І нема цьому кінцю ніяк кінця

Чорне полотно на стелі. Скрижалі потріскалися. Вона плаче, заливається сльозами. Мавка, моя Мавуня. Я тебе колись кохав, але сьогодні місяць кольору болі.

Стугонить вітер, плачуть ріки. Цей час настав.

“Відпусти, — шепоче вона, — ти ж мене кохаєш.”

“Ні.”

Годинник цока все хуткіше. Крутяться вгорі диви, завиваючи. Земля розверзлася, із неї лізуть упирі. Бредуть світом велети, громлячи лапищами міста.

Кінець світу? Рагнарьок?

Ні, це всього лише боги бавляться.

“Ти ж не такий”, — шепочуть її припухлі вуста, а очі вже не вірять у те, що бачать.

Я обростаю густою білою шерстю, сміюся, завиваю як дикий звір.

Чується важкий вибух, земля трясеться. Світ поволі оброста ядерними грибами.

Чи буде зима? Та хто зна. Може, зостанеться лише випалена поверхня.

“Я тебе кохаю…”

А я ні.

“Тоді помри.”

Спина тріскається, з неї випадають нутрощі. Шкіра обвиса, а нова істота поволі народжується. Складається наново з кісток і шматків м’яса.

Ні… Ти, ти не можеш цього зробити.

“Чому ж, любий? — шепоче череп з очима, що провалилися вглиб. — Хіба тільки тобі дозволено стати монстром?”

Земля протремтіла. Виверглися всі вулкани, які до цього мовчали. Сплелися плити в нові гори. Сонце яскраве, а місяць сиплеться на шмаття. Схоже, це було все ж занадто для Всесвіту.

“Це нова ера!” — кричить наївний демон.

А я дивлюся на свою Мавуню… за що?

“За всі гріхи!”

Хто на цьому світі без гріха?

“А хто за них має відповідати як не ти? Може, віддаси весь світ замість себе?”

Кохана…

“Ти досі віриш у свої слова, проклятий виродку?”

Ні… Сльози крапають. Це певно вже востаннє.

“Пророцтво захотів виконати, здійснити місію свою, але чи дочитав ти його до кінця?”

Ні, ні…

“Дурень завжди платить двічі.”

Земля провалюється вглиб, жар пронизує до кісток. Це кінець?

Ще ні. Ми йдемо по-галицьки.

Кохатися востаннє. Це вже не моя Мавка. Ні, це демон помсти.

Я віддав землю за своє життя, але згубив і себе… Значить буде так.

“Значить буде так”, — шепоче моя мила та пронизує іклами мою шию.

Світ меркне, стає все ближчим і далекішим водночас.

Це кінець?

Ні, ми тільки виходимо з дверей.

Ангели та демони зійшлися в безглуздому бою. Бога нема. Зорі регочуть.

Двоє останніх коханців вляглися на плиті, яка все занурюється в лаву.

“Чи ти б зробив це, якби знав?”

Так. І ще раз так. Бо це моє призначення.

Танцюють демони на кінчику голки, а ангели злісно виблискують сотнею очей. Сьогодні особливий день…

“Ти забув?”

Про що?

“Який сьогодні день.”

…

“Бовдур. Сьогодні тисяча років як ми одружилися.”

І ти на честь цього вб’єш мене?

“Так, любий.”

Ми вже не ті…

“Давно не ті.”

Годинник холоне, час сповільнюється. Справа зроблена.

Він в обладунках з чорних дір. Він має очі як сотні зірок. Він месія, він…

“Це вже якесь словоблуддя» , — зафиркала Мавка.

Автору не заборониш писати якусь фігню, тим більше коли він організатор.

“Та най його. Що в нас далі за сценарієм?”

Бити поклони новому богу.

“Ну, пішли.”

Тремтять усі, світ коливається. Б’ють поклони новому богу. Останні з людей, останні з нечисті, останні ангели й демони, що пережили кінець світу. І наша парочка закоханих-заненависних.

І тут згори падає кінь та питає:

“Що це за дивний сон мені сниться?”

“А, не звертай уваги, це просто бачок потік,” — відгукнулася Мавка.

“У кого?”

“Та не в мене ж певно.”

“От не знаю…”

І нового Бога це розлютило, і затупав він ногами. І почався знову Рагнарьок…

Мораль: не зліть богів, інакше буде два апокаліпсиси.

І тоді Мавка проштрикнула мені серце.

"Може, цьому апокаліпсису ніяк нема кінця, але тобі настав..."

Усе ревло і стогнало, а я поволі помирав.

Настав дедлайн.