Космокурінь

Остап зробив хвацький маневр і його «Вервечка» різко крутнулась в бік. Розбуялі вуса Остапа здійнялися вгору, він схвально кивнув, пирснув та пригладив рослинність на обличчі, вертаючи ту на місце.

— Чудово, ластівко моя! Просто чудово!

— Остапе, це знову твій фірмовий трюк перед гальмуванням? Не фіксую попереду перешкод, — констатував бортовий комп'ютер на прізвисько Чортяка.

— Міг би вже й звикнути... Так, Чортяко, саме так. Час нам трохи перепочити, а як пощастить, то ще й справу гідну зробимо!

— Комп'ютер не може до чогось звикнути, Остапе, — безбарвно зауважив Чортяка. Вкотре.

Остап пропустив його зауваження повз, натомість ретельно перевірив біо системи та налаштував автопілотування. Зависати отак у просторі його «Вервечка», що мала форму кулі й відповідний їй стрімкий характер, не могла. Проте повільно дрейфувати — легко.

Остап підвівся та попрямував до вантажного відсіку. Почав повільно викочувати звідти здоровенні балони.

— Гей, Чортяко, синхронізуйся з навколишнім середовищем, підготуй все, що треба, скоро запустимо систему повітряного купола.

— Починаю виконувати, — відзвітував комп'ютер.

Остап пихтів та хропів, але таки розставив пузаті та важкі балони рівним строєм.

— Ну що, хлопці, готові? — жартівливо відсалютував Остап, звертаючись до бездушних ємностей зі зрідженим газом. — Краще вже із Чортякою патякати, зовсім глузд втрачаю... — Гей, парубче бортовий комп'ютере, починай зведення повітряного купола! У тебе, як завше, найлегша робота... не те що мені тягати балони...

— Буде зроблено, Остапе, — погодився комп'ютер.

І навколо «Вервечки» почала роздуватися чимала безбарвна куля. В середині неї космоліт плавав, як дитина в мамчиній утробі — невагомо линув в глибокому космосі, підморгуючи світлодіодами. Сфера росла, росла, неначе невидимий велетенський рот дмухав в неї крізь трубочку для коктейлю, поки не стала більшою за «Вервечку» щонайменше втричі.

Остап швидко пробігся пальцями по панелі керування. Він натискав, а обстановка ззовні змінювалась. Ось з бокового відсіку «Вервечки» виїхала, як на шарнірах, своєрідна долівка, над нею — строго перпендикулярно вмостився невеличкий дашок. Майже нізвідки, а точніше із прихованої до цього долівки, виріс, як гриб після дощу, довгастий шинквас. Трохи потертий та зальопаний.

Буквально в лічені хвилини у завислій в космосі кулі з'явився мікросвіт, що дуже скидався на душевний земний бар — місце зустрічі таємниць, пліток, зізнань, присягань, зубожінь та казна-чого ще.

— Чортяко, перевір, зміст газу в кулі й виведи дані на монітор, — перед обличчям Остапа з'явився невеличкий екран. — Гм, вуглецю забагато, ти ж не хочеш, щоб я там знепритомнів!

— Буде виправлено, — екран блимнув і дані про вміст газів оновилися.

— Отак краще, — задоволено сказав Остап й натиснув останню синю кнопку на панелі.

В тім, що можна було назвати дахом космоліту, відкрився невеличкий люк, з якого почала повільно виїжджати металева конструкція. Вона розправила нікелеві плечі, як птах крила, й привітно заблимала фіолетово-білими світлодіодами. Вивіска.

— Перфектно! — підсумував Остап.

«Космокурінь» значилося на ній.

***

Остап вчергове розгладив вуса, прибрав з чола неслухняне каштанове пасмо та підморгнув своєму ж відображенню на глянцевій панелі управління. Розправив білий комбінезон, що доволі міцно обтягував його плечисту фігуру.

— Ну, час рушати!

Він завжди трохи страхався, коли доводилось виходити назовні. Все ж таки захисні надра рідного космоліта діяли заспокійливо. Проте, вийшовши, щораз вражався чимдуж: Остап стояв, ні — він плив, а скоріш летів, чи може плинув? Вірогідно таки ширяв та парив безмежним Всесвітом. Жодна людина ніколи такого не відчувала та не бачила! Остап був певен в тому. Але не радів своїй винятковій удачі, бо понад усе мріяв бодай колись побачити живого землянина, а не всі ці незбагнені красоти.

Покінчивши вражатися, Остап заходився готуватися до можливих гостей. Він дуже сподівався, що його розрахунки виявляться правильними. Ще раз дістав навігаційний медіатор, щоб все перевірити. Поставив перед собою мовний трансформатор — на жаль, жодна істота у Всесвіті, крім нього, не володіла українською.

— Тааак, за три чверті земної години (він все ніяк не міг перейти на позаземну систему вимірювання часу) тут має проходити арнатарець. Майже одразу за ним крутерієць. Ну, на другого сильно розраховувати не будемо, а от перший... Сподіваюсь, що він згодиться, арнатарці дуже допитливі! Як думаєш, га, Чортяко?

— Я не можу робити припущень, Остапе. Проте, якщо проаналізувати те, що є в моїй базі щодо арнатарців, логічно зробити висновок: ці істоти дійсно цікавляться новим та незвіданим.

— Гех, то ж бо і воно! Вони обидва чудово нам підходять, бо живуть на планетах земного типу! Хоча б не проминули... Хоча б зазирнули! — Остап нервово покрутив вус.

Минуло рівно три чверті земної години, як на космічному обрії замайоріла фігура арнатарця. Остап із вдячністю подивився на навігаційний медіатор — прилад працював на відмінно. Потім перевів погляд на постать, що поволі наближалася. Він ще жодного разу не бачив арнатарців отак, зблизька, лише в численних космічних атласах, коли вивчав особливості позаземних цивілізацій. Тому зараз, піднявшись навшпиньки та по-дитячому висолопивши язика, заворожено слідкував за дивовижною істотою. Арнатарці були єдиними у Всесвіті, хто міг подорожувати космосом отак просто, наче прогулюючись. Виняткова здібність. Вони майже не боялись шаленої радіації, не піддавались дії невагомості та могли легко здійснювати квантові стрибки крізь час та простір.

«От мені б так», — все мріяв Остап.

Арнатарець повільно «йшов», а скоріш плив в космосі з абсолютно очужілим виглядом. Остап не міг зрозуміти, чи побачив він його манливу вивіску, чи омине «Космокурінь» наче його й немає зовсім. Виглядав він вкрай чудернацько: драглиста ніздрювата купа, в якій можна було угледіти зачатки кінцівок та голови, утопленій в м'якій білій масі. Арнатарець скидався на шмат дріжджового тіста, що неквапливо подорожує космічними просторами. На істоті був світлий плащ (протирадіаційний, здогадався Остап) та закручений світлий посох в маленькій недоруці, що робив його схожим на майстра Йоду. Остап мимоволі пирснув, почухав потилицю й подумав, що певно скелет у його потенційного гостя відсутній.

Він прекрасно знав, що гуманоїдам не надто довіряють в цій частині космосу. Але сподівався, що той прудкий малий — сільвантер, що займався космічними перегонами, таки розніс звісточку про його Курінь космосом. Як і обіцяв.

Остап почав відчутно нервувати, спостерігаючи, як арнатарець наближається до його завислої кулі. Помахати йому, усміхнутися чи продовжувати й далі стовбичити за барною стійкою? Арнатарець тим часом завмер перед вивіскою, наче навмисно змушуючи Остапа чекати, з його «рота» вилітали бульби та пухирі.

«Читає», — здогадався Остап. Він спеціально налаштував вивіску так, щоб вона автоматично підлаштовувалась під мову того, кому адресована в конкретний момент.

Нарешті тістоподібний прибулець наблизився до входу. Тут вже Остап не витримав й привітно махнув рукою.

— Чортяко, треба висунути вхідний тунель, щоб наш гість спокійно потрапив в середину, а ми при цьому не дали дуба від радіації.

— Починаю процедуру, — відзвітував завжди готовий до всього комп'ютер.

З повітряного купола швидко «відріс» довгастий ріжок, на його кінці з'явилось щось на кшталт круглого лаза. Арнатарець заходився у той лаз протискатися.

— Еее, свій протирадіаційний плащ, будь ласка, лиште за входом, не хочеться опісля візиту терпіти кількагодинну стабілізаційну радіаційну обробку, — трохи винувато знизав плечима Остап.

Нова порція бульб з «рота» гостя, але прохання він таки виконав. Нарешті арнатарець дістався Остапового шинкваса, вмостив на тому недорозвиненні кінцівки, лишаючи по собі липкі сліди. Остапові страшенно захотілося відщипнути від прибульця шматочок та скуштувати його — згадалося, як він то робив з тістом, коли мати пекла пироги. На щастя стримався. Й натомість гостинно розкинув руки:

— Вітаю! «Космокурінь» до ваших послуг, бажаєте тільки випити чогось чи також й покуштувати?

Бульби полились з арнатарця щільним потоком. Одна з них відділилась від щілини-рота та луснула просто перед носом Остапа. Мовний трансформатор мірно загудів, перекладаючи:

— Я подорожую лише вісім астроциклів, тому ще зовсім не зголоднів! Давай щось випити!

«Ага, парубок розгулює всього 80 років, дійсно недовго».

— Можу запропонувати коктейлі Зенітрон, Екзопланетус, Сільмаріон чи ось — новинка, — Остап гордливо розправив плечі, — коктейль Квантова Україна!

Арнатарець запихкав, закублився та заметушився, здавалося навіть збільшився в розмірі — достоту кавалок дріжджового тіста, що підходить.

— Буду Квантову Україну, ніколи не чув такого! — а потім підозріло нахилився вперед, розглядаючи Остапа майже впритул. Його чорні краплини очей не сиділи на місці: спочатку вони дивилися прямо перед собою, майже як людські, а наступної миті опинялися на потилиці істоти, вивчаючи, що в цей час відбувається за межами повітряного пухиря, себто «Космокуреня». — Сподіваюсь, у тебе є всі необхідні дозволи та ліцензії Міжгалактичної Харчової Комісії?

— А як же! — Остап вивалив на стіл стос плазмотаблиць, що невідомо коли опинилися у нього в руках.

Це здавалося задовольнило тістоподібного арнатарця. Він перестав булькати й кілька хвилин просто сидів, чекаючи поки Остап чаклує з пляшками, мікшерами, шейкерами та стрейнерами.

— Як вас звати? — наважився спитати Остап.

— Варгелосуон, — миттєво відповів гість. — Я збираю зоряний пил. Він вкрай необхідний мені для дослідів, що я проводжу вдома, на Арнатарі!

При згадці про дім Остап трохи смикнувся й цівка майбутнього коктейлю пролилась на шинквас. Він зніяковіло усміхнувся й швидко прибрав пляму. Подумав, що йому подобається цей напрочуд дивний з вигляду хлопчина, що зараз сидить навпроти. Хоча, хто він такий аби судити про дивину чийогось зовнішнього вигляду? Остап й досі згадував, як один гліфарець впав долілиць, побачивши його вуса. Вони тоді звісно не були такими буйними, як зараз, скоріш нагадували дві коричневі зубні щітки, але ж то ще не привід втрачати свідомість... Чесне слово!

— А тебе як звати? — поцікавився Варгелосуон.

— Я Остап... З Сонячної системи, — й він невизначено махнув кудись собі за спину.

Арнатарець закрив краплі-очі й «полинув у себе».

«Його внутрішній комп'ютер обробляє інформацію», — здогадався Остап.

— Гм, ти з Землі! — через кілька хвилин констатував безформний Варгелосуон.

Остап кивнув. Приречено, як йому здалося.

— Що сталося з твоїм світом?

— Він... він потонув у власних рішеннях.

Варгелосуон з розумінням белькнув. Після чого Остап нарешті поставив перед ним чималий кухоль димного напою, де на синьому тлі плавали золотаві краплини то збільшуючись, то знову зменшуючись в розмірі.

Бульби з рота арнатарця полетіли віялом.

«Певно, схвалює», — понадіявся бармен.

— Остапе, — перервав його роздуми дзвінкий голос Чортяки, що линув з «Вервечки», — до нас на посадку проситься ще один гість.

Остап ляснув себе по лобі:

— Точно! Крутерієць! — а потім пригледівся до лазу, яким закінчувався вхідний тунель, і помітив там металеву «муху», що кружляла й петляла навколо.

— Чортяко, проконтролюй, щоб не відбулося розгерметизації купола, поки крутерієць заходитиме.

— Виконую!

Зайвий раз дивуючись різнобарвності життя у Всесвіті, Остап спостерігав, як арнатарець цмулить синьо-жовтий коктейль через трубочку, що потонула в численних складках його тванистого тіла, та як до них наближається крихітний крутерієць — точнісінько земний джміль. Тільки фіолетовий та без крилець.

— Мені теж саме, що й у нього, — на ходу кинув крутерієць і Остап згадав, що чимало читав про поспішність та стрімкість цих створінь.

Крутерієць примостився просто на шинквасі, у нього було сегментоване тіло, трикутна голова з великими сітчастими очима та чомусь сім кінцівок.

«Може одна запасна», — припустив Остап.

Він спробував якнайшвидше зготувати коктейль для квапливого гостя, який не зводив з нього уважних комашиних очей. Остап задумався, чи подужає крихітний крутерієць (він був розміром з людську долоню) цілу порцію. Та чоловік дарма сумнівався, комахо-прибулець випередив арнатарця, який навпаки смакував коктейлем, й стрімголов попросив рахунок.

— Мені також! — додав арнатарець.

І тут настало найцікавіше, Остап просто обожнював цей момент. Він урочисто розгладив гожі вуса та проголосив:

— Оплата в «Космокурені» — це маленька послуга. Маленька, але вкрай важлива для мене та Всесвіту...

Очі арнатарця повернулися з потилиці на передню частину голови (він таки точно допитливий!), навіть крутерієць здавалося б забув, що кудись поспішає.

— Що за послуга? — хором спитали прибульці.

Остап усміхнувся в вуса й підняв вгору вказівний палець, мовляв, почекайте трохи. Звісно, що представники позаземного розуму його жест не зрозуміли.

Остап повернувся до «Вервечки» та виніс звідти дві прозорі капсули з чимось чорним. А точніше — з пористою чорною субстанцією, крихітні часточки якої то зчіплювались одна з одною, то вільно пересипались туди-сюди, коли чоловік перевертав капсулу.

— Що це? — крихітна лапка крутерійця вказувала на капсулу.

— Це — часточка мого світу. Колишнього світу. — Остап не витримав й притулив капсулу з чорноземом до щоки. Потім дістав з кишені комбінезона два пакетики з дрібними кругляками.

Волошки — значилось на одному.

Льон — на іншому.

Остап тремтячими руками відкрив капсули й насипав туди насіння. Ретельно перемішав. Важко видихнув. Хоч він й зберігав насіння в кріокамері, все одно кожного разу переймався, коли доручав інопланетним невідомцям найдорогоцінніше.

— Ось, — він передав капсулу арнатарцю, а потім замислився. Крутерієць був вдвічі менший за другу капсулу, яку Остап тепер тримав в нерішучості.

— Не переживайте, — втрутився космомалюк й хвацько водрузив капсулу собі на спину. Складалося враження, що то вона його тримає, а не навпаки.

— Що з цим робити?

— Посадити. Як потрапите на свої планети. Я знаю, що й на Арнатарі, й на Крутерії є рослинність, тому сподіваюсь, що ці земні види там приживуться. Це і є моє прохання. І водночас величезне бажання.

— Дивовижно! Просто неймовірно, що вдалося зберегти частину твого світу! — запихкав арнатарець і пухирі з його рота досягли стелі повітряного купола.

Остап стримано кивнув. Відчув, як щось заворушилось в грудях та стиснуло горло, заважаючи зробити нормальний вдих (чи вміст кисню падає?). Він швидко закліпав та почав квапливо натирати бокали.

Остап мовчки спостерігав, як повільно віддаляється безформна фігура арнатарця, ступаючи по порожнечі космосу, наче по твердій землі. Та як відлітає крихітний космоліт крутерійця. Той якимось чином «стиснув» молекули капсули, щоб вона вмістилась в його зореплавець та запевнив, що на дорогоцінний вміст це не вплине. Остап повірив. Що ще йому лишалось.

— Остапе, що робитимемо, коли ота чорна субстанція та маленькі смішні пакетики скінчаться? — Чортяка, який постійно підкреслював свою комп'ютерну бездушність, часом виявляв дивовижну кмітливість та розсудливість.

— Воно вже закінчилось, Чортяко... Вже закінчилось, — тихо відповів Остап, а потім голосніше додав, — полетимо перевіряти, як наші космічні агрономи впорались з завданням! Без роботи не лишимось, Чортяко, гарантую!

Він занурив руку в тугу кишеню білого комбінезона та дістав дрібку маслянистого чорнозему. Шумно вдихнув— так, щоб землистий аромат побіг венами. Сам собі нагадав наркомана, не витримав і голосно розреготався. Скільки ж він кружляє отак Всесвітом, сіючи?

— Сівба..., — Остап покрутив це слово на язиці, покуштував його на смак. Воно здалося йому терпким, з приємною гірчинкою. — Хто б міг подумати, що я сіятиму саме так... Гей, Чортяко, де там в нас мають бути маки, на Драглісі?

— Хвилинку. Так, Остапе, саме там.

— Чудово! Сам активуєш систему, відправиш нашу «Вервечку» в невеличку подорож?

— Звісно, Остапе.

— Щоб я без тебе робив, Чортяко... Запускай! А я трошки перепочину, кілька років гіперсну мені точно не завадять.

Він напрочуд швидко полинув у міцний гіперсон. Зазвичай той минав без сновидінь, але цього разу Остапу пощастило. Він побачив. Безкрайнє поле маків під блакитним сонцем, що висіло низько, неначе люстра. Незвично, але дико красиво. Скоріше б побачити наживо.