Іншими очима

Молода жінка понуро сиділа біля вікна, спостерігаючи як вечір потиху спускався на село. Сумувала вона не просто так, а все тому, що не один рік минув, як матінка віддала її у заміжжя, а дитинки вона досі не народила. Що далі, то більше чоловік її злився, а потім і до чарки прикладатись став та дружину ображати. Журилась вона, журилась сильно.

Часто жінка ходила під вечір з дому, щоб не вислуховувати лемент п'яного чоловіка та й блукала собі лісом, знаходячи втіху у п'янких травах та заплутаних стежинах. У черговий такий раз, коли в селі святкували Купала, вона надто далеко зайшла в ліс. Довго безцільно блукала, аж доки не натрапила на дивну рослину, що неначе світилась у темряві. Квітка, котра здіймалась над широким листям, була зовсім не схожа на все, що до цього зустрічала жінка. Не втримавшись перед незвичною красою рослини, зірвала вона ту квітку та й понесла з собою додому.

Минали дні за днями й жінка зрозуміла, що ходить при надії. Радості її не було меж!

Чоловік покинув пияцтво та буквально на руках носив дружину, такий радий він був, що нарешті стане батьком.

Опадав цвіт з дерев, коли дитина з'являлася на світ. На столі біля вікна, у маленькому глечику, стояла всохла квітка дивної краси, а під дверима чатував знервований чоловік, переминаючись з ноги на ногу.

— Народила! — вигукнула повитуха, виглянувши з хати. — Народила! Дівчинку народила!

Появу світленького немовляти подружжя вважало справжнім дивом, тож назвали вони донечку Дарою, себто дарованою. Тішились нею, щебетали як птахи, воліли ні на мить не залишати, хоч багато мали роботи. Урожай поганий був у полі, скотина домашня часто хворіла — тяжко було жити. Одна втіха їм була — донечка їхня.

Якось зайшла жінка до хати, тихенько так, щоб дитя не розбудити, та й помітила, що сидить у відчиненому вікні ворон. Сидів він та споглядав уважно так, пильно придивлявся своїми чорними очима, хилив голову в різні боки. Стала як вкопана жінка і лише дивитись могла, як птах різко випурхнув у вікно, схопивши квітку. Ту саму, що ще з літа стояла на столі у глечику.

З того дня щось лихе й почало коїтись з жінкою. Вона сильно занедужала і зовсім скоро не могла давати раду ні дитині, ні собі самій. Минуло декілька тижнів і жінка всохла як та квітка, що колись зірвана нею у лісі була. Поховали сердешну, та й залишилась Дара без матері.

Журився чоловік, тужив, та важко йому було і поле обробляти, і по господарству поратись, та й за донькою дивитись. Все йому не ладилось, все йому з рук валилось. Промучився він осінь, промучився зиму, та й навесні, як дитинці ледь виповнився річок, побрався з жінкою із сусіднього села. Проте нова дружина незлюбила Дару. Сильно злили її великі зелені оченята та світленькі пасма волосся, що так сильно чоловікові нагадували покійну дружину.

Мачуху звали Баженою, була вона знаючою, як пліткував люд, ще з юних літ. Та й сама собою не мала приємного характеру, от через те довго й ходила в дівках. Коли нещасний працьовитий вдівець прийняв її, то була вона як золота, годила йому та з Дарою няньчилась, а лиш чоловік за поріг — й не підходила до дитини.

Якось був він у полі, а Бажена замісила тісто, накрила легким полотенцем та поставила на підвіконня, щоб воно підходило. Лишила Дару саму в хаті й пішла на вулицю з сусідкою поговорити, що вже годину як гукала до себе. Дитя бавилось собі, бавилось, залізло на стіл, бо на діжці з тістом сидів барвистий метелик. Маленькі рученята тяглись схопити красиву комаху, та вона вмить випурхнула між пальчиків — і у вікно. А за нею і діжка, і Дара. Сполохались кури на подвір'ї, пес зацікавлено виліз зі своєї буди, а як побачив, що коїться — здійняв гавкотіння. На весь той шум прибігла Бажена та як побачила дівчинку всю в тісті, то наче біс вселився в неї: очі кров'ю налились, сама побіліла вся і дихала так, немов пару гарячу з ніздрів випускала.

— Трясця ж твоїй матері, стерво мале! — кричала вона так, що і плач дитячий чути не було. — Грім тебе вдар, нещастя! Сили моєї більше немає!

Злісно вхопила Бажена дівчинку на руки, навіть не думала обтирати її од тіста чи прибрати на подвір'ї. Замотала в якесь старе ганчір'я, притулила до грудей і понесла геть від хати. Йшла поспіхом, аби ніхто не помітив, у сторону лісу. Аж земля під нею здригалася, а погляд темних очей, здавалося, міг би зараз і дикого кабана звалити.

Дерева ставали більш крислаті, трави густіші, а сонячне світло що далі, то менше пробивалося крізь широкі віти — хмуро і сиро було в глибині лісу.

Бажена уважно придивлялася до ледь помітних стежин, прислухалася до кожного звуку: чи то птах з гілля спурхнув, чи який звір у кущах причаївся, чи то просто вітер блукає між дерев. Дитя рюмсало, але з часом просто притулилося до грудей жінки і тихо собі сопіло, зиркаючи зеленими очима з боку в бік. А жінка йшла та йшла все далі, наче точно знала, куди їй треба. Трохи поблукавши, дійшли вони до старого озера, де пологі береги поросли очеретом, а крізь жабуриння де-не-де було видно темну воду.

Оглянувшись на всі боки, посадила Бажена Дару на холодну землю та й стала над нею як гора. Дівчинка дивилась на мачуху широко відкритими очима так щиро, а потім, виплутавшись із ганчір'я, простягла до неї маленькі рученята, просячись назад.

Не побачивши ніяких дій у відповідь, Дара непевно вимовила:

— Мама...

Зачувши це, Бажена й не знала вже, що робити. Ця дитина, народжена жінкою, яку вона не знала за життя, але яку ненавиділа всією душею, назвала її своєю матір'ю. Та холодне до чужої дитини серце не зворухнулось, трохи ще постоявши, вона відступила декілька кроків назад.

— Нехай цей ліс стане твоїм домом, іншого дому віднині в тебе немає, — прошепотіла вона і пішла геть, залишивши дівчинку на березі зарослого озера.

Йшла не обертаючись і вслід чула, як роздається між дерев наляканий дитячий плач, але знала, що ніяк мале дівча не зможе вибратись із лісу, згине там. Повернулася до хати швидко, ніхто й не помітив — так думала жінка.

Щойно зайшла за тин, як почула голос:

— Ай, сусідонько, де то ви ходили? А де ж дитятко поділи?

В мить збісилась Бажена, зло зиркнула на сусідку та підскочила до неї, як навіжена. Та, бідолаха, аж відсахнулась.

— Послухай мене, Ярино, — тихо прошипіла Бажена, перехилившись через огорожу, — нехай дають тобі боги розуму мовчати про те, що мене не було вдома і про все, що ти бачила й знаєш, інакше... — Бажена дивилась сусідці прямо у вічі, наче намагалась пірнути в саму душу, — доживатимеш свого віку в самотності й злиднях, сусідонько люба.

Злякалась не на жарт Ярина, дотепер же Бажена здавалась їй привітною жінкою і вони з чоловіком були щиро раді, що їх сусід одружився вдруге. Проте всього за декілька хвилин побачила вона істинну сутність чужачки, та повідати про те кому-небудь боялась.

Сідало сонце за луги, коли натомлений чоловік повернувся з поля.

— А де ж Дарочка моя, де люба донечка? — спитав він, оглядівшись.

А Дарочки не було. Стала Бажена бігати по хаті та подвір'ї як сполохана курка та голосити, що дитина щойно була тут, бавилась. Падала в ноги чоловікові, клялась всіма богами, що очей не спускала з дівчинки, лиш на мить відволіклась вийняти пироги з печі.

На крик той збіглась ледь не половина села та все питали-допитували: що ж сталось, що та жінка так голосить? Дитину розійшлись шукати по всіх куточках, хоча ніхто не міг зрозуміти, де вона могла подітись. Старші жінки поміж собою шепотіли: то нечиста сила дитя забрала. Пошуки тривали до глибокої ночі, але, певна річ, не принесли ніякого результату.

Сирістю віяло від озера. Дитя, залишене біля нього, все в сльозах, відповзло до найближчого дерева. Не чутно вже було ні плачу, ні крику. Від холоду скорчилась Дара в тремтячий клубочок і тихенько хнюпала.

Опівночі, коли місяць високо піднявся на небосхилі, прокотився лісовими хащами гуркіт. Наче трійко коней неслося щось поміж дерев та різко зупинилося біля старого озера. З великої дерев'яної ступи вилізла згорблена стара. Спираючись на довгу криву мітлу, вона почовгала до дитинки й стала, руки в боки склавши.

— О на, маєш! — присвиснула та широко посміхнулась, показавши пару гострих, точно як в хижого звіра, зубів. Втягнувши широкими ніздрями повітря, баба продовжила. — Що ж то за дивина така?! О-о-о, я чую, чую! Нерідна матір сирітку принесла сюди. От же відьмо прокляте, знаю я, знаю її — ще дівчам була, просила у старого Чорнобога* (* — тут і далі прим. автора) знань таємних...

Дара тим часом оклигала трохи од холодної дрімоти та, побачивши перед собою стару жінка, знову кинулась у плач.

Забулькало-забурлило озеро, брудна вона сколихнулась — показалась з води лисувата маківка, а за нею великі чорні очища.

— Яга, що то за лихо коїться, що нині в лісі спати не можна? — то виліз із заболотяного озера Водяник*, важно хлюпнувши своїми розкислими ручищами на пологий беріг.

— Он що! — та ткнула стара кістлявим пальцем, показуючи на Дару.

— А я ж бо чую — людським духом пахне, — протягнув господар озера. — Та забери, стара, її собі, та й з'їж на вечерю.

Змовчала Баба Яга*, приступилась ближче до дитяти, пригляділась, принюхалась та як свисне, та як крикне:

— Ой, Водянику, ти глянь, не верзи дурниці. Не можна їсти того дитяти, народжене воно від квітки купальської.

Присвиснув і Водяник, мокрий вус на палець накрутив, хвостом своїм риб'ячим воду скаламутив. Дивились вони удвох на маленьку дівчинку, а вона наляканими, і від того ще більшими, очима на них та все плакала, плакала.

Взяла Баба Яга її на руки, притулила до себе і, диво дивне, заспокоїлась дитина. Стара посадила Дару до себе в ступу і тупнула кістяною ногою об землю, що аж трави сколихнулись.

— Заберу я дитину собі, буду виховувати-ростити та стане вона мені помічницею у справах моїх! — Заскочила у ступу і сама, махнула мітлою та й здійнялась у повітря, полетіла високо над лісом.

Так ніхто і не бачив, як забрала Баба Яга дароване папороттю дитя.

Примітки:

1. Чорнобог — бог темряви, ночі, зими, холоду, а також таємничості, ворожіння, марення, сну.

2. Водяник — у слов'янській (українській зокрема) міфології злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища.

3. Баба Яга — стара страшна жінка, атрибутами котрої є хатка на курячих ніжках і ступа. Господиня лісу, повелителька звірів і птахів, охоронниця кордонів царства Смерті.