Леління

Фарби лежали у коробці. Вони відчували наближення свого майбутнього господаря… Лиш одне було, про що ці фарби могли благати долю: дістатися художникові—початківцю, а не першокласникові… Їх містка пам’ять зберігала у собі епізоди з життя усіх фарб. Фарби жовтого кольору знали і пам’ятали все , що відбувалось із усіма жовтими: гуашами, акварелями, навіть акриловими і флюорисцентними фарбами. І пам’ять ця могла бути засторогою, а могла й прямим нагадуванням про те, що вони пережили в минулому. Втім, чи вірили фарби у інкарнацію… Невідомо…

Вони лиш хотіли потрапити до рук художника—початківця.

Так і сталось. Цій коробці фарб просто неймовірно пощастило. До магазину увійшов Тарас і купив їх. Йому якраз бракувало фарб аби почуватися впевненішим і вже сьогодні, не відкладаючи, заглибитись у малювання.

А малював він дійсно цікаві речі. І вирішив юнак спробувати для картин усе: від фарб до простого олівця.

Він розплатився і поніс фарби додому. Вони тихо гомоніли. По рухові пакету із коробкою можна було точно сказати, що ніс їх додому не першокласник… Ну, на крайній випадок це міг бути дуже ввічливий і вихований першокласник… Але таких майже не буває…

Тарас вже дома дістав фарби і новеньку палітру. Він виклав усі кольори на палітрі. Було їх не так і багато.

Фарби зраділи. Помешкання їм перепало вельми пристойне. І видно з усього, що ними користуватиметься художник… Он, навіть мольберт стоїть…А поки Тарас вийшов за чимось, мабуть, хотів підшукати натхнення, спіймати свою музу, фарби заметушились на палітрі. Вони хотіли бути не просто кольорами, вони хотіли являти собою щось незвичайне… Вони прагнули бути цікавими молодому художникові…

І прохали вони пензля, аби той походив між ними і перемішав їх… Аби він зробив їм таку чудасію… Що й художник би здивувався новим кольорам…

Пензель не міг відмовити таким наполегливим прохачам. Він був добросердий, завжди звик підкорятись руці господаря, тому й тут не став перечити. Походив він між фарб і змішав їх гарненько… Фарби дивувались пензлеві й одне одному. Тепер ніхто з них не пізнавав себе… А їхні товариші, що лишились у баночках, замкнені й відрізані від світу, мовчки заздрили їм. І кожна фарба, що потрапила на палітру, що виблискувала тепер нечуваним і небаченим досі поєднанням… Кожна пишалась собою, виходячи з берегів, розтікаючись і розливаючись палітрою… Всі вони прагнули бути кращими, перевершити у лелінні одне одного… Їхні тонкі цівочки небачених досі кольорів перетинались десь на білій палітрі… Пензель лиш мовчки дивувався…

— От побачите, художник ваш не оцінить цього! — говорила палітра. – Я пам’ятаю все що розказували і переживали мої родичі… То запам’ятайте, що художники не люблять оце як у вас диких веселощів і малювати такими кольорами вони не будуть… Лиш тільки запам’ятайте, все це на марне піде… А ти, пензлю, я не розумію, чого ти взявся їм помагати? Хіба тобі ця ідея подобається?

— знаєш, усе має, як на мене, право на існування…

— ох, пензлю, ти дивишся на світ якось… Байдуже! Тобі байдуже і до твого господаря, і до мене, хоч ти не раз стрічався із моїми родичами… Ми працювали з тобою на вигідних умовах… І так багато створили…

— ні,палітро, просто нехай і таке буде… У фарб є своє місце і своє власне призначення.. І вони його сповняють. І я також… А що з того вийде, то вже не моя річ.

— Ну що ж… Може, ти правий, та—от чого ця спроба коштуватиме ме—ні?

— Палітро, ти надто вже прискіпливо і надто жорстко до всього ставишся. Ти ж і так та, на якій наш господар розводить фарби, створюючи нові відтінки… Хіба ж тобі не подобається?

— Подобається, коли це робить господар із здоровим глуздом і при розумі, коли ним рухає чуття, а не механічне бажання! – палітра образилась і замовкла.

А пензель все ще помагав фарбам ставати цікавішими для свого господаря. Вони думали, що стануть інструментами творення чогось нового… І Тарас увійшов у кімнату. Певне, він музу уже спіймав і вів її за собою, міцно тримаючи за крило… Вона, можливо, зовсім не пручалась… Але ж бувають і норовливі музи!

Юний художник глянув на палітру. І де це в нього взялося скільки незрозумілих кольорів? Він же виклав на палітру лише чисті кольори, що щойно їх купив у магазині. Ні, цього бути не могло… Це вже пахло загадкою… Він вдома один. А він би вже точно на таке божевілля не пішов би.

Тарас гірко зітхнув. Подивився на палітру. Там було стільки відтінків, стільки незрозумілих йому кольорів, котрі навіть він назвати не міг. Ні, все це нікуди не годиться. Юнак взяв палітру. Він побачив різнокольорові струмочки фарби, що з’єднувались у одну лінію навіть не зрозуміло якого кольору.

Ще раз зітхнув. Подумав. Спинився на мить. Його цікавило, звідки ж це взялось на його палітрі. Так, він щойно її купив. Та не могла ж вона бути така брудна! Він же сам наносив і розводив фарби… то в чім причина? Фарби ж не можуть бути живі?! Чи можуть?...

Тарас пішов мити палітру. На тому і скінчилось життя нових досі не баче—них і не знаних кольорів. Всі вони, ті фарби, що хотіли стати унікальними для свого художника – розчинились у воді… Вони довго гуляли ще трубами, фільтрувалися і відстоювались… Та кожен їх атом проникав у воду… змішувався з нею… Все далі і далі… Нестримно. Нестямно. Із любов’ю до життя і до художника… Вони мріяли повернутись у воді… До нього вернутись у воді… Нехай він відчує смак нових кольорів у власній філіжанці… Хай він спробує їх на смак разом із ранковою кавою…

І колись—таки, пройшовши через усі тортури водоочисних споруд… Вони вернуться до нього… Вернуться не фарби… їх коди…

А він відтоді втратив почуття кольору . Колір був для нього за гранню… Він навчився виносити його за дужки. З того часу його інструментом став простий олівець… Гостро заточений, чорний і блискучий… Простим олівцем відтоді були замінені усі кольори й усі фарби… Чіткість і строгість його світу вражала… Тарасові не потрібні були кольори… Лиш чорне і біле, світло і тінь, буття і небуття… Одне із чого витікають усі кольори й інше… Що існує за відсутності їх… от і все, так скінчилась епоха леління…