Моторошна "любов"

Голова болить, болить так наче нею футболили. Думки плутаються не даючи зібратись до купи. На додачу холод шкрябав її оголене тіло. Оголене? Чому вона лежить гола, на якомусь столі? І що це за буркотіння?

— О-от, от отак от. Сюди стане,так-так-так, ще треба ліву і...

Продовження перебило скляне брязкання, а знайомий голос розвіяв туман в голові. Вона спускалась сходами, точніше бігла чимдуж з однієї квартири тримаючи на плечі рюкзак. Вона вилетіла через вхідні двері посерд ночі, попри всю небезпеку чи будь-яких монстрів що могли там чекати. Лиш забратись якнайдалі. Та коли вона перестрибувала завалену на бік машину то зустрілася з однією з тварюк. Колись це був звичайний дворовий пес, та тепер він став одним з нічних хижаків. Тіло було повністю лисим, а червоно-буру, ніби обпечену, шкіру розпирало від гіпертрофованих м'язів. Здоровенна пащека що здатна відірвати руку за один раз, була трохи розкрита даючи капати на асфальт в'язкій слині, та дозволяючи побачити пожовтівлі ікла. Та не встигла вона придумати де подітись, як з-за ще однієї машини показалась людська постать.

— Шо ти там Тузік? Шось надибав? – старим голосом проскрипів чоловік. Невисокий, ще й сутулий на додачу, одягнений в завеликий на нього зелений плащ.

— Ви-вибачте, мене Альбіна звати я тут взагалі випадково опинилась і...

— Ти чого хайло розкрила?! Ти шо Тузік? Я тебе питаю? – миттєво зірвався на крик дід. Він відкинув капюшон що закривав обличчя, і вперив погляд в Альбіну. Його лице було перекошено від люті, та варто було їм зустрітись поглядами та воно одразу ж змінилось радісним.

— Внуц-уця. – з широкою посмішкою протягнув дід.

— Та ви, мабуть, помилились, я не ваша внучка. – Альбіна обережно почала перетягувати рюкзак, прикриваючись ним.

— Я не з тобою говорю! А з внуцею. – гаркнув дід.

— Вибачайте, та я, мабуть, піду. – сказала Альбіна роблячи маленький крок в бік.

— Не-а. – мотнув головою дід.

Вона ривком спробувала відстрибнути та сутула постать за мить наблизилась до неї, і сухий кулак ткнув у живіт. Сила удару виявилась такою що її відкинуло, і вдарило у стоявшу у двох метрах позаду машину.

— Нікуди ти не підеш. – почулось їй перед втратою свідомості.

Спогади промайнули в її голові буквально за декілька секунд. І до холоду зовнішнього додався внутрішній. Це страх своїми холодними кігтями шкріб нутрощі. Але вона не давала йому взяти гору, адже ще можна щось зробити.

— Діду чуєш? Ти мене переплутав з кимось. – вона спробувала повернутись, та м'язи прострелило болем.

— Угу, угм. Це ж має бути нагорі, а чого воно тут? – знову скляне брязкання.

— Але нічого всяке буває, тож може ми якось домовимось, я багато чого... вмію. – вона все ж змогла повернути голову на шум, аби хоч бачити що він там робить. Та краще б вона цього не робила. Страх що був до цього насправді був дрібницею, бо зараз її охопив справжній жах. Вона хотіла кричати, волати на все горло. Хотіла зірватись і бігти куди очі бачать. Та не могла навіть відвести погляд від картини що розгорталась біля неї.

Черговий скляний дзенькіт належав великій медичній колбі, з якої зняли кришку. З неї сухі старечі руки дістали жіночу кисть. М'яко, навіть тендітно, вони обтерли рушником її від вологи. Дід уважно обдивився руку, чи не пропустив він нічого, ретельно перевірив. Хоча виглядала та так, ніби щойно з манікюрного салону, навіть блискучий блакитний лак наче щойно нанесений. Старий ніжно попестив пальцями тильний бік долоні.

— Вну-уця. Скоро, скоро ти дідуся порадуєш. Ой порадуєш. – він широко всміхався, та немигтючим поглядом дивився на долоню що тримав у руці. Він був без плаща, і без нічого взагалі, тож було видно його сухе зморшкувате тіло. І те що він уже почав "радіти".

Та здригнувшись через декілька секунд, він прудко кинувся до того, від чого Альбіна не могла відвести погляд. На кам'яному нахиленому постаменті лежало тіло. Жіноче тіло зібране з різних частин. Альбінин погляд вихоплював деякі з них. Наприклад груди які відрізнялись тоном шкіри, чи живіт який сильно смуглим та з видимими кубиками. Або обличчя, доволі симпатичне колись, та з відтятою нижньою щелепою яку замінили куди меншою, дитячою. Це все скріплялось товстими червоними нитками.

Та найбільше увагу привертали очі. Точніше порожні зіниці, повіки яких було закріплено кохерами.

— От так от. – довольний дід окинув поглядом тіло. — Нарешті-нарешті-нарешті, так тепер лишилось тільки одне. Одне і головне! – він підхопив інструменти зі столу біля нього, та кинувся до Альбіни.

— Не підходь до мене старий єбанат! – тіло нарешті відмерло, і вона спробувала вдарити, хоча б один раз. Але кінцівки були міцно прикуті.

— Нічо-нічо, не переживай. – він по хазяйськи похлопав її по стегні. — Ми з Тузіком про тебе подбаємо, нема чого м'яску пропадати. – він знову широко всміхнувся і вона побачила не природньо білі, рівні та крупні зуби.

— Та щоб тебе з твоєю внучкою чорти в усі дірки дерли! – дід отетерів віл тиакої відповіді.— І щоб Тузіфк ще зверху обісцяв!

— А ну не смій! – сухий кулак махнув на відлі, та від сили її голову мотнуло так що ледь шия не тріснула, а свідомість ненадовго відключилась.

Прийшовши до тями вона зрозуміла що удар поцілив у брову, і кругозір поступово зменшувався. А у вуха скручувалось гадське бубоніння.

— Вибач, вибач-вибач-вибач-вибачі дідуся, він дурень, він не хотів, йому дуже соромно. – вона хотіла ще сказати декілька приємних слів, та рот було заткнуто. — Дідусь чесно не хотів, вона почала тебе обзивати і дідусь не витримав, але він дуже-дуже тебе любить. Зараз він дасть тобі оченята, а потім з Тузіком займеться цією. – вона відчула як холодний метал підчіплює її повіки та відтягує їх. Спочатку верхню, потім нижню. Страх який до цього перевертав все всередині зник, та взагалі всі емоції зникли. Вона апатично дивилась в одну точку, в якийсь момент перед нею з'явилось обличчя старого. Він ще щось говорив, та вона не слухала, його знов перекосило від крику та злості, та вона не видала ані звуку. Зрештою він взяв інструмент схожий на ложку. Все для неї сповільнилось, чи то старий вирішив розтягнути момент, але вона слідкувала за металевим що поволі наближався до її ока. В якийсь момент здалося що воно застигло, разом з часом.

Але ні, то завмер старий. Його обличчя побіліло ніби гіпсова маска, а зіниці почали "миготіти" – скорочуватись та розширятись врізнобій. Секунда, друга, п'ята. Після десятої він зі стогоном зник з її поля зору, завалившись у бік.

— Тузік, песику м..мій. Хто. Хто посмів!!! – з ревом він підхопився та рвонув ляпаючи босоніж з кімнати, Альбіна почула гуркіт дверей. І залишилась сама, так само дивлячись в одну точку. До її вух долітали приглушені звуки, схожі на голоси, потім вони змінились гуркотом меблів гепанням чогось важкого об стіну, та дуже тонким протяжним і різко обірваним вереском. І настала тиша. Тиша яка тисла, здавлювала своїми лещатами.

Та її розірвав тихий скрип дверей, що прозвучав як грім. А слідом кроки. Гулкі, важкі, впевнені. Напруживши всі сили що були, вона змогла ледь-ледь підняти голову аби побачити того хто прийшов. Чоловіча фігура була доволі високою, хоч і трохи сутулою, одягнена в плащ. Тільки цей був повністю темними. А з під накинутого капюшона видавалось довге темне волосся. Зрадівши вона впустила голову назад, і нарешті дозволила пітьмі окутати себе.