Капелюшник або як вжарити Марфу

Вже треті півні проспівали за вікном — час було прокидатися. Підперши пуховою подушкою високе бильце дерев'яного ліжка, Микола Степанович сперся на нього спиною і випустив свого горобчика з піжамних штанів: пестливо погладив його по голівці і той миттєво надувся грибом. Незважаючи на поважні роки, працював чоловічий агрегат й досі справно, що не могло не тішити. Його ж ровесники, здавалося, давно вже забулися що їхні цвіркуни годні на щось іще, окрім як поливати квітники біля ґанку своїх осель. На відміну від них, прутень Миколи Степановича щоранку стояв, як олов'яний солдатик, якими він малим хлопчаком полюбляв гратися у дитинстві. У підлітковому віці забавки у Колюнчика стали дещо іншими. То морячка відправить у далеке плавання, міцно стискаючи на прощання в долонях, і обтираючи великим пальцем солону сльозу. То ховрашка загонить до тепленької нірки сусідської дівчини, звідки вибиратися його прутню не дуже й хотілося. То просто вигулював харцизяку, що безсоромно випинав із розтягнутих у колінах спортивок, коли він спостерігав за ошатною продавчинею з південного ринку, яка щоразу звабливо нахилялася над відеречком з тюлькою, коли він проходив повз неї. Ех, зелено-молодо — по-всякому, в ті буремні часи, у Миколи бувало...

Згадуючи еротичні епізоди з далекого минулого, сивочолий чоловік одну руку заклав під голову, вмостився зручненько у ліжку, відчуваючи на оголених грудях, вкритих сивими завитками, ранкову прохолоду, що увірвалася до просторої спальні крізь розчахнуте навстіж вікно. Лагідні промені сонця пестили його мотовило, конкуруючи з натруженою долонею за право піднести вмотивоване чоловіче єство до захмарних висот.

Думаючи про своїх колишніх коханок, яких в Миколи Степановича за життя було більше ніж венеричних болячок у портових повій, він завзято посмикував прутня, підбадьорюючи його і одночасно гойдаючись на хвилях блаженства. Вигнувшись у спині, що аж хруснули у попереку хребці, чоловік протяжно захрипів, хапаючи спраглими вустами повітря.

— Що тобі там робиться? — почувся з кухні не на жарт стурбований голос його дружини, — Знову серце прихопило?

Не встиг засапаний гуляйпуцько відповісти Марфі та позбутися слідів ранкового злочину, як вона смерчем увірвалася до їхньої кімнати, тримаючи у руці знайомого бутлика з сердечними краплями. Миколі Степановичу, на якусь мить, стало навіть трохи ніяково, через те що він наполохав свою любу голубку.

Завмерши на порозі, моложава Марфуся вся пашіла від жарки котлет; до вкритого крапельками поту чола прилипло хвилясте пасмо фарбованого в лавандовий колір волосся, а важкі груди здіймалися від швидкої ходи.

Окинувши хтивим поглядом закляклу в німому шоці дружину, чоловік їй широко посміхнувся — байдуже, що в роті бракувало кількох зубів. Зрештою, для злягання із нею, вони йому були не потрібні. Канули в літа ті часи, коли Марфа дозволяла Миколі Степановичу ставити на своїх пишних персах відмітини — маркувати податливий стан, як його власність. А от шуркатися з нею, і ляскати по звабливим сідницям, ніхто не забороняв.

Думаючи про приємне, його лежебока повільно підвів лоснисту маківку і вперився на очманілу Марфусю білесими вічками. Поважно надмувшись, напружений пуцо пчихнув фонтанчиком, вітаючись з нею, на що заклопотана ґаздиня заточилася до дверей. Вона вочевидь не поділяла нахабних зазіхань дружка чоловіка на її цюньку. Похмуро дивлячись на бадьорий агрегат, немов на щось потайбічне, Марфа повільно зтягнула з плеча лляного рушника, з наміром огріти по довбні. Диверсант у червоному береті аж зморщився під її важким поглядом, полохливо ховаючи голову в комірець.

— Ти чого малого лякаєш?.. — підтримуючи долонею понурого чахлика, претензійно запитав у неї чоловік, а в самого очі так і спалахкували юнацьким азартом, — Краще візьми мітлу з кухні і гайда на лису гору!

— Тьху, ти! Я думала, що воно тут уже віддає Богові душу. Еге, де там! Сраку тільки мені морочить.

Звинувачення Марфи вистрілили з її вуст, наче з гармати. Чоловік здивовано вирячив очі і хрипко зареготав. Ох і з перчиком була його любонька. За це він її й покохав.

Коли Микола збагнув, що йому без Марфусі не жити, він без найменших вагань облишив походеньки з друзяками, і пішов свататися до оселі її батьків. Пів села молодиць у той день голосило, коли Марфа замість гарбуза винесла нареченому з сіней хустину. З того часу лиш його люба дружина могла розпалити у штанях Миколи нестримну жагу, яку можна було погасити тільки вмочивши шишку в її кропиву. Дрочку на спогади він зрадою не вважав, аргументуючи фразою з улюбленого анекдоту: «Якщо я на дієті, невже меню погортати не можна?»

— Ну, й чого ото сваришся? Ще й у святу неділю. Ходи-но краще до мене, мацьонька. — Пестливе звернення сивочолого баламута до неї, вкрило щічки Марфусі дівочим рум'янцем. Вирішивши, що це добрий знак, Микола Степанович зазиваюче похлопав зморшкуватою долонею біля сухого стегна, запрошуючи дружину до чмуляння: — Кидай-но всі справи. Мій адміральчик скучив за кучерявою м'якушкою.

— Зараз котлети згорять, а йому тільки одне в голові, — гарячково пересмикнувши плечима, пишні груди дружини пішли хвилями, сколихнувши бурхливу уяву старого пірата. Він вже так і бачив, як бере жінчену корму на абордаж; як кидає свій якір в її бухту, як гарпує норовливу китиху... А Марфуся взяла і безжально його осадила: — Трутня сам свого порай, не маленький.

— Трутень чи я? — хитро примруживши очі, бешкетливо запитав чоловік.

Спершись на руки і напруживши свої пурхавки, Микола Степанович підкинув догори кубло, мало не зронивши горобця разом з яйцями. Марфа аж пискнула, обхопивши долонями щоки, що розцвіли маками.

— Якесь пальнуте! — пхикнула жінка, кладучи до кишені халата настоянку.

Під регіт старого чорта, вона замахнулася на нього рушником. Остаточно переконавшись, що моторошні хрипи, які вона чула з кухні, то була хибна тривога, Марфа плюнула собі під ноги, і так само швидко зчезла зі спальні, як до того з'явилася.

Закопиливши губу, наче мале хлопча, яке безпричинно залишили без смаколиків, Микола Степанович звівся на ноги, насовуючи попід черевце піжамні штани. План зваблення Марфи провалився, однак він не збирався так швидко здаватися. Наполегливим усміхається щастя — це було його життєве кредо, яке ще жодного разу не підводило. Підійшовши до антикварної шафи чоловік розчахнув скрипучі дверцята. На верхній поличці лежали (на будь-який смак та усі випадки життя) капелюхи, ретельно підібрані ним для рольових ігор.

Усе життя пропрацювавши в театрі, Микола Степанович добре вмів вживатися в роль, незважаючи на те, що за фахом він був костюмером. Марфуся ж його була примою-балериною, щоправда тільки в його уяві. Замість пачки вона носила буфетний ковпак та фартух, елегантно викладаючи щипчиками на порцелянові тарілки шніцелі на пюрешку. Коли випадала нагода чоловік приводив дружину на репетицію акторів і, ховаючись за кулісами, вони з захватом спостерігали за їхньою грою але частіше займалися любощами...

Приклавши пальці до колючого підборіддя, Микола Степанович застиг у позі мислителя, розглядаючи реквізит.

«Якщо одягну рибальського капелюха, то Марфуся може сказати: начепи хробачка на гачка. А це всеодно, що послати на раки!» — цей варіант йому не підходив.

«Коли начеплю мисливського — можливо вона й дозволить пошукати в сусаку качку» — це вже було щось.

«А що, як мені озброїтися бджолярським?»

Вийнявши його з шафки Микола Степанович покрутив капелюха в руках, а тоді зі скислою мармизою повернув реквізит на поличку.

Минулого літа, нещасного чоловіка спіткала халепа, коли вони гостювали з Марфусею у її друзів-пасічників. Звідти вона привезла кілька баночок гречаного меду, а він душевну травму. Пуцькатися на вулику була не найкраща ідея... Відтоді, микатися до вулика, у Миколи Степановича, назавжди відпало бажання. Єдине на що був здатен тоді його набряклий китях, це розсмішити дружину до сліз...

Незважаючи на сумні спогади, зйобина все ще тисла йому на голову, спонукаючи до дій. Неспокійні думки були націлені лише на одне: як би то прижилитися до Марфусиної мички. Замруживши очі, Миколі Степановичу одразу ж примарилися її цицьки — як вона вкладає йому пипку до рота, а він смокче її мов немовля. Від тих думок товкачик одразу ж набубнявився, вказуючи чоловіку на капелюха з їхнього весілля, що вже кілька років припадав на поличці пилом. Вхопивши з комода телефон він швиденько написав їй, що скоро буде. Начепив на голову капелюха і потрусив зі спальні гірським козликом, орієнтуючись на запах смаженини, щоб вкотре підкорити у Марфиних володіннях її вершини.

Микола Степанович навшпиньки підкрався до своєї голубки. Стоючи у паровій хмарі, вона чаклувала біля пательні, перекладаючи дерев'яними виделками рум'яні котлетки на тарілку, застрелену паперовим рушником. А ще, як завше, щось наспівувала собі під носа, під шкварчання олії, і вихиляла стегнами, пританцьовуючи біля плити. Справжня богиня!

Чоловічі руки нетерпляче обхопили її пухкенькі палянички, міцно стискаючи вузлуватими пальцями. Злякавшись, Марфуся підскочила, витіювато лаючись на невгамовного лобуряку. Однак, це сивочолого чорта аж ніяк не вгамувало, а навпаки, тільки більше розпалило в ньому нестримне бажання гарненько прожарити свою шпикачку у жінченому грилі. В паху чоловіка вирував вогняний смерч. Кубло, от-от, могла спалахнути від пристрасті, підсмаживши заразом пташеня, що притензійно визирало з-під резинки піжамних штанів. Переклавши долоні на соковиті пампушки, Микола Степанович притиснувся своїм грибом до м'яких сідничок. Марфуся захихотіла, дзвінко та весело, як молодичка, яку він колись покохав. Однією рукою він вщипнув за її пипку, а іншою рвучко задер догори халатика. Там був Рай, до якого прагла потрапити його грішна душа. Жадібні вуста вп'ялися в лебедину шию, в'юнкий язик прослизнув до вуха, хрипкий голос зашепотів про бажання втерти їй маку...

Хатній одяг розкидало навсібіч, вкривши саваном кухонний гарнітур. Там само опинився й весільний капелюх. Мить — і вони злилися в єдине ціле. Він вкоренився в ній, а вона його прийняла, мліючи від поцілунків, доторків, пестощів, обіцянок невимовної насолоди...

Стогони коханців розливалися по невеличкій кімнаті, випурхуючи разом з гаром у прочинену хвіртку. Складно було розібрати звідки йшов дим: від згорілих котлет, чи від тертя сплетених разом тіл. Так багато років минуло відколи вони познайомилися з Марфою, а пристрасть між ними нікуди не ділася.

Вони щоразу кохалися, наче вперше...