Допоки стоїмо

«Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!»

(Василь Симоненко)

Тьмяне освітлення стародавньої багаторівневої авдиторії заледве дозволяло розгледіти сходинки рядів парт та лавок. Лише з появою людини в цій академічній пустці лампи розгорілися ясніше. Ніби якимсь чином відчули свою потрібність.

Високий чоловік повільно спустився повз парти, оминув викладацькі столи з пожовклими аркушами на них, куди мимохідь поставив горщик з рослиною. За тим замислено провів пальцями поверхнею дерев’яної дошки. Крейда зосталася на шкірі.

Дзижчання в довгій білій лампі третього ряду все наростало, однак чоловік того ніби й не помічав. Повільно розвернувся до рядів парт, поглянув крізь хмари стривоженого пилу наче крізь вир минулих літ.

Дзижчання відволікло від думок. Чоловік потягнувся звичним рухом до універсального пульта, однак цього разу марно.

Дійшов до вимикача і клацнув старим, рипучим пластиком. Мить замріяного спокою трималася недовго.

Рипнули двері. Прочинилися ширше, аби до авдиторії рушив потік з понад чотирьох десятків студентів. Дрібка, від колишніх дванадцяти. Та й так, лише цього року деканат нарешті дозволив розконсервувати більше приміщення.

Студенти розсідалися повільно, навіть лінькувато, з великими прогалинами, тримаючись подалі від дошки.

— Вітаю на курсі квантової історії.

Викладач, тобто старший викладач Олесь Миколайович Тополя, якого студенти йменували професор Фікус і ніяк інакше, спустився до дошки, карбуючи крок і уважно придивляючись до молоді за партами.

— А правда, що ви особисто закріплювали події? — діловито поцікавився один зі студентів.

— Я читала, що це наукове перебільшення, — скривила губи його сусідка. — Навіть із усіма розрахунками не можна все врахувати. Нереально.

Олесь похитав головою і запропонував перейти до лекції. І доки студенти занотовували план і визначення назви, відволікся на власне минуле.

Думки поволі підкидали спогади з давніх днів. Коли він сам всідався за одну з парт, діставав пухкий зошит у блідо-фіолетову клітинку і намагався встигнути за лекцією тодішнього професора. З безтурботного минулого лишилося небагато, однак Олесь зберіг у пам’яті день, коли втрьох із Сашком та Мартою сидів у п’ятому ряду зліва.

Вони тоді намагались зробити неможливе, як і багато хто до них, власне. Троє друзів одночасно писали конспект, слухали плутані пояснення дратівливого і надто метушливого викладача і, що значно суттєвіше, обирали піцерію, де б провели наступні п’ять годин у спробах підготуватися до іспиту з теоретичної фізики.

Процес поїдання піци й відновлення жахливих прогалин у конспектах Олесь запам’ятав бурхливою суперечкою та відчуттям невідворотної катастрофи. Аж доки Марта не запропонувала зібрати фрагменти докупи і записати лекцію повторно.

— Марно, — розчаровано промимрив Сашко за чверть години. — Жоден з нас не записав рішення цього рівняння.

— То доведеться самим розв’язати, — стенула плечима Марта і запаслась жменькою стікерів.

Наступні три години друзі відчайдушно шукали відповідь, але невідомі у рівнянні множились швидше, ніж їх вдавалося розв’язати, відповідь кілька разів повторювала сама себе чи натякала на безмежність варіантів, але троє студентів, наче хорти, відмовлялися визнавати, що рішення недосяжне.

Вони досиділися до закриття закладу, знайшли купу умовностей для розв’язання невідомої. І ще більшу — епітетів для викладача, що дав їм рівняння без рішення.

— Повернімось до нашої лекції, — стрепенувся Олесь. — Курс квантової історії знайшов свій початок в ті непевні часи, коли рішення рівняння поля вважалось недосяжним. Та немає такого завдання, яке б не підкорили студенти перед іспитом.

На цьому слові Олесь гмикнув і пригадав спантеличений погляд викладача, коли вони троє просто на іспиті розв’язали рівняння поля.

— Знайшовши рішення того рівняння, ми з друзями глибоко занурились у дослідження, аби зрозуміти його практичне застосування. І будь-які заперечення про абстрактність теоретичної фізики відкидали з упертістю неофітів і одержимістю фанатиків. Та вже за кілька місяців науковий пошук став майже недосяжним.

— Чого б це? Студентські пригоди?

— Глянь на рік, — штовхнула жартівника його сусідка.

Олесь не відповів, пригадуючи.

Як Марта з мамою і сестрами поспіхом переїхали до Рівного у крихітну квартиру, де діти весь час займали вайфай для шкільного навчання, а студентка шукала мобільний зв’язок, блукаючи самотніми вулицями.

Як Сашко мав авто і витягав людей та тварин з територій на лінії фронту, з майже надприродним таланом уникав небезпеки й ризикував знову. А тоді ще.

Сам Олесь тоді в перші дні пішов до війська і майже не брав участі у жвавих обговореннях їхньої спільної наукової теорії.

Однак навчання вони не полишали, як і пошуки можливого застосування рішення рівняння поля. Що вони мають зробити з цим знанням і владою.

Осяяння прийшло просто під час прослуховування лекції з тої ж таки квантової фізики. В записаному на слабенький смартфон відео зі спорожнілої авдиторії, проте з незмінною емоційністю, безліччю уточнень та затятим блиском очей з-під сивих брів, викладач розповідав про квантову сплутаність.

«Якщо ми маємо позитивно заряджену частинку, що рухається в певному напрямку, деінде може існувати така сама частинка, але заряджена негативно і рухатиметься вона у протилежному напрямку».

— То наша перемога означатиме нашу поразку деінде в паралельному всесвіті? — написала того ж вечора Марта у спільному чаті.

Ще й сумний смайлик додала.

Спочатку Олесь мав намір надіслати щось в’їдливе, проте Сашко його випередив. Його ж ствердна відповідь спровокувала доволі конструктивне обговорення. Яке і вилилось за чотири дні нерегулярних дискусій у цілком чіткий метод розрахунку.

Так завдяки їхньому багатофакторному рішенню рівняння з’явився метод визначеності варіативності подій. А з ними — і причинно-наслідкових зв’язків. Таким чином вплив на події в кожній з можливих реальностей став можливим.

— Уявіть собі часовий потік з урахуванням кожної навіть крихітної вірогідності та її впливу на всю систему та інші її частинки. Одні події легко змінити, штовхнувши в потрібному напрямку, інші важко зрушити з місця, а деякі розхитавшись зметуть все на своєму шляху. Нам відкрилося майже абсолютне знання взаємозалежності всього у всесвіті. Ба більше! Зв’язків між частинками у кожнісінькій версії реальності. Та ті часи потребували від нас більшого, ніж загального розуміння фундаментальних принципів.

— А що може бути більшим ніж знання про все на світі? — здивовано підвела очі від конспекту одна зі студенток.

— Його практичне застосування, — кивнув на дошку Олесь.

Третім пунктом плану біліла схема відбору сталих історичних подій.

— Ми будемо вивчати теорію невідворотності?

— Краще, — підморгнув Олесь. — Ми розбиратимемо методи закріплення подій на лініях часу.

Доки студенти розв’язували простенький приклад на три чверті дошки, користуючись методом Марти, Олесь знову занурився у спогад.

Відколи троє друзів обрали своєю метою забезпечити перемогу України в кожній реальності та в кожному всесвіті, час для них став і помічником, і суперником. Минули дні та тижні, доки Марта змогла врахувати всі взаємозалежності й скоротила кількість базових подій до ста сорока чотирьох. Мізерно мало у безмежжі всесвітів. Нескінченність для них трьох.

— Якщо розділити порівну… — запропонував Сашко.

— Розділимо, — ствердно хитнула головою Марта, a її кучері впали на обличчя. — Та це нам не допоможе.

Її телефон випав з рук і хлопці побачили політ цілого стосу нотаток. Довелося зачекати, поки Марта все це збере і відшукає потрібний.

Зрештою її обличчя з’явилося знов.

— То що не так? — поквапив її Олесь.

— Тривалість подорожей.

— Що таке коефіцієнт тривалості впливу? — ніби почувши думки професора, з химерною доречністю запитала одна зі студенток.

Олесь заговорив майже тими ж словами, що колись належали Марті.

— Для кожної події тривалість участі різниться і залежить від обсягу втручання. Іноді нам доводилось жити в паралельних світах тиждень, або й декілька. Інші події розгорталися за хвилини. Похибка переміщення теж була проблемою. Тому наші сорок вісім мандрівок разом з підготовкою тривали роки. Тільки на створення перемикача реальностей пішло понад п’ять місяців.

Він пригадав, як у ті часи Марта з Сашком практично цілодобово залишалися у спільному відеочаті, де безперестанку сперечалися про технічні налаштування усіляких реле.

Згодом саме Марта втілила їхній спільний задум, вщент розібравши кілька телефонів, електронний годинник, міксер та фен. І саме встигла до повернення Олеся та короткого перепочинку Сашка.

— А як відбувається мандрівка реальностями у, так би мовити, практичний спосіб?

— Це не зовсім подорож. Переміщення відбувається лише на рівні свідомості, думок. Тобто в нашому всесвіті ми тимчасово не існували, проте жили всі ті роки в паралельних. «Паралелях», як назвав їх мій друг.

— А пані Марта і пан Олександр? Де вони зараз?

Рука сама собою сіпнулась до лискучого листка рослини у вазоні. І Олесь ніби розплющив очі у зовсім іншому місці. Та часі.

Стіл займав майже увесь простір невеликої кухні, а сонячні промені раз-по-раз засліплювали втомлених друзів. Гаряча кава лоскотала ніздрі терпким ароматом, однак бадьорості не додавала. Виснаження від шаленого ритму мандрівок давалося взнаки, та пропозиція Олеся сповільнитися і відновити сили вкотре змусила Марту сумно хитати головою, а Сашка спонукала знов дискутувати і наголошувати на очевидному: простір змін стрімко скорочується. Із кожним днем.

— Це, — він кивнув на прилад, що відправляє їх у паралельні реальності, — не надто потужна штука. І чим ближча до нас подія, яку треба зафіксувати, тим більший шанс на точне переміщення.

— Повідомили про перемогу, — змінила тему Марта. — Я в чаті бачу. Тиждень минув…

— Ми лише зараз повернулися, — розгублено прошепотів Олесь, намагаючись зрозуміти, що відчуває.

Полегшення? Щастя? Гіркий смуток за всіма, кого втратив? Все разом.

— Лишилася одна мандрівка, — додав Сашко. — Повернемось і відсвяткуємо.

Чого саме цю подорож Марта позначила сорок восьмою, Олесь зрозумів не одразу. Подруга звично вже ввела потрібні координати в прилад, підбадьорливо кивнула і світ розтанув.

Подорож супроводило запаморочення, що традиційно минуло вже наступної миті. Цього разу Олеся вижбурнуло на запруджену людьми вулицю.

Він звірив годинник, і той повідомив, що до події лишилося сто хвилин. Вже дев’яносто дев’ять. Навколо люди весело переговорювались та кудись поспішали. Проте зі свого власного спогаду Олесь пам’ятав все дещо інакшим.

Він роззирнувся, оцінив своє розташування й тихо вилаявся. Потрібна площа — за пів міста звідти. Причина помилки крилася у неврахуванні довжини вулиць та поміркувати про це можна і згодом.

Олесь зірвався з місця та побіг щодуху. Він знав, того дня на автобус розраховувати не варто, тому наввипередки з часом наздогнав швидкісний трамвай.

Задихався і з грюкотом впав на круті сходи салону. Проте прихилився до поручня біля великого вікна, широко і дещо дурнувато усміхаючись. Він встиг. Це головне.

Ця подорож обіцяла стати чи не найвиснажливішою. Не за складністю. Радше, за кількістю несподіванок. Ніби наостанок, коли їм лишилося врятувати всесвіт востаннє.

Олесь стрепенувся і струснув головою.

«Теж мені порятунок, — гмикнув подумки. — Сашко он минулого разу книжки в книгарні переставив. А Марта якось три місяці коментарі у блозі видаляла».

Та мали вони й зовсім інші пригоди.

Один лиш порятунок песика із криги вартував усіх їхніх зусиль. Він пам’ятав ту подію у власній реальності, коли він, старшокласник, випередив кількох дорослих і, озброєний хоробрістю, знанням фізики та порадами з Інтернету вийшов на кригу під зойки перехожих.

Окрім тремтіння врятованого цуценяти під боком подряпаної куртки та заледве розбірливої подяки заплаканої дівчинки, що виявилась власницею, Олесь тоді запам’ятав повернення додому і те, як його палко висварила мати. А потім обійняла міцно.

Щойно Олесь дізнався, що існує паралельна реальність, де він не втрутився, з нетерпінням чекав на можливість те виправити. Тим паче, розрахунки Марти також вказували саме на цю подію.

Трамвай спинився, і Олесь вистрибнув на бруківку.

А за двадцять хвилин застиг посеред юрби. Зосереджено чекав.

Почав накрапати дрібний дощ, проте ані Олесь, ані люди навколо на бризки не зважали. Їхню увагу тримала промова ініціатора зібрання. Він закликав зберегти будівлю, пам’ятку архітектури, яку вже почали обносити брудно-зеленим парканом.

Для встановлення чергового сегмента людей спробували відігнати далі. Закликали піти. І дехто навіть похитнувся у певності. Однак Олесь став незворушно.

— Чого ми маємо відступити? — він голосно запитав.

І якщо до його слів коливання поступово відтискали люд все далі, тепер всі стали, ніби скам’яніли. В тому не було ні впертості, ні виклику. Люди міста стояли вільно у своєму праві. Стояли за те, що для них важливе.

Олесь знав, що впорався. Викрив ту рішучість.

Він заплющив очі й знов опинився на залитій сонцем кухні. Зворотне пробудження завжди відбирало більше енергії, тож минуло кілька хвилин, поки його увага сконцентрувалася на чомусь, окрім променя на темно-зеленому майже круглому листку.

Проте радість остаточного завершення мандрівок паралелями надихала. І то надихала доти, доки він не озирнувся на Марту і Сашка.

— Що з вами? — самими губами прошепотів Олесь.

На відміну від нього друзі зачудовано мружились на сонце і щасливо усміхалися. Проте Олеся злякало інше.

Хоч жоден з них після прожитих років у паралелях більше не виглядав на свій вік, Марта i Сашко постаріли років на тридцять.

— Як це сталося? — повторив своє запитання Олесь.

— Ти ж знаєш, що наші подорожі в середньому тривали довше за твої, — подала голос Марта. — Так от. Ця тривала найдовше. Добре, що ми зустрілися і прожили її разом. Шкода, що ми жили не тут.

Вона лагідно розсміялася.

Олесь виринув зі спогаду і повернувся до цікавої студентки.

— Минуло вже декілька років відколи ми бачились.

Їхня зустріч відбулася напередодні призначення Олеся на посаду викладача. Марта і Сашко щойно втілили давню мрію — відбудували хату і відновили виноградники Сашкового діда.

— Доглянь наш фікус, — підморгнула Марта і передала Олесеві рослину, котру він ще паростком вручив їй на першому курсі.

Фікус багато подорожував із Мартою, терпляче чекав на їхнє повернення із кожної з сорока восьми пригод, а тепер без нього не проходило жодної лекції з квантової історії і становлення нової української науки.