовкулаками, Дідухами й… вами. Навіть із тим Прадавнім Жахом, який тисячу років спить у Пагорбі і яким нас так любили лякати в Академії. Тепер тільки попіл та кістки. Не віриш? Дивись!

Він підійшов в притул до мене й поклав на лоба холодну долоню з довгими пазурами. І я побачила.

Я побачила полум’я. Тільки не те, що зігріває, як Ватра. А жорстоке й ненажерливе, як сама Смерть. Я побачила як корчаться в агонії тварини, як птахи падають долу ніби вогняні кулі. Як задихаються Дідухи у своїх барлогах, як страшно виють Вовкулаки на болотах. Як лопає дамба Водосховища під чарами моєї тітки, проте вода не в силах загасити цей скажений вогонь. Дерева падають, болота висихають і на місті Темного лісу з’являється Пустеля Попелу.

Й потягнулись страшні дні.

Худого чоловіка звали Аякс. Він був упирем й одним із членів ультраправої Таємної громади, що марила знищенням усіх несхожих на себе рас. Ці упирі називали себе Найдостойніші, а інших вважали брудними, дурними й не вартими життя. Усі, хто не були упирями мали або бути випитими, або прислужувати.

Перші дні я, не відчуваючи втоми, дубасила по клітці чим тільки могла. Я кричала в обличчя поневолювачу страшні образи, проте він тільки знизував плечима й повертався до мене спиною. Потім я благала його відпустити, обіцяла, що віддам скарби нашого народу, що не буду мати до нього претензій і не буду шукати помсти.

А потім я впала в ступор. І тоді він мене вкусив. І кусав майже щодня.

— Як же ваш Кодекс, який ви підписали сотню років тому, не торкатися чужої крові, — раз по разу питала я, коли Аякс робив з мого зап’ястка кілька ковтків. Чоловік тільки посміхався та витирав губи.

— Вже зовсім скоро настане наш час, — казав він. — Чорна луна близько.

Спочатку він приходив кожен вечір. Приносив черствий хліб, ледь просмажене м'ясо та сир. Потім почав навідуватись рідше. Я справляла нужду в відро, яке він витягав на мотузці через верх клітки й спорожняв у поряд розташовану бочку. Коли бочка наповнилась він перестав торкатися того відра. Мені доводилось виливати нечистоти обережно через отвори клітки, щоб не забризкати себе й підлогу на якій я спала. Найбільше за все мене мучили спрага та сморід. До смороду я згодом звикла.

Але почала страждати від бездіяльності та самотності. Від постійного сидіння у напівтемному приміщенні мені почалось ввижатися, я дуже схудла й змарніла. Пилок на моїх крилах став сірого кольору й більше не виконував навіть найпростіших прохань. Одного дня, коли Аякс прийшов я попросила його побути зі мною трішки довше часу.

Упир глянув на мене з подивом, посунув поближче стілець, сів навпроти уважно роздивився. Потім простягнув недопиту пляшку пива, яку тримав руці. Він був напідпитку.

Ніколи ще пиво не було для мене таким смачним.

— Сьогодні великий день, — промовив упир до мене. — Місто повністю під контролем Таємної громади. А тобі, певно, пора вийти звідси. Повір, я довго чекав, коли ти попросиш мене про це.

Він одімкнув грати і я несміливо ступила перший крок. Ми спустились з горища на другий поверх.

— Сьогодні спиш тут, — кивнув він на маленьку кімнату. — Помийся. Завтра переїзд в Центральні зали. І це добре, бо цей будинок просмердівся тобою так, що його легше спалити, ніж продати комусь.

— Вибач, — сказала я, — я все приберу.

— Вимийся добре, — повторив він. Потім розвернув мене й торкнувся крил. Я здригнулася.

— Чому вони такі змарнілі? — спитав Аякс.

— Мені треба харчуватись травою і мохом, — пояснила я, — а ще пити чисту воду. Тоді утворюватиметься пилок.

— І на що він придатний, твій пилок?

— З його допомогою можна допомогти зцілити рани, або утворити щит навколо себе чи друга, для захисту. Він навіює гарні сни, заколисує. Допомагає квітнути деревам. Я багато чого не вмію, але можу навчитись.

Наступного дня, вперше за рік я вийшла назовні. Я була настільки щаслива, що навіть Аякс не здавався мені жахливим. Мені хотілось стрибати від радості, співати й літати між гілок. Проте наш переїзд тривав не довго. За пів години ми заходили у величезну білу будівлю біля центральної площі міста.

— Міра, — вперше Аякс звернувся до мене на ім’я, — спробуєш щось зробити без дозволу, я тебе вб’ю. А тепер обери собі кімнату і служницю. Відсьогодні ти супроводжуватимеш мене на зустрічах і служитимеш мені своїми навичками.

— Слухаюсь, Аяксе, — сказала я, щаслива, що не буду сидіти в клітці.

За служницю мені стала Діва з Глибин у якої був відтятий язик. Вона навіть не змогла промовити мені своє ім’я, хоча підводні спілкувались виключно голосними. Згодом я дізналась, що усі прислужники упирів були німими. Тоді я дуже зраділа, що не розгнівала свого господаря настільки, щоб втратити здатність розмовляти.

З першого ж дня перебування в Центральних залах, одразу після сніданку до мене почав приходити Чаклун з Цитаделі. Він також був упирем. Тому коли цей чоловік ставав навпроти мене, розгортав товстезний фоліант й зачитував вголос історію наших країв, я чітко розуміла його рівень презирства — він ніколи не приховував гострі ікла.

Проте історію я слухала із роззявленим ротом. Мій спраглий мозок всотував інформацію наче губка.

Про те, як виникли материки й звідки прийшли народи, які заселили наш, найбільший, Материнський. Про упирів, кентаврів, фей та людей. Люди здавались мені найбільш ницими істотами, які ніколи не дотримувались домовленостей, проте серед них насправді могутні особистості — Герої, Мисливці та Маги.

Про підводні міста Антара і Ягуда й мешканців трьох океанів. Уявити собі не могла, що вони поділяються не тільки на види та підвиди, але й на касти.

Найцікавіше мені було дізнатися про те, звідки взялись Дідухи, хто запалив першу Ватру для Дітей Лісу і чому Вовкулаків прогнали аж до самого краю Темного лісу. Я, навіть, плакала після цих уроків, згадуючи рідний дім.

Після закінчення першого фоліанту наступного дня Чаклун повернувся до мене з другим. І ось тоді я почала вивчати чари пилку.

Раз в три дні мене викликав до себе на вечерю Аякс. Він пив вино, їв смажене м'ясо і слухав чого я навчилась. Іноді ставив питання. Йому було цікаво послухати мою точку зору з того чи іншого приводу.

Одного разу, коли він налив вина і мені також, я спіймала себе на думці, що милуюсь його витонченим профілем, його манерами та поведінкою. Я із жахом усвідомила, що не тільки не приховую образу та злість, а, навпаки, хочу прислужити цьому чоловіку, зняти його втому й стати набагато ближчою. Стати подругою, якщо завгодно.

Наступного дня я настільки пірнула у свої роздуми, що ніяк не могла запам’ятати просте закляття — створити власну подобу в різних місцях кімнати. Тоді Чаклун вперше підвищив на мене голос.

— І про що ти думаєш, нижча расо? — гаркнув він. — Чи ти не засвоїла, що чиста кров ніколи не ляже навіть поруч з тобою. Маєш вчитися швидше, бо твій господар скоро матиме зустріч від якої залежить доля усіх на Материнському континенті. І твоя також!

Після цього випадку я почала контролювати свої думки.

— Ми виїжджаємо завтра, — сказав якось Аякс за вечерею. Покажи мені усе, що вмієш.

Я продемонструвала щит, нульове переміщення, подобу, ліани, вогняні кулі. Він дивився прискіпливо, поправляв мене, давав поради з концентрації. Потім, повернувшись спиною, зняв зі стіни меч в піхвах чудової роботи, усіяних блакитними камінцями й протягнув мені. В мене настільки стислось усередині від цього акту повної довіри, що я готова була впасти в ноги своєму господарю й цілувати руки. Я стрималась. Аякс подивившись на мене, трохи підтиснув губи. Я зрозуміла, що щось зробила не так.

— Господарю, — почала було я, проте він махнув рукою і мені довелось повернутися до себе у кімнату. Там я роздивилась зброю. Майстерно вирізане з дорогоцінного каменю тонке лезо. Чудово лягає у руку, не обтяжує. На самому лезі вирізані незрозумілою мовою слова.

До Пагорба, що знаходився тепер в Пустелі Попелу з міста упирів виїхала ціла делегація. Попереду їхали найманці, потім Чаклуни з Цитаделі, далі йшли Жерці. Політики їхали в каретах. Аякс належав саме до них. Я сиділа навпроти нього й дивилась у вікно. Господар спав, або прикидався, щоб не розмовляти зі мною. За нами йшли слуги, а потім тягнулись обози з їжею. Вони були затягнуті чорним цупким поліетиленом, звідки доносились шарудіння та стогони і я з усіх сил намагалась не думати про те, хто там приготований для їжі упирів. Ми їхали чотири доби.

На Пагорб ми з Аяксом підіймались удвох.

Там на нас вже чекали Вовкулака, Дідух, Фея та… Сін, мій брат. Безкрилий. За ці два роки він став майже на голову вище за мене. Одягнутий у незвичний для Дітей лісу одяг — сорочку із довгими рукавами й штани, він відростив волосся, а на поясі тримав сокирку замість мачете. Я настільки зраділа йому, що хотіла кинутись у обійми, проте щось у його погляді зупинило мене.

Вовкулака подивився на мене, потім на Сіна й одними губами запитав його: «Упевнився? Це не чутки!».

Він почав говорити першим.

— Сьогодні чотири раси зібрались тут, на Пагорбі для укладання перемир’я…

— Чому ти тут сам? — перебив його Аякс. — Я не відчуваю більше жодного Вовкулаки поряд. Дідухи є. З того боку Пагорба скупчились. Скільки вас, — він звернувся до Дідуха, — тридцять? Сорок?

— Сорок один, — поважно відповів Дідух погойдуючи своєю кошлатою головою.

— А вас? — звернувся Аякс до феї.

Та повернула до нього миловидне кирпате личко й ледь розчіплюючи губи відповіла.

— На перемовини прибуло двадцять чотири феї. В нашому місті нас набагато більше.

Фея труснула білими локонами й склала пальці у захисну мудру.

— А ти ще Дитя Лісу? — звернувся Аякс до Сіна. — Чи без крил ти тепер звичайна людина?

— Я, дійсно, представляю расу людей, — відповів мій брат і у мене стислось серце, бо найбільше за усіх інших я зневажала саме людей.

— У мене за спиною, — Аякс показав на північ, — могутнє місто Аграб. Місто упирів. Місто в якому всі інші раси або прислужують нам, або стають нам за їжу. І я прийшов сюди з армією, яка запросто розітре вас на порох разом із усіма вашими союзниками. Я не прийшов укладати із вами… перемир’я. Я прийшов пояснити вам, що відтепер ви усі власність упирів. І якщо ви надумаєте чинити опір...

Я бачу, як Сін тягнеться до сокирки, фея витягує з долоні синю цівку полум’я, а Вовкулака стає на задні лапи й ричить, широко роззявляючи пащу. Миттєво я сплітаю на Аяксові щит від якого із залізним дзвоном відскакує сокирка, роблю перекид до феї й відрубаю їй руку. До Вовкулака направляю свою подобу і вона засипає йому очі піском.

Аякс дивиться на зелену кров феї, ніби закляклий. В нього сіпаються губи. Я чую внизу під Пагорбом звуки бою. Сурмлять найманці. Шурхотять закляття фей. Дідухи перегукуються різними голосами. Крики та стогін, звук стуку мечів та хрускіт кісток.

— Нарешті, — вигукує мій господар, коли бачить, як перші краплі крові з руки феї торкаються землі. — Тепер Прадавній жах допоможе мені переродити цей світ!

В цей самий час лунає жахливе виття. Небо стає чорним. А між лопаток мені встромляється сокирка мого брата. Я падаю навколішки.

— Ні! — кричить Аякс.

Він роздирає Вовкулаку навпіл, відкушує феї голову, й обертається в пошуках Сіна. Його ікла сягають підборіддя, з кігтів, схожих на ведмежі, стікає кров, очі палахкотять червоним. Я розумію, що тепер на Пагорбі немає жодної живої душі. Тільки ми удвох. Він обережно підіймає мене з землі й намагається зловити мій погляд.

— Тільки не ти, тільки не ти, — повторює раз по разу. — Нічого з цього не потрібно мені без тебе!

Він роздирає собі зап'ясток й краплі Аяксової крові стікають мені по гортані в стравохід. Я кашляю. Мене обпікає. Нестерпно болить спина.

Пагорб тріскає. Ми вдвох падаємо крізь розкол. Мій господар огортає мене плащем й обертається в повітрі на величезного нетопира, розгортає великі шкіряні крила, стискає моє знерухомлене тіло в кігтях й намагається злетіти. Коли на нас зверху сиплеться каміння, ми падаємо і я втрачаю свідомість.

— Міра, — чую голос. Розплющую очі й темрява огортає мене.

— Де ми?

— Всередині Пагорба.

Я мацаю спину. Ні сокирки, ні рубаної рани. Навіть шраму не залишилось. Очі, на диво швидко, звикають до темряви. Аякс лежить поряд, одне його шкіряне крило придавлене величезним каменем. Я підскакую й намагаюсь посунути його. Камінь занадто тяжкий.

— Навіть мені не по зубах, — пояснює господар, — Міра, тобі доведеться відтяти мені крило. Я занадто слабкий для цього.

Я все ще уперто штовхаю камінь, по обличчю течуть сльози від безсилля. Як я можу покалічити настільки досконалу істоту.

— Ріж, бо у нас мало часу.

Я дістаю меч. Мені бракує повітря, я зціплюю зуби й відчуваю ніби фізичну біль. Коли зброя торкається крила Аякса літери на лезі змигують багряним.

— А тепер маємо першими дістатись Прадавнього жаху.

Ми сунемо лабіринтами печери. Я дивуюсь тому, як мій господар вправно знаходить шлях, принюхуючись до затхлого повітря. Бачу, що на місці відрізаного крила відкрилась кровотеча й накладаю зцілюючи чари.

В одній залі Аякс зупиняється. Він присідає навпочіпки й уважно дивиться на стіну навпроти себе. А потім протягує руку й прикладає її до якогось дивного малюнку. Ніби дитина надряпала камінцем.

— Я перший, — шепоче він. — Покажися.

На долоню Аяксу матеріалізується масивний чорний згусток.

— Ні. Це я перший, — чую голос брата.

Він простягає руку і згусток повітрям починає рухатися в його сторону. Завмирає на півдорозі між чоловіками.

— Прадавній жах бажає крові, — зціплює зуби Аякс, — ну що ж, твоя хоч і людська певно підійде!

Вони кидаються один на одного й зчіпляються в бійці. Я намагаюсь накласти захисні чари на кожного з них, проте чорна куля протидіє мені. Аякс підіймає Сіна за шию і гупає об кам’яну підлогу. Сін збиває Аякса з ніг і вони котяться стрімголов. Аякс роздирає Синові спину кігтями. Сін встромляє сокиру Аяксові в живіт. Аякс кусає Сіна за плече й вириває шматок м’яса. Сін розрубає Аяксові коліно.

— Зупини, зупини, зупини, — не перестаючи повторюю я, звертаючись чи до Прадавнього жаху, чи до себе. — Зупини все це! Візьми мене! Я виконаю усе, що ти забажаєш!

І тут Аякс і Сін застигають. Час зупиняється.

— Можеш обрати одного, — чую голос, ніби в середині себе, — хто перший?

У мене стискається серце. Я дивлюсь на закривавлене обличчя Сіна. Свого молодшого брата. Того самого, з яким ми грали камінцями на сонячних галявинах, з яким таємно навідували тітку біля Водосховища, з яким ходили до гаю по гриби та ягоди, з яким сміялись над жартами батька та кпинами матері. Мого єдиного. Рідного. Перед яким я відчувала провину за те що, не вберегла. Якого я подумки поховала і який тепер б’ється проти мене.

А потім перевожу погляд на свого мучителя. На свого господаря. На свого коханого. На його благородне обличчя, високі вилиці, великі засмучені очі та такі недосяжні солодкі вуста. На того, хто врятував мені життя, коли мій молодший брат вирішив забрати його в мене.

— Аякс, — ледь чутно шепочу, бо вибір занадто складний.

— Хто?

— Аякс! — кричу набравши повні легені повітря, — Аякс перший!

Чорний згусток спускається до мене, хмаркою затікає в ніздрі.

— Пам’ятай, що ти обіцяла, — шипить.

Я підіймаю очі. Над тілом мого мертвого брата стоїть Аякс. Він простягає до мене руку й ледь не падає. Я підхоплюю його, втішаю, кажу, що тепер все буде гаразд, все минеться.

Він тільки мотає головою в різні боки.

— Що ти наробила, — дорікає він, — як ти могла?

— Я врятувала тобі життя.

Він відсторонюється від мене і дивиться прямо в зіниці.

— І що тепер? — питає.

— Тепер? — я прислухаюсь до тихого голосу всередині. — Час перероджувати цей світ, коханий.

Я огортаю його шию руками й пристрасно цілую.

Він відповідає мені.