Smile!

Disclaimer: Все, що описано в оповіданні є виключно роздумами автора над деякими ситуаціями, що мають місце бути у житті. Автор не має на меті якось образити, принизити, висміяти чиєїсь становище, погляди чи переконання. Приємного читання!

Прокидаєшся, дивишся в стелю хвилину-другу, не розумієш де ти. Стеля біла, у чорних цятках, десь у кутку та на люстрі мальовничо висить павутина. Згадуєш, що ти тут, взагалі-то, живеш. Годинник показує 10:30, міг би встати й раніше, але ти вже півтора року як безробітний (читай у дужках – фрілансер). Стеля страшна. Стіни обшарпані. Непогано зробити б ремонт, розбити клумбу з хвойними кущами, і обов’язково вишневий садок за хатою, щоб хрущі гуділи. Згадуєш, що хата не твоя і садок теж не твій, і хазяйські конвалії, на які в тебе страшенна алергія, викорчовувати не можна, ти тут трошки на пташиних правах, і тобі стає до всього байдуже. Мрії про вишневий садок розчиняються у повітрі. Ніякої хвої, жодних хрущів. Образливо. За стінкою починають волати один на одного твої рідні. Жити мирно вони вже не можуть, бо нерви у всіх ні к чорту. Чуєш свист над хатою. Десь у місті щось бахнуло. Одразу ж приходить думка: "Йобана русня, щоб вони там всі передохли!". Прокидаєшся остаточно. Люстра хитається. Зі стелі сиплеться. За стіною нарешті замовкли. З добрим раночком, падло. Живи й радій життю.

Тягнешся рукою до тумбочки по смартфон, вмикаєш. На заставці банер «Smile!»-твій особистий мотиватор, маленьке слово, яке штовхає вперед, показує, що все буде добре, хоча на душі в тебе лайново, а по життю в тебе game over. Та ти терпи. Терпець шліфує.

Гортаєш стрічку у соціальних мережах, там вже відомо де впало. У коментарях виявляють, хто «порохобот», а хто «зелене бидло». Пишуть, що жертв немає і це хоч трошки тішить. Читаєш повідомлення від майбутнього роботодавця. Два дні тому ти написав заяву про прийом. Той пише, що не варто квавапитися з виходом, бо дуже складно зараз оформлювати людей. Тривожишся. Таке повідомлення здається тобі підозрілим. Повертаєшся до стрічки, гортаєш далі, бачиш новину про Євгенію Емеральд. Лізеш у коментарі - офігіваєш. Купка тітоньок ледве за сорок (чи ледве до сорока?) розповідають, що так їй і треба, і взагалі не на часі. Вже набираєш об’ємний коментар з відповіддю, що питання домашнього насилля вкрай важливе сьогодні, що такі випадки непоодинокі й кожна - друга жінка в Україні страждає від того, що ситуація погіршуватиметься, так кажуть соціологічні дослідження, але в останній момент здуваєшся, видаляєш написане і подумки шлеш їх на хуй.

Тривожне передчуття не обманює. Приймаєш вхідний виклик від майбутнього роботодавця. Той мнеться, вибачається, врешті - решт народжує:

—Я до вас з сумними новинами. На жаль, ми не можемо вас взяти.

Душиш у собі розпач та бажання вкрити співрозмовника лайкою. Вчора ти витратив останні гроші на виконання їхніх вимог до дрескоду. Цікавишся у чому причина відмови, все ж було наче гаразд, коли писав заяву. З того боку тяжко зітхають і сумним голосом розповідають про раптове скорочення фінансування, хоча насправді не беруть тебе через незавершене навчання, малий досвід та статус внутрішньо переміщеної особи. У трубці ще раз вибачаються, ти кажеш, що все гаразд, хоча насправді ніфіга не гаразд, нічого хорошого: роботи у прифронтовому місті майже немає, грошей, щоб поїхати далі теж, знов якийсь підозрілий кашель діймає, сексу не було вже давно, а нервових зривів - цілих три й всі за останні пів року. Хочеться плакати, чи то вбивати, чи то вбитися. Кладеш слухавку, зморгуєш скупу сльозу, нарешті встаєш з ліжка. Терпи. Терпець шліфує.

П’єш вранішню каву, розчинну і не смачну, дивишся марафон «Єдині новини». Жолнович розповідає про заохочення роботодавців до працевлаштування вимушено переміщених осіб. Смієшся. Під щебет пані міністерки береш слухавку. Жіночий голос з невідомого номеру натхненно розповідає тобі про роботу у їх торговій компанії з чудовими умовами без офіційного працевлаштування й з ненормованим робочим графіком, з зарплатнею без ставки лише від відсотка і неоплачуваним часом простою під час повітряних тривог, зате з дуже гнучкою системою штрафів та стягнень. Щебет наполегливий, він не уявляє собі твоєї відмови. Невидима володарка пташиного голосу може з’їсти твою печінку за одну тільки думку про це. Ти подумки перебираєш усі «переваги» такого працевлаштування, згадуєш вічно стомленні обличчя продавців-консультантів, раптово приходить спогад, що у далекі часи, коли ти був малий та дурний, саме ця контора вже кинула тебе на бабки, здригаєшся і ввічливо кажеш:

— Ні.

Плентаєшся до військкомату. Знову. Черговий на вході давиться кавою і відкашлюючись питається:

— Знову ти?!

Ти лише в’яло киваєш, ходиш сюди останнім часом як на роботу. Зігнувшись у дугу, крокуєш пошарпаною будівлею, відстоюєш невелику чергу і, тяжко зітхаючи, заходиш у кабінет. Тяжко зітхаєш, бо соромно, а соромно тобі тому, що ти тут, у тилу, у пошарпаній, але теплій хаті поряд зі своїми хай і дуже нервовими, але такими коханими рідними, а хтось мерзне в окопі й ризикує життям за тебе–невдаху. Начальник мобілізаційного відділення міряє тебе поглядом з голови до п’ят і довго мовчить, зрештою видає:

— Дістав. А ну дай сюди свою медичну картку.

Протягуєш пухкого зошита з купою виписок та направлень, його сердито гортають, засипаючи тебе питаннями:

— Скільки ще вчитися, студент?

— Пів року ще.

Військовий доходить до останньої сторінки, пильно вичитує написане кривим лікарським почерком, згодом закриває картку і вже спокійніше каже:

— Не дуркуй, хлопче. Краще їдь з області й пройди нормальне обстеження у нормальних фахівців. На початкових стадіях великі шанси на одужання.

Опускаєш голову ще нижче. Хочеш виказати все, що на душі. Що тобі однаково чи перша стадія, чи остання, для тебе – це все! Кінець! Немає можливості ні обстежитися, ні лікуватися, а з молодих ще й три шкури деруть в онкоцентрах, та й взагалі…Здохнеш однаково. Є в тебе передчуття, що з цього ти вже не вигрибеш точно. Тільки хочеться отак романтично, по - геройський, щоб у бою, а потім на банкет у Валгаллу, а не як слабак - сірим осіннім днем у ванні з червоною водою, і не блідою примарою самого себе, прикутим до лікарняного ліжка. Хочеться все виказати, але мовчиш. Мовчиш, бо гордий. Дорослий чоловік у формі дивиться на тебе зі співчуттям:

— Ну ти зрозумій, я б тебе однаково не взяв. Бригади укомплектовані. Ти у нас на кого вчишся?

Похмуро відповідаєш:

— На режисера.

— Ну от і добре. Одужаєш і будеш культуру в країні підіймати.

Сумно всміхаєшся. Як буде ще що підіймати! Як не сконають остаточно, бо останнім чаєом і культуру й мову, які ти все своє невеличке життя відстоюєш з піною у роті, їбуть як хочуть. Сухо дякуєш, забираєш картку і йдеш похнюплено тинятися містом.

Вибираєшся у центр, знімаєш гроші. Частину з них донатиш у «Повернись живим», залишки віддаєш на оплату комуналки. Плентаєшся на базар, купуєш собаці кістки, ну і собі кістки також. Що ще можна купити на залишки від допомоги на проживання та крихти з фрилансу? Проходиш повз магазин, де пропонували роботу продавцем-консультантом. Робітники обліпили лавки біля магазину як шпаки. Їх тринадцять штук. Ти порахував. Ніяк не можеш зрозуміти, навіщо їм треба ще одного? Через те, що 13-нещасливе число? Повітряна тривога триває вже мало не півдня, робочий день складає 8 годин, ще дві, щоб підготувати магазин до відкриття і закриття. Звісно, ці дві години не входять в офіційний робочий графік. Зарплатня у 8000 каже вона, ага.

Йдеш далі, зустрічаєш старих знайомих, ділитесь один з одним бідами переселенського життя. Жалієшся, що у приватному будинку складно, і вугілля дороге. Вони розповідають страшну історію про 10 000 на місяць і комуналку зверху. Пенівайзе, йди плакати в куточок! Твої фокуси з червоною кулькою і поряд не стоять з цінами на оренду житла. Жахаєшся, кажеш, що 10 000 й комуналку зверху ти точно не потягнеш, тобі ще платити за навчання. Співрозмовники єхидно-співчутливо питаються:

— А що? На бюджет не вийшло, так?

Не менш єхидно відповідаєш, що навчатися на двох бюджетах закон забороняє. Цікавишся чи працювала пані перукарниця за фахом бодай один день, бо, наскільки ти пам’ятаєш, та закінчувала коледж на сьомому місяці.

Вже вдома перебираєш нехитрі свої пожитки. Щось стало тобі завелике, щось замале. Відкладаєш у пакет, збираєш крупи, консерви - частину від того, що отримуєш сам, преш то все до хабу для переселенців, бо там теж потрібно. Вертаєшся додому, годуєш пса, що прибився до двору тиждень тому, намагаєшся знайти йому хазяїв, хоча підсвідомо вже змирився з тим, що цей пес тепер твій.

Заварюєш собі несмачну каву, сідаєш монтувати замовлення. Стиха у навушниках грає якась байрактарщина, у кліпі на фоні знов шароварщина. Тобі, без п’яти хвилин випускнику фахового коледжу культури та мистецтв, стає від того сумно і бридко. Десь між роздумами про куцість «Я танцюю гопака» та багатством звучання «ДахаБраха» вмикаєш "Скрябіна" і стає трохи легше.

Відкриваєш теку від замовника, тягнеш на таймлайн нарізку з весільного відео. Триярусний торт, шикарна сукня, білий лімузин. Хтось віддає останнє на дрони, а вони святкують весілля. Весілля, Карл! В голові прокидається зацькований гуманіст, натхненно волає про те, що життя на війні не закінчується, і люди мають право на свято. Цькуєш його далі, аргументуєш тим, що можна було б трошки встидатися і не викладати це все на загальний огляд. За компанію цькуєш і себе, що міг би зробити значно більше й для себе, й для Держави, а не тільки сидіти та скиглити. Захищати тебе гуманіст не з’являється. Мабуть, образився за весілля.

Перервався на обід, дивишся як Клюс готує борщ з копченими ребрами, знову донатиш на ЗСУ. По-перше, бо треба, по-друге, бо, чого ховати гріха, теж хочеться тубус від РПГ. Відповідаєш на дзвінок, знов пропонують роботу. Зміна 12 годин, по 200 гривень за три зміни. Від пропозиції віє безнадією та панщиною. Обережно натякаєш, що кріпосне право скасовувати ще у 1861 році, намагаєшся бути максимально ввічливим та привітним, хоча подумки просто посилаєш їх на хуй. Двісті гривень ти й на фрилансі якось наколядуєш.

Під вечір відправляєш відео замовнику, той скидає тобі на картку 150 гривень - половину від оговореної суми, бо було ж не складно, правда? Монтаж максимально простий же? Та і взагалі, он скільки людей роботу шукають, а ми обрали саме вас - будьте вдячні! Не можеш наступити на горлянку власній гордості й попросити доплатити хоча б до 200. Телефонуєш ліпшому другу:

— Я, мабуть, таки вскриюся.

З його боку якась музика, вереск, сигнал повітряної тривоги, і цигани десь зліва. Чекаєш коли до акомпанементу долучаться ведмідь та трембіта. Питаєш:« Що за свято життя?» У відповідь чуєш:

— То не свято, то ми переїхали.

Він розповідає про тонкі стіни у старій сталінці й про 10 000 з комуналкою зверху. Про цапа-начальника, що вже дістав до печінки, про кодло з гаддям на яке перетворилася колись любляча родина. Каже, що більше так не може, і просить самовбитися після нього. Молодим, мовляв, дорогу. Від цієї фрази почуваєш себе зовсім сивим дідом, хоча ти старше від нього всього на два роки. Спілкуєтеся годину чи дві, розмірковуєте про сенс життя, обговорюєте останні новини з фронту, жартуєте. Паралельно відкриваєш повідомлення у телеграмі. Пише одна з одногрупниць, яка вже рік як працює на лугандон, бо у неї у Старобільську, бачте, хата, а жити за щось треба. Згадуєш, що твій дім зруйнували рашисти, з улюбленої роботи тебе звільнили, бо робоче місце зруйнували рашисти й мовчки додаєш номер до чорного списку. Померти більше не хочеться, хочеться вбити. Завершуєш розмову, сходитесь на тому, що він напише заяву на звільнення, а ти спробуєш відволіктися.

Дивишся відео на ютубі. Розмальована панянка шльопає качиними губами, розповідає як відкрити свою жіночність у танці, підморгує чорними очами панди настільки активно, що ти запідозрюєш у неї нервовий розлад. Був би жінкою, жіночність би перелякано хрестилася. Уявляєш, що буде, якщо так само спробуєш покрутити попереком. Танці не твоя тема, це очевидно. Мимоволі співчуваєш дівчатам. І як вони то все витримують?

Знову лізеш у соціальні мережі. Інша панянка з губами ще більшими розповідає скільки має заробляти чоловік, аби її утримувати. Народ у коментарях пише, що профура очманіла. Ти, в принципі, з ними погоджуєшся, але яка твоя справа? Нижче новини про скандального співака, який, як добрі люди кажуть, зробив свою кар’єру тим самим способом, що і профура вище. Ти, в принципі, з ними згоден, але яка твоя справа? Проклинаєш свої принципи та виховання, через те, що не можеш заробити так само. Читаєш про барабани у бомбосховищах та бруківку, натикаєшся на любителів порахувати зарплатню військових. Пишеш розгорнуту та художньо оформлену відповідь, але в останній момент її видаляєш, посилаєш подалі своє виховання і шлеш їх на хуй вже відкрито.

Пізно ввечері п’єш третю чашку кави, читаєш Андруховича та Гончара поза шкільною програмою. Закохуєшся в українське слово ще більше. Саморефлексуєш, усвідомлюєш, що життя не таке вже погане. Комусь у цьому світі, певно, гірше за тебе. Дізнаєшся останні новини з села, яке колись було рідним, а тепер тільки згарище і кладовище. Згадуєш людей, з якими жив колись поряд - хтось помер від інсульту, хтось втопився, а когось розірвало на шмаття після влучання С-300. Комусь було шістдесят, комусь дванадцять, а комусь не було і п’яти. Женеш від себе думку, що для тебе все теж мало закінчитися там, що треба було вийти на центральну площу, розкинути руки у широких обіймах і зловити обличчям знаряд від ГРАДу. Все мало скінчитися ще тоді, а тепер все. Ти впустив свій шанс, через це нічого й не виходить, ти приречений волочити жалюгідне існування людини без долі й боротися далі тепер вже марно. Ти дивишся на заставку у смартфоні. «Smile!». Терпи! Терпець шліфує.

Отак і живеш. Терпиш, донатиш, навчаєшся, підробляєш, не закохуєшся, бо боїшся, намагаєшся допомагати армії й не тільки, сам про допомогу не просиш, бо гордий дурною гордістю, і все тобі здається, що робиш недостатньо. Впадаєш у відчай, потім смієшся, встаєш і рухаєшся далі. В перервах між цим пробуєш писати щось своє, потім про це забуваєш, повертаєшся десь через місяць, встидаєшся свого незграбного слова, видаляєш, клянешся собі, що ніхто твоєї ганьби не побачить, та в якийсь момент ламаєшся: викладаєш кудись чи відправляєш на той, чи інший конкурс. Про перемогу навіть не мрієш, бо якийсь імпресіоніст все одно напише краще. Та й не потрібна тобі ця перемога, просто хочеться хоча б на хвилинку знову відчути себе частиною чогось величного, а не лише цифрою у статистиці.

Отак тиняєшся життям неприкаяний. Не пускають до Раю, не чекають у Пеклі, от і волочишся грішною Землею. Вітер носить як порожню пляшку, копне тебе нога у важкому чоботі від бренду «Війна» у бурхливу річку життя, і ти наповнюєшся то прозорою джерельною водичкою, то іскрами солоного боржомі, то річною гнилою. Пишеш свої перші рядки незграбні, але від душі, не заради визнання або грошей, тільки тому, що хочеш бути почутим. Мовчати більше не маєш сил.