Повернення Анни

Анна зупинила свою стареньку, але ще міцну Тойоту ауріс навпроти воріт і заглушила двигун. Нарешті приїхала.

Потім відстебнула ремінь безпеки і вже тоді солодко, наче кішка, потягнулась. Шия і спина стали наче дерев'яні від довгої дороги. Анна виїхала з Києва на початку восьмої години ранку і ось, через шість з половиною годин вона нарешті дісталась Комарян - невеличкого села на Поділлі.

Комаряни - то було не просто якесь там село. Це було, як сама Анна казала - сакральне місце. Місце, яке вона вважала своєю справжньою батьківщиною. Хоча насправді народилась Анна у Києві. Але звідси була родом мама Анни, тут колись жила бабуся. І в дитинстві Анна проводила літні канікули саме у Комарянах, у бабусиному домі.

Тепер Анні було далеко за тридцять, бабусі вже років п'ятнадцять як не було, а лишився лише старенький бабусин будинок коло річки на краю села.

Ось сюди Анна сьогодні і приїхала.

Вона вийшла з машини і ще раз потягнулася усім тілом. Тільки тепер Анна відчула, як затекли ноги і як шкіряний ремінь джинсів натер шкіру на талії. Анна розcтебнула другий ґудзик на картатій сорочці. Повними грудьми вдихнула повітря. Від задоволення навіть закрила очі.

Цей запах. Саме так пахли літні канікули у дитинстві. Бузком, коровою, дорожньою курявою і полином. У Комарянах нічого не змінилося за усі ці роки. А ще оці звуки - кудахтання сусідський курей і далеке мукання корів з поля. У місті таких звуків не було. Колись у дитинстві, перед самими канікулами, Анна сиділа в школі на ненависних уроках хімії і алгебри. Саме ці звуки вона згадувала, і сільські спогади давали наснаги терпіти навчання.

- Ось зовсім скоро четверть закінчиться і я поїду до бабусі,- повторювала вона, наче мантру.

Анна підійшла до хвіртки, стала на самі носки і просунула руку у щілину між дошками. Там був засув і так з вулиці його можна було відтягнути назад.

Іржавий метал спочатку не хотів піддаватись, але згодом засув невдоволено заскрипів і Анна змогла його потягнути. По руці побіг потривожений павук, пальці зібрали старе павутиння. Нарешті хвіртка прочинилася, потягнувши за собою густі зарості чистотілу, якими густо повиходили прямо посеред подвір'я.

- Добридень!

Від несподіванки Анна здригнулась. Потім обернулась. Вниз по провулку, обходячи Тойоту, прошкандибала руда корова з довгими кривими рогами, а за нею йшов пастух - худорлявий чолов'яга у засмальцованому капелюсі, з сивою щетиною на впалих засмаглих щоках і цигаркою у роті. В руках чоловік тримав невеличкий батіг.

Чоловік сором'язливо посміхався, показуючи погані зуби.

- Здрастуйте! - відповіла Анна і покосилась на рога корови.

- Приїхали у відпустку?

- Так...- невизначено відповіла Анна. Вона не могла впізнати цього чоловіка, хоча здається щось було у ньому знайоме.

- Я Петро, сусід, он там нагорі живу. Не впізнали мене?- він показав рукою кудись у бік вулиці.

- Петро? Невже? А я вас не впізнала, - тільки тепер Анна згадала цього чоловіка. Це справді був сусід, який жив вище по вулиці, коло школи. Але вона не могла повірити своїм очам - Петро був молодшим самої Анни на рік і в дитинстві вона частенько гралась разом з ним і іншими сільськими дітьми.

- Як він постарів!- подумалось їй,- невже і я так постаріла?

- Значить багатим буду. А ви зовсім не змінились,- сказав чоловік,- надовго до нас?

- Побуду трохи,- відповіла Анна,- а там видно буде.

- Ну добре. Відпочивайте! У нас тут тихо, спокійно.

Чоловік знову посміхнувся своєю сором'язливою посмішкою і прискорив крок, доганяючи руду корову, яка відійшла вже на кілька десятків кроків вниз по провулку у бік річки.

Анна деякий час дивилась услід Петрові, спостерігаючи, як сизий дим від дешевої цигарки час від часу окутує згорблену фігуру. Потім, наче прокинувшись, жінка кліпнула кілька разів і повернулася до хвіртки.

Анна відкрила ворота які невдоволено заскрипіли, та все ж згодом піддалися, підперла їх каменюками і заїхала у двір машиною. Під колесами затріщав щебінь. Двір був не дуже широким, з невеликим нахилом у бік комори. Але для невеликої Тойоти місця було достатньо.

Анна мала сім років досвіду керування автівкою не аби де, а у самому Києві. А там головним було не саме керування, а вміння притулити своє авто на вузькій парковці. Та все ж Анна заїхала на подвір'я обережно, кидаючи швидкі погляди у заднє і бокові дзеркала.

- Усе. Приїхала,- вголос сказала Анна і витягнула ключ із замку запалення. Увесь двір був вкритий високою травою, яку треба буде якось викосити. Але все те дрібниці.

Анна піднялася потрісканими кам'яними сходами до веранди. Десять тут, під каменем повинні бути ключі від навісного замку, який висів на дверях.

Анна схилилась, підняла камінь, але ключів там не виявилось. Може вона щось забула? Останній раз вона була тут з Дімкою - вже колишнім чоловіком роки три тому. А може і більше. Ні, вона тоді точно залишила ключі під ось цим пласким каменем. У невеликій тріщині між сходами.

Анна відкинула ще один невеличкий камінець, якій відколовся від бетону. Потім зробила крок праворуч і відкинула половинку старої цегли, що лежала в кутку. Звідти вибігла чорна блискуча багатоніжка.

А ще Анна побачила у заглибленні жовтий ключ на металевому кільці.

- Ну слава Богу!

Не вистачало їй ще через вікна лазити у хату.

Анна піднялась і встромила ключ у щілину замка. Всередині щось клацнуло і дужка відскочила. Добре!

Але Анну все не лишала думка про те, що ключ вона завжди клала не під цеглину, а саме у тріщину під каменем. Але підсвідомість майже одразу запропонувала вирішення цього незрозумілого питання.

- Усе те було багато років тому. Ти все забула. І взагалі, може останнього разу двері зачиняв Дімка.

У цих відповідях було чітке зерно логіки, а логіку Анна завжди любила. Та все ж якесь майже невагоме, але неприємне відчуття не залишало Анну. Не те, щоб це її вже надто турбувало, та все ж воно було схоже на малесенький камінчик, який застряг десь всередині кросівка і час від часу нагадував про себе.

Анна дістала з автівки сумки з речами і занесла усе до хати. Багажник и задній бампер посивіли від дорожньої куряви. Там де пальці торкнулися кришки багажника - лишилися чіткі сліди від пальців.

Свій спортивний рюкзак з декатлону, у якому були документи, гаманець, зарядні пристрої для гаджетів та інші мілкі особисті речі, Анна кинула на великий обідній стіл, що стояв у великій кімнаті під вікном. Потім пішла перевіряти, чи працює освітлення. Старовинні запобіжники лежали на такому ж древньому трюмо у веранді. Електролічильник дивився на Анну пустими очницями, терпляче чекаючи, коли йому засунуть очі-запобіжники.

Анна хоч і була жінкою - якось прийнято, що жінки нічого не петрають у техніці, але як поставити на місце ці запобіжники знала. Більше того, вона колись навіть закінчила політехнічний і була дипломованим інженером.

Анна зняла павутиння з запобіжників і обережно вкрутила їх на свої місця. Потім клацнула тумблером. Лічильник ледь загудів і коліщатко всередині за невеличким склом почало повільно крутитись.

Анна натиснула на вимикач коло входу і старовинна лампочка розжарювання яскраво засвітилась під стелею.

- Світло є! Ура! - вголос промовила Анна.

Анна пішла у кімнату і зморено опустилась на ліжко - м'яке, вкрите червоною линялою ватною ковдрою. Голова торкнулася величезної подушки, яка пахла сіном і пилом.

- Ось як буває. Живеш собі і живеш, працюєш, виходиш через день на пробіжки у міські джунглі, робиш вилазки до супермаркету за вечірніми дарами, до торговельних молів у пошуках модних речей і смачної кави, а потім раптом проходить лише півдня і ти вже не в Києві, а в забутому Богом селі на Поділлі і ставиш на своє місце запобіжники на бабусиному лічильнику. І як дивно і недоречно виглядають ось ці кросівки Asics, джинси Levis, картата сорочка Superdry на бабусиному ліжку, на побитій міллю ковдрі, на пир’євій подушці, яка пахне сіном і старістю.

Анна відкрила очі і сіла. М'які підошви кросівок торкнулися бордових дощок підлоги.

Анна згадала, як вчора, ще у Києві, повернулась раніше додому - не в сім вечора, як звичайно, а обід - ще не було і двох годин. Один оберт ключа, два, три - Дімка, їх чоловік - тоді ще її чоловік, завжди зачиняв двері на три оберти, хоча можна було робити це і на один оберт. Коли Анна увійшла, то одразу відчула чужий запах. Ледь помітний, майже невагомий. Аромат чужих жіночих парфумів. Серце заколотилося у грудях з такою неймовірною швидкістю, що здавалось ребра не витримають. Потім Анна побачила чорні туфельки. На два розміри більші, ніж її. Ана опустила сумочку на підлогу і мовчки пішла до кімнати Міші - сина. Обережно відчинила двері. Міша - високий шістнадцятилітній парубок, як завжди сидів у навушниках за компом і грав у чергову гру. Він на покосився на Анну, але наступної миті вже знову повернувся до екрану монітора. Анна ненавиділа ось ці Мішині цілодобові сидіння за компом, але вже нічого не могла вдіяти - дорослий син лише відмахувався від її тихих докорів.

Вона зачинила двері і пішла до спальні. Коли Анна торкалася ручки дверей, їй здавалося, що ось-ось закінчиться повітря у квартирі. Та все ж вона відчинила двері спальні.

Вони лежали у її ліжку. Господи! Вони лежали у її ліжку! Її Дімка і чужа жінка! Коли син був у сусідній кімнаті!

Анна мовчки дивилась, як Дімка скочив з ліжка, як намагається потрапити ногою у вузьку штанину джинсів, як та, чужа, закриває обличчя зім'ятою ковдрою. Дімка щось говорив, говорив, говорив, але Анна його не чула. Через хвилину вона повернулася і тихо пішла з квартири.

- Він привів її у мій дім. У мій дім. А в цей час Мішка спокійно сидів у своїй кімнаті.

Анна кілька годин ходила вулицями міста і їй здавалося, що усе це сон. Поганий сон.

Але люди шли повз неї, розмовляли, сміялись, замовляли каву у вуличних кав'ярнях. По вулиці проносилися автомобілі. З відкритих вікон лунала музика. Погода стояла тепла, а травневе небо було таким вже по-літньому чистим і безхмарним.

Анна повернулася додому через дві з половиною години. Вона мовчки зібрала свої речі і віднесла їх до Тойоти. Дімка бігав коло неї і просив пробачення, але Анна його не чула. Вона наче автомат, діставала з шафи сорочки, трусики, шкарпетки і складала усе це до сумки. Вона вже знала, що сюди, у цей дім ніколи не повернеться. В якийсь момент Анна зупинилась і пішла у кімнату до Міши. Той неохоче відірвався від гри, стягнув навушники на шию.

- Я їду звідси.

- Куди?

- У село. У Комаряни. Ти поїдеш зі мною?

- Я нікуди не поїду. Що я там буду робити? Там і інтернету немає. Мамо, ти все драматизуєш. Заспокойся.

- Я спокійна. Але все ж я їду. Ти зі мною?

- Я лишуся з татом.

- Так. Він лишиться зі мною! - це перші слова чоловіка, які чітко почула Анна. Але вона і не глянула на нього.

Вона поцілувала Мішу у спітніле липке чоло.

- Ти знаєш, де я буду. Як захочеш - дзвони.

А далі Анна сіла в Тойоту, дістала телефон і набрала Алінку - свою давню інститутську подругу.

- Алінка, я переночую у тебе. Ти не проти?

- Рідна! Я рада буду! А що сталося? У тебе все добре?

- Так. Приїду - все розповім.

У Алінки, за бокалом мартіні, Анна навіть поплакала. Але зовсім трошки. Потім вони дивились до ночі новий сезон Справжнього детективу. А потім заснули.

Анна прокинулась удосвіта, прийняла контрастний душ - це була її багатолітня звичка, випила еспресо без цукру і відправилась у дорогу.

- Спасибі тобі, рідна,- сказала вона на прощання сонній подрузі, яка проводжала її.

- А мама твоя знає?

- Наберу її пізніше. Як доїду. У них там в Канаді зараз взагалі ніч.

- Бережи себе.

- І ти. І ти також. Бувай люба. І ще раз спасибі.

Ось так Анна залишила Київ. Вирішила, що проживе деякий час у Комарянах, в старому бабусиному домі, який дістався Анні по спадщині і де вона бувала не частіше одного разу на три-чотири роки.

А ось тепер і згодився, бо їхати їй більше не було куди.

Поживе в селі, все обдумає, а потім вже вирішить, що буде далі і як їй треба буде жити.

В дорозі Анна сама собі дивувалася. Чому це вона не влаштовувала істерик, не кричала, не плакала, чому не кидалась на Дімку з кулаками. Щось всередині ніби зломалося. Ніби у її душу вкололи якесь дивне знеболююче і тепер серце її стало зовсім нечутливим до усього. Працювала тільки голова. Один лише холодний розум. Кілька разів по дорозі Анна зупинялася - заправити авто, сходити до туалету, випити кави і закинутись гарячим хот-догом. Відпочивала кілька хвилин, дивилась у небо. А потім їхала далі - вздовж нескінчених полів, що весело зеленіли зустрічаючи літо. Вздовж лісових смуг, через невеличкі сонні містечка. Поки нарешті не опинилась ось тут - сама, в кімнаті з павутинням у кутках і товстим шаром пилу на столі і старих пустих шафах.

Анна встала з ліжка і задумливо пройшлася по кімнаті. Підійшла до великого дзеркала на шафі, провела по ньому вказівним пальцем. На дзеркалі лишився слід від пилу. Анна подивилась на своє віддзеркалення. Невисока, худорлява, темне густе волосся зібране у хвіст, великі зелені очі з ледь помітною сіточкою тонесеньких зморшок, чіткий обрис повних губ, маленькі , але все ще високі дівочі груди, які ледь помітні через вільну сорочку, тонка талія і округлі стегна - здається вона ще нічого. Але ось ці зморшки - їх стає кожного разу все більше. Анна повернулась в один бік потім у інший, поправила край сорочки. І саме у цю мить вона сказала собі, що все у неї буде добре. Вона все зробить, щоб було добре.

Вона підійшла до столу і почала діставати речі з рюкзака. І треба було щось придумати з обідом, бо окрім хот-дога і кави у роті сьогодні більше нічого не було. У Комарянах, коло автобусної зупинки здається був магазин. Там можна буде купити чогось. Анна витягнула з рюкзака Снікерс і півлітрову пляшку коли без цукру. А потім згадала, що у домі колись був балон з газом і плитка.

Анна лишила рюкзак і пішла до кухні. Кухня знаходилась у дальній кімнаті будинку і вікно там виходило прямо у бік саду. Балон був на місці. Анна попробувала зрушити його з місця - це виявилось не так просто. Тож здається газу тут було не менше половини балону, а може навіть і більше. Настрій одразу покращився - значить сьогодні на вечерю буде щось гаряче. Плитка на дві конфорки була уся іржава і у павутинні, але здається ще поки у робочому стані. Анна взяла сірники з блюдечка і відкрутила кран на балоні.

Але сірники розбухли після зими і розсипались у пальцях. Халепа. Тож довелося шукати альтернативні варіанти підпалу. У шафі над невеличким кухонним столиком Анна знайшла кілька пачок сірників у целофановій упаковці, а ще там була майже повна пачка солі, пакетик перцю і дві парафінові свічки. Свічки - це добре. Влаштую собі романтичну вечерю.

Знайдені сірники виявились у гарному стані і вже через півхвилини блакитні язички полум'я уквітчали пальник. Ось це те, що треба! Електрика є, газ є, колодязь з водою також є у дворі - що ще треба для комфорту і цивілізації?

З дороги Анна дуже втомилася. Було відчуття, що на шиї і скронях металеві кільця. А ще всі ці думки, які були схожі на жувальну гумку. Хотілося завалитися на бабусине ліжко і просто спати. Але Анна знала себе - якщо вона прямо зараз ляже, то вже не встане до завтрашнього дня. А їй ще треба було піти до магазину у розвідку, написати Алінці, а ще обов'язково подзвонити мамі. Анна взяла у руки телефон. Але позначка рівня сигналу була на мінімумі. Анна спробувала відкрити телеграм, але телефон видав сповіщення, що інтернет відсутній.

Анна вирішила, що подзвонить мамі тоді, коли буде коло магазину. Була надія, що у центрі Комамян зв'язок все таки з'явиться. Якось же місцеві дзвонять тут один одному.

Анна закинула на плечі рюкзак і пішла до дверей.

По небу повільно плили на захід невеликі прозорі хмарки. Сонце розливало приємне тепло на дахи будинків, сади і городи. Духмяно пахло бузком і полином. Вітру не було зовсім. Анна вийшла за ворота, піднялась по вузькому провулку і повільно пішла по вулиці у бік центру. Людей по дорозі вона не зустрічала. З деяких дворів ліниво брехали собаки, коли Анна проходила впритул до паркану.

Почувши гавкіт, вона боязливо косилась і прискорювала крок - собак Анна побоювалась ще з дитинства.

Одного разу, коли їй було не більше дев'яти років, невелика собака забігла їй за спину. Анна йшла з музики додому. Собака тоді підступно цапнула за ногу.

Болю Анна тоді не відчула. Але під лівим коліном лишився невеликий шрам. І ще на усе життя з'явився страх собак.

Анна пройшла метрів триста по вулиці, коли побачила жінку. Та стояла у парку, коло колишнього сільського клубу, між високими блакитними ялинами. Незнайомка не рухалась і уважно дивилася на Анну. Обличчя жінки Анна не роздивилась толком. Тай і не хотіла роздивлятись. Але все ж їй було якось некомфортно від того уважного погляду. Анна пройшла повз парк, дивлячись собі під ноги і направилась прямо до магазину, який знаходився на іншому боці вулиці. Коли вона вже підіймалась по кам'яним сходам, Анна не витримала і обернулась. Але жінки у парку вже не було.

Анна зайшла до магазину. Запахло борошном і цукерками. Спочатку їй здалося, що тут нікого не має. Вона нерішуче зупинилась коло каси, розгублено озирнулась.

Невеличке приміщення було заставлено високими відкритими шафами з купою різноманітного краму. Ніякої системи в розміщенні товару не було. На полицях сірники сусідствували з дбайливо замотаними у целофанові пакети хлібинами, трохи прим'яті консервні банки з кількою розташовувались поруч із цвяхами у промасленому папері. Те саме було і у відкритих холодильниках. Морозиво у яскравих упаковках з зображенням веселого ескімоса лежало поруч із замороженими курячими стегнами і дивного вигляду квадратними коричневими брусками в прозорій упаковці з написом "Котлети по-київськи".

- Я тут!

Анна від несподіванки здригнулась і обернулась. Високий жіночий голос пролунав десь від вікна, що приховалось за полицями і шафами.

Наступної миті у ряду з'явилась висока міцна жінка, чорнява, з розкосими широко розставленими карими очима.

- Добрий день,- вона підійшла до каси і привіталась.

- Добридень! Ось, хотіла б у вас хліба купити. І може ще чогось. Сиру, яєць...

- Все у нас є. Вибирайте,- відповіла продавчиня і посміхнулась, показавши золотий зуб.

Анна хоч і стояла за кілька кроків від продавчині, але одразу відчула запах сигаретного диму.

Напевно продавчиня палила он там коло вікна,- здогадалась Анна.

Анна повільно пішла між рядами, роздивляючись.

- Давно ви приїхали? - спитала продавчиня.

- Тільки сьогодні.

- Ви ж Анна? Я вас одразу впізнала.

- То ви мене знаєте?

- Так. Я бабу Юзефу добре знала. Пам'ятаю, як ви ще маленькою приїздили до нас у Комаряни. Хоча я і сама ще тоді була дитиною.

- А я вас, пробачте, не пам'ятаю.

- Мене звати Іра. Іра Головко.

- Дуже приємно,- відповіла Анна. Ім'я продавчині їй нічого не сказало.

- То ви надовго до нас?

- Може на кілька неділь...- відповіла Анна.

- У відпустку?

- Так,- збрехала Анна. А що ж їй розказувати про їхні сімейні проблеми? У відпустку - чому б і ні. Гарна легенда.

- А у вас тут так тихо,- сказала Анна, складаючи вибраний товар коло каси.

- Так. Тихо. Особливо після вашого Києва. Раніше і у нас в Комарянах трохи шуміли. І бар навіть був. Але тепер тихо - немає вже кому шуміти. Так що відпочивайте собі спокійно.

Анна заплатила і склала куплені речі до рюкзака. На прощання спитала розклад роботи магазину.

- Кожного дня я працюю з восьми до семи. Приходьте.

Анна подякувала і вийшла на двір.

Спустившись по сходах, вона сіла на лаві, коло автобусної зупинки і дістала телефон.

Треба було подзвонити мамі, яка жила у Канаді, а вже потім набрати сину. Та подумавши, Анна спочатку набрала все таки сина.

Пішли гудки, але трубку він узяв не одразу. Та все ж узяв.

- Алло,- почула Анна низький невдоволений голос, дуже схожий на голос Дімки.

- Міша, привіт. Я уже в селі. Доїхала без пригод.

- Ну добре.

- А ти як?

- У мене все добре.

- Ти їв щось сьогодні?

- Ну їв. Мам, у мене зараз стрім, давай я тобі трохи пізніше наберу? Ок?

- Добре синуля. Набирай, як буде зручно.

Майже одразу Анна почула у трубці відбій.

Вона зітхнула і набрала маму у телеграмі. Мама також не одразу відповіла.

У телефоні щось клацнуло, ніби впала поличка. А вже потім Анна почула чіткий голос мами.

- Привіт, Анюта! Ти вже в селі?

- Привіт, мамусю. Так. Вже доїхала.

- От і добре. Ти молодець! Я себе почуваєш? Ти обідала?

- Як раз сиджу коло магазину - ходила на шопінг. У мене все добре. А ти як? Як Пітер?

- Ти обов'язково поїж, не будь голодною. А з Пітером все добре, ось сидить коло мене і слухає тебе. Передає привіт.

- І ти йому передавай!

- Анюта, а що Міша? Не захотів з тобою?

- Міші я тільки-но дзвонила. У нього все добре.

Анна все говорила, говорила і коли чула мамин голос, її прості питання, її ось це таке дитяче - Анюта, до горла щоразу підступало щось важке і сльози самі собою наверталися на очі. Одного разу Анна відчула, що ось-ось розплачеться. Та все ж якимось дивом стримала себе, лише ледь шморгнувши носом. Їй так хотілося у цю мить обійняти маму, притулитися до її грудей і щоб мама гладила її голову своєю теплою долонею.

Після того, як розмова закінчилась, Анна ще деякий час сиділа на лаві і задумливо дивилась на молоденьку траву край доріжки. Потім, ніби прокинувшись, зітхнула, встала, закинула рюкзак за плечі і пішла додому.

Так, саме додому. Саме це слово сказала вона собі. Як говорила колись одна мудра людина - дім це те місце, де ти живеш. А жила вона сьогодні ось тут, у забутих Богом Комарянах, у старій бабчиній хаті. Може завтра буде інший дім, але сьогодні поки ось цей.

Анна все дивувалася, що нікого по дорозі не зустріла. Проходячи повз парк, вона повернула голову і подивилась туди, де бачила жінку, яка за нею спостерігала. Але на цей раз коло дерев нікого не було.

Прийшовши додому, Анна виклала на стіл з рюкзака усе, що купила - олію, хліб, яєць, сир, пачку чаю, трохи картоплі і огірків, шматок льодяного бекону. А ще рулон туалетного паперу і тюбик зубної пасти.

Значить на вечерю сьогодні буде смажена картопля з беконом і чай без цукру.

Анна увімкнула на телефоні Spotify, та через відсутність інтернету з цього нічого не вийшло. Тож довелося займатись приготуванням їжі під кудахтання сусідських курей, щебетанням птахів і цвіріньканням коників з городу.

Погода стояла чудова. Анна відчинила усі вікна у кімнатах. Цей дух старої бабусиної хати усе ніяк не розвіювався. Анна взяла відро і пішла до криниці за водою. Дивно, що в каструлях жили павуки, а старе відро було чистим.

Криниця знаходилась прямо у дворі, недалеко від входу у погріб. До речі, і туди треба буде якось навідатись, навести лад. Але це вже завтра.

Анна принесла води і почала чистити картоплю. Поставила пательню на плитку.

Коли вона готувала, Анна поступово ніби занурювалась у якесь спокійне внутрішнє спостереження, навіть медитацію. Усі важкі непотрібні думки, постійний внутрішній діалог відходили, ховалися у тінь півсвідомості. І залишалась спокійна зосередженість і спокій. Вона смажила картоплю і одночасно відпочивала розумом.

У голові спочатку проносились краєвиди дороги, по якій Анна їхала сьогодні. Потім, слухаючи шкварчання бекону і картоплі на пательні, а ще спів жаб десь зі сторони річки, думки полинули у минуле, у ті часи, коли Анна маленькою дівчинкою проводила канікули у бабусі. Анна сиділа ось саме за цим столом коло вікна і малювала кольоровими олівцями принцес, а бабуся у цей час вела нескінчені розмови зі своїми подружками - сусідками, які приходили у гості.

Як дивно - тих людей більше немає на цьому світі, а ось будинок, стіл, вікно, стільці - все це лишилося. Навіть он те радіо, що висить під стелею, яке цілодобово працювало і яке при цьому на диво зовсім нікому не заважало, збереглося до сих пір. Правда тепер воно не працювало. А може воно просто вимкнено?

Ще Анна намагалась думати про Дімку і зради, про які Анна вже давно здогадувалась. Але ці думки надовго не затримувались і танули наче вранішній туман на сонці.

Їй було чомусь не боляче. Дімка ніби враз став чужою людиною. Але ось син, Мішка. Йому батько, а не вона, був ближче. Може тому, що батько зовсім не втручався у життя сина? Чи то просто батькова кров?

А ось вона намагалася хоч якось, хоч обережно, але розбиратись у житті Мішки. Але син був уже дорослий і він явно не потребував уваги матері. Хіба що її грошей на сигарети і таке інше.

А потім знову Анна починали пригадувати минуле. Це напевно сільські запахи і звуки повертали думки у ті далекі часи.

Коли Анна закінчила вечеряти, на Комаряни вже опустились сутінки. Анна заварила собі чаю і поставила воду для того, щоб помити посуд і самій помитись. Поки вода грілась і гуділа, немов паровоз на плиті у великій посудині, Анна з паруючою чашкою чаю вийшла у двір.

Небо стало темно-синім, а невеликі хмарки з білих стали чорними, а ще рожевими на заході, за деревами. Жаби у річці час від часу заводили пісні. Десь у селі ліниво брехали собаки.

Анна подивилася на Тойоту, вкриту товстим шаром дорожнього пилу. Потім дістала телефон. Але поділка рівня сигналу від базової станції була на мінімумі, а то і зовсім щезала.

Анна подумала, що завтра зранку треба буде обійти усе господарство, зробити, як то кажуть, ревізію і навести лад. А ще за будинком був невеличкий город. Може щось вдасться і посіяти - чому б ні?

І саме в цей час, коли Анна робила невеличкі ковтки паруючого чаю і думала про плани на завтра, раптом десь у чагарниках, за огорожею, наче постріл, сухо і голосно тріснула суха гілка. Від несподіванки Анна здригнулась. Гарячий напій розіллявся на зап'ястя. Анна поклала мокру чашку на лаву і завмерла, прислухаючись.

- І жаби перестали виспівувати,- раптом прийшла думка.

Анна повільно піднялась з лави і зробила крок у бік воріт. І у цю мить знову тріснула гілка.

- Хто там? - голос Анни, від хвилювання став низьким і сиплим.

Відповіддю на її слова була лише тиша. Деякий час вона стояла нерухомо, прислухалась.. Але більше нічого чути не було. Тоді Анна взяла свою чашку і швидко пішла до дверей.

- У мене є розкладний ніж,- раптом прийшла думка.

А ще вона подумала про те, що ж вона буде робити, якщо хтось чужий і незнайомий раптом прийде сюди з поганими намірами.

До сусідів не ближче кількох сотень метрів. Навіть якщо вона почне кричати чи кликати кого на допомогу - навряд чи хтось її почує. А якщо і почує - напевно сусіди у неї, то якісь старі і немічні люди. Чим вони їй зможуть допомогти? Анна швидко зайшла до сіней і закрилась на засув зсередини. Потім пішла і позакривала усі вікна.

Коли Анна милася у великій балії, поливала себе теплою водою зі старого сотейника, вона все кидала швидкі погляди у бік вікна. Розкладний швейцарський ніж з яскраво-червоними рукоятками лежав поруч на столі. І хоча Анна розуміла, що толку від цього невеликого ножика було мало, та все ж так їй було спокійніше.

- Це все якась параноя, - заспокоювала вона сама себе, намилюючи плечі.

- Міська дівчинка, потрапивши у село, боїться найменшого звуку. Напевно якийсь собака чи лис пробирався через чагарники, а ти ось собі понапридумувала вже. І кому ти тут потрібна?

Анна зачерпнула води і вилила собі на плечі.

Тепла вода змила не тільки дорожній пил і піт з тіла, а і більшу частину втоми.

Завжди після водних процедур, Анна відчувала себе прекрасно. Коли тіло чистеньке, коли білизна пахне свіжістю - настрій одразу підвищувався.

Ось і зараз, коли Анна одягнула білу довгу футболку, яка була більше схожа на нічну сорочку, на відчувала, як настрій її покращується. Вона сіла у старе продавлене крісло з книжкою Грема Гріна "Сила і слава", яку привезла з собою і почала читати.

Читати книжки Анна любила ще з дитинства. Вона часто з ностальгією згадувала, як сідала ось за той стіл, де тепер лежав її червоний швейцарський ножик, як брала у бабусі пожовтілі підшивки журналу "Перець" і все читала, читала. Як розглядала кумедні картинки і тихо сміялась собі під ніс. Тепер напевно "Перець" вже не випускають.

Анна читала книжку деякий час, поки не почала клювати носом. І вже коли в один момент книжка випала з рук і Анна навіть сіпнулась від несподіванки і переляку, вона нарешті неохоче встала, пробіглась на одних носках до вимикача, вимкнула світло і швиденько пірнула під прохолодну ковдру. Було так тихо, що здавалось - позакладало вуха. У місті немає такої неймовірної тиші.

Деякий час Анна нерухомо лежала, прислухаючись до нічних звуків. Але вже скоро провалилася у сон, наче у темні води озера. У сон без сновидінь і пробуджень серед ночі. Анна проспала до самого ранку, аж поки вранішні промінчики не залоскотали її вії.

Разом з темрявою пішли і усі страхи.

Анна повідкривала вікна в будинку, заварила собі свіжого міцного чаю. Вона дуже любила каву, але у сільському магазині окрім розчинних кавових напоїв у підозріло яскравих пакетиках схожих на отруту від щурів, більше нічого не було. Тож тепер довелося вдовольнятися чорним міцним чаєм.

З самого ранку Анна зайнялася прибиранням у будинку і тільки тепер з подивом виявила, що в великій кімнаті і сінях пилу на підлозі майже не було. Якщо усе у кухні і спальні вкривав товстий липкий шар старого пилу, а кутки, підвіконня, полиці, навіть ніжки стільців затягувало старе павутиння з мертвими мухами і павуками, то у великій кімнаті і сінях шар пилу був мінімальним, і павутиння вкривало лише дальні кутки і верхні полиці шаф. Анна вирішила, що така ось дивина - це відсутність достатнього освітлення і щільно закриті вікна і двері. У будь якому випадку - усе треба вичистити і вимити. Анна любила, щоб скрізь був порядок і чистота. Щоб усі речі лежали на своїх логічних місцях. Вона завжди воювала з Дімкою і сином Мішою, які наче навмисно розкидали речі по квартирі. А вона час від часу діставала то порожні склянки, то задеревенілі шкарпетки з під ліжка, то ще з якихось дивних і важкодоступних місць.

І ось тепер, поступово, запах старого необжитого житла змінювався на аромат вимитої підлоги і засобу для чищення.

Коли Анна відчула, що починає боліти спина, вона вирішила зробити собі відпочинок. Знову заварила чаю, взяла у руки телефон. Але піктограма рівня зв'язку була перекресленою, що означало - зв'язок не працює. Анна вирішила вийти за хату, у садок і там перевірити, чи буде працювати телефон.

У садку весело гуділи бджоли і пахло яблуневим цвітом. Весняне сонце розливало тепле приємне світло на пагорби і зелені лани вдалині. Анна походила між старими вишнями і яблунями, поки у телефоні не з'явилося дві поділки рівня сигналу. Одразу почали приходити сповіщення на пошту і у месенджерах. Мама скинула фото, Алінка щось написала ще вчора пізно увечері. Але дзвінків від сина не було.

Анна підняла погляд від телефону і спочатку все здавалось таким нечітким, розмитим.

- Невже, у мене почав погіршуватись зір?

Анна кліпнула кілька разів і відчула, що навколишній світ поступово стає чіткішим.

- Треба менше дивитись у цей телефон, інакше я точно зір втрачу.

Вона сховала телефон до кишені джинсів і зробила ковток терпкого гарячого чаю. Анна піднялась трохи угору, ближче до будинку - до того місця, де дерев не було і навколишні пагорби було видно далеко-далеко. Праворуч, коло самого виднокраю темнів ліс. Внизу, за городами, там де зеленіли старі верби, текла невелика річка, але її зовсім не було видно. Анна згадала, як колись у дитинстві, разом з батьком вони ходили на річку ловити рибу, як саме он в тих вербах у неї гачок зачепився за гілля. Як тоді вона засмутилася, а батько лише сміявся і швидко розплутав волосінь і відчепив гачка.

Раптом серце у грудях ніби спіткнулися. Анна побачила там, вдалині між деревами, людину. Хтось стояв нерухомо і дивився прямо на неї. Спочатку Анна не могла розгледіти толком, хто саме там був, відстань була доволі великою - не менше ста кроків. Можливо все це лише гра світла і тіні?

Від несподіванки Анна знову розлила гарячий чай прямо собі на долоню.

- Ай! Чортівня!

Від болю вона сіпнулась і нова порція чаю, вже з чаїнками, попала на руку.

- Чого я так хвилююся? - заспокоювала себе Анна. Вона в серцях вилила залишки чаю прямо у траву і витерла руку о сорочку. Вона скривилась від болю, який, правда дуже швидко пройшов - чай вже встиг трохи остигнути. Анна прикрила долонею очі від сонця і намагалась розгледіти людину, що стояла там, між вербами.

- Можливо це Петро з коровою чи якийсь рибак? Яке мені до того діло? Стоїть людина і дивиться на міську штучку, яка приїхала у село. Для місцевих такі як я - як звірі у зоопарку чи цирк. Безкоштовна розвага.

Але тої самої миті, коли Анна намагалась заспокоїти себе, вона вже знала, хто там стоїть. То була та сама жінка, яку вона бачила вчора у парку, коли прямувала до магазину. Той самий синій светр.

- Що їй від мене треба? Може то яка хвора? Треба буде розпитати у продавчині за неї.

Анна повернулася і пішла до будинку.

- У мене купа справ. Чого це мені тут стовбичити і грати у дивоглядки.

Анна поралась по господарству, чистила все, мила, але щось важке і неприємне обтяжувало душу. І це були думки про ту незнайому жінку.

- Чи в мене інших проблем немає?- заспокоювала себе Анна.

- Мене зрадив чоловік, з яким я прожила більше шістнадцяти років. Я пішла від нього, а думаю про якусь сільську божевільну, яка роздивляється на чужинців з Києва.

Анна вимучено і якось вже занадто легковажно посміхнулась своєму відображенню у дзеркалі. Потім приснула на дзеркало засобом для миття вікон. Біла піна поповзла вниз по дзеркалу.

- Коло старої хати багато роботи, а я думаю про усякі дрібниці. Треба більше працювати, тоді усе те не буде лізти у голову.

Після наведення порядку у будинку - миття вікон, старих меблів, чищення і вибивання від старого пилу, що збирався роками, покривал, Анна нарешті вирішила пообідати. А вже після обіду піти на двір і перевірити погріб, комори. Холодильника у неї не було, а ось погріб міг справно служити холодильником, як служив у давнину. Там можна було зберігати у металевому посуді навіть м'ясо. У металевому - це тому, щоб миші і щурі раптом не змогли поласувати.

Анна швидкоруч зварила собі на обід рибну юшку з консервованих сардин і картоплі. Юшка вийшла смачною, так що Анна з'їла дві тарілки, закусуючи гарячу юшку цибулею і хлібом.

Після обіду сумно подивилася на пачку чаю і вирішила, що треба буде обов'язково десь знайти справжньої кави.

Може навіть поїхати за кавою до міста. Кам'янець знаходився від Комарян на відстані двадцяти кілометрів. А чому б і ні? Авто у неї є. Треба буде пройтись магазинами, обов'язково посидіти в кав'ярні. Вона ж все таки не така і стара. Все життя ще попереду. Тепер вона має повне право і на чоловіків дивитись. А чому ні? Їй всього лише тридцять п'ять.

Анна помила посуд і не відпочиваючи після обіду пішла з мітлою на двір.

Погріб знаходився праворуч від сходів, там, де були комори і стара кухня. Анна тільки тепер подумала про ключ, але дерев'яні двері з облупленою фарбою були зачинені лише на засув. Анна смикнула двері, увімкнула ліхтарик на телефоні і пішла по сходинкам вниз. Голова і волосся одразу вкрилося павутинням. У носі неприємно залоскотало.

Там, внизу, через двадцять сходинок були ще одні двері.

Анна підійшла до них і смикнула на себе. Коли вони зі скрипом відчинилися, Анна відразу відчула запах. Солодкуватий запах гниття. Напевно старі бабусині закрутки, яким вже по сто років.

Анна зробила крок у темряву і вище підняла телефон з ліхтариком.

Спочатку їй здалося, що внизу під полицями, коло дальньої стіни, на відстані шести-семи кроків лежать якісь мішки.

Але потім вона побачила обличчя. Три почорнілі мертві обличчя.

Там, у дальньому кутку лежало три тіла, одне на одному, немов колоди.

Анні здалося, що три пари мертвих очей дивляться прямо на неї. Вона хотіла закричати, але з горла вирвався лише стогін.

Чи то від запаху гниття, чи то від жаху, Анну вирвало на підлогу рибною юшкою . Вона позадкувала назад і впала.

І тільки тепер, наче прокинувшись від сну, вона змогла закричати.

Анна піднялась на ноги, спираючись долонями на стіну. Стіна була липкою і прохолодною.

Її знову вирвало. Але вона не думала про це. Вона кричала і бігла, майже повзла по слизьким вологим сходам нагору, до світла. Їй здавалось, що ці двадцять сходинок вона долає вічність. І що ті три мертві чоловіка повільно злазять один з одного і повзуть, немов полози, слідом за нею.

Та ось, нарешті вона опинилась нагорі. Анна з силою зачинила за собою двері і закрила їх на засув. Потім кинулась додому і тремтячими руками зачинила і двері у сіни.

- Треба дзвонити у поліцію! Де мій телефон?

Її в котрий раз вирвало, цього разу лише нитками густої слини.

Але їй стало трохи легше. Сльози текли по щокам. Анна хотіла витерти очі. Вона підняла долоні до обличчя і раптом зрозуміла, що її телефон знаходився весь цей час у руці.

Пальці тремтіли і вона зуміла розблокувати телефон лише з третьої спроби. Анна набрала 102.

Але зв'язку не було.

- Дідько! У домі телефон не працює!

Анна схопила зі стола швейцарській ніж і витягнула лезо. Вона розуміла, що такою маленькою штукою навряд чи можна буде захиститися, але так їй було спокійніше.

- Стоп! Від кого мені захищатись ножем? Від мерців у погребі?

- Треба взяти себе у руки і вийти з будинку. Потім піднятись по провулку і звідти подзвонити чи покликати когось - сусідів, та кого завгодно. Господи!

Анна з ножем у одній руці і з телефоном у іншій підійшла до вікна у сінях. Обережно наблизила обличчя до скла. Руки її мілко тремтіли.

- Треба йти. Треба йти. Господи, господи! Просто вийти і подзвонити в поліцію. Господи, я жила в цьому будинку, у той час, коли в погребі були ті мерці!

Анна відсунула засув і вийшла з сіней на поріг. Здається усе було тихо.

- Чого я боюся? Того, що мерці вилізуть з погребу?

Вона рішуче пішла до хвіртки.

Коли Анна вже підіймалась по вузькому темному провулку і до вулиці лишалось якихось п'ятдесят кроків, вона почула шум десь позаду. Тріск гілок.

Анна встигла обернутися лише наполовину. Можливо саме це і зберегло їй життя.

Удар ножем прийшовся у ліву руку, трохи нижче ліктя. Лезо зайшло у м'яз. Анна спочатку не відчула болю. Лише рука нижче ліктя стала немов чужа. Анна інстинктивно відскочила і побачила перед собою ту саму жінку, як спостерігала за нею з парку.

- Що тобі треба?!

Анна відскочила на кілька кроків і перечепившись до каміння на дорозі, впала. І швейцарський ніж, і телефон покотилися по дорозі.

Вона бачила широке, схоже на блюдце бліде обличчя жінки, близько посаджені маленькі сірі очі, що з ненавистю дивилися на Анну. Незнайомка виставила вперед руку з довгим кухонним ножем.

Вона наближалася. Анна сама не розуміла, що робить. В голові наче іскра промайнула на диво тиха і спокійна думка - невже це кінець? Я помираю?

Анна немов стала учасницею страшного кошмару і не могла прокинутись.

Але її тіло діяло само по собі, не слухаючи думок. Ціль його була одна - спасіння від гибелі. Анна відповзала назад і ось права рука натрапила не щось гостре.

- Чого ти від мене хочеш?

Але жінка з ножем не відповідала, а повільно наближалась. Слина текла по її підборіддю.

Пальці Анни схопили камінь. Розмахнувшись, Анна щосили жбурнула камінь у незнайомку. Анна не надіялась точно кудись попасти тою каменюкою. Це був лише інстинкт самозбереження.

Але гострий шматок щебеню потрапив незнайомці прямо у ліве око.

Жінка зупинилась. На обличчі у неї виник вираз подиву. І в ту саму мить десь з ока по обличчю потекла темна кров.

Жінка схопилася руками за уражене місце.

Тим часом Анна схопила новий камінь і знову жбурнула його.

Цього разу не попала. Камінь пролетів поруч з головою.

Але Анну вже було не зупинити. Вона стала на коліна, не звертаючи уваги на гострі камені, що врізались у шкіру.

Вона підбирала з дороги шматки щебеню і все кидала, і кидала у незнайомку.

Камені з бридким глухим звуком потрапляли в обличчя, у долоні, у голову.

Незнайомка вронила свого довгого ножа і вже сама впала на землю.

Вона голосно кричала низьким, майже чоловічим голосом.

Анна також кричала. Вона підійшла до незнайомки і все била її здоровою правою рукою по голові. У долоні Анни був камінь.

Анна котила на легкому гревелі по Моцартштрассе у Мюнхені.

Вона жила тут зовсім недалеко, коло величезної синьої Ікеї. Зараз було пів восьмої ранку і Анна їхала на роботу.

Пройшло майже сім місяців, як вона приїхала у Німеччину і трохи більше року, як сталися усі ті страшні події у Комарянах.

З тієї пори в її житті багато чого змінилося. Вона розлучилась з чоловіком.

І ліва рука тепер була майже здоровою - лише невеликий шрам нижче ліктя.

А ще тупий ниючий біль у лікті, коли змінювалась погода, нагадував про ту травму.

Анна переїхала у Німеччину. Поселилася вона у Мюнхені. Майже одразу почала вчити німецьку мову і шукати роботу.

Спочатку працювала у турецькому ресторані - мила посуд, була офіціанткою.

Потім перейшла у ту саму Ікею. А через чотири місяці після приїзду, змогла знайти роботу по своїй спеціальності - інженер зв'язку у великій технічній компанії.

Тепер вона змогла винайняти пристойне житло недалеко від роботи.

Вона їздила на роботу на велосипеді - ідеальний спосіб тренування, коли в тебе небагато часу. Тим більше, що у Мюнхені з велодоріжками було все просто чудово. Одна насолода.

Місяць тому мама разом з її чоловіком Пітером прилітала до неї з Канади. Вони гостювали у

Анни цілу неділю, чудово провели час. Анна була на сьомому небі від щастя.

На дворі стояла чудова літня погода. На небі зовсім не було хмар - лише сонце і безкрайня блакить. З кафе пахло турецькими спеціями і смаженою куркою.

Анна котила по велодоріжці і чомусь саме сьогодні згадувала минуле. Згадувала спокійно, наче старий фільм.

Вона тоді ще лежала у лікарні у Кам'янці. Пила антибіотики. Ліва рука, туго перемотана, незважаючи на знеболюючі, дуже сильно боліла.

Майже кожного дня до неї приїздив комарянський дільничний Віталій Сільвестрович - маленький і якийсь худющий, з залисинами на високому лобі і заячою губою під рідкими вусами. Він завжди сідав на стілець коло вхідних дверей, клав на коліна чорну папку для документів зі штучної шкіри і все розповідав. Мова його, швидка, але ясна і зрозуміла, розливалась по невеличкий палаті, де Анна лежала зовсім одна.

- Звичайно вона у всьому зізналася, - говорив він, посміхаючись і барабанячи пальцями по папці на колінах.

- То з нею усе в порядку? Я думала, що я її на смерть прибила?

- Та що їй станеться? Таку і молотом не з першого разу приб'єш. Але на око вона напевно вже бачити не зможе. Вдало ви, пані Анно, попали. Може саме це і врятувало вам життя.

- Віталій Сільвестрович, ви скажіть як її звати і хто вона? Якась хвора чи маніячка?

- Ну, пані Анно,- щоки дільничного від задоволення почервоніли,- прошу вас, називайте мене просто - Віталій. Не такий я вже і старий. А ще коли така симпатична молода жінка, як ви, називає мене по імені і по-батькові... Прошу вас - просто Віталій.

- Добре. Як скажете.

Анна посунулась на ліжку і у поранену руку ніби хтось встромив голку.

Але Анна стрималась від стогону і лише між брівми пролягли на мить дві зморшки.

- А звуть ту особу Галина. Галина Овчарук. Вона сама жердецька, не з Комарян. Вийшла заміж тут. Але з чоловіком життя у неї не склалося - розійшлись. Він пив сильно. І взагалі, його вже в селі давно немає. Чи живий, чи мертвий - хто знає?

- Ось коли лишилася сама, то якось попала у погану компанію. Місцеві наркомани і пияки. Хлопці ще зовсім молоді, але вже не по одному разу сиділи. Я за тою веселою гопкомпанією давно стежив. Та все ніяк вони мені не попадалися на чомусь серйозному.

- Так ось, Галина почала з тими хлопцями водитися. У нас у Комарянах досить є порожніх будинків. Але та компанія чомусь вибрала ваш. Галина казала, що вони знали, де лежить ключ. Ось і ходили у порожній будинок, поки ви жили у своєму Києві.

- Вони там і пили, і наркотики вживали. А одного разу привели туди і Галину. Не знаю чого вона туди пішла, але закінчилось те все дуже погано. Ті троє після дози зґвалтували Галину. А потім далі продовжили банкет. Ось бідна дівчина і не витримала.

- Коли ті троє кривдників добряче напились і позасинали, вона взяла ножа і перерізала усім трьом горлянки. Ось так! А потім постягувала тіла до погреба.

- Ну а далі пробралась у хаті - відмила кров, прочистила усе. Коротко кажучи, прибрала сліди.

- А їх що, не шукали?

- Та кому вони потрібні? Як тих нещасних не стало - у Комарянах стало тільки спокійніше.

- Так от. На чому це я спинився. А! Точно. Прибрала вона усі сліди, а сама стала тихо жити. Нікому нічого не розповіла. Та коли одного разу побачила, що до пустого будинку несподівано повернулись господарі - тобто ви, пані Анно, то Галина одразу зрозуміла - це їй кінець.

- Вона так і говорила на допиті - коли вас, пані Анно, побачила, зрозуміла - що то і є її погибель. Рано чи пізно ви знайдете тіла, а тоді їй кінець. Ось вона і вирішила покінчити і з вами також. Як то кажуть: має людини - немає проблеми.

- Господи! - Анна закрила очі. По блідим щокам потекли сльози.

- Та не хвилюйтесь ви так, пані Анно,- дільничний скочив на ноги,- може вам водички?

- Ні, дякую. Зі мною усе добре, - голос Анни звучав тихо, майже пошепки,- Господи, що я їй зробила?!

- Вона казала, що стежила за вами і вдень, і вночі. А коли побачила, як ви спускаєтесь до погребу, то вирішила, що прийшов її час і треба діяти.

- Вона планувала вас вбити, а тіло сховати там же, у погребі. Але, слава Богу, у неї нічого з того не вийшло.

Віталій Сільвестрович посміхнувся.

- Доброго ви задали їй жару. Така, вибачаюсь, тендітна жіночка, а змогли протистояти вбивці з холодною зброєю. Ви, пані Анно, просто молодець!

- Що тепер їй буде?

- Як що? Буде відповідати по закону. Вона у всьому зізналася. Хоча, якщо подивитись з іншого боку, так би мовити неофіційного, то звичайно - то нещасна бідна затравлена жінка. Яка опинилася не в тому місці... Але закон є закон. То ви не хвилюйтесь, пані Анно, ми в усьому розберемося.

- Гм... А ваш чоловік дзвонив? Він приїде за вами?

- Я розлучаюся.

- Та невже? І нічого в цьому страшного немає. Я, наприклад, також ось розлучений. Дуже моїй не подобалось, що я цілодобово на службі. Подала на розлучення.

- А тепер ось вільний, як то кажуть,- на обличчі дільничного розтягнулась задоволена посмішка.

Він все кидав на Анну мрійливі погляди. Вона помічала ті погляди, але рука її так боліла. І ще так хотілося спати.

Скільки часу вже минуло с тієї пори!

Анна вже була здорова. Поранена рука спочатку погано слухалась, та Анна невтомно, не зважаючи на біль у лікті, тренувала руку. І з часом ті тренування дали свій результат. Рука майже повністю відновилася.

І сама Анна після тих подій трохи схудла і, здається, навіть стала ще більш привабливішою. Он, на роботі, чоловіки колеги один за одним все запрошують її на каву. А інколи і у баню. Це у німців таке дивне, майже сімейне дозвілля - разом ходити у міську баню. А вони там усі разом - і чоловіки, і жінки, і родичі, і чужі. Оце так дозвілля - сміх один.

Анна зупинила свій велосипед на світлофорі, легко зіскочила на доріжку і сама собі посміхнулася. Зняла сонцезахисні окуляри і витерла піт з лобу, очей. Дві ниточки зморшок так і лишилися між брівми і вже нікуди не щезали.