ПоДруга

«Ви не стаєте цілим, придивляючись до своєї свідомості. Ви стаєте цілим, придивляючись до своєї темряви».

Карл Густав Юнг

У коридорі перед кабінетом лікаря було тихо, черги не було. Жінка з маленькою дівчинкою зупинилися перед дверима з табличкою: «Лікарка Сара Вуд, дитячий психіатр».

— Мамо, це тут? — запитала дівчинка, міцніше стискаючи мамину руку.

— Так, Лілі, тут. Ми просто трохи поспілкуємося, — відповіла жінка, лагідно посміхаючись, хоча її голос зрадницьки тремтів від хвилювання. Вона боялася за свою доньку і за те, як може вплинути на них обох неприємна ситуація, що сталася в дитячому садочку.

Жінка натиснула на дзвінок і сіла з Лілі на крісла біля кабінету. За мить двері відчинила медсестра, привітно посміхнувшись.

— Доброго дня, ви міс та місис Мірор? — запитала вона.

— Так, ми записані на прийом, — відповіла жінка.

— Заходьте, лікарка Вуд уже чекає, — сказала медсестра, широко відчиняючи двері.

Жінка взяла за руку свою шестирічну доньку, і вони разом увійшли. У приймальні було затишно: посередині стояв стіл, за яким медсестра заповнювала документи. Але справжнє враження справляв кабінет лікарки. Він більше нагадував затишну вітальню, ніж медичну установу. Кожен елемент — від м’якого дивана до великого дерев’яного столу — створював відчуття спокою й безпеки.

За столом сиділа лікарка Сара Вуд — енергійна жінка років тридцяти, що випромінювала впевненість і професіоналізм. Побачивши гостей, вона встала, тепло посміхнулася й рушила назустріч.

— Вітаю, ви, мабуть, Ніколь і Лілі Мірор? — привітно сказала вона, потиснувши руку жінці. Потім присівши до рівня очей дівчинки, простягнула руку й додала: — А я лікарка Сара Вуд. Приємно познайомитися, Лілі.

Дівчинка несміливо потиснула руку й ледь помітно посміхнулася.

— Сідайте, будь ласка, на диван, — запросила лікарка, вказуючи на зручний диванчик, і сама сіла в крісло поруч.

Лілі та її мама сіли, відчуваючи легку ніяковість. Лікарка Вуд розпочала розмову:

— Лілі, скільки тобі років?

— Шість, — тихо відповіла дівчинка.

— Ого, скоро до школи! А зараз ти ходиш до садочка? — продовжила лікарка.

— Так, — ще тихіше мовила Лілі.

— У тебе є друзі в садочку?

Дівчинка глянула на маму, ніби шукаючи підтримки, і відповіла:

— Так.

— Багато чи лише одна подружка?

— Одна. Її звати Джессіка, — промовила Лілі, опустивши очі.

— Джессіка… А вона тебе колись ображала? — обережно запитала лікарка.

Лілі замовкла. Мама легенько стиснула її руку, і дівчинка тихо сказала:

— Так.

— Часто?

— Кожного дня… — ледь чутно відповіла Лілі.

— Чому ж ти з нею дружиш, якщо вона тебе кривдить? Друзі так не роблять.

Дівчинка довго мовчала, а потім, стримуючи сльози, пробурмотіла:

— Вона хоче, щоб я з нею дружила. Джессіку всі слухають.

— А якби ти могла вибрати, дружила б із нею?

— Ні, — твердо відповіла Лілі.

— Зрозуміло. А крім Джессіки, у тебе є інші друзі?

Лілі знову глянула на маму. Та ствердно кивнула, і дівчинка сказала:

— Так, є одна подружка. Її звати Астрід.

Лікарка й мама переглянулися.

— Як довго ти знаєш Астрід? — запитала Сара Вуд.

— Завжди. Вона весь час зі мною. Вона хороша! — оживилася Лілі.

— Як ви познайомилися?

— Ми не знайомилися. Вона просто завжди була зі мною, — впевнено відповіла дівчинка.

— Астрід знає Джессіку?

Лілі на мить замовкла, а потім голосно сказала:

— Астрід ненавидить Джессіку! Вона її провчила, і тепер Джессіка не буде мене ображати.

— Лілі, ми можемо поговорити з Астрід? — обережно запитала лікарка.

Дівчинка задумалася, а потім кивнула:

— Астрід з вами поговорить.

Лілі завмерла, дивлячись в одну точку. Раптом її постава змінилася: страх в очах зник, погляд став упевненим і серйозним.

— Добрий день, — сказала дівчинка зовсім іншим тоном.

— Добрий день. Ти Астрід чи Лілі? — уточнила лікарка.

— Я Астрід, — твердо відповіла дівчинка.

— Ти пам’ятаєш, що сталося в садочку минулого тижня?

— Я захищала Лілі. Джессіка її постійно ображала. Я просила Лілі, щоб вона дозволила мені втрутитися раніше, але Лілі надто добра. Лише коли Джессіка зовсім її дістала, я провчила її! — впевнено заявила Астрід.

— Ти не думаєш, що це було занадто жорстоко? Ти вкусила Джессіку за руку, тягала за волосся, била її головою об дверцята шафки. У неї струс мозку. Ти розумієш, що могло статися? — голос лікарки став суворішим.

— А де були всі, коли Джессіка два роки ображала Лілі? Штовхала, била, обзивала? Де була вихователька? — Астрід різко повернулася до мами. — І ти, мамо, не допомагала, хоч Лілі тобі розповідала!

Жінка опустила очі. Астрід продовжила, звертаючись до лікарки:

— Ви кажете, що треба дружити з усіма, але Джессіка цього не заслуговує. Я захищатиму Лілі й надалі!

— Дякую, Астрід, ми зрозуміли твою позицію. Чи можеш покликати Лілі назад? — попросила лікарка.

Дівчинка сіла на диван, знову завмерла, дивлячись в одну точку. Її плечі опустилися, в очах з’явилися страх і невпевненість. Лілі притулилася до мами.

— Привіт, Лілі. Ти знаєш, про що ми говорили з Астрід? — запитала лікарка.

— Так, — тихо відповіла дівчинка.

— Чи буває, що ти забуваєш, що відбувалося?

— Інколи. Коли сильно лякаюся чи мені дуже сумно.

— Тобі страшно в ці моменти?

— Ні.

— А ти відчуваєш, коли стаєш Астрід?

— Так. Це як заснути й прокинутися.

— Що ти думаєш про Астрід?

— Вона моя найкраща подружка. Завжди зі мною грається, любить і захищає мене. Інколи ми сваримося, але я її дуже люблю, — оживилася Лілі.

— Дякую, Лілі. А тепер питання до вас, місис Мірор. Чи були в Лілі стресові ситуації, які могли вплинути на появу Астрід? — звернулася лікарка до мами.

— Так… Коли Лілі було три роки, її батько покінчив із собою. Він дуже її любив, але страждав від депресії й не впорався, — відповіла жінка, важко зітхнувши.

— Зрозуміло. Лілі, Астрід нагадує тобі тата? — запитала лікарка.

— Не знаю. Я його майже не пам’ятаю. Тільки що він був добрий і лагідний, — відповіла дівчинка.

Лікарка повернулася до матері:

— Місис Мірор, у вашої доньки зараз дві особистості — Лілі та Астрід. Вони розвиваються окремо, і це може зашкодити, особливо коли Лілі піде до школи. Є технології, які дозволяють видалити одну з особистостей. Я пропоную видалити Астрід, адже вона схильна до агресії. Що ви думаєте про таку пропозицію?

— Ні! Астрід хороша! Вона моя найкраща подружка! Я не хочу без неї! — закричала Лілі, ледь стримуючи сльози.

— Заспокойся, доню, — мама обняла дівчинку й запитала лікарку: — Це не зашкодить Лілі?

— Зараз Лілі й Астрід співіснують майже без конфліктів, але з віком проблем побільшає. Після процедури Лілі розвиватиметься як звичайна дівчинка.

— Тоді я згодна, — кивнула мати.

— Ні, мамо, ні! — закричала Лілі, захлинаючись сльозами.

— Лілі, ми збережемо Астрід на органіксі. Ти зможеш носити його з собою, і вона завжди буде поруч, — намагалася заспокоїти дівчинку лікарка.

— Я зможу з нею розмовляти? — схлипуючи, запитала Лілі.

— На жаль, ні. Для розвитку особистості потрібен людський мозок. Але ми збережемо Астрід для тебе, бо бачу, як вона тобі дорога.

— Дякую, лікарко, — сказала місис Мірор. — Коли можна почати?

— Мамо, ні! Не забирайте Астрід! — благала Лілі, але дорослі вже не слухали, домовляючись про дату процедури.

-----------

— Доброго дня, лікарко Мірор. Проходьте, сідайте, — запросив Браян Сміт, завідувач відділення дитячої психіатрії.

Лікарка Мірор увійшла до його кабінету й сіла навпроти. Сміт, не гаючи часу, продовжив:

— Я знаю, що всі наші методи лікування Маргарити виявилися неефективними. Її психічна травма надто глибока. Медсестри повідомили, що вона зовсім не реагує. Я розумію, що це ваша пацієнтка, але настав час стерти її свідомість до рівня немовляти. Треба почати з чистого аркуша.

— Лікарю Сміт, як вона надолужить сім років життя? — заперечила Мірор. — Їй потрібен постійний догляд і підтримка щонайменше три роки. У Маргарити немає рідних. Хто забезпечить їй допомогу? Страхування не покриє цих витрат. Якщо залишити все як є, вона повернеться до нас із новою травмою.

— Мене не обходить, що буде потім, — різко відповів Сміт. — Страхова компанія вже відмовилася оплачувати її подальше лікування.

— У мене є інший варіант, — наполягала Мірор. — Якщо він спрацює, я удочерю Маргариту й сама займатимусь її відновленням.

— Ви серйозно? — здивувався Сміт. — Ви не можете брати під опіку кожного складного пацієнта. Її травма надто важка! Навіть якщо ви відновите її свідомість, ремісії будуть короткими. Навіщо вам ускладнювати собі життя? Вам ще немає тридцяти, у вас можуть бути власні діти!

— По-перше, мені вже за тридцять, — спокійно, але твердо відповіла Мірор. — По-друге, не вам вирішувати, що мені робити з дітьми. Моя мати виростила мене сама, і я впораюся.

— Але ви були здоровою дитиною, — заперечив Сміт. — А Маргарита в стані повного негативізму. Вона не їсть самостійно, не говорить навіть простих «так» чи «ні». Вона глибоко замкнена в собі й навряд чи вийде звідти.

— Я обрала цю лікарню, бо тут лікують найскладніших пацієнтів, — відповіла Мірор. — Дайте мені хоча б тиждень. Вона моя пацієнтка.

— Я ніколи не сумнівався у вашому професіоналізмі, — зітхнув Сміт. — Але даю вам три дні. Цьому треба покласти край. До побачення.

Він жестом показав, що розмова закінчена. Лікарка Мірор вийшла з кабінету, повернулася до свого столу, витягла з шухляди невеликий предмет і сховала його в кишеню. Потім підійшла до сестринської.

— Медсестро Мітчел, будь ласка, завезіть Маргариту Крол до кабінету свідомотерапії, — попросила вона.

— За хвилинку буде зроблено, — кивнула медсестра й пішла до палати.

У кабінеті свідомотерапії Мірор увімкнула обладнання, готуючи його до роботи. Незабаром медсестра привезла Маргариту. Семирічна дівчинка виглядала на чотири роки: бліда, худа, з порожнім поглядом. Вона лежала нерухомо, ніби не помічаючи світу навколо.

— Дякую, сестро Мітчел. Далі я сама, — сказала Мірор.

— Якщо потрібна допомога, телефонуйте, — відповіла медсестра й вийшла.

Мірор обережно перенесла Маргариту в спеціальне крісло, надійно зафіксувавши її тіло, руки, ноги й голову. Потім одягла на дівчинку шолом, закріпивши його численними застібками. Перевіривши налаштування на екрані, лікарка ще раз глянула в порожні очі Маргарити й натиснула кнопку запуску. Пролунав тихий звук, схожий на проколювання паперу — це нанотитанові голки проникали крізь кісткову структуру черепа. Маргарита не відреагувала, жодним рухом не показавши дискомфорту.

— Життя тебе добряче потріпало, Маргарито, — тихо промовила Мірор. — Ми спробували все, але нічого не допомогло. Я довго чекала на таку, як ти. Але в тебе буде нове життя.

Вона активувала процедуру стирання свідомості. Дівчинка миттєво заплющила очі. Мірор під’єднала до апарата предмет із кишені й запустила інший процес. Чекаючи завершення, вона нервово ходила кабінетом.

Нарешті на екрані з’явилося повідомлення: «Процедура завершена». Мірор вимкнула шолом, і нанотитанові голки з тихим звуком сховалися назад. Час для лікарки тягнувся нестерпно повільно. Вона завмерла, чекаючи, коли дівчинка розплющить очі.

Нарешті повіки Маргарити здригнулися. Вона повільно обвела поглядом кімнату, зупинилася на Мірор і ледь помітно посміхнулася.

— З поверненням, Астрід, — лагідно сказала лікарка Лілі Мірор.