Останній день року

Професійні психологи вміють професійно брехати. Так що дуже хочеться їм вірити. Ось, мовляв, заключення військово-лікарняної комісії: поранення, контузія, обмежено придатний. Що вам ще? Скарги на порушення функції сну.

Я не з військової служби правопорядку, я вірю. А от моя знайома з ВСП, не повірила б (хоч все, що каже психолог, чиста правда). Вона вчепилась би бультер'єром у цього розумника і витягнула з нього все, що він мені не сказав.

– Ось тести, – він показує декілька аркушів з питаннями та цифрами обведеними кружечками.

Цікаво коли він встиг це зробити? Враховуючи велику кількість людей, з якими він повинен працювати та паперів, які повинен заповнювати. Чи сам нашвидкуруч позаповнював за ранок? А може, він просто вміє працювати.

– Чому не доповідали? – запитую.

– Доповідав, – психолог показує копію рапорту.

– Ротний знав?

– Ротний знав.

– Гаразд. Зробіть мені копії з усього цього.

Під психолога не підкопаєшся. А ротному буде "догана".

Ротний, посивілий, коренастий, вусатий дядько, розмовляє шикарним суржиком, сидіть поруч і прикидається, що йому все по цимбалах.

– Чому не відправили бійця до лікарів? – запитую я ротного, хоча сам знаю чому. – Чому не зняли з чергувань?

– Так людей не вистачає, – відповідає він. – А тут чергувати не важко. Сиді собі й дивись, щоб ніхто не ходив. Як раз для обмежено придатного. Та він сам просив його не відправляти. Каже: "Хоч якась користь від мене буде". І ніколи не скаржився.

Десь гупнуло, здригнулися шибки.

– І завжди просив нічні чергування. Вночі, каже, краще…

Тут я згоден. Чергувати не важко. Тільки чомусь цього ранку, не знайшли бійця на посту. Зник. Але дуже вдало зник. Ротний тільки-но доповів про втрату, а боєць вже у нього сидить. Зброї не кинув і не втратив. І бігав недовго. Його навіть як того, хто самовільно залишив частину , не встигли подати. Зараз лежить у своїй кімнаті, витріщився у стінку і мовчить. І на питання не відповідає. Я дві години з нього пояснення витягував, а він бурмотів щось про головний біль, нічні жахіття, тривожність, і, зрештою, безпричинний напад страху (може психолог нарадив?). Отямився, мовляв, десь неподалік та й пішов до ротного каятись.

І як я примудряюсь уляпатись у таку хрєнь! І ще начштабу, коли призначав мене на це службове розслідування сказав: "Ти дивись, зроби все нормально." А що значить "нормально" не пояснив. Одне зрозуміло, бійці не повинні бігати зі зброєю вулицями.

– Ви це в пояснення також запишіть, – сказав я ротному.

– Записав.

– Дайте. Характеристику зробили? Дайте.

Звичайна характеристика на непоганого бійця. Навіть заохочувався грамотою від комбату.

Заспівав телефон. Треба змінити мелодію, бо цю я вже ненавиджу.

– Бажаю здоров'я, пане капітане, – сказав начмед, – знайшов я все, що у нас є на цього бійця.

– І що скажете?

– Знаєте, пане капітане, контузія це така річ…

Я знаю, але вислуховую лекцію від лікаря до кінця, а потім кажу:

– Все це у пояснення запишіть мені, будь ласка. І зробіть копії документів.

Вікно закрите чорною плівкою, але є шпаринка, в яку я бачу, що на вулиці вже темно. Як би я не провозився так довго з поясненнями бійця, то вже б давно поїхав. Їхати назад? Я втомився, дорога довга і погана. Варто залишитись тут, і зранку все закінчити.

– У вас знайдеться де заночувати? – питаю у ротного.

* * *

– Когось шукаєте? – запитав ротний.

– Трудовика та фізкультурника.

Я роздивляюсь стенд зі світлинами працівників школи. Всі жінки.

– Ось і ось – з посміхом показав ротний. – Тут всі жінки. Ми теж спочатку дивувались.

Поруч із світлиною фізкультурниці, світлина молоденької, мабуть тільки з інституту, вчительки молодших класів. Усі вчительки на світлинах ледь помітно посміхаються, лише одна вона сміється.

– Гарна була школа, – зітхає ротний. – Бачите який був ремонт. Меблі нові…

Він з болем махнув рукою на вибите вікно, закрите чорною плівкою. Я розумію, що він має на увазі зруйноване вщент друге крило будівлі.

– Тепер будівлю треба буде розібрати, та будувати нову.

– Коли це було? – питаю.

– Не знаю, – відповів він. – Ми тоді ще тут не стояли. Видно, що обстріли були сильні. У тій частині містечка росіяни багато будинків зруйнували… Люди тут у підвалі ховались.

– Чому ж ви тут розмістилися? Будівля, мабуть, аварійна, – кажу.

– Ця частина ціла. Ми тут тільки підвал задіяли. Він сухий, як раз під склад… Ось ми й прийшли.

Він дістав ключа, відчинив двері до класу та став намацувати вмикач.

Я зазирнув за кут. У кінці коридора між дверима на двір та входом у підвал на стільці нудьгував черговий. Я помахав йому рукою, він відповів. Це був той самий пост біля складу, з якого сьогодні вночі дременув наш утікач.

– Дідько! – вилаявся ротний та включив нарешті світло.

Він нагнувся і підняв з підлоги плюшевого ведмедика, на якого наступив у темряві.

– Знов безладу наробили.

Це був клас для першачків. Маленькі парти, маленькі стільці. Вздовж стін стоять невелички шафки для речей, на дверцятах прізвища діточок та малюночки: звірятка, іграшки, герої мультиків. На стінах кольорові плакати з правилами, картинки, дитячі малюнки. Рамка з написом: "Наші іменинники. Лютий" і світлиною дівчинки у рожевому пуховичку та підписом "Катруся". Шафи з книжками та дитячими поробками.

Зараз більша частина парт була зсунута у сторону, а вздовж шафок стояло два збірних, армійських ліжка. Висаджені вибухом вікна забиті ДСП. Посеред кімнати саморобна пічка, димар виходить у вікно. У кутку невеликий тепловентилятор. Над дитячими шафками висить старий прапор нашої Миколаївської ТрО, ще із круглим щитом.

Поки я роздивлявся, ротний посадив ведмедика на шафку, змахнув з учительського столу у смітник пластикову тарілку та стакан з засохлим пакетиком чаю, прибрав з підвіконня пусту лійку, поставив її на підлогу. Замість неї поклав на підвіконня стос тек, які забрав з іншого підвіконня, посунувши при цьому вазон із напівмертвою рослиною.

– Ти диви, я думав, що вона здохла, – пробурмотів він

Далі схопив з шафи губку, стер зі шкільної дошки напис: "23 лютого 2022 року. Класна робота", узяв маркер і написав: "31.12.2023", а потім почав швидко писати: "Графік чергувань…"

– Тут хлопці відпочивають між чергуваннями, коли їм повертатись далеко, – пояснив він. – Вдень начскладу працює. Та сьогодні вам ніхто не заважатиме: начскладу поїхав за майном, а сьогоднішні чергові живуть поруч. Відпочиватимуть у себе.

Він відкрив шафу.

– Ось чайник, чай, кава, печиво. Беріть пиріжки. Смачні. Від волонтерів. Вода.

Він показав у куток, і я побачив два паки води.

– Щось потрібно?

– Дякую, дякую, – заспокійливо сказав я, щоб припинити його метушню. – Все нормально.

Він секунду промовчав і запитав:

– Може все ж таки до нас?

– Дякую, але мені ще працювати потрібно.

Ми побажали один одному тихої ночі, і він пішов.

Я кинув на одне з ліжок спальник, поставив поруч бронежилет, автомат. З пічкою я не захотів вовтузиться, тому включив тепловентилятор. Поклав ноутбук на стіл. Поставив поруч свій термос з остиглим чаєм. Налив у чайник води, включив. Знайшов чашку, насипав каву та цукор. Поки вода закипала нашвидкуруч оглянув кімнату. Ні спиртного, ні порожніх пляшок я не знайшов. Втім ознак сп'яніння у бійця я не помітив.

Десь гупнуло.

Схоже світло краще буде вимкнути, і я поставив поруч з ноутом ліхтарик.

Чайник забурлив та вимкнувся. Я зробив собі каву та ввімкнув ноут.

З прийдешнім святом, як то кажуть.

* * *

– Що ви тут робите?!

Я різко підняв голову від ноута. Подивився на годинник. Чверть на восьму. Ти диви! Працював та задрімав обличчям у клаві.

– Що ви тут робите, я питаю?!

Переді мною молода дівчина. Свердлить мене примруженими очами, руки у боки. Одягнена, здається (у світлі ліхтарика погано розрізняються кольори) у чорний брючний костюм та вишневий гольф.

– Це ви що тут робите? – у свою чергу запитую я.

– Я тут живу, – відповіла дівчина, трохи зніяковіла і вже спокійніше додала: – Точніше, жила. Коли мій дім розбомбили.

– А ключи у вас звідки? – питаю.

– Я тут працювала. Вчителем молодших класів. Це мій клас.

Тепер я її пригадав: це її світлину я бачив поруч із фізкультурницею на стенді. Костюм, схоже, то й же.

– А зараз ви що тут робите?

– Я прийшла до уроків приготуватись.

– До яких, в біса, уроків?!

– Я діточок вчу. Це єдине приміщення де можна нормально пропрацювати. В інших суцільний безлад.

Так, "спалилися" і ротний, і начскладу, і багато ще хто. Буде ще службове розслідування. Цивільна особа у них бродить, де їй заманеться!

– А де Сергій? – запитала дівчина.

– Хто? – перепитую, але потім пригадую, що це ім'я військовослужбовця, по якому я проводжу розслідування.

– Захворів, – брешу я, хоч, здається, це й недалеко від істини.

– Щось серйозне?! – стривожилась вона.

– Нічого страшного. Цілий. Полежить трохи у шпиталі.

Але дівчина не заспокоїлась, вхопилася обома руками за щоки, мов збиралася закричати. От ще нервових паночок мені тільки й не вистачало!

– Ви сядьте, – заспокійливо кажу їй.

Вона присіла на маленьку парту, яка ще залишилася стояти на місці. Дуже незручно, якось боком, одна нога бовтається в повітрі, перекосила плечі, почала тягнути комір свого гольфа на обличчя, наче хотіла сховатися у ньому.

– Вас як звати? – питаю.

– Інга.

Я назвався та запитав:

– Звідки ви знаєте Сергія?

– Так ми обидва з цього міста. Вчилися у цій школі.

Вона залишила комір у спокої , і розмовляла вже спокійніше. Навіть посміхнулася, майже непомітно, куточками губ.

Все цікавіше, але незрозуміліше. Спробую її розговорити.

– Хочете чаю, кави, печива?

Вона спочатку ствердно кивнула, а потім швидко замотала головою, аж довге волосся заколихалося. Гарна дівчина.

– Ви з Сергієм товаришували?

– Так.

– Були в стосунках?

Ох, і пре з мене "казенщина".

– Тобто зустрічались? – виправився я.

Вона кивнула:

– Кохали один одного. Хотіли побратися, – гірко посміхнулася. – Я ж невдатна. Свадьбу планували у травні.

Тепер Інга міцно вчепилася пальцями у коліно.

– Як все почалося, Сергій до армії пішов, до ТрО. Я тут залишилась. Потім росіяни стали підходити. Мені вдалося умовити батьків виїхати, а сама не встигла. За декілька днів почалися обстріли, і ніхто вже не виїжджав. Батьківський дім розбили. Я разом з іншими сюди перебралась, до підвалу.

– А зараз де живете?

Вона смикнулась, охопила себе руками, наче вмить їй стало холодно:

– Знайшлося місце.

Щось вона дуже нервова.

– А з Сергієм, як знову зустрілись?

– Коли наші росіян відігнали, тут багато частин було. І частина, в якій служить Сергій, теж сюди прийшла. Тут у них якійсь резервний підрозділ. Сергій зараз у ньому. Він же був поранений. Він мене знайшов. У гості майже кожен день приходив. Хоч на п'ять хвилин, хоч пару слів сказати.

Вона зітхнула, але, схоже, заспокоїлась, і просто поклала руки собі на коліна:

– Розповідав, як за мною скучив. Як йому важко без мене.

Тепер обережно.

– А ви сюди до нього приходили? – запитую.

– Так.

– Як довго?

– Тиждень вже.

Ось дещо вже й стало зрозумілим. Наш хлопець, замість того, щоб на посту сидіти, мабуть десь з дівчиною усамітнювався. Або у перервах між чергуваннями. Тільки чого він побіг? Від таких дівчат не бігають. А може Сергій просто проґавив час? Прийшов перевіряючий, а він не на посту і в наявності стороння цивільна особа, може й не зовсім одягнена…. Поки дівчину додому спровадив, перевіряючий вже ротному доповів. Сергій, запанікував, побіг, а потім повернувся. Почав якусь хрєнь нести, а всі його вигороджують, та й себе також.

– Вчора були?

Вона закивала і знову почала розтягувати комір гольфа.

Легко здригнулось ДСП у рамі. Інга аж сахнулась.

– Це вихід, – заспокоюю я. – Далеко звідси.

Вона налякано дивиться на мене і заперечливо мотає головою. Хто її знає, що вона пережила, коли тут йшли бої.

– Страшно було, коли стріляли? – співчутливо запитую я.

Вона кивнула:

– Коли обстріли було страшно. Проте ми сиділи у шкільному підвалі і нас було багато. Коли люди разом, то не так страшно. А коли обстрілів не було мені доводилось виходити. За їжею, водою, речами. Серед нас було багато літніх людей, хворих, поранених. Жінки з діточками. Лише декотрі виходили з підвалу. Іноді я виходила одна. В день – ні. Тільки у сутінки. Часто поверталася вже вночі. От тоді дійсно було страшно. Коли крадешся пустими вулицями та вдивляєшся у темряву, щоб не впасти та не переламати кістки. І увесь час прислухаєшся, чи не летить снаряд.

Знов затремтіло ДСП. Чогось я не чув виходу. Дійсно стріляють десь далеко.

Вона витріщилася на мене широко розкритими очима і знову потягнула комір гольфа.

– А одного разу я стала бачити. Вночі коли темно та тихо, школою знову ходять вчителі та діти, – повідомила вона мені шепотом. – Я чую шкільні дзвоники, гамір перерв, дитячій сміх.

Вона хлипнула. Ой, як все погано!

– Навіть зараз, коли ми з вами розмовляємо, я чую. Чуєте як тремтять шибки? Це діти бігають по коридорах. Наче закінчились заняття, і всі поспішають додому.

А дівчинці-то до лікаря треба.

– От прикладіть руку до шибок, та відчуєте.

Піднімаюсь зі стільця, підхожу до вікна, торкаюсь долонею ДСП. Воно й справді трохи трясеться. Дивно, але я знов не чув виходів. Тай й довго воно трясеться. Але це дрібниці. Насамперед треба заспокоїти дівчину.

– Не бійтеся, – кажу, – тут точно нікого не має. Прислухайтеся, навколо тиша.

Ледь не сказав "мертва".

– Мертва тиша, – прошепотіла вона. – Якщо до неї прислухатись, то можна почути звуки наче з минулого.

Прислухався. Спочатку я нічого не почув. Потім на мить здалося…Ну звісно, якщо у суцільній тиші та темряві сильно до чогось прислухатись, чи вдивлятись, то обов'язково щось примариться.

– Це в коридорі, – сказала вона.

Іду повз учительський стіл, дошку, відкриваю двері, виглядаю назовні. У коридорі звісно темрява, мов у діжці зі смолою.

– Нікого, – роблю крок у сторону, щоб вона сама могла побачити.

– Там світло! – різко вигукує вона.

Твою ж…!!

Знов виглядаю у коридор. Темно.

– По ночах видно, що то крило, куди влучили, зовсім не зруйновано. Що там у вікнах горить світло, йдуть зайняття. І у вікнах можна побачити дітей та вчителів.

Нічогенька нічка вийшла!

Але ж треба її якось заспокоїти.

Йду до ліжка, беру автомат (не залишати ж його разом із нею), виходжу до коридору. Підходжу до вікна. Знаходжу шпарину. Звісно, на вулиці нічого не видно. Але дивно. Мені на мить здається, що я щось загубив чи не помітив. Я не встиг зрозуміти що. Раптом подумалось, що ось стою я, телепнем посеред коридору, а вона зараз підкрадеться до мене ззаду, да як крикне ще якусь дурницю… Якщо із Сергієм відбулося щось подібне, то може він і дременув світ за очі. Тепер соромиться признатись, що коханої дівчини злякався.

– Нічого там немає, – кажу, – самі вийдіть та подивіться.

Вона заперечливо хитає головою. Стоїть посеред класу, знову натягує комір гольфа на підборіддя. Бліда, щоки запали. Тінь залишилась від тієї людини, яка сміється на світлині десь там у коридорі. Звісно, вона ж не їси, як треба. Спробую ще раз її нагодувати. На повний шлунок кращі думки приходять.

Заходжу до класу, зачиняю двері, включаю чайник.

– Давайте ми з вами вип'ємо гарячого чаю. З пиріжками, – дістаю зі шафи пакет з пиріжками. – Я, чесно кажучи, зголоднів.

Вона знову захитала головою.

– Я не можу їсти один і не пригостити гостю. Ви ж не хочете, щоб я помер з голоду.

Вона безсило опустила руки:

– Ви мені не вірите.

– Вірю, – проникливо брешу я. – Але поки не трапляється нічого дивного, тож давайте поїмо.

– До мене приходять учні, – сказала Інга. – Вони хочуть, щоб я їх вчила.

Ну, якщо вона таке увесь час розповідала Сергію, то зрозуміло, чого він втік.

– Ви таке Сергію розповідали?

Вона заперечливо похитала головою:

– Звісно ні. Йому ж і так важко.

Здається не бреше.

– А чому тоді розповідаєте мені?

Вона знизала плечима:

– Не знаю. Вам чомусь легко розповідати.

А-а, славлений ефект попутника. Дівчинка, звісно, багато чого пережила, їй потрібно виплеснути на когось свої емоції. Їй би відіспатися, від'їстися, заспокоїтись. Треба її направити до спеціаліста.

Тут я пригадав, чого мені бракувало, коли я вийшов до коридору. За кутом біля дверей у підвал сидить черговий. Я повинен був бачити відблиск його ліхтарика. Але у коридорі була суцільна темрява і тиша, наче там нікого немає.

Ну, якщо й він кудись подівся, то буде повний капець! Довго з мене глузуватимуть: цілого вояка з автоматом про…

– Ви побудете тут трохи сама? Я вийду на хвилиночку і одразу повернусь.

Інга кивнула:

– Гаразд. Я поки поллю квітку, цього ж ніхто не робить.

Вона підняла з полу лійку та полила чахлика у вазоні, переставила теки на інше підвіконня, пересунула вазон, а поруч з ним поставила лійку.

– Моя гарна, – сказала вона рослинці. – Остання тут залишилася.

Я зупинився. Знов мене охопило враження, що я щось проморгав.

Та, зрештою, нехай робить, що хоче! З психами краще не сперечатися. Трошки пововтузиться, заспокоїться. А потім після нервового напруження її рано чи пізно потягне у сон. Її б ще нагодувати. Покладу її тут на ліжко. Завтра з ранку, коли проспиться знайду її житло. Десь же вона повинна жити. Зателефоную нашим психологам, Світланці, у неї багато знайомих, нехай дасть контакт якогось цивільного спеціаліста.

– Я приготуюсь до занять, бо не встигну, – сказала Інга.

І вона красивим, вчительським почерком охайно вивела на дошці: "23 лютого 2022 року. Класна робота".

– Не ту дату написали, – зауважив я. – Сьогодні тридцять перше грудня двадцять третього. Останній день року.

– Останній день того навчального року був двадцять третього лютого, – крижаним голосом повідомила Інга. – Цей день буде тут завжди.

На мене наче відро холодної води вилили.

– Інго Валеріївно, можна я заберу свого ведмедика?

У дверях стоїть маленька дівчинка у рожевому пуховичку. У них тут скрізне подвір’я якесь! Завтра доповім все комбату. Треба ж навести порядок!

– Звісно, Катрусенько, можна, – відповіла Інга. – Ти пам'ятаєш, де ти його залишила?

– Ось він, – дівчинка показала на шафку, де сидів ведмедик, на якого наступив ротний.

– Бери, звісно.

Дівчина підійшла до шафки, встала навшпиньки і вхопила іграшку.

– Дякую, Інго Валеріївно.

Дівчинка повернулась щоб піти, і я побачив, що в неї нема лівого ока. І шматка черепа над оком також. І все що зліва залишилось від обличчя вимазано брудом та кров'ю.

За війну я бачив багато, але не бачив, щоб покійники ходили, як у банальних фільмах жахів.

– А завтра будуть заняття? – спитав привід.

– Так сонечко, будуть.

– Добре.

Дівчинка пройшла до дверей. Перед виходом вона повернулась і сказала:

– До побачення Інго Валеріївно. До побачення, пане військовий. Вибачитеся за мене перед дядьком Сергієм. Він хороший. Я не хотіла його лякати.

І прослизнула крізь зачинені двері. Ведмедик впав на підлогу. Я підійшов до нього, підняв, відчув руками штучне хутро, а під ним тугий тулуб іграшки. Реалістичні сни мені снилися, а от щоб відчувати предмети на дотик, такого уві сні ніколи не було.

– Я ж не можу їх не пускати, – здавалося Інга зараз заплаче. – Це їх школа також. Мені здається, школа нас пам'ятає, і хоче щоб ми повернулися. Хоч хтось. Хоч так. Та й діточок треба довчити.

– Гольф у вас, я так розумію, не бордовий, – сказав я навмання і влучив.

Інга кивнула, потягнула комір гольфа униз і показала на шиї глибоку, рвану рану.

– Я ж кажу, я невдатна, – сказала Інга. – Обстріл почався зненацька, коли я була у тій частині будівлі.

Я обережно посадив ведмедика на шафку.

– Я дуже кохала Сергія, – продовжила Інга. – Краще б він забув мене, а він не забув. Приходив до мене на кладовище. Приносив квіти. Розмовляв, наче я жива і могла його почути. От я і прийшла до нього.

– А він вважав, що задрімав на чергуванні і що це йому сниться? – спитав я.

– Так. Але вчора прийшла Катруся, і він також підняв ведмедика. Злякався, кричав, потім плакав. Він же мене теж кохав…

* * *

Я різко підняв голову від ноута. Подивився на годинник. Четверта тридцять ранку. У кімнаті морок, який ледь розганяє світло ліхтарика.

Десь гупнуло. Здригнулось ДСП у рамах.

Насниться ж таке!

У декілька ковтків допив чай з термосу. Дістав цигарки, закурив.

Роздивився пусту кімнату. І знову мені здалося, що я побачив щось не те. Чортів ведмедик сидить на шафці, як я… Ні!!.. як ротний його посадив.

Годі! Самому пора на лікування, якщо така хрєнотінь вважається!

Встав, вийшов у коридор, зазирнув за кут, побачив чергового. Але вже іншого, вони ж змінюються згідно розкладу, який ротний написав на дошці…

* * *

– Ви що, усю ніч працювали? – здивувався ротний, показуючи на банку, яку я напхав недопалками. – З Новим роком.

– Майже, – пробуркотів я. – Вас також з Новим роком.

– Прошу на сніданок.

– Дякую, ні. Треба повертатись. Акт допрацювати, – відповів я збираючи речі.

– Гаразд. А нам тоді що робити з цим випадком? – обережно запитав ротний.

– Бійця на лікування треба направити. Нехай начмед з психологом врешті запрацюють, – невдоволено сказав я, помовчав, а потім все ж таки додав: – Рослину поливайте… Не чіпайте ведмедика… І не витирайте дошку.

Ротний розгублено подивився на класну дошку:

"23 лютого 2022 року.

Класна робота"