Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 3

    Чорна сталь кривого ножа холодила шкіру через сорочку. Впевненість, що ніж приведе Макса до вбивці циган не зникала. Але заявлятись в торговий дім Ашемана було пізно, тому спіймавши коляску, Макс запропонував Маринці підвезти її в центральну частину міста. Відмовлятись репортерка не стала. Та і куди їй було відмовлятись. Цікавість і професійний азарт розпирали гостроносу журналістку, змушуючи нетерпляче поглядати на старшого інспектора.

    Максим не поспішав заводити розмову, зважуючи що можна сказати дівчині, а що краще утаїти, щоб навіть натяку не було. Бо Гончар не зупиниться, і буде й далі сунути свого носа в його справи.

    - Ламія, - нарешті сказав Муравйов, і Маринка відкрила свого блокнота. – У мадам ФІрманн була ручна ламія.

    - Була? - репортерка удавано округлила очі.

    - Була.

    - Інтуїти здатні бачити потусторонні сутності?

    - Інтуїти на багато що здатні, - розпливчасто відмові Макс. І все ж пояснив: - Я не бачу. Я відчуваю їх. Як ви знаєте, інтуїти – нащадки Павших, чим більше крові ангелів дістанеться інтуїту, тим сильніший зв'язок з путустороннім.

    - І скільки крові Павших в роду у Муравйових?

    - Можете дослідити генеалогічне дерево роду, якщо вам так цікаво, в міському архіві, - осік дівчину Муравйов.

    - Так ви знищили сутність? - зрозумівши свою оплошність змінила тему Маринка.

    - Можливо. Розряд з револьвера Тесли цілком здатен розвіяти духа.

    - А що ви робили власне в салоні?

    - Йшов повз, відчув що треба зайти, - тут навіть кривити душею і брехати не довелось. Старший інспектор Міськбезпеки - інтуїт, йому видніше куди ходити.

    Дівчина відкинулась на своє сидіння, благорозумно не ставши тиснути на інспектора. Дуже підозріла покірливість, знаючи її невгамовний характер.

    Завізши дівчину додому, Муравйов наказав їхати кучеру до церкви Різдва Богородиці, де на Катеринській вулиці був і міський будинок Муравйових. Еманації святості змішувались тут із близьким озером, і зносились в бік, що дозволяло Муравйову почувати себе цілком прийнятно в будинку. Тільки біля самої церкви іноді волосся ставало дибки на всьому тілі.

    До того часу, як фаетон зупинився біля воріт дворянської садиби, на вулицях геть стемніло. Місто жило власним нічним життям. Шуміли над головами кам’яні крила горгуль, чувся здалеку собачий гавкіт, десь свистів патруль, цокотіли копитами коні, співали запізнілі гуляки.

    Близьке заболочене озеро наповнювало повітря затхлістю і сирістю.

    Генріх чекав на лавці в саду під старим кущем бузку, по свійські погладжуючи загривок вовкодава, покликаного охороняти садибу.

    - Ти сьогодні швидко, - здивувався Макс. Він розраховував побачити підручного не раніше завтрашнього вечора. Зазвичай, отримавши гроші збирач добряче напився в процесі своїх пошуків, і був готовий докладати старшому інспектору тільки по обіді. Але на диво, від Генріха не несло парами вина, як від перегінного кубу.

    - Треба знати в кого питати, - гордо заявив збирач.

    Макс заклав руки за пояс, очікуючи інформації.

    - В минулому році був тут один зальотний циган, - поділився здобутками Генріх. – Промишляв передбаченнями. Таким правдивими, що багато хто підозрював в ньому дар інтуїта. Перейшов багатьом дорогу з місцевих.

    - І?

    - Прибився до цирку виродків, і зник разом з ними минулої осені.

    - А пацан?

    - А хто його знає, був чи ні, - Генріх розвів руками.

    Ну що ж за справа така, досадливо подумалось старшому інспектору? Цирк виродків, спірити, цигани… Де тепер шукати той цирк? Куди їх закинуло? Це ж скільки запитів і телеграм треба зробити, щоб відслідкувати увесь шлях! І все заради чого? Щоб витягнути з колоди порожню карту? Бо цілком може бути, що циган який плавав в Дніпрі, і циган який передбачав майбутнє – зовсім різні люди.

    - А люди? Зникали?

    - Люди увесь час зникають, - філософськи відповів Генріх.

    - А конкретніше? – Макс зіщулився, день сьогодні був непростим, і витягувати з Генріха слово за словом немов лещатами інспектору набридло. Недобро блиснули зміїні очі, які між тим не справили на збирача жодного враження.

    - На минулому тижні у пекаря, що живе біля саду Священика Архангельського пропала донька, подейкують втекла з кавалером, якимось шулером. Але якщо тобі цікаво, то того хлопа прикопали місцеві ще десять днів тому. Сам особисто зібрав його посмертне прокляття.

    Генріх помахав рукою перед свої носом, ніби показуючи як саме збирав зло, а Муравйов кивнув. На самій межі свідомості зароджувався головний біль. Дар знову мовчав, холодний метал кривого ножа обпікав.

    - Що скажеш про це? – певний час провагавшись Муравйов вийняв з-за пояса ніж, і продемонстрував співрозмовнику.

    - Ритуальний ніж ангела, - похапцем зиркнув на чорний метал Генріх. – Рідкісна гидота. У нас є один адвокат ангельського роду в місті, можеш у нього запити для чого це використовується.

    - І так ясно, що для упокоєння, - виказав свою обізнаність Муравйов, і поки відчував тільки необхідність поговорити з торгашем, що продав артефакт мадам Фірманн.

    Щодо зниклої дівчини біля саду дар нічого не підказував.

    - Прибери, - Генріх піднявся з лавки одним плавним рухом, забрав руку з голови пса, який незадоволено загарчав, та підручний старшого інспектора міськбезпеки проігнорував цей прояв любові з боку тварини. – І краще нікому не показуй.

    Генріх забрався геть, а Максим повернув до будинку. Руків’я ритуального ножа не давало йому спокою. Дар підштовхував їхати до Ашехмана негайно. Про те щоб спати не могло бути і мови.

    Макс наскоро повечеряв рагу з кролика, і звелів подати в бібліотеку вина і солодощів. Таке прохання аніскільки не здивувало камердинера, який добре знав пристрасть хазяїна до солодкого.

    Вино заспокоїло розбурхану уяву, Макс ще раз перечитав протоколи, пошукав в книжках згадки про ритуальні ножі ангелів. Відчуття було, що марнує час, але Муравйов знав – на один дар покладатись не можна. І два мертві інтуїти виловлені з Дніпра яскраве тому підтвердження.

    Інспектор був молодий. Не так давно отримав призначення на службу. Але дещо вже бачив в цім житті. Те, що волів би ніколи не згадувати.

    Ранок видався похмурий, збирався дощ. Оглянувши себе в дзеркалі, Максим зрозумів, що ранок почнеться з відвідин куафера, бо світла щетина геть не пасувала інспектору. Звісно поголити господаря міг і камергер. Та інтуїція підганяла Муравйова і виганяла в люди.

    Трішки провагавшись інспектор перезарядив револьвер, змінивши напіврозряджену котушку на повну. Поклав до саквояжу трофейний ніж, і тільки після цього вийшов з дому. Шкіряний плащ надійно приховував амуніцію інспектора. Але неприємно поскрипував під час руху.

    Куафер – майстер Густав вміло намилив Максу щоки, і дістав блискучу бритву.

    - Бачили свіжі новини? – неквапливо збираючи піну зі щік точними рухами, запитав цирульник.

    - Є щось цікаве? – говорити було не зручно, і Макс волів би промовчати.

    - Учора затримали групу шарлатанів, які під виглядом спіритичного сенсу підсаджували хтонічних істот відвідувачам. Кажуть, навіть дружина мера перевіряється на навроку, бо відвідувала той салон.

    Ну Маринка, ну і видумщиця! Де ламії, і де хтонічні тварі? Але ж уміє роздути скандал. Макс навіть на миті відчув до дівчини повагу. Але тільки на мить, бо вже наступним почуттям було співчуття. Чи то старший редактор не бачив газети, чи його годують зовсім інші люди, та стаття прямо шкодила нинішньому меру.

    - А ще кажуть бачили собаку з людським пальцями в роті, - продовжив розповідати куафер, і приклав до обличчя Муравйова теплий рушник. – Парфюм?

    - Що прямо в роті пальці виросли? – хмикнув Макс на цю відверту газетну «качку».

    - Ні, - майстер Густав завмер з флаконом парфумів, чекаючи ствердної відповіді. – Їла вона руку. Пацани місцеві балакають, це не в газеті писали, та я подумав, що вам як інспектору Міськбезпеки таке буде цікаво, - щось кольнуло Муравйова, наказуючи прийняти ці дані до відома.

    - Давай парфум, - знімаючи рушник із щік погодився він, і куафер зробив кілька пшиків, розповсюджуючи різкуватий, але приємний аромат.

    - Де ти кажеш, шановний, хлопці бачили тих собак? – дістаючи гаманець недбало поцікавився Макс.

    - Так біля лодочних. А може хлопцям і привиділося, - цирульник знизав плечима, ніби вибачаючись за свій довгий язик. – Самі розумієте, діти…

    Макс кивнув, але про всяк випадок вирішив перевірити ниточку. Якщо вже дар підказує це зробити. Поволі вийшов з цирульні, попутно придбавши в малого біля входу газету із свіжими новинами, і побудував подумки маршрут на сьогодні. Требо було розіслати по найближчих містах телеграми щоб з’ясувати напрямок руху заїжджого цирку виродків. Відвідати торговий дім Ашемана. Але спершу – лодочна.

    Тим більше, що до неї було найближче. Можна і пройтись. Навіть мілкий дощик не завада. Макс відкрив над головою парасолю, і рушив до Дніпра.

    Дніпро. Дніпро. Надто багато з ним неприємностей. Все одне до одного. Ноги, руки, собаки. Може десь біля лодочної виплили інші частини тіла циганів?

    Йдучи дорогою, а потім звернувши на натоптану стежину, старший інспектор Міськбезпеки роздумував, хто на навіщо убив двох людей, і головне, яким чином позбувся останків. Як ноги в ботинках опинились у воді. Де інші частини тіла? Теж в річці?

    Біля лодочної, обнесеної невисоким дощатим парканом і правда бігало чимало брудних бездомних собак. Сюди б Генріха, той би миттю вивідав у них всі секрети. Але Муравйов подумав, що і сам спроможний впоратись. Пішов вздовж паркану, та нічого цікавого звісно не знайшов.

    Повернуся до воріт. Під ногами вже відверто чавкала і хлюпала грязюка. За парканом виглядали щогли прогулянкових човнів місцевих багатіїв. Муравйов торкнув хвіртку, і та піддалась, та варто було ступити за паркан, як із невеликої сторожки вискочив сторож в сірих штанях і коричневому піджаку.

    - Чого бажає пан? – зовсім не ввічливо запитав дядько.

    - Міськбезпека, - пояснив Макс, і продемонстрував своє посвідчення.

    - Щось сталось? – здивувався сторож, підтягуючи сповзаючі штани.

    - Можливо, - не зміг чітко відповісти йому інспектор.

    - Так ви це, пане або кажіть, або йдіть.

    - Ну повказуй мені тут! – Макс відкинув плащ, демонструючи портупею, і сторож знітився. – Я пройдусь.

    - Я з вами, - тільки і буркнув типчик, і закрокував поруч з Максом, який почав спускатись до човнів.

    В повітрі пахло водоростями. Гнилою рибою, і ще чимось. Таким, що можна було і не учути будь ти звичайною людиною. Але Макс почув. Знайомий кисло-солодкий запах що ледь вловимими нотками відрізнявся від запаху риби. І різка відраза до світу, як завжди коли Муравйов його впізнавав.

    Інспектор зупинився, дихаючи повними грудьми.

    Відчуття огиди, яке він придбав кілька років тому не зникало. Підставив обличчя моросі дощу, відчуваючи як злипається волосся. Який моветон для людини його становища. Байдуже. Все байдуже. На запах він був готовий іти з заплющеними очима.

    До дерев’яного причалу, як це водиться були припнуті різні човни. Вишукані вітрильники, й приземисті грубі баркаси. Але цікавило Муравйова геть не це. Він мазнув мутним поглядом про рівних рядах плавучих засобів, і подивився далі.

    Ні іншому боці Дніпра намічався плавний вигин, берег піднімався, звисаючи піщаним обривом над водою. З деякої відстані здавалось, обрив не високий, але то тільки здається. Неодмінно треба навідатись туди, зрозумів Муравйов.

    А потім просто глянув собі під ноги, і на найближчі кущі, знов під ноги, і.. пішов геть.

    - Щось знайшли? – улесливо запитав сторож, радий що інспекція дійшла кінця.

    - Майже, - Макс вийшов на вулицю, причинив за собою хвіртку, спробував позбутись від солодкого запаху смерті, але не вдалось.

    Поплентався поволі до найближчої вулиці, там перехопив якогось хлопчака, і сунувши йому в долоню кілька копійок, наказав:

    - Приведи сюди патруль, хутко.

    Сам став спостерігати за злощасним парканом, але нічого дивного не відбувалось.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.