Глаголиця

Прокинувшись від того, що хтось занадто інтенсивно натискає кнопку дверного дзвінку, наче від вічного сну, з болем у голові, чоловік не спішив злазити з ліжка і йти перевіряти хто до нього прибув, сподівався, що вони подумають, наче його немає вдома і підуть геть. Але це продовжувалось, тож коли, як здавалось чоловіку, цей процес тривав вже цілу вічність, таки підвівся, при цьому крикнув з всієї сили, що йде. Він вже одягнений, очевидно минулої ночі настільки втомився, що ліг прямо в одязі на не розстелене ліжко де спав наче вбитий. І далі б спав, тільки це йому не дають робити. Йдучи коридором, думав про те, що відправить гостів геть, не дивлячись на те, хто це та з якою метою прийшли, а сам піде далі спати.

Відчинивши двері, здивувався від того, кого побачив там. Перед ним стояла доволі молода жінка, його ровесниця, з миловидним обличчям, стрункою фігурою, тонкими руками, на яких красувалось різноманітні браслети. Серед інших аксесуарів ─ ще й кілька перснів. Одягнена у білу футболку, із невеличким вирізом у зоні декольте, а також в чорну спідницю. Розпущене чорне волосся обрамляло обличчя. Дивилась вона на чоловіка, як і на увесь світ, крізь темні окуляри.

Чоловік добре знав цю особу, оскільки кілька років тому вони з нею навчались у одному університеті. Але з часів випуску більше не бачились, через відсутність потреби та бажання. Він навіть жодного разу не згадував про неї, впевнений, як і вона його. Те, що вона прийшла сьогодні сюди, у цей звичайний літній день, виглядало доволі незвичним. Та й раніше він не хотів розмовляти із нею, оскільки була вона тоді трохи не нормальна, ходили чутки, що вона може передбачити майбутнє, типу, екстрасенс. Але чоловік як тоді, так і тепер являвся скептиком, не вірив у такі дурниці.

─ Доброго ранку, ─ першою привіталась гостя, знявши при цьому окуляри.

Чоловік привітався у відповідь, відразу ж, доволі безцеремонно, поцікавився, що вона ту робить.

─ Ах... ми не бачились кілька років, а ти говориш зі мною так грубо, ─ з легкою посмішкою мовила вона. – Хоча за стільки років ти мені виявився потрібен. Мені потрібні твої знання. Твої вміння і навички, котрі, я сподіваюсь, ти ще не розтратив.

─ Про що саме ти говориш? ─ забувши про своє колишнє бажання, з неприхованою цікавість спитав чоловік.

─ Наскільки я знаю і пам'ятаю, ти добре розумієш глаголицю. Вмієш читати нею і писати. Так?

Це правда. Ще в студентські роки він, лишень за чотири години, вивчив це давнє слов'янське письмо, надалі легко орудував ним, у письмі й в читанні. Але, оскільки текстів глаголицею написано відносно мало, то й це вміння є не таким вже й потрібним, тож це вміння використовував тільки для себе. Раніше цілі зошити списував глаголицею, тільки через те, щоб виділитись. Хоча цю справу він згодом закинув. Але не забув, досі пам'ятав як пишеться і читається кожна літера. Тепер, коли колишня однокурсниця повідомила про те, що потрібна його допомога у цій справі, відразу ж погодився, навіть зрадівши цьому факту.

─ Ось що трапилось. Кілька днів тому було знайдено труп. Самогубство. Зістрибнув з моста. У кишені знайдена записка, очевидно передсмертна. Але ніхто прочитати її не може, бо вона, якраз написана глаголицею. До мене звернулись якісь родичі того самогубця, чи не знаю я когось, хто б міг це розшифрувати. Тоді згадала про тебе.

Чоловік уважно її слухав, після чого поставив їй питання:

─ А як вони зрозуміли, що то глаголиця?

Вона відповіла, що сама не знає, але наразі це не має значення. Потім ще спитав, чи справді ніде більше не знайшлось людини, котра також б володіла знаннями про глаголицю, але відразу, вже наче сам собі мовив, взагалі дивно, що тут був ще хтось, хто вмів читати і писати глаголицею.

─ Шкода, що я не знав його. Думаю нам було б про що побесідувати, ─ продовжував думати вголос чоловік. Після цього поглянув гості у вічі, поцікавившись де є та записка. Мовчки вона розстібнула сумку, витягла звідки один аркуш формату А4 у файлі, зігнутий у двоє. Вручивши його чоловікові, спитала за скільки часу він впорається з цим. Тексту там не так вже й багато, списаний лишень з одного боку. ─ Гадаю, що протягом дня зможу це перекласти, ─ мовив він оглядаючи текст.

─ Добре, тоді я прийду завтра, в цей самий час, ─ вона поглянула на годинник. ─ Дев'ята година дев'ятнадцять хвилин.

І рушила геть. Чоловік ще певний час стояв на місці, поки міг, дивився на неї. А потім просто слухав, як її кроки відлунюються коридором, стають все тихішими, аж поки також не зникли. Вже тоді чоловік, акуратно тримаючи аркуш, повернувся до квартири, вернувся до кімнати, сів за розшифрування тексту. Про сон вже забув, оскільки це набагато цікавіше, ніж просто кілька годин лежати в ліжку.

Читаючи, розшифровуючи та переписуючи текст, чоловік розумів, наскільки той самогубець був нещасною людиною. У записці, хоч коротко, але він зумів вилити душу. Там розповідалось про те, що в цьому світі він давно вже нікому не потрібен, що за все, що б не взявся, виходило доволі погано ніхто не цінував його старання та вміння. Розповідалось про брата і сестру, котрі, будучи молодшими за нього, живуть набагато краще. Брат відкрив свій бізнес у туристичній галузі, завершив будівництво великого будинку. Сестра ж успішно вийшла заміж, тепер живе недалеко від моря. Лишень він досі проживає своє життя в чотирьох стінах, стараючись знайти своє місце в житті, постійно ходячи на роботу, котра йому не подобається і є справжньою мукою. Та за стільки років не зумів знайтись, навіть не будучи одруженим, одного дня зрозумів, що являється настільки жалюгідною людиною, для якої, очевидно, немає місця на цьому світі, у ньому він зайвий. Тому вирішив зістрибнути з моста. Останні слова у записці розшифровувались як: "Боже, чому все так?"

Вже ближче до вечора, коли все вже розшифроване і переписане, чоловік читав ту записку, відчував, що сам в будь-який момент зможе заплакати. Щоб цього не сталось, постійно відкладав її, підходив до вікна, дивився на давно знайомий краєвид. Потім знову повертався до передсмертної записки, де читав її.

Наступного дня, о дев'ятій годині дев'ятнадцять хвилин, прибула колишня однокурсниця. Одягнена тепер в чорну сукню. Чоловік простягнув їй два аркуші, оригінал, написаний глаголицею і переписаний та розшифрований варіант. Жінка пробіглась очима по другому, на диво, не вронивши жодної емоції.

─ Очевидно він часто страждав від депресії, ─ мовила вона, закінчивши читати. ─ Знаєш що? Через кілька годин його похорон. Не хотів би ти поїхати зі мною?

Ця пропозиція здалась цікавою йому, тому згодився. Вже через кілька хвилин чоловік одягнув чорну сорочку, такого ж кольору штани, та вдвох вони вийшли з будинку. На вулиці стояв автомобіль, який належав колишній однокурсниці. Це чомусь трохи здивувало чоловіка, але не висловлював свої емоції, зауважив тільки, що у неї хороший транспорт.

─ Він вживав алкоголь? ─ спитав чоловік, вже коли вони рушили.

─ НІ, не часто. Хоча, здається взагалі не вживав. Просто через те, що не мав з ким. Гадаю, йому для цього потрібна компанія, а не просто продукт. Принаймні в нього вдома не знайшли ніяких пляшок. Та й сусіди не нарікали на алкоголізм. Взагалі не нарікали. Могло скластись враження, що мало його знали. Зранку йшов на роботу, після обіду приходив. Майже ні з ким не спілкувався. Працював шкільним вчителем. Колеги його достеменно нічого не могли сказати також. Лишень те, що діти його не слухались, на його уроках не було ніякої дисципліни.

─ А родичі? Брат, сестра?

─ Він лишень з матір'ю трохи спілкувався. Від інших родичів відсторонився. Здається він соромився всіх, якраз через успіхи брата і сестри. Любовного інтересу також не мав. Не відомо, чи то він нікого не зацікавлював, чи то він ніким не цікавився. Або ж все разом. Загалом... не найкращий варіант.

Всю подальшу дорогу вони їхали мовчки, лишень музика лунала. Їхали не так вже й довго, близько години. Прибули у якесь село де відразу ж рушили на цвинтар. Залишивши автомобіль на стоянці, дійшли пішки. Якраз вчасно, оскільки вже тривала похоронна процесія. За правилами самогубців ховали окремо від решти. Вони дійшли до процесії, на котрій присутні не дуже так багато людей, близько десяти. Це не здивувало чоловіка, оскільки цього варто очікувати із передсмертної записки.

Він вдивлявся у присутніх. Відразу ж визначив матір, котра увесь час стояла на колінах і ридала. Біля неї перебувала молода дівчина, одягнена у доволі дорогу сукню, темні окуляри, а на голові красувався чорний дамський капелюшок. Очевидно, що це сестра покійника. Вона не плакала, лиш стояла зі складеними на животі руками, дивилась на труну, котру поволі опускають у могилу. Позаду матері стояв, швидше за все брат. На його обличчі також не спостерігалось жодного натяку на жалість, дивився на могилу з якоюсь відразою, неначе помер не його родич, не брат, а якась собака, чи й то гірше. Загалом, із всіх присутніх плакала тільки матір.

Лишень тепер знавець глаголиці вирішив подивитись на могильне фото, котре тримав якийсь чоловік. Дивився кілька секунд, не в змозі повірити власним очам. Навіть кілька разів протирав їх, аби пересвідчитись, що бачить не щось інше. Та не дивлячись на старання, зображення не змінювалось.

─ Та це ж я, ─ нарешті тремтячим голосом вимовив він.

Поглянув на однокурсницю, котра вже дивилась на нього, очікуючи на його слова та реакцію.

─ Так, це ти! ─ твердо вимовила та.

Розшифровувачу стало погано, закрутилось в голові. Він відійшов і сів на найближчу лавку, схопився за голову, старався зрозуміти, що взагалі відбувається. Та жодна думка не могла пояснити всю цю ситуацію. Здається це могла зробити тільки колишня однокурсниця, котра сіла біля нього, чекала, коли ж він почне щось запитувати.

─ Що це все таке? ─ нарешті мовив він.

─ Це справді ти. Ти скоїв самогубство кілька днів тому, зістрибнувши з моста. Все ти написав у записці, як стало зрозуміло, власне за твоєю допомогою. Але ніхто не міг прочитати її. Але деяким твоїм родичам було цікаво, чому ти це зробив. Хоча, не впевнена, що це їх сильно здивувало. Видно з моменту нашої останньої зустрічі ти став потенційним самогубцем. А чому вони звернулись до мене? Все доволі просто, річ в тім, що я медіум. Можу спілкуватись із мертвими. Так, в університеті всі, в тому числі і ти, сміялись з мене через це, але тепер... це мій заробіток.

─ Тоді чому я нічого не пам'ятаю? Тобто, моменту смерті... і тому подібне? Родичів, матір, брата, сестру. Всіх своїх емоцій, переживань. Чому? ─ мало не криком питався він, так і не наважуючись поглянути на неї, чи взагалі на когось.

─ Бо вам для цього потрібен певний час. Я так думаю. До кінця не впевнена.

Настала мовчанка. Чоловік пробував змиритись зі своїм становищем, нарешті наважився знову підняти і подивитись на власний похорон.

─ І як довго я буду тут?

─ Ти відправишся геть вже цієї ночі, о першій годині дев'ятнадцять хвилин. Саме цей час твоєї смерті.

Чоловік кивнув головою, вирішивши, що у нього є ще трохи часу, не варто проводити його ось тут. Він підвівся та рушив геть. Не дивився ні на церемонію, не оглянувся жодного разу на колишню однокурсницю. Але вона наздогнала його.

─ Я хочу побути сам! ─ твердо мовив він. ─ Йди геть, і більше ніколи не викликай мене. Здається я вже починаю згадувати як відчував заздрість і ненависть до брата з сестрою. Здається, вже згадую яким я був жалюгідним.

─ Ти можеш йти куди хочеш. Але я хочу тебе спитати. Лишень одне питання і все.

Самогубець оглянувся і подивився медіуму у вічі.

─ Ось, якщо в тебе буде можливість спитати в Бога те, що ти написав тут, оте останнє речення твоєї записки, яку відповідь ти хочеш почути?

─ Яке питання? Оте, де пише: "Боже, чому все так?"

Жінка кивнула головою. Чоловік задумався.

─ Не подобався ти мені ніколи. Ось тому так і жив.