Ловець душ

На носі новий рік. Усі метушаться: готують подарунки, скуповуються до святкового столу, завершують річні звіти на роботі, передчуваючи майбутні вихідні та відпочинок… Здається, що лише я цьогоріч такий невдаха. Не до свят, бо настрій паскудний — вити хочеться. А все тому, що днями мене покинула дівчина. Як покинула? А й сам не збагну, як так могло статися. Ми з Оленою ніколи особливо не сварилися, мали спільні інтереси, цілі. Завжди одне одного підтримували, допомагали. А тут бац! — приходить вона до мене і просто в лоб каже:

— Сашку, вибач, але нам треба розірвати стосунки.

Я аж закляк з відкритим ротом: як це так, з якого переляку? Виявилося, що вступила до секти. Саме так, до секти! І це та Олена, що завжди скептично ставилася до релігії та насміхалася з фанатиків. Навіть паску вже давно не святила. А тут на тобі! Вступила до секти ще місяць тому, але сказала мені лише тепер. І так їй там добре, і подобається все, і люди щирі, чуйні, одне одного підтримують. Просто рай на землі, а не церква-чогось-там.

— А хіба я тебе не підтримував? Хіба не був до тебе добрим, чуйним? Що зі мною не так? Чому ти мене кидаєш? — у відчаї запитав я.

— Пастор каже, що ми можемо мати стосунки лише з тими, хто є парафіянином нашої істинної церкви. Інші люди — грішні й нечисті.

— А якщо я… вступлю до вашої се… церкви?

— Ну… тоді зможемо продовжувати стосунки, — Олена розвернулася та пішла до дверей.

— Почекай, а як тебе знайти? Як називається се… церква?

— Якщо справді хочеш бути зі мною, то сам знайдеш! — вона гупнула дверима.

Я так і сів на підлогу. Що робити? Хрін з ним, вступлю туди для галочки та спробую виманити звідти Олену, поки остаточно не промили бідній мізки, поки вона взагалі не вважає всіх, хто поза сектою, ворогами. Часу обмаль!

Та все виявилося не так легко, як я гадав. Олена вимкнула телефон, не відповідала на повідомлення в месенджерах. У гуртожитку тепер не жила — мабуть, дали якусь кімнату при церкві, жила там з іншими сектантами. Телефонів чи контактів її батьків у мене не було, та й жили вони в іншому місті. Друзі та одногрупники теж не могли з нею зв’язатися. В універі канікули. Де ж шукати Олену?

Я ішов передноворічними вулицями, занурений у гіркі роздуми. Саме проходив повз універ Олени та завернув на набережну. Не знаю, що занесло мене сюди. Мабуть, спогади. Тут ми часто гуляли, коли ще стояла тепла погода — я зустрічав її після пар, коли в самого заняття закінчувалися раніше, і ми потихеньку прогулювалися до зупинки, дорогою розповідаючи цікаві історії, сміючись, купуючи морозиво та пиріжки. Тепер же стояв мороз, і народу на набережній ходило не надто багато. А он і зупинка, до якої я проводжав Олену — гуртожиток знаходиться далеченько від універу. Я став на зупинці, вирішивши все ж скористатися останнім шансом — з’їздити до гуртожитку, поки всі не роз’їхалися на канікули, та з’ясувати, куди поділася Олена. А раптом хтось із сусідів бачив, чув чи сам ходить у ту секту?

Час минав, а автобуса все ще не було видно. Я трохи замерз і походжав туди-сюди. Темніло, але зупинка чомусь стояла пусткою. Невже тут сідають в автобус лише студенти? Я притулився спиною до підпірки зупинки та дістав телефон — щоб не витрачати дарма час, відправлю святкові привітання родичам та знайомим. Хай там що, це тільки в мене настрій не новорічний. Та кого це хвилює? Краще привітаю для галочки.

Коли я саме набирав стандартне повідомлення та шукав милу листівку для тітоньки, ззаду почулися кроки. Ну добре, хоч не один буду автобуса чекати. Хтось став біля мене, потупотів на місці та раптом легенько торкнувся мого плеча. Я озирнувся. Поряд стояв сухорлявий юнак, одягнений у самий лише костюм — і це в мороз! Він посміхнувся до мене — нещиро, натягнуто, “робочою” посмішкою якого-небудь продавця-консультанта, — і тицьнув у руки рекламний флаєр, саме притискаючи до грудей стосик таких. Я щось пробурчав, запхав папірець у кишеню і продовжив набирати повідомлення. Хлопець мовчки пішов далі вулицею.

— Добре, хоч учуся, і батьки гроші дають, — пробурчав я собі під ніс. — Не доводиться у мороз в костюмі мерзнути. І який це дурнуватий начальник змусив бідолаху отак без куртки роздавати рекламки? Явно ж не сам так одягнувся…

Нарешті під’їхав автобус, і що дивно, напівпорожній. Таки правда, що в основному ним їздять студенти. Я вмостився на заднє сидіння та з нудьги дивився у вікно. Вирішив дістати навушники й намацав флаєр, про який уже й забув. Хоч погляну, що цей змерзлий бідолаха рекламує…

Простий білий папірець з чорним текстом.

Церква?

Так, церква! “У нас ви знайдете шлях до Бога…” Бла-бла.

Чекайте, а що це за символ? Хрест із серцем? Десь я вже такий бачив…

Та це ж…

Такий кулончик висів на шиї Олени, коли вона востаннє заходила до мене!

Я аж підстрибнув на сидінні. То що це виходить? Олена взяла флаєр у цього кадра, пішла до секти й вирішила туди вступити? А чому б і ні? Він, мабуть, часто тут ходить, от і взяла рекламку. Оце так збіг! Це знак! Треба негайно їхати туди. Сама ж казала, щоб я її знайшов!

Хвилиночку, а де знаходиться ця клята секта? Ага, ось і адреса. Недалеко від гуртожитку. Так, їду туди, негайно!

Я вийшов біля гуртожитку та попрямував через темні двори, відшукуючи трикляту секту. Судячи з рекламки, розташовувалася вона десь у промзоні. Паскуди! Знають, куди людей заманювати! Подалі від цікавих очей!

Закінчилися ряди сіро-бурих хрущовок, і я опинився біля високої бетонної огорожі, що відокремлювала промзону від житлового масиву. Пройшов трохи, знайшов хвіртку та зайшов на територію колишнього заводу, який уже давно не працював. Адмінбудівлю тепер здавали в оренду різним фірмам, і серед них має бути та клята секта. Двері виявилися замкненими, і я подзвонив у дзвоник. Довго не відповідали. Я вже думав повертати назад, як раптом замок заскреготів, і двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояв…

Так, той самий хлопець, якій сунув мені рекламку. У тому самому костюмі. Здається, він упізнав мене, бо одразу ж уважно оглянув з ніг до голови. Потім нещиро посміхнувся та улесливо запитав:

— Ви прийшли до нас знайти шлях до Бога?

— Еее… Так, так! Але, боюся, вже пізно…

— Ні, ви саме вчасно! Заходьте!

Хлопець завів мене до загального коридору, а звідти — до невеличкої комірчини. Там стояв стіл та стілець, обидва дуже старі та покоцані, на стінах — різні картинки на релігійну тематику. Біля однієї стіни — полиця з релігійними книгами. Хлопець сів за стіл, відкрив товстий розлінований журнал, дістав ручку та запитав:

— Ваше прізвище та ім’я? Адреса?

— Ем… Олександр.

А прізвище та адресу вигадав. Хай там що, давати незрозуміло кому свої особисті дані я не збирався. Добре, хоч паспорт не просить. Хлопець записав мене, потім закрив журнал, встав та жестом показав на двері з протилежного боку. Краєм ока я помітив, що на обкладинці журналу стоїть 1996 рік. Їм тут що, все у спадок від бухгалтерії колишнього заводу дісталося?

Хлопець завів мене у невеличку залу. Там стояли рядами стільці, більшість зайняті, а навпроти — примітивна подоба сцени, збита з якихось ящиків і завішана зшитими з мішків шторами. Люди сиділи до мене спинами, і в залі панував напівморок, тож я не міг роздивитися обличчя.

— Сідайте, Олександре, — м’яко промовив “адміністратор”, помітивши, що я вагаюся. — Скоро почнеться проповідь.

Хлопець пішов. Я вибрав стілець в останньому ряду, саме там, де поряд не було сусідів, всівся і почав обережно роздивлятися довкола. Зала як зала, вбога, явно перероблена з іншого приміщення. Правда, кілька прожекторів на стелю таки повісили, але ті зараз не світили. Нарахував понад тридцять присутніх. Ззаду добре не роздивитися, але начебто приблизно порівну чоловіків та жінок, усі на вигляд нестарі. Що мене здивувало — усі мовчали, навіть словом не перекинулися. Тишу порушувало лише дихання присутніх.

І тут з динаміків хрипло пролунали якісь релігійні наспіви, загорілися прожектори, зі скрипом роз’їхалися в боки завіси. На сцену вийшов чоловік: худий, високий, підстаркуватий, с лискучою лисиною, одягнений у потертий старомодний костюм. Він окинув зором залу, здавалося, розглядав уважно кожного присутнього й затримав погляд на мені. Помітив новенького?

— Вітаю, браття та сестри. Алілуя! — крикнув він у мікрофон, і залою прокотилася луна.

Сектанти закричали у відповідь. Вони підстрибували, перекрикували одне одного, тягнули руки до пастора, наче діти до аніматора в костюмі діда Мороза. Він почав проповідь — недолуго, збиваючись, то шепочучи слова, то гуркочучи в мікрофон громом, а вони билися в екстазі, наспівували, повторювали його фрази. Я мовчав і сидів тихо, навіть не намагаючись вдати, що повторюю слова та рухи. Мені було не до того — я відшукував поглядом Олену. Її ніде не було, але, роздивившись усіх, я зауважив, що вони якісь дивні. Начебто нестарі, але одягнені дуже старомодно. Широкі светри з візерунками, шкіряні дублянки, однотипні широкі джинси. Подібний одяг я бачив на фото батьків з дев’яностих. Ні тобі сучасних толстовок, ні модних курток. Дивина, та й годі. У сектах привчають до скромності, але ж не настільки, щоб ходити в одязі з батьківської шафи.

Тим часом проповідник халтурно заспівав у мікрофон якусь молитву, а сектанти затягнули в унісон, і їхні нерівні голоси настільки розлютили мене, що я встав та вислизнув із зали. Та й що мені ще тут робити? Олени немає. Лише заради неї я прийшов. Сам же ставати сектантом з промитими мізками та співати дурні пісеньки я точно не збираюся.

У комірчині сидів “адміністратор”, щось записуючи в журналі. Він мугикав собі під ніс і звернув увагу на мене лиш тоді, коли я кашлянув.

— Олександре? Вже збираєтеся йти? Так рано? — улесливо запитав він. — Але ж про…

— Я прийшов до вас, бо сюди ходить моя дівчина, — перебив я його. — Олена Сидоренко. Але сьогодні серед присутніх її немає. Є у вас така се… парафіянка?

Хлопець здивовано хмикнув, закрив журнал і встав з-за столу. Підійшов до мене та пильно подивився у вічі. Я аж здригнувся від того, наскільки його погляд здавався холодним та колючим. він ніби зазирав у саму душу, пронизував усе єство, і годі було бодай щось приховати від цієї людини.

— Олена Сидоренко? — перепитав він, повертаючись за стіл та відкриваючи журнал. — Так… Так… Ага, є така. Ось, — він тицьнув пальцем на запис. — Сьогодні вона не прийшла. Чому — не знаю. Приходьте завтра. Можливо, зустрінете її.

— Угу… — “Яке розчарування! Дарма просидів тут годину!” — А є у вас її телефон чи контакти якісь? А то не можу їй додзвонитися…

— Телефон? — хлопець ще раз перечитав запис у журналі. — Ні, немає. Вона його не дала. А навіщо він вам? Ніщо не замінить живого спілкування. От завтра…

— Завтра я… зайнятий. Але все ж прийду. Може, її зустріну. На котру годину?

— На сьому. Не запізнюйтеся, Олександре! Бог любить тих, хто дотримується правил.

Я кивнув “адміністратору” і вже попрямував до виходу, як тут мій погляд зачепився за журнал, який так і лишився відкритим. Вгорі сторінки було написано: “Список присутніх на проповіді 28 грудня 1996 року”.

Стоп!

1996 року?

Так, я не помилився. Але ж… Це лише дата на обкладинці старого журналу, чому ж він і в середині пише цей рік? Може, якась конспірація? Щось мені все більше не подобалася ця секта.

Хлопець помітив, що я зупинився біля журналу. Він швидко закрив його та подивився мені у вічі:

— Щось іще, Олександре?

— Та… Ні…

— Так, так. Не брешіть! Я відчуваю, коли брешуть, — він перейшов на вкрадливий шепіт, і його голос, здавалося, проникав у найпотаємніші кутики душі. — Вас щось зацікавило. Що саме? Не приховуйте, адже ми всі тут, щоб стати щирими й відкритими одне до одного.

— Ну, — я збагнув, що від нього не відвертітися. — Чому ви пишете такий рік?

— Який? — здивувався він і знову глянув у журнал.

— 1996 рік.

— Ну… пишу рік, а що?

— Але ж зараз…

Я не договорив. Він миттю скочив з-за столу, кинувся до мене, охопив шию руками та почав душити. Я захрипів і спробував відтягнути його пальці, та марно. міцні, наче лещата, й холодні, наче лід, вони вп’ялися в мою плоть мертвою хваткою. Я спробував вдарити хлопця в обличчя, але… мій кулак пройшов крізь нього, наче крізь імлу. Він голосно зареготів та стиснув пальці іще сильніше.

— Все, ти не повернешся! Ти залишишся з нами! Який зараз рік? 1996! Так, 1996! А якщо ти так не вважаєш, то твоє місце в пеклі!

Я відчайдушно захрипів, намагаючись вхопити ротом повітря. В очах потемніло. Голос примари стих, ніби розтанув удалині. А ще… А ще я відчув далекий, примарний сморід диму.

І все довкола огорнула пітьма.

***

Я почув голоси. Спочатку тихі, нерозбірливі, а потім вони ставали все чіткішими. Я ніби спав, а ніби й ні, перебуваючи на тонкій межі між сном та реальністю. Голоси іще почіткішали. Я прислухався. Щось про зустріч президентів… виверження вулкана… тарифи зросли… А, це ж новини по телевізору. Чи по радіо?

Я повільно розплющив очі. Все довкола огорнув туман, і я бачив лише напівморок довкола. Трохи далі щось миготіло. Так і є, телевізор. Я покліпав очима і почав бачити чіткіше. Я лежав у якійсь маленькій кімнатці на розкладачці, вкритий драною ковдрою. Біля віконця спиною до мене сидів сивий чоловік та дивився телевізор. На ньому була чорна куртка з нашивкою охоронної фірми. Зачувши, що я ворушуся, чоловік повернувся до мене:

— А, очухався нарешті. Ох ти мене й налякав, хлопче.

— Де сектанти? Де Олена? — випалив я, намагаючись підвестися.

— Які ще сектанти? Тихо, тихо, — охоронець підбіг до мене та лагідно вклав на місце.

— Де я?

Охоронець — його звали Михайло Іванович — як виявилося, працював поряд, на одному з підприємств, яке іще не закрили. Рано вранці він обходив територію та знайшов мене. Я лежав просто на землі та ледь дихав, весь час повторюючи: “Де Олена?” Чоловік пожалів мене та потяг у свою будочку, щоб відігріти.

— Дякую вам, Івановичу. А тепер покажіть, будь ласка, де та секта! Я ж тут не орієнтуюся, — я таки схопився на ноги та почав шукати свій одяг.

— Хлопче, та які сектанти? — здивувався той. — Тут сама промзона. Ніяких церков чи сект не бачив. Ти, мабуть, перемерз…

— Як це ніяких? Ось їхня адреса! Індустріальна вулиця, 12-г! Я вчора був там!

Я дістав з кишені рекламку та показав охоронцеві. Той здивовано глянув на неї, і брови побігли йому на лоба.

— Індустріальна 12-г? Так там же… Ой…

— Що?

— Та згоріла давно та адмінбудівля. Розібрали її наполовину.

— Показуйте, де вона.

Нехотя, але все ж він відвів мене туди. Я стояв, як укопаний, не вірячи своїм очам. Там, де учора стояла будівля, я побачив частково розібрану цегляну стіну з дірками замість вікон. Ні, не може бути…

— А давно вона згоріла?

— Та дуже давно. Ще ти, мабуть, малий був. У дев’яності роки іще. А, згадав. Там правда тоді була якась секта. І начебто вони самі себе підпалили, бо їхній божевільний пастор передрік кінець світу чи щось таке. Ну, я точно не знаю, як воно було, то люди так розказували…

***

Отже, мені дав рекламку привид. І я був у будівлі, якої вже давно немає. Як таке могло статися? То було насправді? Чи мені примарилося? А Олена пропала. Не з’являлася ні в гуртожитку, ні в універі, не дзвонила нікому. Поліція прийняла заяву, але починати пошуки не поспішала.

Спочатку я горював, але будь-яка втрата потроху забувається. Змирився з тим, що коханої, мабуть, більше не побачу. Настала весна. Я знайшов нову роботу та їхав маршруткою саме через ту зупинку, де ми часто чекали автобуса разом з Оленою. Цього разу маршрутка стала на зупинці надовго, бо щось заторохтіло в моторі, і водій поліз його подивитися. З нудьги я дивився у вікно на знайомі, колись такі романтичні місця. Давно я тут не був…

Раптом мою увагу привернули двоє. Вони повільно підходили до зупинки, роздаючи перехожим якісь папірці. Я так і отетерів на місці. Одним з них був той самий вербувальник у костюмі, який дав мені рекламку секти, а потім душив. А другою…

Другою була Олена. Так, вона. Вона мило посміхалася та роздавала рекламки. Я закричав та вискочив з маршрутки. Побіг до них. Вербувальник помітив мене та хижо всміхнувся. Його очі спалахнули червоними вогниками…

І ловець душ разом з Оленою розтанув у повітрі, попливши напівпрозорою імлою…