Марат. Чи легко бути молодим?

ІІ ч. Чи легко бути молодим?

У Балтиці, у кінці зими-початку весни, вийшов фільм "Чи легко бути молодим"? І молодіжна газета "Комсомольська правда" опублікувала статтю з аналогічним питанням. По країні СРСР пішли дискусії із цього приводу.

А на іспиті були три теми твору: перша тема про лірику Лермонтова в його ранніх творах, друга щось у творчості А. Н. Островського треба було знайти.

Третя тема була вільна : "Чи легко бути молодим"?

Посидівши хвилин 15 - 20, і не знайшовши досить інформації по перших двох темах, я вирішив писати вільну тему, описавши один лише епізод мого перебування на території Демократичної Республіки Афганістан у складі Обмеженого контингенту радянських військ в цій країні.

Твір: - Чи легко бути молодим?

"Буде серпень, покотяться зірки

Немов мамонти, встануть стоги

І простягнуться пречудні версти

Навкіс перерізавши різні віки".

Автор: Клим Первушін.

З незвичайною ясністю раптом спливали картини, які пам'ять заховала чимдалі від сторонніх очей, і зайвий раз не роз'ятрювала б мені й так поранену душу. А у виняткових випадках буває зовсім навпаки: пам'ять сама стирає епізоди вашого життя, оберігаючи вашу психіку від багатих наслідків в стані вашого здоров'я. Інколи тобі може вистачити миті, щоб забути життя, та й можливо не вистачить життя, щоб забути цікаву мить.

А у той час увечері, за день до наступних описаних тут подій, ті, кого вони так довго шукали, знайшлися в горах: у двох бачат-пастухів. І посипалися питання з потрібних їм слів.

Хамид і Селім, були з покинутого кишлаку, разом з великим собакою Аюром. Пасли вони овець і кіз свого багатого одноплемінника Керіма. Раніше вони жили в долині, в кишлаку, розташованому біля дороги. Але після двох або трьох обстрілів моджахедами, борцями за свободу, машин з шураві (радянські), - ті відповіли вогнем на вогонь. А потім до їх будинків прилетіли великі залізні птахи з неймовірним шумом, й додали вибухів та вогню. Жителі кишлаку, що залишилися, поховавши на цвинтарі рідних і близьких, пішли в гори.

Тепер же моджахеди взяли за провідника з гір до кишлаку старшого шістнадцятирічного Хамида, одного з тих жителів кишлаку, що залишилися в живих. Він повинен був показати їм ходи підземної системи водопостачання-кяризи, в районі розбитого кишлаку.

***

Почуття виконаного обов'язку чомусь не переповнювало душі цих втомлених, покритих товстим шаром гару, пилу, бруду осіб і все те, що виглядало з подібності військової форми на військових, що їхали на БТРах і БМП. Тільки їх очі блищали яскравіше за сонце, і тільки по них можна було прочитати хроніку подій, що відбувалися з ними.

Самі вони могли читати один в одного, але навіщо? Вони й так були в курсі усіх подій.

Передбачати наступні події міг би якийсь унікум, але змінити ці події, тут вряд чи в тій ситуації хтось зміг би.

І ось їм, військовослужбовцям, що виконували військовий обов'язок, хоч і залишалося до ПМД (постійного місця дислокації) зовсім небагато, в межах 15 - 20 км, та подальша подія у черговий раз дала привід замислитися про зрадливість долі.

Гориста місцевість залишилася позаду, а розбитий кишлак в "зеленці", звідки вже давно ніхто не обстрілював, перед заходом сонця поглядав на відповідну невелику, таку армаду залізних жуків, що натужно реве, та пихкають сизо-чорною кіптявою, з хоботками, що не гнуться. Самотні ямки очей пробитих і напівзруйнованих дувалів сиротливо втягували свій страх перед цими залізними жуками, що мчать на усіх парах, в розвалини будинків.

Якісь кілометри відділяли людей, схожих на істоти з якимись палицями в руках, від простих речей: води, їжі за столом, звичайне ліжко з чистими простирадлами.

На першому з них буцім дрімав з лівого борту припорошений сірим пилом, як мірошник борошном, незрозумілого виду вусань, згадуючи нічну перевірку дозору, де почув деякі свої анкетні дані.

- Так в гарнізонному магазині, в підсобці, шепотілися продавчиня з робітницею штабу, про тихого і занудного прапорщика, я спочатку не зрозумів про кого, а потім здогадався, це про нашого, - втлумачував напарникові на виносному посту солдатик. Прибув, як мені здається з десантури: штурмової бригади, або 103 Вітебських дивізії ПДВ, де тільки всього тиждень пробув, 50 стрибків має, третій юнацький по боксу, другий по плаванню та альпініст-інструктор. Коли тільки встиг? А виперли прапорщика з колишньої військової частини за бійку, і за нанесення тілесних ушкоджень офіцерові-політпрацівникові. Кумекаєш тепер, чому замполіт нашої частини так люб'язно проводжав нас на "бойові"? Раніше такого ніколи не було. Врятували його чи то нагороди, чи то чийсь захист або Ангел-Охоронець, чи "щасливий випадок". Оце партизан, ніхто й не знає про це. Все шито-крито й сам він мовчить. Але все те що тепер приховано, час колись розкриє. Сам секрет найбільше важить. І ще: якщо в людині існує щось явне та таємне, то для Бога є тільки явне.

***

Грім і блискавка блиснули через те, що знаходиться від найдальшого дувала від дороги так несподівано, що перший сталевий жучок, не встигнувши сильно вильнути вліво, здивовано підскочив, наїхавши ймовірно на якийсь вогняний смерч-вигрім.

Сидячих на жуках істот пустотливим поривом вітру знесло, кого куди.

Посипався свинцевий град, без всякої хмари, з руїн розбитого поселення.

У відповідь на це сталеві жуки зі своїх хоботів, що не гнуться, почали плювати маленькі блискавки з такою швидкістю, що і не порахуєш. А палиці, що досі були без потреби, що знаходилися в руках брудних істот, теж зашипіли і з них посипалися дрібні іскорки на всі боки.

Це цю картину спостерігав бача-пастушок з гір, й поглянувши на небо, швидко погнав своїх кіз з вівцями до тісного і кам'яного в горах для худоби гель-загороди, боячись не встигнути туди до заходу сонця.

Той вибух і стовп вогню і та сила, що підняла і шпурнула за дувал, який через секунди став для мене могильним дахом від нашого ж вибуху.

Жахливий гуркіт, темно-червона спіральна воронка, кудись знову засмоктувала мене і засмоктала, і замість світла темрява настала.

Той вантаж, що лежить на мені згори і земне тяжіння, що називається гравітацією, пішло на другий план, навіть не пішло, а зникло назавжди! А далі-далі...

Неймовірний політ в невагомості.

Чорна смоляна фарба залила все навколо мене, і замість звуків тиша гробова... Непроглядна темнота мені очі крила.

Тиша настала скрізь. Ніхто не стріляв.

Потім раптом почулися уривисті фрази. Люди забігали, заворушилися, завантажуючи у відсіки поранених і можливо убитих своїх побратимів.

Не встигло сонце сісти за гори, як темрява східної ночі покрила цю грішну землю.

- Духів знайшли?

- Ці сволоти в кяризи пішли!

- Ну, а що, наші всі? - запитував капітан у старшого лейтенанта.

- Незрозуміло тільки один або двоє!

- Не зрозумів, це як?

- Одного воїна розірвало, і нашого новоприбулого до нас прапорщика з першої коробочки немає, він поряд з солдатом був, а останки такі, що і не зрозумієш, хто і як!

- Ще раз оглянете розвалини Кузьляков!

- Дивилися вже, та і темно, де ж, то і як шукати!?

- Його теж чекають, як і нас у будь-якому вигляді!

- Що не зрозуміло?

- Все ясно, дозволите діяти?

- Гайда!

Через деякий час, колона машин рушила, але, ні живого, ні мертвого прапорщика серед розвалин не знайшли, його там не виявилося...

Щось важке давило по усьому тілу в непроглядній пітьмі.

Ніс і рот був забитий пилом з глиною, на зубах хрускотів пісок з грудочками глини, а в горлі пересохло так, що нібито не кадик там ходить, а брусок для підточування коси на сінокосі.

- Своєю гірко-липкою слиною давився я, а де мої солдати й друзі, га?

- О боже, за що таку, кару, заслужив я у тебе?

- Аби мені лише ловити, вбирати бажане, цілюще, хоч яке повітря.

- Господи допоможи рабу своєму!

Отче наш, Іже єсі на небесі! Та святиться ім'я Твоє!

- Боже, дай дихнути атмосфери!!! Хоч би один тільки ковток!

Легені задихаються, рвуться, і здається, обриваються від недоліку духу.

Знову морок з яскраво-червоним відтінком, і політ до світлої плями та дихати знову легко й добре. Десь звуки органу грають музику Георга Генделя.

Картини твого земного буття, проносяться повз тебе, так нехотя. Який зловмисник або підступна людина зіштовхнула тебе на той світ?

Ось так безславно ти пропав, коли я з БМП впав.

Напевно не припаде мені по Божій волі до старості пожити.

Та чи в райському саду, або в Пеклі, в котлі, доведеться мені сумувати?

Може тут, придбаю душевний світ і тишу? Не вдавай з себе героя, а на обличчі кислу міну. Ти уражений і глухий, хоча постій. Який я глухань? Ніде не чув ці ритми музики, такі милі, райські, живучі.

І ангельського хору блаженно-чудові голоси та ось видно безмірного простору світла смуга.

Політ в нірвану, в ту блаженну мить, де мені здавалося господніх воріт, а може і потойбічного світу я досяг, в одну мить над прірвою принишкнув, я застиг.

Мій літ перервався, якоюсь метушнею біля моїх ніг. Я думав, це Смерть з косою танцює, здіймаючи пил. Рідна мати моя, дійсно хтось тягне за чобіт. Ще нещодавно я летів в потойбічний простір, до тих душ, що злетіли, по їх відомому шляху, який грішним людям треба не летіти: повзти. А Смерть метелицю танцювала тут зі мною, у котрий раз, наче я летів зараз на Кавказ. Я думав, що від темряви й цієї нестерпної тісноти, бліднеш, синієш, усихаєш назавжди ти.

О, Богородиця моя, пробач мені, пробач!

Мене дійсно тягнуть за чобіт, звідкись то з темряви...

Ой, як погано знову стало, й знову щось з усіх боків міцно стискало. Моєю ногою щось тріпало. Як мені тоді жахливо стало. Істерія страху знову виникла в мене. Ой моя нене! І нестерпний біль розривав на шматки! Ой, мати рідна, Боже ж мій! Мені пекельно боляче стало, де ж мій спокій? Не подобається мені ця смоль і тіснота, вдихнути повітря бажає моя плоть, душа! Що за хижак встромлює мені брудну пащу в мою стопу? Від скаженого болю я кричу, кричу! Я Бога свого благаю, благаю! Я в тебе вірю, я знаю!

Та у пориві невимовного страху, нестямного болю і сконцентрованих сил, зриваю стінку важкого глиняного дувала з себе.

Звичайно, Бога свого нестямно все хвалю і до небес славлю, славлю!

Такий жаданий вдих сухого, солодкого для мене обвітрю в потоці виску хижаків, ніби попав я з пустелі у потоп. Я відчував злющий біль в одній зі стоп. То були гієни, шакали або вовки? І були це зграї, зграйки? Це хижаки? Я не знав, в руках лише автомат тримав. А вогники злих, ворожих і жорстоких очей, пронизали мене в ту ж мить і водночас. І слава Богу, що мене ти спас! Ті істоти скиглили та гарчали, і смерті моєї, ой як чекали! А тіло нило, в горлі пекло, палило. У фляги, що зі мною була, води залишилося на три ковтки. Я не дам шакалам для дружби руки. Ковтнув, щоб рот прополоскав, але я не виплюнув всосав. Втягнув, як порохотяг. Води хотів і я, як помпа тяг. Ось це поворот! Іще гоп. Але стоп. А завтра сонце, щоб я здох! Залишу я собі іще ковток і писок ставлю на замок.

Спробував я встати й просто йти, брести у світи. А встати то нелегко, адже все навкруги хитається, що навіть рачки на чотирьох кистях я не стою, а падаю. Не пам'ятаю навіть, як спинаючись і встав. В очах міраж: джерело, річка, став. Але знаєте, як важко хворому волочити, або вірніше совати, підіймати ноги, човгати, своє тіло нести? Куди? У затишне місце, де повсюди хрести. А може для тебе це тільки плюси? Там рідко вночі почуєш людські голоси.

О, Боже, невже я намагаюся, складаю вірші, і за це отримуватиму отруйні, єхидні смішки? Від тих, що приміряють чортячі ріжки?

О, нещадний біль тіла і моєї душі, вирвися на свободу і на папері пиши, щоб зрозуміло було народу. Тоді поспіши.

Я щось бурмотів, втомився і йшов, спотикаючись, спав, не спав, але уранці на дорозі у кишлаку сусіднього перед військовою частиною стояв. А уздовж дороги крамниці - дукани стоять, бачата мені щось назустріч кричать. У цієї орави напівголодних хлопців темні очі дитячою наївністю горять. Гомін від них ширився, усякої масті, а поруч великі лотки коржиків, горіхів, солодощів. Дукани блищать, ломляться від гір речей, манатків. У ту пору мені було не до споглядання, і тим більше, що ніякі товари купувати не збирався. Я і так з сил вибивався. Але я старався, і тримався. Черепашачий чи гусячий рух, хоча це не в горах й ти не лантух, бо ти не лізеш на важкодоступні скелі. І думи огорнули тебе невеселі. А тіло нило і свербіло, ні, не співало, а помитись, відпочити, поспати в ліжку хотіло.

І тут я знову відчув ту мить нічних жахливих вогників шакалів або вовків! І знову погляди різних очей спопеляли, палили, неначе душі їх від них куди то удалину поплили! Ніхто мене тут не чіпав, і так я далі дибав, поки на півдорозі хто то зі своїх, таких мені рідних, не підвіз до військової частини.

А далі був розгляд зі мною, що, де, коли, як і чому. Чому все закінчувалося на букву "У". Для прикладу: де я був, під час зникнення? Абсурдні питання і відповідей на них я не знав.

Так, і ще з приводу розбору моїх "польотів" на тій Землі Обітованій. Заковика, чи завада в цій справі була в тому, де ж я був тим сонячним днем, між ранком і увечері? Я в кишлак заходив з ранку, а з'явився у військовій частині незадовго до вечора. На це я не відповідав, бо і сам до ладу не знав, чи то я пам'ять втрачав, або в полон мене хтось брав. Може мене хтось, завербував? Я цього не знав. Усе це мені ставили в провину. Ніби я продався ворогові. Невміння керувати та командувати людьми, загибель і поранення підлеглих. Мені дуже шкода, про них і я у Бога та у батьків, якщо це моя провина, прошу вибачення. На додаток, мені ще розбиту-підбиту бойову машину приписали, неначе я її підривав, а не душмани підривали. Вони, мабуть, цього не знали.

Люди: звольте правильно зрозуміти.

То щоб б ви самі могли зробити?

Чи легко нам бути молодим?

Питання актуальне, на віки

І чи бути добрим, а не злим

Поки течуть часів річки.

І відповідаючи на це питання, можу відповісти, що кожному поколінню доводиться стикатися з певними труднощами. Нашому поколінню, молодим людям 80 - х років 20 віку, довелося виконувати інтернаціональний обов'язок в сусідній країні Сходу: Афганістан. Молодь в психологічному плані більше імпульсивна і життєрадісна, але свою життєву позицію вона розкриває, не замислюючись, і виконуючи свій військовий обов'язок в ім'я своєї Батьківщини при виконанні бойового завдання в скрутних кліматичних умовах добросусідської держави Афганістан з її іншою культурою і жорсткими канонами релігії, що неухильно дотримуються. Особисто я, знаходячись в тій обставі громадянської війни, що почалася за своєю суттю, в Афганістані, можу сказати: радянський солдат, виконуючи інтернаціональний обов'язок, не втратив добрий солдатський дух руських витязів, з часу древньої Київської Русі. Він підтверджений був у Великій Вітчизняній війні нашими батьками й дідами та не згас, до цього дня.

Честь, доблесть і відвага назавжди утілилася в душах нашого непереможного народу в особах нашої молоді. І приклади бойового братерства солдатів в Афганістані, з практичним застосуванням крилатого виразу: "сам гинь, а товариша виручай", наочно цьому свідчать і імена нових Героїв Радянського Союзу. І блиск бойових нагород: орденів і медалей на їх грудях. Немає ж стільки невідомих космонавтів, що освоюють мирний космос і забиті відділення військових госпіталів з вогнепальними пораненнями, та отримання багатьма батьками цинкових трун з бойовим орденом або медаллю де в документі значиться: - "Посмертно" в мирний в нашій країні час. Чи не це свідоцтво що нашій Радянській Армії доводиться брати участь у бойових діях?

А на війні легко не буває, коли друг на твоїх очах, чи руках помирає.

Це і є моя відповідь на питання: Чи легко бути молодим?

Може я нескладно написав, ну вибачите, що знав я, то і написав", - на цьому я закінчив свою розповідь...

На написання твору давалося дві, чи дві з половиною години, й за часом мені бракувало 5-10 хвилин. І тут до мене підходить під час іспиту голова комісії, уточнити мої деякі автобіографічні дані.

Я ж в цей час пихкав і потів, не знаючи, як і що писати. Я не знав як встигнути помістити задуманий текст матеріалу, а про орфографію і пунктуацію взагалі мовчу, все робилося на автопілоті. Що дивно: дали мені дописати 5 - 7 хвилин додатково, як я зрозумів по ручному годиннику. Про перевірку мною написаного твору і говорити не вимагалося. Я здав написаний твір, а голова комісії й говорить: "10-15 хвилин почекайте, ми перевіримо і скажемо вам результат".

Добре почекаю, а сам думаю з чого це усе ви такі ввічливі. Мені надали поблажки: почекали, поки дописав, і перевірять і мені відразу результат скажуть. Родичів не маю у верхах, незрозуміло що це таке.

Вийшов по потребі на п'ять хвилин, і не пройшло, може бути ще стільки ж, поспішають дві жінки з сусіднього кабінету.

- Зайдіть, - мовили вони мені з головою комісії, який виявився тут, як тут.

- Ну, ось кришка мені за такий твір, зараз КДБ або міліцію викличуть, - поглядаючи на них, з легким нервовим тремтінням в колінах, - думав я.

- Сідайте, - ввічливо так викладачі мені проворкували.

- Ви написали дивовижний твір, і всього дві помилки.

- Вам 4 за мову і 4 за літературу. Побудова твору у вас цікава і своєрідна: гарний сценарій сюжету. Міцний словниковий запас слів, цікаві мовні звороти й порівняння. Разом ви набрали досить балів за чотири іспити, і ви повною мірою будете зараховані до списків студентів першого курсу нашого навчального закладу...

- Адже 17 осіб було на місце, але ви по балах пройшли, і ми вас поздоровляємо зі вступом до нашого навчального осередку, - повідали мені члени комісії.

Я від радості підскочив до стелі аудиторії, не відчуваючи земного тяжіння.

Коротка безмовна і тягуча пауза...

Екзаменатори поглядали один на одного і скоса на мене.

- А тепер ще раз присядьте, не стійте, ми хочемо вам повідомити одну неприємну для вас новину, - віщує мені з серйозним і спочутливим видом особи, голова комісії, - у вас померла сестра і вам терміново треба їхати на похорони.

- Ось телеграма.

- Ми не повідомляли вас про неї під час іспиту, а хотіли, щоб ви закінчили твір без психологічних переживань.

Полум'я радості, що спалахнуло від повідомлення про вступ до вишу, потухло, щоб спалахнуло знову полум'я скорботи з приводу втрати рідної сестри.

Узявши квиток на літак, я полетів до Києва, а далі я потрапив на похорони своєї дорогої сестри.

А Марат?

Марат закінчив московський ВНЗ, і поїхав з сім'єю, дружиною Рімою, синами Айдаром і Гінтарасом в Казахстан до батьків, братів і сестер. Там він пішов працювати у військкомат і від діловода дійшов до військкома по кар'єрних сходах. Тепер Марат на пенсії в чині майора або підполковника.

Ріма з синами приїжджала кілька років тому в Тракай. Це древня столиця Великого князівства Литовського, де знаходяться знамениті Тракайські замки, один на півострові між озером Гальве і Лука, інший: в 0,5 км від першого на Замковому острові озера Гальве, резиденції Великих князів Литви. Дідусь Ріми склав заповіт на землю в районі цих фортець, хоча і були на той час, і зараз є брат і сестра у Ріми, а головним розпорядником землі призначив Марата. А той і собі, своєю чесністю і працьовитістю розтопив гаряче серце старого литовця, що він, маючи законних спадкоємців, по прямій лінії, землею розпоряджатися, залишив Марата.

Тепер же Ріма переїхала з Казахстану і мешкає в Литві, в м. Тракай. Один з синів мешкає в Ірландії, місто Дублін, а другий в Англії.

Нещодавно з'явився і сам Марат. Його племінниця: дочка сестри, що в Казахстані живе, прочитавши цю розповідь, звернулася до дядька зі словами: Дядьку, тут про Вас написано! Тільки тут про Псков написано, а Ви хіба там були?

Прочитавши цю розповідь, він написав мені коментар рецензію на "Марат" (Рибак Емір Іванович)

Привіт Братан! Як життя? Як Дочка? Дружина?

Я зараз в Казахстані, в Алмати.

Декілька років назад Марату приснився сон зі святим християнським баченням, і він відмовився від релігії ісламу. Він прийняв Православ'я. Тепер Марат ходить по святих Православних місцям Казахстану, складає церковні календарі і є ясновидцем або провидцем. Це у нього загострилося після святих сновидінь і прозрінь, Хрещення.

Мій сусід зупинив свою живу мову.

- Як ви люди думаєте, - запитав він мене і мою дружину, що прибирала посуд після випитого чаю, - чи актуальне питання зараз: - чи легко бути молодим?

Було вже за північ, і ми самі не знали, що і відповісти кадровому військовому Дякову у відставці.

А ви, читачі, маєте відповідь на поставлене питання?

Литва. 2008-11-12