Дорога додому

До вух Сашка донісся дратівливий писк системи. Спочатку він линув віддалено – наче на глибині, але з кожною секундою врізався прямісінько у скроні. Очі ніяк не хотіли розплющуватися. Та і Сашко, правду кажучи, не надто й хотів прокидатися.

– Дихання рівне, – повідомив знайомий голос. – Систолічний тиск сто двадцять, діастолічний – шістдесят чотири. Життєві показники у нормі. Пульс – сімдесят вісім.

Поволі Сашко таки розліпив одне око, але довго не протримався – туди відразу ж ринуло яскраве світло.

– Зіниці у нормі, – почулося ззовні. – Відкрити люк?

– Відкриття підтверджую, – відповів інший голос.

Сашка щось підштовхнуло ззаду і він, не втримавшись, впав прямісінько у чиїсь холодні обійми.

– Вітаємо з пробудженням, капітане.

Сталеві руки обережно посадили його на канапу. У роті пересохло, але Сашко знав, що попити він зможе у кращому випадку через півгодини – такі правила. На кораблі було доволі прохолодно: машини економили запаси енергії, доки екіпаж спав.

Поки Сашко приходив до тями, роботи попрямували до інших двох гібернаційних камер.

– Тиск у нормі, життєві показники у нормі.

– Відкриваю.

– Пульс слабкий – життєві показники падають.

– Запрошую введення адреналіну

– Дозволяю.

Сашко, не дочекавшись пробудження інших дітей, пішов до командного відсіку – переглянути поточне місце перебування. Ноги ще погано слухалися, тож хлопець міцно чіплявся за будь-який виступ на стінах.

– Капітане, вітаю з пробудженням, – озвалася система корабля.

За склом, розтинаючи темряву, миготіли далекі зорі. На чорно-білім екрані час від часу з’являлися перешкоди, які система керування вдало обходила. Сашко важко плюхнувся у капітанське крісло. Мимоволі зіщулився від холоду.

– Привіт, Стелло. Будь ласка, короткий звіт.

– Наш корабель увійшов у зону Чумацького Шляху, – почулося з динаміків. На двох передніх екранах з’являлися й мерехтіли різні схеми, графіки, обчислення. – Ми покинули Андромеду та вдало пройшли четвертий пояс астероїдів через кротовину АВ-12. Це зекономило нам кількасот років, тож я відмітила її, як найбільш пригідну у разі повернення назад.

– Нам немає куди повертатися, – хрипло відказав Сашко. – Або на Землі хтось є, або… Ні, там мають бути люди. Крапка.

Він зречено зітхнув. Цю кляту машину неможливо переконати – тільки одностайне рішення всього екіпажу здатне змінити її налаштування. Але ж для цього треба домогтися отого “одностайного рішення”.

Минулого разу Сашко не витримав, і пішов плакати до вантажного відсіку. Зрештою, він мав на це право: коли у п’ятнадцять років стаєш відповідальним за життя інших – плакати точно дозволяється. Сашко був певен.

– Я продовжую посилати радіосигнал що дві години, проте ми все ще занадто далеко, аби його змогли помітити, – продовжувала Стелла.

– Знаю, але не припиняй спроб, – Сашко провів тремтячими пальцями по панелі керування. Вимкнув режим енергозаощадження.

– Так, капітане.

– Ми можемо використати протонний промінь? – хлопець вже знав відповідь, але не міг не запитати – вже за звичкою.

– Це недопустимо. Я не можу користуватися енергією, яка допоможе нам повернутися.

– Ми не… – Сашко похитав головою.

Немає ніякого сенсу сперечатися з системою, у якої є чітка задача: у разі небезпеки рятувати екіпаж. І плювати на те, чи самі люди цього хочуть. Машинам не до снаги зрозуміти, чому людям вкрай важливо мати місце, яке називається дім.

Окрім всього, інші два члени екіпажу, – серед яких є Сашкова молодша сестра, – розділяють погляди Стелли. Вони щоразу провалюють голосування, не бажаючи використати всі можливі засоби для зв’язку із Землею.

Почулися дитячі голоси. До Сашка долинуло рюмсання сестри, яке, певною мірою, вже стало традицією її пробудження.

– І чому необхідно будити нас всіх одночасно?

Питання було скоріше риторичним, проте система не забарилася з відповіддю:

– Пане Олександре, кожні п’ять-сім років екіпаж має прокидатися задля перевірки загального стану здоров’я. Є безліч хвороб, які виявляються лише у стані руху, тобто – за межами гібернації. Відповідаючи на ваше питання, зазначу, що пробудження можливе тільки для всіх членів екіпажу одночасно – за чинним протоколом Мироненка Олександра, – вашого батька.

– Чи є якісь новини… про нього? – обережно запитав хлопець.

У шлунку неприємно заворушилася тривога.

– На жаль, ні. Але я не полишаю спроб і сканую щогодини усі найближчі до нас небесні тіла і кротовини. Якщо екіпаж вижив, вони неодмінно дістануться Землі.

Якщо… Яке неприємне, склизьке та жахливе слово.