Я навчу вас літати

– Я хочу бачити Джека Різника!

Руда дівчина у легкому зеленому платті впурхнула до кімнати наче метелик.

– Це службове приміщення. Сюди можна заходити тільки за запрошенням. Ви повинні дочекатися черги та подати документи у встановленому порядку, – буркотів робот–асистент, хапаючи її за руки.

Здригнувшись, дівчина відштовхнула робота ногою. Він замовк і завмер, здійнявши свої маніпулятори догори, мов герой давньогрецької трагедії.

Ховаючи їдкі посмішки працівники старанно робили вигляд, що вкрай зайняті роботою. Вони втупились у голографічні комп’ютерні "вікна", що висіли у перед ними у повітрі, і не поспішали з відповіддю. Незвичайно гострий слух дівчини вловив лише глухий шепіт:

– Гадаю, ці юні тельбушки будуть готові за двадцять хвилин.

– П'ятнадцять.

– Прийнято.

Нарешті якась жінка зглянулась над відвідувачкою.

– Вам туди, – зітхнув показала вона у кінець кімнати.

Там між книжковими шафами за столом сиділи троє чоловіків: юнак у темно-синьому діловому костюмі, огрядний чолов'яга п'ятдесяти років у картатій сорочці й джинсах та високий, сивий чоловік у білих сорочці та брюках.

"Сивий" глянув на дівчину, як на ворога, юнак тепло кивнув їй, а "картатий" широко посміхнувся й запитав:

– Вибачте, пані, кого ви бажаєте бачити?

– Джека Різника.

– Невже, його самого? – "картатий" з посмішкою глянув на юнака, той зашарівся. – А може, хтось інший зможе вам допомогти?

– Я хочу бачити саме його.

– Чому ж?

– Мені сказали, що тут все залежить тільки від нього.

– Якщо так казали, то, мабуть, так воно і є, – "картатий" ще раз хитро подивився на юнака.

"Сивий" перехопив цей погляд і теж глянув на юнака. З великим невдоволенням та образою. Кольором шкіри юнак зрівнявся зі своїм костюмом.

– Я перепрошую, пані, але вам доведеться трошки зачекати, – сказав "картатий". – Сідайте, будь ласка, на той стілець.

Дівчина сіла у кутку між шафою й високою рослиною у великій діжці та заходилась роздивлятись якусь абстракцію, що висіла поруч на стіні. Там була зображена незрозуміла мішанина з ліній, що виходили з однієї точки, дуг, літер та цифр.

За наказом юнака робот приніс їй м'ятний чай, і це ще більше роздратувало "сивого".

"Мені вони чаю не пропонували" – прочитала дівчина на його обличчі.

По обличчю юнака було видно, що він би залюбки дав "сивому" замість чаю стрихніну, або чогось більш міцнішого.

А по обличчю "картатого" було зрозуміло, що він давно знає, що говоритиме, та тільки вдає ніби глибоко замислився над "вікнами" з текстами та схемами.

– Цікаво! – нарешті сказав "картатий". – Актуально і ново!

"Сивий" засяяв від задоволення й переможно подивився на юнака. Той розгублено озирнувся.

"Ви це чули?! Він каже "цікаво"! Та це ж маячня!", – беззвучно волав він.

Не знайшовши підтримки у колег, юнак сумно подивився на дівчину, вона послала йому сповнений співчуття погляд.

– От! А ваш співробітник не хотів розглядати мій винахід! – ображено сказав "сивий" з огидою подивившись на юнака. – Бюрократ!

Юнак ледь не вибухнув, але "сивий" вже звернувся до "картатого":

– Отже ви передаєте винахід на розгляд комісії. Коли я отримаю затвердження?

– На жаль, поки що рано про це говорити, – відповів "картатий".

– Чому? – розчаровано запитав "сивий".

– Давайте розберемось. Ідея вашого двигуна цікава та нова. А людство потребує на нові потужні, економічні, та екологічно чисті двигуни. Представленої вами інформації вистачило, щоб оформити патент, – "картатий" пальцем поганяв перед собою "вікна", – але цього не вистачить, щоб вашу ідею взяли у подальшу розробку.

– Чому?

– От уявіть собі. Я приходжу на засідання комісії з вашим патентом і кажу, що є чудова ідея надсучасного двигуна. Комісія схвалено киває, а потім що?

– Що?!

– А потім мене запитують чим ваш двигун кращий за інші двигуни? Яку потужність може розвити? Скільки палива споживає? І я нічого не зможу їм відповісти, бо ви не надали такої інформації. Без неї комісія не розглядатиме вашу заявку.

"Картатий" співчутливо розвів руками.

– А що ж роботи? – запитав "сивий".

– Нічого особливого! – радісно повідомив "картатий". – Треба розрахувати робочий цикл вашого двигуна, визначити його основні параметри і порівняти з аналогами. От і все!

"Сивий" деякий час перетравлював інформацію, а потім запитав:

– А ви можете виконати подібні розрахунки?

– Звісно. У нас є такі спеціалісти. Але, – тут "картатий" скривився, – це обійдеться вам у чималеньку суму. Самі розумієте, за будь-яку роботу треба платити. А наші специ дорого беруть.

"Сивий" сумно зітхнув.

– Вам краще знайти фахівця на стороні, – продовжував "картатий". – Щоб він виконав розрахунки безкоштовно. Або за помірну платню. А ще ви можете виконати їх власноруч. В цьому нема нічого складного.

І "картатий" широкою посмішкою показав, що в цьому, дійсно, нема нічого складного.

– Я виконаю їх самостійно, – заявив "сивий". – Із чого слід почати?

– Почніть з термодинаміки.

"Картатий" махнув рукою. З книжної шафи вискочила здоровезна книга, просвистіла у дівчини над головою й гепнулась на стіл перед "сивим". Той здригнувся, оцінив масу та розміри книги і сказав:

– Дякую. Я краще скористаюсь більш сучасними електронними довідниками.

– Як забажаєте.

Книга повернулась на своє місце.

Чоловіки встали.

– Дякую, дуже дякую вам за вашу консультацію та поради, – "сивий" потиснув "картатому" руку (юнака він проігнорував). – Радий, що у цій організації є такі спеціалісти, як ви. Які уважно вислухають та розберуться у суті винаходу. Не те що декотрі, – він кинув гнівний погляд на юнака, – котрі одразу ж нищать прогресивні ідеї! Ріжуть їх на корені!

Дівчинці здалося, що в юнака от-от попре пара з вух.

– Ну що ви, Марку Петровичу! – миролюбно відповів "картатий". – Ми всі тут робимо одну справу. Піклуємося, щоб геніальні ідеї не згинули у небутті, а були впровадженні у життя. А мій колега працює в нас недавно та ще не має потрібного досвіду.

"Сивий" ще раз подякував "картатому", зневажливо подивився на юнака та пішов геть. "Картатий" сів, дочекався, поки за "сивим" зачиняться двері, та звернувся до юнака:

– Запам'ятайте, Ярославе. Коли у наші двері з тупотом та гуркотом уривається черговий геній з черговою геніальною ідеєю, ніколи, повторюю, ніколи не посилайте його… одразу. Навіть, якщо його ідея повне лайно. Вислухайте його уважно. Обміркуйте його ідею. Знайдіть в ній золоте зерно… Повинне ж в ній бути хоч якесь зерно!... Покивайте головою. Підтримайте. А потім пошліть його,.. наприклад, виконати розрахунок цієї ідеї.

– І що далі? – похмуро спитав юнак.

– Скоріш за все, більше ви його не побачите, – спокійно казав "картатий". – Бо ніщо так не заважає творчому польоту, як закони фізики. Багато хто може "породити" ідею, але тільки одиниці можуть її "виростити". Розрахувати й доробити. От і приходять сюди винахідники, котрі бажають отримати купу грошей за сирий проект. Сподіваються, що ми візьмемо на себе їхню роботу. Що сотні спеціалістів у цій будівлі будуть розраховувати, розробляти, проектувати, будувати, досліджувати та оптимізувати їх витвір. А коли нашими силами їхня ідея буде доведена до ладу, вони говоритимуть: "Це я геніальний Довбень винайшов геніальну машину Довбня".

– Що ж мені з цим винахідником роботи?

– Нічого. Сподіваюсь, він колись з'явиться у цій кімнаті з розрахунками. Ви їх перевірите… Ви ж знайомі з розрахунками теплових двигунів?.. знайдете купу помилок. Вкажіть на них авторові й відпавте його їх виправляти. А коли він їх виправить, то знайдете ще.

– І доки це триватиме?

– Доки він не кине цю справу. Або, у кращому випадку, не навчиться проектуванню та розрахункам, – "картатий" зітхнув. – Може тоді людство і отримає більш-менш освіченого спеціаліста.

– Але ж його ідея – абсолютна маячня! У нього не виконується другий закон термодинаміки!

– Робити висновки не наша справа, а комісії. А для роботи комісії потрібна детальна розробка ідеї з конкретними цифрами. Тож нехай автор це зробить. А ще є шанс, що виконуючи розрахунки, він розбереться із другим законом термодинаміки… Я на це сподіваюсь… От і все. Тепер покличте нашу гостю.

Дівчина зробила вигляд, що не чула їхньої розмови, і дочекалась поки Ярослав підійшов до неї.

– Ви не пили чаю? – стурбовано запитав юнак. – Він несмачний?

– Що ви! Справа зовсім не в цьому! – Дівчина на мить замовкла, а потім тихо пояснила: – Його приготував, ваш робот. Бездушні механізми не мають почуттів тому не здатні зробити щось гарне.

– Як я розумію, ви ще не реєструвалися у нас? – запитав "картатий", коли дівчина сіла біля його столу. – Ярославе, прошу вас залишитись та занести інформацію до системи.

Ярослав із задоволенням сів на стілець поруч з дівчиною, тепло їй посміхнувся та розкрив перед собою ще одно "вікно". Дівчина посміхнулась йому у відповідь.

– Отже, ви і є Джек Різник? – запитала вона "картатого" не звертаючи увагу на попереджувальну гримасу Ярослава.

Хитро примруживши око "картатий" оглянув кімнату й відповів:

– Якщо ніхто з моїх колег не бере себе це прізвисько, то, виходить, я.

І показав на табличку, що стояла на полиці шафи за його спиною:

"РІЗУН Євген Тарасович, д.т.н.

Начальник відділу підготовки матеріалів".

– А ви хто? – запитав він.

– Я – фея, – відповіла дівчина.

– Це ім'я, чи прізвище? – запитав Ярослав, котрий вивів на своє "вікно" стандартну анкету та приготувався її заповнювати.

Дівчина декілька секунд спантеличено дивилась на чоловіків, а потім відповіла:

– Це… моя природа… Я – фея… Ви нас ще називаєте Древній народ, Чарівні люди, Добрі сусіди. Тільки ніколи не кажіть "маленькі люди". Це образливо.

– Фея? – здивовано протягнув Євген Тарасович. – Це такі маленькі істоти, котрі літають по квіточках та роблять різні дива за допомогою чарівних паличок?

Дівчина подивилася на нього, наче на хворого:

– У вас вкрай спотворена уява про мій народ.

– Назвіть ваше ім'я, – попросив Ярослав.

– Ми не називаємо своїх імен, – з образою сказала дівчина, але подивилася на Ярослава та пом'якшала: – Якщо вам потрібно, можете називати мене Redhead Greeny…

– Ім'я – Редхед, прізвище – Гріні… – почав заповнювати анкету Ярослав.

– … або на вашій мові – Руда Зеленушка.

Ярослав сплеснув руками:

– Паспорт у вас є? Дайте. Я перепишу звідти.

– Ми не визнаємо ваші документи.

– А як же ви думаєте отримати винагороду за ваше відкриття? – запитав Євген Тарасович.

Він зробив собі ще одне "вікно", і заходився щось швидко у ньому писати, але ніхто не бачив що саме.

– Мені не потрібна винагорода, – сказала Гріні, – я хочу зробити вам подарунок.

– А як же ви оформили патент? – запитав Ярослав.

– Я не оформлювала жодних патентів.

– Тоді ви не зможете доказати, що є власницею винаходу.

– Я не власниця.

– Погано, – зауважив Ярослав. – Справжній власник може пред'явити претензії.

– Це не винахід. І в нього нема власника, – сказала дівчинка.

– А що це? – спитав Ярослав.

– Це одна за властивостей мого народу.

– І що мені писати?! – вигукнув Ярослав. – Варіанту "властивість" у анкеті немає. І, як я зрозумів, цим...

– Вмінням, – підказала Гріні.

– Вмінням, яким ви хочете поділитись з нами...

– Дарувати...

– Ним володіють ще ваші рідні?

– Народ.

– Чи не пред'являть вони свої майнові права на це вміння?

– Що?

– Я хочу знати, чи не затаскають вони нас по судах, через те, що ми використаємо вміння, володарями якого вони являються? – повторив Ярослав.

– Та що ви кажете! – скрикнула Гріні. – Цей дар нематеріальний! Він не може комусь належати, мов якась річ! Невже, хтось може володіти почуттям прекрасного? Звуками музики? Диханням?

Євген Тарасович швидко поводив пальцем по "вікну":

– У нас й не таке траплялось. Наприклад, є авторські права на "Спосіб глибокого дихання для входження у резонанс з вібраціями Всесвіту". А про музику краще не говорити.

– Тож нам потрібно, – продовжив Ярослав, – щоб ваш юрист передав нам документ...

– Хто? – здивувалась Гріні.

– Людина, котра оформлює дозволи на передачу прав, – пояснив Ярослав.

– Я не зрозуміла, хто це, але такого в нас точно немає.

– А хто у вас може дати дозвіл на використання нами цього вміння? – спитав Ярослав.

– Наша Королева. І вона вже дозволила.

– Давайте сюди.

– Що?

– Дозвільний документ.

– В мене нема документів. Коли я попросила королеву ...

– Королеву Сполученого Королівства? – Ярослав вже зовсім заплутався.

– Кого? – здивувалась дівчина і засміялась мов дзвіночок. – Людські королі та королеви не мають над нами влади. У нас своя Королева. І, коли я попросила в неї дозволу, вона сказала, що я можу робити все, що заманеться.

– Але нам потрібен офіційний документ, а не слова, – наполягав Ярослав.

– А слово Королеви для вас нічого не варте?

Ярослав смикнувся та спробував змінити тему:

– Де ви працюєте?

– А це навіщо? – здивувалась Гріні.

– Цей фонд заснував відомий винахідник Гнат Швидкосій. Наша мета допомогти людям впровадити їхні винаходи. Але ми допомагаємо тільки винахідникам-одинакам, яким був сам пан Гнат. Винахідники, котрі працюють у наукових установах або на фірмах, повинні отримувати допомогу від своїх організацій. Тож місце вашої роботи має значення, – пояснив Ярослав.

– Я ніде не працюю, – відповіла Гріні.

– А раніше?

– І не працювала.

– На що ж ви тоді живите? – здивувався Ярослав.

– Я ж фея, – у свою чергу здивувалась дівчина.

– Це питання виходить за нашу компетенцію, – заявив Євген Тарасович. – Ми не фіскальні органи. Краще оформимо потрібний портфель документів.

– А обов'язково оформлювати якісь папери? – здивувалась Гріні.

– Обов'язково, – відповів Євген Тарасович. – Не можна подавати комісії ідею не оформивши її. У заявці треба визначити до якої галузі ідея відноситься, обґрунтувати її актуальність…

– Що обґрунтувати? – запитала Гріні.

– Треба показати, що людство потребує на цю ідею.

– Невже існують ідеї не потрібні людству? – здивувалась Гріні.

– Досхочу! – повідомив Євген Тарасович і показав рукою на малюнок з ліній та дуг. – Бачите ту мазню? Це я колись з нудьги виконав трисекцію кута за допомогою циркуля та лінійки.

Ярослав закахикав від здивування, ошелешено глянув на начальника, встав і пішов роздивлятись картину.

– Що таке трисекція кута? – спитала Гріні.

– Це поділ кута на три рівні частини.

– А навіщо було так гарувати? – здивувалась Гріні. – У вас же є комп'ютери.

– І я про те ж, – погодився Євген Тарасович. – За давніх часів це була важлива задача, за вирішення якої можна було отримати славу та гроші. Зараз це нікому не потрібна фігня.

Рухаючись, мов сновида, Ярослав повернувся на своє місце та знов витріщився на Євгена Тарасовича.

– Але те, що я хочу вам розповісти, дуже важливо для людства. – сказала Гріні.

– Тут кожен вважає, що його ідеї дуже важливі для людства, – буркнув Євген Тарасович.

Гріні проігнорувала це зауваження.

– Люди ж завжди мріяли літати? – запитала вона.

– Звісно, – погодився Євген Тарасович.

Ярослав просяяв:

– Ви бажаєте вдосконалити літаки? Записую вас до галузі "Авіація".

– Жодних літаків! – здригнулась дівчина.

– Ви пропонуєте новий пристрій для польотів? – запитав Ярослав. – Пишу "повітроплавання взагалі".

– Я не збираюсь дарувати вам якійсь пристрій! – скрикнула Гріні. – Ваші машини – це милиці для калік! Вони зробили вас своїми рабами! Вони заважають вам розвивати ваші здібності. Я хочу, щоб люди самі навчилися літати.

– Як літати? – здивувався Ярослав. – Як птиці?

Гріні із жалем подивилась на нього:

– Це ж не можливо! Я хочу, щоб люди літали, як літаємо ми, феї.

– Так у нас нема крильцят, як у фей, – пролепетав Ярослав.

– Так і в нас їх немає, – сказала Гріні.

– Тоді як? Сказати закляття? – запитав Ярослав

– Чаклунство! Фу! – Гріні скривила рота. – Воно ніколи не діяло. Це ж казочки!

– У середні віки відьми, щоб літати, натиралася маззю, – сказав Євген Тарасович і щось записав у своєму "вікні".

– До складу цих мазей часто входили речовини, що викликають галюцинації. Дах може полетіти, а людина ні, – відповіла Гріні.

– Ви посиплете нас пилком, від якого ми злетимо? – припустив Ярослав.

Гріні голосно зареготала.

– Вибачте, – сказала вона витираючи сльози. – Це все ж таки не мультики! Це реальне життя!

На декілька секунд Гріні замовкла с таким видом наче марила, а потім сказала:

– Вам треба розвинути особливе відчуття. Відчуття польоту. Воно є в нас. Воно було у вас. Але ви поклалися на машини й забули його. Машини скалічили вас. Тому ви не можете літати.

– Як нам його розвинути? – запитав Ярослав.

– В цьому нема нічого складного, – відповіла Гріні та широкою посмішкою показала, що в цьому дійсно нема нічого складного.

– Заплющить очі! – різко наказала вона, а потім заговорила лагідно, тихо і повільно: – Відчуйте як весняного ранку ви стоїте босоніж посеред зеленого лугу. Трава лоскоче ваші ступні. Прохолодний вітер обдуває вас, кличе летіти разом з ним. Вдихніть повними грудьми запах квітів. Сонце зійшло. Від його променів краплі роси на траві засяяли, мов діаманти. Весь простір навколо вас заповнюється цим блиском. Проміні штовхають вас слід за вітром. Стає тепліше, роса щезає. Вдихніть її пару. Відчуйте, як вона розпирає вас зсередини, мов повітряну кульку. Дихайте повільно. С кожним вдихом ви стаєте все легше й легше. Розкиньте руки у сторони. Закиньте голову. Подивіться у прозоре блакитне небо. Вдихніть його. Відчуйте як воно втягується у вас і стає ближчим. Ви станете частинкою неба, вітру, сонячних променів. Уявіть, що ваші ноги відриваються від землі, і падайте вперед. Але не відривайте погляду від неба. А коли ви майже впадете у духмяну траву, пригадайте щось. Неважливо що. Головне, щоб ця думка повністю заволоділа вашим мозком. Щоб на мить ви забули, що падаєте. А коли ви винирнете із своїх думок, то побачите, що парите над землею. Після цього ви легко підніметесь у повітря та вільно полетите над метушливим людством.

– Ярославе, ми тут працюємо! – проскрипів Євген Тарасович, і Ярослав розплющив очі.

Гріні підбадьорливо посміхнулась йому:

– Якщо не вийде з першого разу, не хвилюйтесь. Повторіть ще. Головне – не панікувати, і у вас обов'язково вийде.

– Цікаво, – обережно відповів Євген Тарасович і щось написав у своєму "вікні" – Актуально. Але не впевнений, що ідея оригінальна. Здається, я десь чув подібне.

– Звісно, – погодилась Гріні. – Багато людей намагалися розповісти про наші вміння. Але всі вони були казкарями. Письменниками. Їх не сприймали серйозно. Ви ж науковці. Вас всі поважають, і всі до вас прислухаються (Євген Тарасович фиркнув щось незрозуміле). Як ви скажете, так всі й робитимуть.

– Як науковець, я кажу, що ваш метод настільки виходить за рамки існуючих теорій, що потребує серйозного дослідження, – заявив Євген Тарасович, кинувши погляд на годинник

– Так давайте! – Гріні скочила зі стільця.

– Що давайте? – здивувався Євген Тарасович.

– Почнемо досліджувати.

– Зараз?

– А чого чекати? Встаньте, я навчу вас літати!

Ярослав піднявся на ноги. Євген Тарасович оглянув захаращену меблями кімнату. Працівники свердлили начальника поглядами та з цікавістю чекали, як він викрутиться.

– Вибачте, пані, – сказав Євген Тарасович, – але цей кабінет не призначено для проведення дослідів. Заборонено технікою безпеки. Дослідження проводять на полігонах.

– Полігонах? – ошелешено прошепотіла Гріні. – Я чула про ваші полігони. Ви на них бомби випробовуєте.

– Чому одразу бомби?! – здивувався Євген Тарасович.

Крехтячи він виліз з-за столу, обійшов Ярослава і став поруч з Гріні.

– Полігон – це спеціально обладнане місце, – спокійно пояснив він. – І випробування повинні проводити не ми, а підготовлені фахівці. Каскадери.

– Але ж літати повинні всі, а не каскадери! – вигукнула Гріні.

– Зрозумійте, пані, – сказав Євген Тарасович з неймовірною м'якістю, – люди можуть використовувати тільки перевірені технології з прогнозованим результатом. А весь досвід людства показує, що прогнозованим результатом вашої технології буде розбите обличчя. У кращому випадку. А раптом, хтось вб'ється? Ви ж цього не бажаєте?

– Що ви верзете?! Ніхто не вб'ється! – крикнула Гріні.

Вона легко злетіла зі стільця, промайнула між столами і заходилась відкривати вікно.

– Гей, пані! – вигукнув хтось. – Тут не можна відкривати вікна: кондиціонери працюють!

Євген Тарасович підбіг до Гріні й схопив її за руку.

– Що ви збираєтесь робити? – спитав він.

– Я збираюсь облетіти навколо будівлі, щоб ви побачили, що літати це безпечно.

– Тут третій поверх! – крикнув Ярослав.

– Для тих, хто літає, не має значення метр до землі чи тисяча! – вигукнула Гріні.

Євген Тарасович м'яко повів Гріні до свого столу та заспокійливо сказав:

– Пані, вам немає потреби стрибати з вікна й демонструвати нам своє вміння літати.

– Чому ж? Це ефектно. Ви ж, люди, полюбляєте усілякі шоу.

– Тому, що ми лише готуємо пропозиції для розгляду комісією, – сказав Євген Тарасович і глянув на годинник. – А вона вже вирішить підтримати вашу ідею, чи ні. Наша думка для комісії нічого не варта.

– Але ви вирішуєте, що подавати на розгляд комісії.

– Саме так.

Гріні знов кинулась до вікна:

– Я покажу вам, як літаю, і ви направите мене на комісію!

Євген Тарасович пригальмував її, схопивши за плечі.

– Не треба. Я й так направлю вашу справу на розгляд комісії. Бо ваше питання, дійсно, дуже важливе для людства.

– Чудово. От я і покажу вашій комісії своє вміння! – вигукнула Гріні. – Де вона знаходиться?

– На п'ятому поверсі, – розгублено відповів Ярослав.

– Нумо туди! – Гріні рішуче повернулась до дверей.

Євген Тарасович знову зупинив її:

– Вибачте, але вам туди не можна. Комісія розглядає справи без присутності заявника. Комісія навіть не знає хто він.

– Чому?

– Цілковита анонімність потрібна, щоб виключити можливу упередженість членів комісії щодо заявника. Або унеможливити вплив заявника на членів комісії.

– А як же їм показати моє вміння? – розгубилась Гріні.

– Коли заявник хоче продемонструвати роботу свого винаходу, він подає робочу модель, – промимрив Ярослав.

– Чудово! Тоді я буду цією моделлю! – зраділа Гріні.

– Нажаль, заявник не може зустрічатись з комісією ні у вигляді моделі, ні у будь-якому іншому вигляді, – заперечив Євген Тарасович.

Він майже всадив Гріні на стілець, але вона викрутилась і кинулась до вікна з криком:

– Я знаю, що треба робити! Я літатиму ззовні, ви зніматимете мене на камери, а потім покажете відео комісії.

Євген Тарасович встиг спіймати Гріні за талію. "От курва!" – розчула дівчина, проте вголос він сказав наступне:

– На жаль це не справить враження на комісію. Сучасні технології дозволяють зобразити не тільки як ви літаєте навколо будівлі, а й як будівля літає навколо вас. Тож це не буде доказом.

Гріні якось враз втратила свою рішучість і нарешті дозволила посадити себе на стілець. Витираючи хустинкою спітніле чоло, Євген Тарасович сів навпроти неї.

– Скажіть мені, пані Гріні, а чому ви вирішили зробити нам такий подарунок, – несподівано запитав він і з роздратуванням глянув на годинник.

Дівчина одразу посумнішала:

– Я кохала одного хлопця. Людину. Ми, феї, теж можемо покохати людей. А він загинув. Впав разом з вашим дурним літаком. Багато людей тоді загинуло. Навіть діти. А як би він вмів літати, то вижив би. Всі б вони вижили. Він не вірив мені, що можна вільно літати, без усіх ваших пристроїв. І от його нема.

У її очах заблищали сльози.

– Я сподівалась, якщо така відома організація, як ваша, розповість людям, що вони можуть літати, то вони повірять. І зможуть літати самі. І не будуть більше гинути. А ви не вірите мені!

– Що ви, пані! – вигукнув Євген Тарасович і почав пояснювати, немов маленькій дівчинці: – Ми вам віримо, але це не має значення. Наука не оперує вірою. Наука оперує фактами. Треба все ретельно перевірити. Виконати експерименти. Розробити теорію. З'ясувати механізм вашого польоту. А от тоді…

Гріні рвучко скочила:

– Даремно я сюди прийшла. Ви не бажаєте зрікатись ваших машин! Ви ніколи не станете вільними! Права була Королева, коли посміялась наді мною. Прощавайте!

Вона вилетіла з кімнати, мов вітер.

– Чого стоїш стовпом?! – гримнув Євген Тарасович на Ярослава. – Біжи! Зупини її! Поверни назад!

– Як же я її зупиню?

– Хоч як! Хапай за ноги! Запропонуй побачення! Ця дурепа пережила великий стрес: загибель друга. Може, наковталась якихось пігулок. Видно ж, що вона не в змозі відрізнити марення від реальності. Начиталась казок та фантастики*, і вони переплутались у неї в голові. Її потрібно рятувати, поки вона не вбилась!

Двері грюкнули. До кімнаті вскочив худий чолов'яга у костюмі лікаря. За ним вломилися двоє шафоподібних санітарів.

– Вітаю вас, шановні! – уїдливо сказав Євген Тарасович. – Ваш клієнтка щойно зникла, тож бігайте тепер за нею. І дивіться, щоб вона не вистрибнула з вікна. Дівчина не агресивна але марить самогубством на публіці.

Він махнув рукою, і "вікно", на якому проявилась світлина Гріні, полетіло у медиків. Лікар схопив його, і бригада швидко покинула кімнату.

– Ви викликали лікарів? – здивувався Ярослав.

– Одразу, як вона почала переконувати нас, що є феєю! – відповів Євген Тарасович.

Він побачив здивований погляд підлеглого та пояснив:

– Ви ще не уявляєте, юначе, що у запалі можуть утнути наші "генії". Тому у будівлі постійно чергує наряд поліції. Шкода, що психіатрів немає, от ми й чекали на них так довго.

– І що ж тоді все це було? – спантеличено пробурмотів Ярослав.

Євген Тарасович сумно посміхнувся:

– Як би ми були героями якогось фантастичного оповідання, тоді все було б просто та зрозуміло. Вона б дійсно виявилася феєю, котра бажає поділитися з людством своїми таємницями. А ми – розумово обмеженими бюрократами, котрі усіляко перешкоджають людському щастю. Але ж реальне життя, як ти розумієш, все значно складніше.

Ярослав знесилено сів.

– Мені якось не віриться, що ця дівчина божевільна, – тихо сказав він.

– Це ти так кажеш тому, що вона молода й вродлива. А якби вона була істеричним бабищем вагою у сто кілограмів або цим Марком Петровичем, ти б поставився до неї інакше.

Ярослав мав що заперечити, але промовчав. Змагатися проти Євгена Тарасовича було неможливо: він завжди задавлював Ярослава своєю логікою та ерудицією.

Євген Тарасович з огидою сьорбнув давно вже остиглу каву та підійшов до вікна. Він побачив нескінчений потік машин, які наче равлики повзли під пекучим сонцем, і подумав, що добиратиметься додому майже дві години. А ще він подумав, що дійсно було б чудово легко піднятись у повітря та вільно полетіти над метушливим людством.

Примітки.

*Звісно тут мається на увазі "Путівник по галактиці, для тих, хто мандрує автостопом" (The Hitchhiker's Guide to the Galaxy) Дугласа Адамса.

А про фей та їх життя багато можна прочитати в Інтернеті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.