Замок у Верховині

Замок у Верховині

Частина 1

Ця історія не фантастична, тільки дещо містична. Не думайте, що це вигадка! Давно ніхто не створює легенд, навіть там, де Карпати творять природне тло для всяких фантастичних з’яв. Тому не вважайте мене казкаркою! Все це було насправді…

1886 року в кінці травня під полониною шумів ліс, а за лісом простяглися поля села Солотвино. На самій полонині не було жодного дерева і зимою гуляв там північно-західний вітер та голив високорівню, мов бритвою. У Солотвино говорили, що це гора голить бороду, та справді воно так виглядало.

За селом пас Матей вівці. Він лежав на скирті сіна, прикриваючи обличчя капелюхом, і наче спав, та одним оком приглядав все ж за отарою. Часом вівчар посвистував на собак або гукав на вівці, а відгомін нісся горами. Взагалі люди обходили Матея стороною, приписували йому надприродні здібності, називали мольфаром і, по правді сказати, боялися його.

Того дня, в травні 1886-го, коли сонце світило останніми променями, Матей, як і зазвичай повів отару до загорожі. По дорозі він обернувся, прислонив руку до очей і глянув уважно перед себе. У віддалі замаячіли невиразні обриси старовинного замку, що височів у сусідньому селі. Він похитав головою і таємниче промовив:

 Старий замку, недовго тобі стояти… Недовго… Точно бачу – три гілки лишилось на твоєму дубі, рівно три…

Частина 2

До села завітав незнайомий чоловік. Він був молодий, стрункий, середнього росту. Його темне волосся прикривав капелюх, а карі очі привітно усміхалися, але було в них трохи незрозумілого суму.

- Та невже! Кого це я бачу!? – обізвався до нього якийсь парубок.

- Саме мене ти бачиш! Мене, графа Адріана! – засміявся чоловік. – Ну, привіт, Вогнедаре!

- Привіт, графе! – чоловік і парубок дружньо обійнялися. – Де ж це тебе носило так довго? Мабуть, підкоряв найвищі гори світу, хоча ні – найглибші ріки-океани…

- Ні, лише об’їздив Америку та Африку.

- Лише, ахахах! І як? Гарні дівчата там?

- Гарні, але давай не про це…

- Графе, пройшло сім років… Ванессу не повернути вже, на жаль… Та треба жити далі! Тобі двадцять вісім. Чи ти хочеш і померти одинаком? Озирнися! Скільки молодих жінок навколо! Так, все. Ходімо, хоч речі залишиш. А, до речі, на який строк ти приїхав?

- Та поки що планів не маю.

- От і чудово! Ходімо до хати. І пропоную тобі сходити на концерт в честь твого приїзду, погодишся?

- Звичайно! Що за концерт?

- Дуже гарний! Концерт співачки Олівії. В неї такий голос, такі пісні… – Вогнедар розтав у мріяннях.

- Ти мене наче до хати вів, чи не так? А то, погляньте на нього, замріявся! – друзі весело засміялися.

Вони рушили вперед тоненькою доріжкою.

Невеличка хатина, «мазанка» як називали такі будинки раніше, належала Вогнедару. Мешкав він сам, тож ніяких труднощів у заселенні графа не було.

Граф Адріан не був надто вибагливим, тому швидко обжився.

Концерт, на який запрошував Вогнедар, мав відбутися через три дні після зустрічі молодих чоловіків.

За цей час граф Адріан відвідав деякі потрібні та цікаві місця, такі як базар, річка, парк. Знайомих в нього на Закарпатті не було, окрім Вогнедара, з яким товаришував з дитинства, тому левову частку часу проводив на одинці із самим собою, частіше на свіжому повітрі, так як відчував себе некомфортно у чужій хатині.

Швидко минули одноманітні три дні, і граф пішов на концерт з Вогнедаром, як і домовлялись. Квитки були доволі дорогими, але заповнена зала свідчила про те, що ціна того варта.

Хлопці сіли у першому ряду, щоб отримати як можна більше задоволення.

- Все… Зараз вийде вона – «муза Карпат»… – тихо промовив Вогнедар з посмішкою на вустах.

І справді на маленькій сцені з’явилася молода дівчина. Здавалось, що вона освітила найтемніші кутки зали. Одягнена у довгу білу сукню, яка тягнулася шлейфом позад неї, і взута у туфлі з дорогоцінним камінням на високому підборі. Її погляд дурманив усіх присутніх юнаків.

Образ молодої співачки змусив щось ворухнутися у серці графа. Він поблід, але у наступну ж мить рум’янець зворушення з’явився на його щоках. Коли ж дівчина заспівала, він, мов заворожений, не міг відвести погляду від неї. І так діялось увесь концерт.

По закінченню вистави граф запитав товариша:

- Олівія заміжня?

- О, ні! Молода… Така гарна, але незаміжня. До речі, їй двадцять три роки.

Граф Адріан посміхнувся з якоюсь веселою надією. Ця посмішка не лишилась непомітною для Вогнедара.

- Я тут подумав… – затягнув він, – а чи не познайомитись тобі з нею?

- Та ти що!? Звичайно ні. Заспокойся.

- Хмм… – багатозначно відповів хлопець, помітивши як граф зашарівся.

Після концерту хлопці рушили додому. Опісля Вогнедар вирішив заглянути в до своїх родичів, тож граф знову залишився сам.

«Ах, яка мила дівчина… Що ж це зі мною?! Невже закохався?!..» – такі думки тепер не покидали молодого чоловіка. Прекрасний образ ні на секунду не полишав його голову.

Декілька днів пройшло, а Олівія все ще лишалася володаркою дум графа.

Одного травневого ранку граф Адріан вийшов на базар. Черга була довгою, і чекати довелося довго. Нарешті дочекавшись, граф промовив:

- П’ять яєць, будь ласка…

- Мені так само! – почув граф ніжний дівочий голос за спиною.

Голос здався молодому знайомив. Побачивши, хто говорить, від несподіванки граф стрепенувся, але швидко оволодів собою і промовив до дівчини:

- Ооо! Вибачте, прошу Вас першою!

Вона лагідно посміхнулась. Це була Олівія.

Коли граф придбав свій товар, він наздогнав дівчину.

- Здається, Ви – Олівія? – дівчина щиро засміялась.

- Ви не тутешній? Мене кожен знає в цьому селі… А Вас як звати?

- Я – Адріан! О, граф Адріан! – поважно випрямився у весь зріст граф.

- Приємно познайомитись, графе! – усміхнувшись, вклонилася дівчина.

- Чи можу я запропонувати Вам невелику прогулянку? – поважно спитав граф.

У відповідь дівчина весело повела головою і ступила крок вперед.

Молоді швидко знайшли тему для розмови, так як мали багато спільного.

Цілий день вони гуляли і спілкувались. Увечері юнак провів дівчину додому. А вранці з трепетом біля серця та з квітами в руках чекав на неї біля порогу.

Це було кохання з першого погляду, до того ж взаємне.

Їхня любов швидко переросла в серйозні наміри. Через три місяці граф Адріан запропонував Олівії руку і серце… Дівчина погодилась.

Співачка привселюдно заявила про своє одруження, тим самим повідомила погану новину: «муза Карпат» покидала сцену… Але спочатку вона хотіла організувати свій останній концерт, який мав відбутися через декілька днів.

Публіки було стільки, що не поміщалось у залі. А головне як співала Олівія – це було неперевершено!

Олівія виконувала головну роль у драматичній сцені, де вмирає героїня д’Орляндо. Ніколи ще не дзвеніла так чудово чарівна мелодія митця Арконаті... Ніколи Олівія не співала з таким чуттям... Вся її душа спливала в строфи...

За кулісою стояв граф і милувався майбутньою дружиною, уявляв як він повезе її далеко-далеко, її, таку гарну молоду дівчину, але вже графинею.

Раптом за протилежною кулісою з’явився якийсь страшний чоловік. Його волосся було довгим, а на смертельно блідому обличчі несамовитим огнем горіла пара очей. Незнайомець зиркнув на співачку, коли вона співала останню строфу кінцевої дії, де її героїня помирала... Цей погляд наче вдарив дівчину у самісіньке серце – вмить вона впала на підлогу, а незнайомець враз зник, як і з’явився…

Граф Адріан кинувся на сцену і вхопив Олівію... Поглянув на її лице... кликнув по імені й закричав: "Вона мертва!... мертва…"

Частина 3

«Музу Карпат» в останню путь проводжало все село…

Граф Адріан був доставлений до лікарні в безнадійному стані, тому не міг бути присутнім на похоронах коханої.

Протягом місяця кожного дня до нього ходив лікар. У молодого чоловіка постійно були приступи гарячки, часом він кликав Олівію несамовитим криком. Весь час хвороби графа його не покидав вірний друг. Завдяки клопотанням Вогнедара, графа не відправили до психлікарні, хоч і надії на його одужання вже не було…

Але одного дня граф Адріан все ж таки почав одужувати. Його туманний погляд яснішав, думки знаходили свій порядок, а рухи ставали обдуманими. Коли ж граф повністю одужав, першим ділом, що він бажав зробити – це відшукати якось дивного незнайомця з нелюдськими жовтогарячими очима!

Він ходив від хати до хати, від прохожого до прохожого… але люди його сприймали за божевільного. Графа Адріана почали обходити стороною, застерігали своїх дітей від зустрічі з ним.

Молодий чоловік вже розчарувався вкрай, втратив останню надію знайти незнайомця.

Якось одного дня він прогулювався рівниною і думав про те, як йому не хотілося жити…

- Бачу, що якесь лихо тебе схопило і не випускає зі своїх пазурів… Але не можна втрачати надію… – загадково мовив хтось до нього.

- Хто Ви? – обернувся парубок.

- Люди звуть мольфаром… А ім’я – Матей. Бачу тобі недобре…

Перед графом з’явився старець невисокого росту у солом’яному капелюсі. Молодому чоловікові здалося, що старому мольфару можна довіряти і почав розповідь:

- Нещодавно я приїхав до цього села… Тут я познайомився з нею… – він опустив голову. – з Олівією… ми мали одружитися, але вона… прямо на сцені під час свого концерту вона померла… Але була одна деталь! – граф енергійно підняв голову. – Перед тим як Олівія впала на підлогу за кулісою з’явився якийсь жахливий чоловік! Я точно бачив його довге волосся та нелюдські жовтогарячі очі… вони сяяли як ліхтарі! І він ніби кольнув ними мою Олівію… тоді він зник, а вона впала!.. Я хотів знайти цю потвору, бо впевнений, що він в усьому винен! Але селяни вважають мене божевільним… Я не знаю, що робити… – після цих слів граф Адріан безсило впав на траву коло мольфара.

- Таке не раз траплялось в наших краях… люди не хочуть вірити в існування потвори… а дівчата тим часом мруть… все частіше й частіше…

- Ви сказали, що таке раніше траплялось? – схаменувся хлопець. – Хто це робить? Хто він? Скажіть!

- Хто він, чи хто вони – я не знаю… ніхто не знає… Але я певний, що тягне зло зі старовинного замку… – Матей вказав рукою вдалину. Граф придивився і побачив замок, окутаний туманом. – Його господарями споконвіку були князі Форци, а останній – князь Себастіан Форц… але дуже давно це давно… нинішні люди цього не пам’ятають…

- Я відправлюся туди! – рішуче мовив Адріан.

- Ніхто ще не наважувався цього зробити… – спокійно відповів мольфар.

- А я зроблю!

- Мало часу лишилося… лише три гілки… – Матей зник, мов привид, він наче вранішній туман розсіявся в повітрі.

Граф Адріан навіть не звернув на це уваги. Він швидко пішов додому, одразу почав збирати речі, як до кімнати ввійшов Вогнедар.

- Куди ж це ти? Щось сталося?

- Я можу відшукати цього злодія! Я його знайду, я просто так це не залишу.

- Що… все це значить? – перепитав Вогнедар.

- Я зустрів мольфара, він сказав мені, що таке траплялось раніше в Солотвино, і він певен, що лихо з замку!

- Я не хотів тобі казати … але… так! Таке траплялось раніше. Люди роблять вигляд, що вважають тебе навіженим – це їх реакція через страх. Але, що за мольфар, що за замок?

- Мольфар Матей, за селом…

- Я його знаю. Цікаво, раніше він ніяких гіпотез не пропонував щодо цього… Що ще він казав?

- Замок дуже давно належав князям Форцам. Я не знаю, що за замок, але, здається, він справді під впливом чорної сили існує…

- Стоп! І ти зібрався йти туди?!

- Так!

- Ти говориш про замок у Верховині. Туди ніхто не ходив, мабуть, ніколи! Все, що відомо нам, людям, це те, що колись він давно-предавно належав князеві Себастіану Форцу, здається. І ти збираєшся йти туди, сам не знаєш куди? Ти з глузду з’їхав??

- Хоч би й так!

- Ні! Самого я тебе не відпущу!

- І зі мною ти не підеш!

- Тоді й ти не підеш!

- Так, давай заспокоїмося…

- Давай.

Вони сіли на призьбі.

Сідало сонце. Граф задумливо дивився вдаль.

- Завтра прокидаємось о четвертій годині ранку і рушаємо. – випалив Вогнедар, відвернувшись від графа.

- Згода.

Скоро вони полягали спати. Вогнедар швидко заснув. В голові графа Адріана роїлись думки: «Ні, я не можу ось так жертвувати Вогнедаром… Він мій єдиний друг… Він – єдиний, хто не залишив мене в біді… Я маю піти сам!..».

З такими думками граф підвівся з ліжка і тихо узяв свої речі. Була перша година ночі. Він безшумно відчинив двері і вийшов. Надворі була темрява…

Частина 4

Граф Адріан відважно ступив у темряву.

Скоро встало сонце. Воно освітило високорівню, і легкий вранішній туман розсіявся в повітрі, лишивши ранкову прохолоду молодого літа.

Швидко настав день і сонце вже не світило, легенько пригріваючи, а пекло у голову, у спину. Молодий чоловік вирішив перепочити.

Він сів під деревцем і дістав хліба з водою. Хліб наситив тіло, а вода підбадьорила. Через пів години він знову рушив в путь.

Вночі граф лишився під деревами на ночівлю, а вдень вирішив йти далі.

Важко було підійматися вгору, але парубок поспішав. Другого дня він тільки дістався високорівні, а наступного – надіявся дійти до села Верховини.

Так і сталось. Третього дня він таки дістався села.

Сідало сонце. Останніми променями воно освічувало високорівню. Граф Адріан виліз на останній пагорб. Віддихуючись, він поглянув перед себе вдалину. Там височів великий замок готичного стилю. Високі тонкі шпилі, мізерні вузькі вікна, темні тони – все це не лишало гарного враження і спокою. Граф перевів погляд на доріжку, якою йому треба було йти: перед ним простелявся ліс. На величезному буку було нашкрябано напис: «Верховина».

«Дорога займатиме ще десь три-чотири години. – подумав молодий чоловік – До темряви я повинен дійти!».

Граф Адріан ступив у ліс. До його слуху доносились дивні, інколи жахаючі звуки: крики, стони, невідомий шепіт… Але граф й не думав вертатися. У лісі швидко настали сутінки. Часом між деревами щось мелькало. Інколи щось сміялось… заливаючись сміхом, зникало в глибині лісу… Серце хлопця билось втричі швидше за звичайне.

Граф вийшов з лісу. В ногах йому стояв замок, чи то він в ногах замка…

Перед замком було озеро. Його вода була червоною, як кров. Посеред озера колихався старий, трухлявий човен. На ньому спиною до графа стояла дівчина у білій сорочці, майже гола… Її шкіра була блідного зелено-синього кольору. Вона тримала у руках весло, але не гребла. Граф Адріан помітив, що вона не стояла на човні, а висіла в повітрі над ним. В цей момент дівчина повільно повернула обличчя до графа. Це була Олівія.

- Кохана!!! – молодий чоловік кинувся до привида.

Враз перед ним повстала страшна фігура якогось товстого бридкого створіння з непропорційними частинами тіла.

- Мабуть, ти сумував, коханий!.. – страхіття промовило голосом Олівії.

Після цього воно підійняло графа в повітря і з нелюдською силою кинуло в дерево. Граф Адріан втратив свідомість…

Частина 5

Молодий чоловік відчув неймовірну біль у спині, після чого повільно розплющив очі. Він знаходився в одній з кімнат замку.

Він спробував підвестися, голова його дуже боліла.

Перед ним на столі стояла свічка, стіл був добре збитий з дубового дерева. На стінах висіли килими. На одній зі стін – великий, на всю, стіну портрет з натури. На портреті було зображено чоловіка, одягненого в «корозно» – довгий плащ, який зазвичай носили титуловані люди.

Розглянувши бідну обстановку, граф обережно відкрив двері, які вели з кімнати, і опинився в довжелезному коридорі. З іншої кімнати вийшло страховисько, як те, що кинуло його в дерево. Граф злякався і сховався у кімнаті, в якій декілька хвилин до того прийшов до тями. Але страховисько не збиралося навіть підходити до нього, хоч і помітило його. Воно пішло далі по коридору і промовило дівчачим голосом: «Тату, він оклигав!».

Граф Адріан зачекав поки чудернацьке створіння вийде з коридору і тоді вийшов знов. Він поглянув в інший бік довгого коридору. В самому кінці його на вікні сиділа дівчина, точніше її привид. Вона сиділа і беззвучно плакала. Хлопець підійшов до неї і спитав:

- Хто Ви? Хто ці страховиська? Що тут діється?

У відповідь дівчина почала виконувати плавні рухи руками, з чого граф зрозумів лише те, що дівчина лишилася голосу.

Враз привида охопив жах, що ясно виразився на обличчі. Вона миттєво зникла.

- Куди ж Ви? Що ж мені робити?..

- А нічого й не треба робити, графе. – почув парубок за спиною.

Він різко повернувся і побачив перед собою страшного чоловіка з довгим волоссям, з неймовірно палаючими жовтогарячими очима. Це був той самий незнайомець з-за куліси.

- Я – князь Себастіан Форц. І ти, графе, тепер у моєму полоні, тому я можу робити з тобою все, що вигадаю. Але не переймайся, довго тобі жити не доведеться, це великий ризик лишати тебе живим. Ти сам прийшов мені до рук, пам’ятай це…

- Де моя Олівія? – граф кинувся на князя, але той відхилився.

- Ахахахахах! Олівія! Немає її більше, хіба ти не бачив як вона померла?!

Граф Адріан повільно опустився на підлогу і прошепотів:

- Поверни мою кохану…

- Бачу ти хочеш зрозуміти всю суть! Що ж, ти єдиний сміливець, що завітав до мене за останні чотириста років… Тоді не буду вбивати тебе одразу, спочатку розповім свою історію. Але тоді йди за мною. Покажу дещо для наочності.

Князь вивів графа з коридору. Вони спустилися на перший поверх, і перший почав свою розповідь:

- З самого народження я жив з батьками у стінах цього замку. Мої батьки були люди товариські, тому ходили до людей в село доволі часто, чого я зовсім не вподобав. Якось я гуляв лісом, тим, що ти сюди дійшов, і зустрів щезника. Мені тоді було чотирнадцять років. Щезник запропонував мені вічне щасливе життя без людей, але замість цього просив дві душі – моїх батьків. Я погодився. Біля замку було озеро з гірськими гусьми, і вони обоє випадково втонули… Так люди говорять, але звичайно з моєю допомогою! – граф дико засміявся після чого продовжив розповідь. – Тоді я сходив до Солотвино за допомогою дорослих. Коли після похорон я повернувся до замку, вода озера стала червоною, мов кров. А щезник прийняв мене до сім’ї. Тепер мій обов’язок – висмоктування душ молодих дівчат і збір їх голосів, після чого я повинен віддавати по одному голосу гіргуні, – в цей час до нього підійшло одне страшко, і він вказав на нього рукою, – такому прекрасному створінню. А мої крихітки розмножуються все швидше і швидше: якщо чотириста років назад породжувалася одна в два роки, то зараз вже дев’ять-десять на рік. Подивися уважно по всьому замку! Бачиш? Ось підлогою ходять мої крихітки, а усюди в повітрі – мерзотні душі, вони лишаються, бо без голосу не можуть відправитися на той світ! Ось така моя історія і моє життя. Людям неможна такого знати і, звичайно, любий графе, ти повинен загинути…

Він відвернувся від графа Адріана і підійшов до стіни, щоб відкрити сейф і дістати реліквійний ніж.

В цей момент з-за вікна хтось закричав:

- Графе, тікай якомога швидше! Через тридцять секунд замку не буде!

Граф швидко зорієнтувався і, вибивши вікно ліктем, вискочив з замку. Там на нього чекав Вогнедар. Вони встигли пробігти декілька десятків метрів. Далі був вибух – більше вони нічого не пам’ятали, бо відразу втратили свідомість…

Частина 6

Граф і його друг прийшли до тями. Все, що вони побачили перед собою – це руїни… Пройшло лише дві хвилини, а для графа це було як сторіччя…

Хлопці ще не в змозі піднятися, сиділи на землі. Враз граф Адріан впав на землю спиною.

- Разом із замком зникла й Олівія!..

- Що??? – відповів йому друг.

Наступної миті перед ними з’явився привид Олівії. Вона посміхалася. Вогнедар нічого не розумів і йому було страшно.

Але Олівія почала говорити, говорити своїм голосом.

- Від імені всіх загиблих дівчат я приношу вам подяку! По-перше, тобі, любий…

Вона простягнула до графа свою руку і погладила йому голову, але той нічого не відчував… Дівчина немов існувала лише в його уяві…

- І Вам, Вогнедаре! Невимовне дякую! Якби не Ви, то я б і без найкращого в світі чоловіка лишилася… Не переймайтеся за долю таких як я і за долю ще живих. Всі врятовані! Князь Форц загинув, а гіргуни розсипалися в попіл. Наші ж голоси повернулися знову до нас, – вона посміхнулася. – Тепер ми можемо відправитися на той світ. Ми вільні! Жертв більше не буде! Солотвино врятоване Вами…

Граф опустив голову на руки і гірко заплакав.

- Любий, я буду вічно кохати лиш тебе!.. Пообіцяй, що ти мене не забудеш… Прощавай, коханий… – і дівчина розтала в повітрі.

Хвилин десять граф Адріан ридав.

- Адріане, заспокоюйся! Поглянь на свою руку. Вона ж покалічена осколком скоріш за все! Дай-но перев’яжемо.

Вогнедар допоміг перев’язати руку і, трішки відпочивши, вони рушили в Солотвино. Харчів було мало, тому за час подорожі додому вони дуже виснажилися не тільки морально, а й фізично. Коли хлопці прийшли до села, люди на них дивились, мов на божевільних.

Граф Адріан останній раз переночував в Солотвино в домі друга. Вранці він зібрав речі і збирався покинути село.

- Я не хочу, нікому розповідати все те, що сталося… І мені треба рушати! Прощавай, мій вірний друже! – говорив він Вогнедару. – Дякую тобі за все, що ти зробив для мене!..

- Зачекай! Де ж ти підеш?!

- Я знову буду подорожувати світом, як і було до цього. Бувай, друже…

- Бувай…

Друзі щиро обійнялися, і граф Адріан вирушив у путь.

На рівнині за селом граф зустрівся з Матеєм.

- Солотвино в безпеці. – повідомив Адріан.

- Дякую тобі, сміливий чоловіче.

- Може я й сміливий, але все ж мій друг сміливіший… – задумливо мовив парубок.

- Ти покидаєш село бачу?

- Так, більш не повернусь.

- В добру путь!

Граф поклонився і пішов далі.

Матей поглянув в сторону, де стояв замок і промовив:

- Казав же я, доля твоя пов’язана з дубом тим! І ні одної гілки на ньому… Недаром же могутнє дерево відьмак Фріцц Форц посадив, коли тебе будував… Він знав про гріх свого майбутнього праправнука… І про рятівників також…

03.2023