Прототип

— Хлопці, послухайте, — командир взводу все ще тримав в зубах останній недопалок. Він стомлено тулився плечем до стіни та намагався озвучити якомога чіткіше заздалегідь заготовлений текст. — Це вирішальний бій. Перед нами купол Міста-контроллера, а наше завдання — злом захисної системи.

Якщо на початку промови хлопці розслаблено переглядались, кивали у бік командира і посміхались над тим, як тремтять його руки, то після трьох останніх слів в кімнаті згустилася тиша.

Чоловік навіть не підняв очей на підлеглих, не прагнув тиснути авторитетом або закликати їх до геройства, розповідаючи якою великою буде їхня заслуга у цій нескінченній війні. Навпаки, він ніби намагався втиснутись глибше у стіну і сховатись в холодному бетоні, замовкнути, зникнути, замурувати в ньому себе, щоб більше нікому і ніколи не казати цих слів:

— Це дорога в один кінець. Ми не повернемось.

Мало хто відсахнувся від нього, від його холодних, жорстоких слів. Більшість бійців були вже до того готові, наслухалися розповідей від штурмовиків та склали всі факти до купи. Якщо вони не в штурмовій бригаді, не у розвідці, не в загоні зачистки, не серед медичного персоналу… залишається тільки одне — диверсійний взвод, а якщо простими словами, то "смертники".

— Я зрозумію, якщо хтось відмовиться. Краще зробіть це просто зараз, тому що потім вже не буде можливості, — слова командира були сухими, а голос хрипів і зривався. Він себе стримував, і це відчували усі.

— Я з вами, — почулося з темного кута, гукнув наймолодший.

— І я, — підхопили сусіди.

— Я з вами, командире! — промайнуло в приміщенні поміж всіх. Впевнено та приречено.

— Добре, — чоловік тяжко видихнув і все ж чиркнув своєю запальничкою, після чого вдихнув густий дим. — Я дещо приніс. Пристрої зв'язку під стародавньою назвою «телефон». Їх не відстежити, не заглушити, плюс сигнал пройде до тилових міст.

...

Пам’ятаю, я підійшов майже першим. Взяв один з пристроїв в руки, довго крутив, роздивлявся, а потім просто застиг, бо час зупинився. «Зроблено в Україні» — дрібними літерами на основі, а поруч ще якісь цифри, мабуть модельний код. Я просто дивився, дивився, дивився… Намагаючись зрозуміти, як він там опинився, згадуючи розповіді дідів про якесь наше дуже давнє минуле.

«А чи й я звідти? — зашкребло в голові думками. — Чи я можу сказати про себе, що і я "зроблений" там? Я — той, що навіть не бачив тієї землі від народження, тільки чув про те, що і я ніби... що моя вона також… та земля".

І до одурі захотілося розтерти пальцями чи хоча б доторкнутися до отої землі, по якій ходив батько, а не відчувати постійно гидкий пісок під ногами і на зубах. І побачити небо, яке колись відбивалося в очах матері, якої через ту війну я майже й не знав. І щоб мій власний син без остраху бути знищеним міг вийти під сонце, задивившись на нього, слухаючи спів пташок… А не на мерегкотіння сповіщень про небезпеку на моніторі.

І, мабуть я взявся крейдою, бо командир якось дивно глянув на мене, а я не зміг підвести очей. Не зміг слухати, як він далі продовжив:

— Перед виходом я даю вам завдання: обдзвоніть всіх, хто дорогий вам, хто вас чекатиме, кого любите. Усіх та кожного! Ви повинні їм повідомити. Ви повинні попрощатися з ними, — його губи здригнулися, він відвернувся й пішов. Лише на столі залишив коробку з тими дивними пристроями та поіменними інструкціями, кому телефонувати з них і як.

Я і досі пам'ятаю момент той як зараз — те, з яким виразом обличчя говорив усі ті слова командир нашого взводу. Пам'ятаю кожну зморшку на його неприродно блідій від штучного освітлення шкірі, глибину його болю в очах на наші «я з вами» і крихітний вогник надії, що одразу зотлів, варто було йому повернути голову в той бік, куди ми повинні були вирушити після заходу сонця.

Тоді я не розумів, що саме у ньому запалило цю іскру. А зараз я не розумію, як так вийшло, що нічого не знав і все одно вижив тільки я сам.

…

Війна тривала надто довго, щоб ми могли вірити, що точно в ній переможемо. І дуже мало, щоб ми остаточно здалися, опустивши руки. За нашими спинами все ще залишалися такі як я, що не тільки все втратили, але й змогли знайти своє нове щастя, віднайшли заново те, за що варто було воювати.

Моє щастя дарувала сім'я. Крихітна. Адже я — все, що залишилося від цілого роду — розбитий, сірий, чорніючий у зруйнованій болем душі. А вона — і дружина, і подруга — як промінь яскравого сонця увійшла у моє понівечене і змарніле життя.

Увійшла та стала опорою. Знаючи, що я можу не повернутися. Знаючи, що одного разу, може, навіть не стати куди повертатися. Вона все одно прийняла мене і залишилася зі мною. І навіть більше — подарувала можливість знайти нове ім'я, нове значення, приховане в чотирьох літерах «т-а-т-о».

Знаючи, що я можу навіть ніколи не побачити нашої з нею дитини. Знаючи, що можливо я ніколи і нічим їм не допоможу. Але...

Кожен із нас мав за спиною щось своє. Щось, заради чого мало сенс боротися, намагатися зробити те, що іншим просто не дано.

…

Капітан роздав завдання кожному особисто. Висуватися треба було малими групами по три людини. Перший — власне м'ясо, наживка. Пощастить — і піде другий. Не пощастить — отже не пощастить. Я ж ішов третім в останній із десяти груп.

Моїм завданням було забезпечити, щоб хоч хтось зміг пройти. Пройти за будь-яку ціну і без варіантів. Прикрити чи підставити — рішення лише за мною. Але дістатися цілі за будь-яку ціну потрібно обов'язково хоч одному.

Я досі пам'ятаю, як ми сиділи в укритті, не розпалюючи вогнище, щоб не привертати увагу, закидаючи до рота лише по пару таблеток стабілізаторів, які дозволяли нам довго витримувати без води та без повноцінної їжі. Навантажувати тіло не варто.

Потрібно буде довго бігти. Присідати, нагинатися, повзти, падати, зриватися з місця і знову бігти вперед. Потрібні будуть всі сили та всі відчуття, доведені до краю.

А ще треба було всім згадати, заради кого ми так прагнемо перемоги. Тож, поки лишався ще час, всі до одного дзвонили додому. Окрім самого командира. Йому давно вже не було кому дзвонити. Тому він як ніхто інший розумів, що означає прощання, якою є його роль і ціна. Розумів і не турбував нас. Не заважав нам ні плакати, ні заспокоювати, ні навіть кричати від неможливості вибору. Бо вибору не було. Тому що ми від початку всі розуміли, що єдине, що нас чекає — це вкрита пилом чужа земля й забуття.

Капітан щось розглядав на планшеті, ставив позначки і сам до себе кивав головою. А я дивився на нього і довго не міг наважитись зробити той самий останній дзвінок.

…

Сонце сідало. На цій планеті воно практично падало за обрій. Як тільки бачиш, що пішло похилою, так за тим дуже скоро прийде й глибока ніч. Зовсім не як удома. Навіть не встигнути насолодитися заходом сонця. Заплющив очі, розплющив — ось і все, навколо ніч.

Стемніло. І я все ж наважився, набрав її номер. Пару хвилин просто слухав гудки, потім тишу і тяжке зітхання. Океан сліз, вихор емоцій, крики, лайку. І знову те зітхання.

Вона не дурна в мене, вона розуміла, що коли раніше я ніколи їй не дзвонив, то тепер я дзвоню попрощатися. А потім попросила дозволу залишитись на лінії голосом зі мною до кінця.

Я відірвався від неї ненадовго, кинув пару слів своєму командиру і він дозволив. Тоді я вдруге побачив у його очах той самий крихітний вогник надії, але так і не зрозумів, звідки він і чому.

…

Нам не потрібно нічого чути в дорозі, виконуючи завдання. За нас давно все прораховує техніка. Правду кажучи, нам давно не потрібно навіть дивитись вперед. Оболонка ШІ веде повну діагностику місцевості, пропонує шляхи, контролює стан, координує всю групу.

Здавалося, чому б тоді самій техніці не воювати без нас, без людей? Та ось не виходило ніяк в неї.

Технічна революція, що сталася кілька століть тому, спрямувала нас у прекрасне майбутнє. Але перенаселення, нестача ресурсів, цифровізація, впроваджений всюди та скрізь штучний інтелект… Люди вийшли за межі планети, а в результаті виявилося знов, що воювати один з одним практичніше лише так — живим ресурсом, який відновлюється природним шляхом.

Один з одним…

Скільки б не було місця, хоч би скільки ми не заселили планет, люди постійно воюють один з одним. Це вже схоже на якесь циклічно-історичне марення: нескінченний потік причин і наслідків, що починаються і закінчуються у війні.

Минали століття, все і вся розвивалося, та тільки рушійною силою всього залишалось одне — людству мало.

Одному чоловічку, цілій нації, цілій планеті, колись, гадаю, стане галактиці... мало.

Вічно, всього й завжди.

А мені думалось – щастя. Хоча ні, я брешу зараз. Я так думав не завжди. Колись я розумів таку політику, економічну доцільність, окупність втрат. Навіть коли сам втратив усе, коли моє серце потонуло в болоті ненависті, коли я буквально згорів душею — я все ще розумів усе це.

Допоки вона мені не зустрілась.

Поки не посміхнулася мені і своїм світлом не запалила надію на воскресіння того, що давно вже померло. Того, без чого я вже просто й не жив.

І ось тепер перед нами ще одне Місто, закрите захисним куполом, через яке без втрат не пройти. Ще один центр безумства, що наказує заважати жити тим, хто замість них, замість тих, хто вирішує, йде воювати. Вмирає, згоряє в агонії, якщо говорити відверто.

Але… Не можеш зупинити — очоль. Ми так і робимо.

Не вбиваємо, як вони нас, — усіх підряд і кожного. Не стираємо з лиця землі поселення. Ми йдемо малими штурмовими загонами, вскриваємо куполи їх Міст та тихо заходимо всередину. Якщо, звичайно, встигаємо.

Часу катастрофічно мало. П'ятнадцять і десять хвилин.

П'ятнадцять — пройти першій трійці та завантажити код, що прориває їх купол. Десять — зайти тихо всередину, доки захисна система Міста сама перезавантажиться.

Але це насправді так складно, ось ці короткі п'ятнадцять хвилин. Спринтерський біг на виживання за призом під назвою «наприкінці на тебе все одно чекає лиш смерть».

…

Нерівна поверхня землі заважає швидкому пересуванню. Відкрита площа перед підходами до Міста не дозволяє сховатися. Відсутність повітря збільшує вагу амуніції через потребу нести запаси кисню. Тішить відсутність під ногами води, що ще більше б все ускладнило. Але не втішає. Бо ми все одно всі як на відкритій долоні під променем сонця. Ми все одно просто смертники, що грають у погоню за хвилинами, які тануть мов сніг у гарячому полум’ї.

А скафандр такий незручний. Як строгий костюм. Майже облягає, міцний, добре захищає. Він не заважає мені рухатись. У ньому я не боюсь навіть впасти. Побоююсь лише прицільного пострілу у кисневий балон. Але...

Як же давить на мозок сам факт того, що я біжу вперед до живих людей. У броні, яка повністю покриває тіло. Зі зброєю напоготові. Із завданням деактивувати захисний купол Міста, щоб штурмова команда змогла по наших слідах у нього тихесенько увійти та без втрат уже взяти.

Ні, не так. Із завданням дійти і без варіантів померти. Щоб усі ті, хто зараз під куполом, вижили, усі ми, хто йде попереду, мають померти.

Відкуповуються малими жертвами. Ті, хто хоче потім всім керувати: інакше, по-новому. Але все одно відкуповуються нами, нашим життям.

…

Я навіть не думав би. Просто пішов би. Я взагалі ніколи не задумався б над усім цим і без хвилювання виконав цей чи будь-який інший подібний наказ. Все це було доречним, все було виправданим.

Я зміг би зі спокійною душею. Я б упорався. Я б перетерпів навіть страх, біль. Якби не зустрів її.

Якби не її голос, що так глибоко вчепився в душу. Якби не очі, що я бачу тепер уві сні. Якби не ніжні руки, від дотику яких я забуваю, що таке дихання.

Якби не вона — та, що подарувала мені весь світ у собі, — я б ніколи не усвідомив цю просту для мене тепер істину: є не тільки те, за що має сенс без страху помирати, а й те, заради чого всім серцем хочеться вижити.

…

Перший і другий з моєї групи підійшли досить близько до куполу і залягли. Під покровом нічної темряви та відсутності зірок, навіть з урахуванням приладів нічного бачення, це був великий успіх. Пройти вдалося обом. І це враховуючи, що бачити вони могли не більше п'яти метрів навколо.

Не думаю, що в тому була моя заслуга. Я просто зробив для цього все що міг, як і вони зробили б, опинися на моєму місці. Просто дотримувався вказівок свого ШІ і вражав зустрічні цілі, прикриваючи їхнє просування до контуру.

Скафандри гасили різницю температур з навколишнім світом, робили нас майже непомітними. ШІ аналізував промінь захоплення скануючих систем купола, дозволяючи ховатися у його сліпих зонах. І ми, мов малі діти, які граються в салочки по інструкції, що нашіптується прямо у вухо. Раз – стриб-скок. Два - стрибок-скок. Три…

Але краще так. Бо чим більше нас дійде до останньої межі, тим більше шансів знешкодити захист системи.

…

"Ти ще там? Ти так часто дихаєш. Я чую, як твоє серце все дужче стучить. У тебе все добре? Ні! Не кажи нічого. Мовчи. Я сама, я за двох… Розкажу тобі за двох… Наш малюк дуже сумує. Ось щойно штовхнувся ніжкою на підтвердження моїх слів. Теж чує тебе, переживає. Я за тебе торкнулася живота. Він знову пнув мене в руку. Виросте — буде як татко. Ось побачиш, коли повернешся. Сходите разом до…»

Якби не ці слова, що супроводжували мене всю дорогу, я, напевно, вже тремтів би як осиновий лист. Від страху. Від неможливості висловитись. Неможливості закричати. Неможливості… вижити. Від тотальної самотності у цьому чорному бездонному просторі, дорозі до куполу.

Тільки зелені крапки своїх і червоні на влучення. Два голоси в одній голові. І непроглядна порожнеча попереду у скляному віконці шолома.

…

Проскрипіло попередження: міський купол в області доступу.

Та й без нього я вже відчув тиск на собі. Тілом, розумом, свідомістю. Мене каламутило. А я ще навіть не підійшов впритул. Не хотілося й думати, як зараз тим, хто притиснувся до землі за сто метрів від купола.

Але нам треба дійти. Хоча б одному з групи треба дістатися контуру. Доповзти до нього та відкрити сліпий коридор, активувавши ключ злому захисної системи. Руйнуючись при цьому фізично, як стара батарейка від перезаряду. Знищуючи себе, стаючи тією самою умовою, коли купол замкне і система контролю піде на самоперевірку.

Десять хвилин чистого часу, за який штурмові групи повинні будуть дістатися по наших слідах та увійти до чортового Міста.

А за п'ятнадцять хвилин до того — десять груп по три людини, у десять різних точок, у знайдені вразливості — тридцять смертників повинні пройти свій останній шлях.

…

«У тебе ще є час? Я хочу розповісти тобі сон. Я бачила чисте небо. А в ньому цілі розсипи зірок. Пам'ятаєш, я тобі казала, так було на фото, що я зробила ще на Землі. Ми з тобою стояли під зірками у маленькому дворику і дивилися вгору. Ти був сивий і такий весь у зморшках, трохи сутулий і з тростиною в лівій руці. А я притуляла голову до твого плеча. У мене все ще було довге волосся, таке ж сиве, як і твоє. А потім до нас вибігли хлопчик та дівчинка. Знаєш, я почула від них пропозицію: "Бабця, дідусь, ну пішли додому". Як гадаєш, у нас буде лише два онуки? Я хотіла б більше. І щоб народити на Землі. Адже я говорила, нас обох чекають мої батьки до себе. Ми можемо там і жити. Я чесно-чесно кажу тобі, вони на нас чекають. І я тебе теж. І твоє неспокійне маля. Ми дуже чекаємо на тебе. Кожну секунду всього відведеного часу, кожну мить ми на тебе чекаємо. Ми всі завжди чекаємо коли ти прийдеш. І я прошу тебе… виправдай нашу довіру… Я люблю тебе… Я прошу тебе… не залишай».

Я знав, що на мене чекають. Не забував ні на мить. Намагався прискоритись з урахуванням рекомендації ШІ, обминаючи пісочні вибоїни, пригинаючись до поверхні, щоб уникнути променів, що відстежують рух. Навіть думати боявся, щоб не бовкнути від хвилювання нічого зайвого в ефірі.

Я слухав як мантри ці два голоси: м'який, теплий, рідний — людський, і писклявий ШІ, що спліталися в голові в один чіткий поклик «повернися до мене… ми на тебе чекаємо».

Але на той час, як я усвідомив це, то вже залишився зовсім один. З нашої групи, з нас трьох, я залишився. Значить саме мені доведеться увійти в останній контур захисту. Мені собою доведеться його закоротити. Значить мені вже ніяк не повернутися. Чи зможе моя дитина потім пробачити це мені?

…

Чесно кажучи, я був без поняття, як все це відбувається. Чи буде боляче, чи я кричатиму. Чи варто мені залишатись з моїм щастям на зв'язку, або для неї краще все ж таки зв'язок перервати.

Все, що мені було відомо, — назад не повертаються. А якщо технічно, то останній, хто вижив, повинен за звуковим сигналом ШІ активувати ключ, зробивши крок у закритий полем периметр. Що знав, те й зробив, як тільки отримав стартовий сигнал.

Багато часу активація не зайняла. У лівому вусі дружина ще продовжувала мені щось розповідати, а в правому вже починалась остання лічба.

Голосова команда. Розпізнавання біологічного ключа. Сам собою запускається новий відлік.

Раз. Два. Три.

Наступаю.

Вона ще щось мені каже, а інший мікрофон вже просто скрегоче. В голові буквально кипить. Тіло викручує зсередини.

Не знаю, мені ніколи не дробили всі разом кістки. Не витягували жили назовні. Не видавлювали зсередини моїм же мозком і очі. Не скручували мене як мотузку і не тягли в цій агонії в пекло.

Я радів, що більше нікого зі взводу не чую. Я розумів, що, розриваючись і задихаючись, кричав, бився в судомах, не знаходячи з цього стану виходу. Але що найсумніше, чи вдалося деактивувати захисний купол, я так і не зрозумів.

А луною все ще у вухо мені вторив, малюючи картини майбутнього, перекрикуючи весь мій біль, заспокійливий голос. Він стверджував, що на мене все ще чекають. Що мене пам'ятатимуть. Благають до них повернутись. Бережуть усією душею. І вмираючи, я це знав.

А потім усе припинилось.

Різко. Єдиним вибухом. Розщеплюючи мене на атоми, по знівеченому куполом тілу пройшла хвиля і моя свідомість буквально вибухнула. А як це ще можна назвати?

Я нічого не відчув. Ні, не так. Я відчув саме це Нічого. Воно захопило мене тим самим голосом, розбило на атоми, розвіяло за вітром, позбавило всього… І зібрало всього мене заново. Або мені просто так здалось через те, що нарешті зник той нестерпно жахливий біль. І мене огорнуло яскравим світлом.

…

— Гей хлопче, ти ще довго робитимеш вигляд, що помер? — хрипкий чоловічий голос бився об черепну коробку в моїй голові. — Та розплющ же ти очі нарешті! — скомандував він. — Це ти дружину свою зранку дури, а мені прилади давно кричать, що ти цілком живий, здоровий і навіть прокинувся.

—Я живий? — просто повторив за ним омріяне слово.

— Ще й як, красеню! — важка рука впала мені на плече, а потім допомогла підвестися з лікарняного ліжка.

— Ми не виконали завдання? — а що ще з усім своїм знанням я міг спитати? Нам наказано було фактично померти. Усі і завжди вмирали під час деактивації захисної системи купольних Міст. Якщо я живий, то я не встиг.

— Чому це? Ще й як виконали! І навіть два. Як мінімум ти, — хихотнув чоловік, і по його обличчю я зрозумів, що він чекає на моє запитання.

— Два? А що було другим? — я точно пам'ятаю, що наказ був один, адже смерть не обговорюється.

— Випробувати прототип персонального перенесення, — з розумним виглядом промовив мій командир.

Я нарешті розглянув його профіль без шолома скафандра, що засів у моїй пам'яті, і голос його тепер не так вже й хрипів. Я не намагався його того дня запам'ятати. Навіщо? Тоді я питав себе, що він відчуває, як йому щоразу дивитися на те, що ми робимо. А потім посилати нових людей на смерть. І знову дивитись. І відправляти заново. І знову…

— Той пристрій, старенький телефон. Прототип, - нагадав мені. — Ти ж тоді ще по ньому телефонував дружині.

— Прототип? — я ще не розумів, що відбувається.

— Так, піддослідний кролик ти наш, прототип! А тепер обов'язковий індивідуальний пристрій для кожного, кому випав квиток в один кінець. Вибач солдатику, ми не могли розкривати розробку. Та й перевірити подібне за інших умов було ніяк. Але ти впорався. Ти молодець!

— Я молодець... Я впорався, — я не вірив йому. Ані слову не вірив!

Я ж бачив... Я відчував... Я вмирав! Який прототип, яке перенесення, який взагалі телефон, чорт забирай?!

— Не віриш мені? — командир усміхнувся хитро, підвівся й смикнув штору на вікні палати, а там… там стояли вони. Усі ті, хто на мене чекав. Мій маленький оплот. Моя нескінченна ніжність. Мій рятівний голос, що ні на мить не замовкав і вів мене, як сліпого за руку крізь темряву.

— Але як це можливо? — я дивився на них і не розумів. На дружину, на сплячого в її руках малюка, на свого командира, на мої тремтячі руки.

Долоні були в простих білих рукавичках, і на них одна за одною з'являлися сірі плями. Я дивився і бачив, як вони проявляються. Як зливаються у щось більше. Відчував, як мокро шкірі під ними, поки не зрозумів, що це не сон. Поки не усвідомив, що я просто по-людськи плачу. І ці сірі плями від моїх сліз.

— Ті телефони, що я вам роздав, — за кілька хвилин продовжив мій командир, — я не просто так сказав обдзвонити всіх, хто дорогий вам: цей пристрій зв'язує свідомості та в момент загибелі переносить підключеного до мережі в безпечну зону, у точку фіксації з другої сторони сигналу. Так, технологія складна. Підходить не всім. Фіксація та перенесення можливі лише у разі наявності сильного стійкого зв'язку та високої напруги. Немає гарантій, що це завжди спрацює. Але ти зміг. Ти сам бачиш, що зміг. Все вийшло.

— Стійкого зв'язку? — я відчув себе просто дитиною, яка не розуміє слів дивного дорослого.

— Любові, дурний ти! Справжньої і сильної, але простої людської любові!

— Що? — і тут до мене почало доходити.

— Ага, тугодумчику, любить тебе твоя дружина. Так сильно, що вистачило сил згенерувати промінь захоплення фізичних даних та активувати перенесення. А свідомість, дорогий, свідомість ти сам вже переніс, бажаючи повернутися.

— Так просто? Захотів, узяв та переніс? Ви за ідіота мене маєте? — я почав закипати. Мій мозок просто плавився від такої інформації. Здавали нерви. Адже я… я ж помер. Я там помер! Помер я, чорти б його! Що він взагалі каже?

— Не просто, — командир став серйозним. — Але, сподіваюсь, ти не чекаєш, що я почну тобі все зараз пояснювати? Прототип все ще секретна розробка, а ти поки що єдиний, кого він переніс. Можу лише сказати, що це пов’язано з квантовою механікою та надщільним кодуванням. Попереду ще багато справ, безліч випробувань, перевірки факторів посилення та анулювання фіксації точки виходу. Тому на тебе і твою дружину вже завтра чекає детальне опитування та дослідження.

— З чого ви вирішили, що я в цьому братиму участь? — голова розболілася, я не хотів більше з ним говорити.

— Твоя дружина на все вже погодилась. Вона за обох підписала контракт. У разі набуття статусу «смертника» це виправдано. Не розумію, чому ти не радий.

— Радий, чому ж, — от як йому пояснити те, що має бути і так очевидним? Як донести мою думку йому? — Просто все це як якийсь чорний жарт виглядає. Стійкий зв'язок, фіксація, бажання жити. Вона мене кохає. А їх?! — здається я й сам уже захрипів. — Усіх інших? Їх що, не любили?! Не чекали? Чи вони просто не достатньо сильно хотіли пожити? В чому різниця?! Скажіть! Бо я не розумію!

Командир потягнувся за пачкою цигарок, що стирчала з кишені спецівки, але мабуть згадав, що в медблоці не курять, чортихнувся, підхопився із ліжка, а потім знов сів. Знову підхопився. Опустив погляд. Підняв назад.

— Я думаю, — йому важко було говорити, — мені здається… Але я не вчений… На мою думку, їм варто було, як ти, говорити. Ні, не ти... Як вона. Як твоя дружина. Тим, кому хлопці дзвонили, їм варто було до кінця залишатись на лінії. Їм треба було бути із солдатами до кінця. Ти мене розумієш? — тепер і його голос дрижав.

Мені стало погано. Усередині все горіло. Я нічого не міг відповісти. Я задихався від цього. Від цієї дрібниці... Від цієї непродуманої дурниці. Їм треба було до кінця говорити. Залишатись на лінії. Їх не можна було відпускати.

А я теж... Теж хотів свою лінію… Я хотів її вимкнути.

Мій розум не витримував. Я майже збожеволів від цього усвідомлення. Від спогаду. Від пережитого. Від майбутнього, що чекає на мене.

А потім у палаті раптом посвітлішало. І всі чорні думки залишили мою голову.

Раптом я усвідомив, що в моїй лівій руці все ще той телефон-прототип, а правої торкаються тонкі пальчики. Маленькі, крихітні, теплі... Такі крихітні, що я знову ледь не задихнувся, тільки тепер від любові, що рвала моє серце.

Дві пари очей, у яких я був готовий, як у воді, захлинутися, дивились в мої. Дві найцінніші у світі пари очей. Двоє моїх людей. Мій, втиснутий у два людські тіла, світ. Мій всесвіт, все моє життя. Минуле, теперішнє і те, що попереду.

— Ми на тебе чекали, — пролунало вголос і луною в моєму лівому вусі.

У руках дружини був такий самий, як і у мене, прототип-телефон.