Чорні діри та я

Земля, Україна, cмт. Робітниче, 18 березня 2040 року

Я ніжно, але міцно тримав її теплу та м’яку руку. Немов би пташку затис у долоні: стиснеш трохи більше й зробиш боляче, а то й вб’єш бідолашну, будеш тримати занадто слабо й вона вирветься, розправить крила й назавжди улетить від тебе.

Наталка слухала мої недолугі й несвіжі жарти і посміхалася своєю типовою напівпосмішкою — її позначали лише кутки губ та очі, наче вона боялася широко посміхнутися. А може й справді соромилася своїх зубів, що, на її думку, були не такі рівні та білі, як у голлівудських актрис чи зірок Інстаграму.

Я в черговий раз помилувався її легкою ходою та гарною статурою. Наталка йшла наче балерина — пряма як струна спина, груди вперед, довга лебедина шия.

— Ой, диви, Чорна Діра! Ги-ги-ги — почулося з лавочки збоку.

— Гей, Чорна Діро, ходь сюди! Я б у тебе попірнав! — вторив другий голос вже нам у спину.

Напівпосмішка Наталки згасла наче й не було. Обличчя зблідло, вилиці немов загострилися. Дівчина втягнула голову в плечі, наче намагалась сховати її.

Я зупинився, відпустив її руку й обернувся до лавочки.

— Сашку, не треба. — радше прошепотіла ніж сказала Наталка.

Я не послухав і підійшов до лавочки. На ній сиділо двоє. Одного я знав — Лисий з третього під’їзду, довготелесий та худий, відповідно прізвиську завжди стрижений під нуль. Другого я раніше не бачив. Він був невисоким та миршавим з нахабним поглядом з-під кепки.

— Хто тут що вякнув? — спитав я.

Лисий благорозумно промовчав, а от новенький відповів:

— А ти хто такий? Проблем захотів?

Я не став продовжувати базар і просто без замаху вдарив його аперкотом в нахабне обличчя. Навіть такий удар відправив придурка з лавочки прямо у клумбу.

— А-а-а, сука, він мені ніс зламав! — вже не таким нахабним голосом заволав той.

Повернувся до Лисого. Той зіщулився, прикрив обличчя руками і став схожим на велетенського незграбного богомола.

— Мєля, не бий! Я ж нічого! Вибач!

Я замахнувся, але передумав. Сплюнув Лисому під ноги й, під зойки того виродка, що так і не виліз з клумби, повернувся до Наталки.

Ми пішли далі. Напівпосмішка так і не повернулася до неї, але голову в плечі дівчина вже не ховала.

На районі всі звали Наталку “Чорною дірою”. Важко сказати хто і коли придумав це образливе прізвисько. З одного боку воно було скабрезним і натякало на доступність та нерозбірливість у стосунках, з іншого — пов’язане з тим, що Наталка до останнього вірила у казочку про батька-“космонавта”, який покинув сім’ю, бо улетів у далекий міжзоряний політ. В нашому поселені міського типу було небагато перспектив, але стати космонавтом й справді була одна з них, якщо тобі поталанить попасти до коледжу Космічної Автоматики та Механіки. Попасти туди, здається, можна було тільки по блату або за гроші, тому “космонавтами” здебільше ставали через п’яну бійку, крадіжку в крамниці або “гоп-стоп”. “Космос”, до якого відправляли таких “героїв” був неподалеку — в’язниця у райцентрі за дев’яносто кілометрів від нас. Тому дружини нерідко відвідували їх та возили передачі. Але не тітка Ніна, Наталчина матір. Вона жодного разу не зʼїздила до чоловіка. Мабуть, тому він так і не повернувся.

З того часу, як я почав зустрічатися з Наталкою, мало хто наважувався називати її “Чорною дірою” в обличчя. Все ж таки маю авторитет на районі та й до кандидата в майстри спорту по боксу залишилось зовсім небагато.

Земля, Україна, cмт. Робітниче, 6 травня 2040 року

У ліфті я натиснув кнопку “Стоп” і заблокував її у цьому положенні за допомогою декількох сірників. Тепер він не поїде і не відчинить двері.

Ми злилися у пристрасному поцілунку. Моя рука полізла під її светр, стиснула пружну округлість груди у ліфчику. Я поцілував її за вушком, почав спускатися губами вниз по шиї. Рука пройшлася по м’якому та теплому животу й пірнула у джинси. Пальці торкнулися шовковистого волосся і потягнулися нижче, до того місця, що як магніт притягував усі мої думки в цей момент. Але рука далі не змогла просунутися. Довелося її витягнути й не зупиняючи поцілунків, я незграбно, не з першого разу, але розстебнув ширинку її джинсів. Тим часом в моїх штанях туга, практично кам’яна плоть, здається, намагалася прорвати товсту грубу тканину.

— Ні! Я так не можу! Не хочу! — раптом відсторонилася від мене Наталка.

— Чому? — роздратовано спитав я. Почуття було таке наче в найспекотніший день мене різко відірвали від кухля з холодною водою, коли ще не встиг і ковтка зробити.

— Це гидке місце. Цей ліфт! Я не хочу, щоб мій перший раз був таким. — відповіла дівчина.

— Перший раз? Що значить перший раз? — перепитав я.

— Що це ще може означати? Ти що — не розумієш? Я — незаймана. — обличчя Наталки розчервонілося, вона почала поспіхом застібати джинси.

— Але ж … люди говорили … — дурнувато вирячився на неї я.

— Що?! Ти повірив у брехню, що розносили різні ідіоти? — на очах Наталки з’явилися сльози, вона відсахнулася від мене немов я облив її окропом.

— Наталка, я не те мав на увазі … ти неправильно зрозуміла. — забелькотів я.

Дівчина мовчки люто почала висмикувати сірники, які тримали кнопку “Стоп”. Через мить двері відкрилися і Наталка вискочила з ліфта.

— Наталя, постій, вибач мені! — крикнув я їй услід.

— Не йди за мною! — барабаним дробом застукали сходами Наталчині підбори.

Я хотів побігти за нею, але двері ліфта захлопнулися в мене перед носом.

Земля, Україна, cмт. Робітниче, 11 травня 2040 року

Мені здавалося, що всі дивляться тільки на мене: бабці на лавочці перед парадною, мамочки, що гуляли з дитячими візками, діти на іржавих скрипучих гойдалках та навіть малюки, які копирсалися у пісочниці.

Я нервував, самотня троянда в моїх руках тремтіла на вітру, червона стрічка, якою була обмотана квітка, трепотіла як прапор.

Нарешті Наталка вийшла з під’їзду. Одразу помітила мене. Її й так великі чарівні очі здивовано розширилися. Неспішно, наче із сумнівами, підійшла до мене.

Я довго готував промову до цього, але в найважливішу мить в голові все переплуталося і я онімів.

— Це мені? — спитала Наталка.

— Так, Наталочка, вибач мені, будь ласка. — нарешті сказав я хоч не ту заготовану промову, але хоч щось.

Вона обережно взяла троянду, наче якусь крихку дорогоцінність. Заплющила очі й ніжно торкнулася носом оксамитових червоних пелюсток. Вдихнула і подивилася на мене. В кутках її очей блиснули сльози.

— Мені ще ніхто не дарував квітів. Ніколи. — сказала Наталка і на її обличчі вперше засяяла широка щира посмішка.

Земля, Україна, cмт. Робітниче, 9 червня 2040 року

Весь вільний час я проводив на автомийці. В мене була ціль і я йшов до неї понад усе. Я хотів заробити на оренду квартири. Ні, звичайно не довгострокову — про таке і мріяти було годі. Але була і погодинна. Затишна обстановка, ліжко з білосніжним простирадлом, пляшка шампанського й свічки. Твій … наш перший раз буде ідеальний, Наталко.

Зустрічатися з коханою виходило тільки пізно ввечері. От і зараз, майже опівночі, я проводив Наталку до під’їзду й зібрався повертатися додому. Мама, мабуть, як завжди буде скандалити. Батько, напевне, вже давно спить, а завтра рано-вранці знову побіжить на завод з виробництва двигунів для зорельотів.. Важка праця, як та п’явка висмоктувала з нього всі сили і на сім’ю вже нічого не залишалося. Він, мабуть, і не пам’ятає скільки мені років. Дай Боже, щоб не забув, як звати.

З такими думками я зайшов у арку Наталчиного двору, коли попереду виникли три фігури. Найнижча з них, у примітній кепці, сказала знайомим нахабним голосом:

— Що, брателло, за тобою боржок. Прийшов час розрахуватися.

Я одразу підібрався, але страху не відчував. Троє — це неприємно, але справлюся, тим більше, що з того миршавого месника, боєць ніякий.

Ззаду почувся якийсь шерхіт. Обернувся — там ще трійця. Шестеро — це вже погано. Зовсім погано.

Нападники кинулися одночасно, але у вузькому проході під аркою це зіграло мені на руку, бо вони більше заважали собі, ніж мені.

Я вдало вирубив джебом наймасивнішого з них і ухилився від невмілих “селюковських” ударів інших нападників. Штовхнув з силою у стіну ще одного й побачив просвіт в арці. Вже приготувався у нього драпанути, але щось тверде та важке вдарило мене ззаду по голові. В очах потемніло і я впав. Водночас нападники заходилися гамселити мене ногами.

Я прийшов до тями від крику. Він був схожий радше на виття дикого звіра. По щоці та підборіддю щось текло, на губах і в роті був солоний металевий присмак. Я насилу відкрив очі. Вони не одразу сфокусувалися на білій плямі переді мною. Це виявилося бліде Наталчине обличчя, мою голову вона тримала у своїх руках.

— Сашку! Сашуля! Сашенька! Не вмирай! — у розпачі кричала вона. Сльози текли по її щоках та капали прямо на моє обличчя, змішуючись із моєю кров’ю.

— Сашуню, тримайся, я викликала швидку! Вони скоро будуть тут. — Наталка помітила, що я відкрив очі.

В цей момент і справді почувся звук сирени.

Сузір’я Змієносця, система Gaia BH1, 11 травня 2063 року за Земним часом, зореліт “Гея”

До тями мене привів звук сирени. На губах відчувався неприємний солоний присмак. Я з зусиллям розплющив очі та провів рукою під носом. Глянув на руку — червона смуга. З носу текла кров.

Виходить, я втратив свідомість і маю кровотечу. Очевидно бійка перед входом до рубки пілота далася мені не так легко, як здавалося.

А що це за сирена? І чому світло блимає червоним? Ага, вони здогадалися вимкнути електроенергію на вхід до рубки. Добре, що якраз на такий випадок є резервне аварійне живлення. От про те, що воно зараз увімкнено й сигналізує сирена та блимання червоним.

— Лікарю, що з ним? — почув я у комунікаторі голос капітана. Ага! Ці дурні забули, що розмовляють на загальному каналі і я можу їх чути.

— Якись гострий істеричний психоз поки неясної причини. Можливо, ізоляційний синдром, а може раптовий прояв шизофренії. Очевидно, що супроводжується галюцинаціями, неспровокованою агресією та параноєю.

Хм. А може й знають, що я їх чую, і намагаються посіяти в мені сумніви. Ну нічого, послухаємо-послухаємо.

— Ми всі проходимо лікарську комісію кожен місяць та й ще перед польотом. Як таке могли пропустити? — грубо втрутився старший інженер.

— На жаль, лікарі не все можуть знайти.

— От дідько! — старший інженер не надто підбирав слова.

— Скажіть лікарю, що могло спровокувати таке? Чи інші члени екіпажу теж можуть так от сказитися? — як завжди рівним та спокійним тоном продовжував капітан.

— Я не думаю. Більше схоже на те, що Мельниченко мав якусь сильну фізичну, або психічну травму. Вона, ізоляція на зорельоті з малою кількістю людей та стрес могли спровокувати такий стан, який може ніколи б і не проявився без цього.

— До біса ці розмови про крихку психіку! Краще треба вирішувати, що робити! — не вгамовувався старший інженер.

— Ну тимчасово ми локалізували проблему. Мельниченко сам зачинився у рубці пілота, щоб він там нічого не утнув ви вимкнули електроенергію на вхід до рубки. — заспокійливим тоном сказав капітан.

— Це так, але, чорт забирай, мене дуже непокоїть, що псих знаходиться не в своїй каюті під замком, а там де всі прилади керування нашим польотом!

І правильно непокоїть, придурку! Я посміхнувся. Вони ще не здогадалися, чому я проривався саме сюди.

Земля, Україна, cмт. Робітниче, 6 вересня 2040 року

Я не міг повірити ані своїм очам, ані тому, що почув. Це ніяк не вкладалося у моїй голові. Це не могло бути правдою, це — страшний сон. Зараз я проснуся і все це мине, як не було.

Разом чи не з усіма мешканцями Наталчиного будинку, я стояв у дворі та вперив очі у просмалений третій поверх. Чорні вікна без скла пустими очима дивилися на мене.

— Та Нінка що не день пиячила, після того, як чоловіка посадили. — чув я розмову у натовпі.

— Ага, кажуть палила в ліжку й п’яна заснула з недопалком.

— Свят-свят, така страшна смерть.

— Та ні, забула вимкнути газ.

— Якби був газ, то вибухнуло б — мама не горюй. Не тільки їх квартира згоріла б.

— Ой, Нінка, як Нінка, а дівчинку її дуже шкода. Наталці ще жити й жити, а от яка доля їй випала.

— Згоріла?

— Кажуть задихнулася від чадного газу. Не встигли врятувати.

Гар, гіркий та їдкий ще стояв у дворі. Як той спрут він залазив своїми мацаками всюди де міг, залишав по собі слід липких присосків смороду.

Я згорбився, наче мені дали під дих. Занило ребро, тріщина в якому давно зрослася. А може це серце?

Повернувся до виходу з двору. Тут більше нема що робити, я не міг і далі терпіти цей сморід і цих людей, що продовжували обговорювати пожежу. Мені треба побути на самоті.

Пройшов до арки. Обернувся в останній раз і глянув на чорні діри Наталчиних вікон. Як справжні чорні діри вони невідворотно затягували мій погляд, тиснули неймовірною нестерпною вагою.

Сузір’я Змієносця, система Gaia BH1, 11 травня 2063 року за Земним часом, зореліт “Гея”

Мені здавалося, що я відчув запах гару, хоча навряд чи броньовані двері хоч трохи оплавилися від лазерного різака, яким намагалися відкрити рубку.

Я закінчив корегувати курс зорельота. В мене було достатньо часу поки вони зрозуміли, що в мене є автономне живлення і що саме я задумав.

Тепер можна розслабитися. Ці тварюки не доберуться до Землі.

Вперше я помітив неладне два тижні тому. Космонавт-моторист, що повернувся з ремонту сонячної панелі ззовні, якось дивно йшов наче п’яний. Я навіть запідозрив, що він десь дістав алкоголь, що було абсолютно неможливо. Поздоровався з ним та принюхався — запаху спирту не відчув. Той так нічого не відповів, тільки зиркнув на мене з-під лоба. Мені здався дивний зелений відблиск у його карих очах. Вже потім я зрозумів, що це не здалося.

В наступні дні ця зараза ширилася нашим невеликим екіпажем. Люди починали поводити себе дивно, ходити не так, як завжди, говорити невлад, неадекватно реагувати на слова чи ситуацію. Ніхто крім мене це не помічав. Я звернувся до лікаря щодо цього, але той подивився на мене, як на ідіота, хоча й сказав, що розбереться.

Через пару днів хода та координація руху членів екіпажу стали практично нормальними, говорили вони теж краще, хоч і стали здебільше мовчунами. Тепер я вже знав, що то було тому, що тварюки призвичаїлися до людських тіл, а тоді подумав, що може то була якась хвороба і вони пішли на поправку.

На деякий час я заспокоївся, поки не побачив на руці того самого моториста дивний сип, який виглядав як справжня зеленувата луска. Я знову поперся до лікаря й забув постукати, коли заходив до його каюти. Через це встиг помітити огидний мацак, що той похапцем втягнув у рукав халата. Я нашвидкуруч придумав історію про горло, яке в мене болить, як причину прийти до нього. Лікар недовірливо блиснув зеленим кольором в своїх очах і оглянув мене. Нічого не знайшов і порекомендував пополоскати горло водою з сіллю.

Я старанно удавав, що не поспішаю, та вийшов з його каюти. Тепер я розумів, що сталося! Тіла моїх друзів та співробітників захопили іншопланетяни! Вони очікували ззовні, поки хтось не вийде у справах, як наш моторист, що ремонтував сонячну панель. Далі, через нього, вони якось розповсюдилися серед інших членів екіпажу. А зелений блиск в очах видав їх. Опанувавши людські тіла, вони почали їх перетворення.

Залишався відкритим питання: чому ця пошесть обійшла мене? Хоча, яка різниця — імунітет чи просто вдача. Головне, що я повинен запобігти прийти цій заразі на Землю. Тоді в мене й визрів план.

Земля, Україна, cмт. Робітниче, 28 серпня 2042 року

Колян-Хакер був схожим на жабу. Його жирні тілеса ледь вміщались в тому закутку, де він сидів.

— А! Сашко прийшов. Зібрав потрібну суму? — при цих словах всі його численні підборіддя затряслися. З не надто густої бороди, яка, здавалося, росла прямо на шиї, бо через жир не було видно вилиць, на стіл перед Коляном впали крихти. На столі й без того царював безлад: безліч крихт та плям сусідили з якимись мікросхемами та приладами, обгортки від цукерок та печива з паперовими інструкціями. Весь цей хаос доповнювали парочка пустих та напівпустих пластикових пляшок з-під Coca-Cola.

Я поклав перед Коляном пачку грошей. Туди пішли всі заощадження, що я заробив на автомийці та чимало того, що я зміг позичити у родичів та друзів.

— Двох тисяч не вистачає. — охриплим від переживань голосом сказав я.

Колян подивився на мене вузькими через величезні щоки очима й осудливо похитав головою.

— Це все що я зміг зібрати. Коляне, зрозумій, це для мене єдиний шанс. Один на мільйон. — сказав я та поклав зверху грошей шоколадку.

Колян зітхнув поклав шоколадку в нагрудну кишеню брудної, прикрашеної плямами всіх кольорів та розмірів, сорочки. Перерахував гроші товстими наче сардельки пальцямі. Ще хвилину подумав і махнув рукою.

— Ех. Саньку, тільки ради тебе я поступлюсь принципом і зроблю тобі послугу. Але нікому не кажи, що заплатив менше, бо потім усі будуть просити знижку.

Я завірив його, що буду мовчати, як риба.

— Добре, ти там щось хотів видалити з медичної карти? Як там у тебе повністю прізвище, ім’я та по батькові? — Колян заклацав на клавіатурі ноутбука, який на його фоні виглядав скоріше як смартфон.

— Мельниченко Олександр Сергійович. — поспішно сказав я, наче боявся, що він передумає.

— А яка дата народження? Тут таких троє. — спитав Колян.

— Десяте січня дві тисячі двадцять четвертого року.

— Ага, є. Який запис редагувати? — Колян витягнув з кишені свіжеподаровану шоколадку, відірвав частину обгортки зверху й одразу надкусив.

— За дев’яте червня дві тисячі сорокового.

— Ого, ребро, два зламаних пальці, обширні гематоми, черепно-мозкова травма. Оце так заміс був! — присвиснув Колян.

— От черепно-мозкову треба видалити. З нею не беруть до коледжу. Все інше не страшно. — сказав я і мої долоні спітніли від хвилювання.

Колян щось там клацнув на клавіатурі.

— Готово. Будеш тепер космонавтом! — розплився у посмішці Колян.

Я йшов від нього додому і сам не вірив своєму щастю. Просто диво та допомога тренера з боксу, що мене включили в список кандидатів до коледжу Космічної Автоматики та Механіки. Це як виграти в лотерею. Була тільки одна проблема з цим записом в медичній книжці. І ту я порішав. Мені вдалося!

Сузір’я Змієносця, система Gaia BH1, 11 травня 2063 року за Земним часом, зореліт “Гея”

— Олександре, зрозумійте, ви наразі хворієте. Ми можемо вам допомогти. Ми вам не вороги. Відчиніть, будь ласка. — говорив голос лікаря в комунікаторі. Тварюки нарешті допетрили, що я їх чую по комунікатору і стали звертатися до мене по загальному каналу.

— Мельниченко, що ти там, до біса, задумав? Куди ти направив зореліт? — перебив його грубий голос інженера.

Я не хотів їх слухати. Вимкнув комунікатор та заплющив очі. В мене є трохи часу відпочити, може навіть поспати.

Але сон, звичайно ж, не йшов до мене. Замість цього я поринув у думки.

Коли у дві тисячі тридцятому році уряди найбільших країн світу раптово об’явили, що налагодили контакт з іншопланетною расою — це був просто справжній шок для людства. Шок і величезні сподівання. Всі очікували на бурхливий розвиток науки, медицини, мистецтва. Антигравітація, безсмертя, телепортація, міжзоряні польоти — все що завгодно тепер буде можливим за допомогою наших далеких братів по розуму.

Але вийшло не так, як гадалося. Замість розвитку ми наче навічно застрягли на рівні початку двадцять першого сторіччя, а в чомусь й впали до рівня двадцятого. Іншопланетяни і справді щедро ділилися з нами знаннями та технологіями. Але це все було однобоко — тільки те, що торкалося Космосу та космічних польотів. І всі країни зосередилися саме на цьому. Навіть, вперше за історію існування людства, об’єдналися у реальний всепланетний уряд. Соціальні програми, медичні розробки, мистецтво, сфера послуг — на все це урізалося фінансування на догоду досліджень Космосу та розробці космічних апаратів. Навіть робочий день законодавчо збільшили до десяти годин.

До всього того, самі іншопланетяни не поспішали показуватися. Ніхто не знав як вони виглядали — чи то зелені чоловічки з великими головами, чи велетенські комахи, а може й розумні медузи. Ми отримували від них тільки інформацію, особистого контакту так і не відбулося.

Все це породжувало невдоволення широких верств населення та різні конспірологічні теорії. Говорили, що насправді ніяких іншопланетян не існує, їх придумала еліта, щоб урізати соціальні виплати та збільшити робочий день. І Космічної програми ніякої не існує, всі гроші насправді йдуть багатіям на палаци та яхти. З’явилися сучасні лудіти, які потай псували обладнання на заводах та лабораторіях, пов’язаних з космічними розробками.

Я-то знав, що Космічна програма направду існує, що людство й справді витрачає величезні кошти та зусилля в цьому напрямку, бо був частиною цієї програми. Після коледжу я за відмінне навчання був направлений на курси пілотів. Потім роки сумлінної праці і як вершина кар’єри ця найперша експедиція до сузірʼя Змієносця для вивчення чорної діри. Яка отак от завершується!

На моєму обличчі виникла гірка посмішка.

В цей момент пазли у мене в голові склалися і сформувалися в очевидну думку. Тварюки, які захопили тіла екіпажу “Геї” — це і є іншопланетяни, з якими у нас був контакт. Все логічно складається! Для життя їм потрібні тіла розумних створінь, але самі вони з якихось причин, може, якраз тому, що не мають тіл, не здатні дістатися нас. Тому потвори контактували з людством і хитрощами просунули ідею Космічної програми, ціллю якої була ця пастка в системі Gaia BH1, де вони, власне, і живуть.

Ця теорія відповідає практично на всі питання!

Ну що ж, потвори, цього разу у вас нічого не вийде. Я ще раз глянув на координати — все вірно, ще зовсім трохи й ми досягнемо горизонту подій чорної діри, яку досліджували. Тоді, навіть, якщо тварюки й увірвуться до моєї рубки, вже нічим собі не допоможуть. Якщо і є пекло для таких потвор, то чорна діра — це саме те.

На моєму обличчі з’явилася тріумфальна посмішка.