Тигреня в лабіринті

Спочатку було темно і тихо. Потім я відкрив очі, і трішки розвиднилося, але зрозуміліше не стало.

Я був у ліжку, під легкою вовняною ковдрою. Над головою — біла стеля, за вікном суцільна пітьма. Кімната маленька і охайна, геть нічого зайвого. Я спустив ноги долу і сів. Потім встав. Либонь почуваюся нормально. Де я? Останнє, що пам’ятаю, це гучний розрив зовсім поряд і власне незграбне падіння. Висновок: я в госпіталі.

— Даниле, ти як?

Двері відкрилися. В палату ніби увірвався свіжий вітер. Втім, це було майже правдою, бо на порозі стояв командир.

— Що сталося? — запитав я.

— Контузило тебе, брате! Але зараз, дивлюся, як новенький, — він ляснув мене по плечу. — От і добре, бо маєш нове завдання. Знайомся, це Марко.

— Стривайте, командире, а як же…

— Відставити, боєць! — рикнув він. — Все важко, але ми відбиваємося. Марку, заходь.

Двері знову відчинилися. В кімнату увійшов тендітний світловолосий юнак років вісімнадцяти.

— Провідник, — діловито сказав командир. — Познайомилися? От і добре. Тепер обидва за мною.

Я не звик сперечатися з командиром, тому як був, в трусах і босоніж, слухняно пішов за ним. Загадковий Марко мовчазною тінню слідував поруч.

Коридори госпіталю поводилися дивно. Вони то подовжувалися і витягалися так, що спина командира майоріла десь удалечині, то звужувалися і скорочувалися, що я ледь протискувався і утикався носом в його спину. Втім, це напевне вдаються взнаки наслідки контузії. Жодної людини дорогою ми не зустріли.

— Прийшли, — командир прочинив двері в тісне, завалене мотлохом, приміщення. — Вдягайся, боєць, ось форма. Автомат і вісім магазинів до нього. Ще візьмеш мисливський карабін і кілька гранат. Пістолет, само собою, і чотири обойми до нього, зайвим не буде. Так, ось рюкзаки, в них припаси, консерви для вас з Марком і окремо для Іскри. А тут ліхтарики і запасні батарейки. Ще візьмеш тепловізор, без нього ніяк…

— Командире, що треба зробити? — запитав я, прикидуючи, як нап’яти на себе автомат і мисливський карабін одночасно.

Вирішив не мудрувати, почепив їх хрест на хрест за спиною, наче козацькі шаблі.

— Вивести декого з міста.

— Все настільки погано? — скинув очі я.

Наче відповідь за вікном розкотисто гримнула канонада.

— Відставити паніку! — рикнув командир. — Нічого суттєво не змінилося з того бою, з якого ти вибув «трьохсотим». Вороги пруть, ми їх вбиваємо. Київ у напівоблозі з півночі і сходу. Тримаємо оборону, носа не вішаємо, нюні не розпускаємо!

— Чому ж тоді?..

— Вихор, ти будеш обговорювати наказ чи виконувати?

Позивний, що прозвучав сьогодні вперше, ніби висмикнув мене в реальність і суттєво підняв настрій. Дійсно, що це зі мною? Я солдат, і я на війні.

— Звісно, виконувати, командире!

— От і добре. Марку, заводь!

Хлопчина метнувся кудись в бік, де знайшлися ще одні двері, щось лагідно і прохально пробурмотів, присівши навпочіпки, і нарешті повернувся, ведучи на повідку маленьке тигреня.

Я остовпів. Тваринка була худа, сухоребра, замучена. До того ж, ще й кульгала либонь на всі чотири лапи. Але… це серйозно?!

— Командире! — обурено повернувся я.

— Вихоре, не обговорюється! — відрізав той. — І не сумнівайся, це важливо.

— Дідько, навіть якщо це червонокнижний екземпляр…

— Вона не екземпляр! — напевне вперше почув голос Марка. — Її звуть Іскра!

— Я дуже радий, — буркнув я. — Але я солдат, а не дресирувальник.

— Солдате, ти отримав бойову задачу, — гримнув командир. — Повторюю, завдання не менш важливе, ніж палити ворожі танки біля Мощуна! До речі, твоя група блискуче впоралася.

Я зрозумів, що сперечатися сенсу немає.

— Коли ми йдемо?

— Прямо зараз.

— Хто з нас старший?

— Іскра. Жартую. Ти старший. Марко відповідає за тигреня, а ти — за них обох. А ще Марко знає дорогу.

Мені було не до жартів, тому я мовчки кивнув і взявся за рюкзак. Важкенький! Марко закинув свій за спину і обережно потяг за повідець. Тигреня прилаштувалося біля його лівої ноги і ми вирушили. Знати б ще, куди?

— Тут близенько, — командир ніби читав мої думки.

Знову пройшли на диво пустими коридорами, людські голоси чулися десь далеко, і спустилися сходами у підвал.

— Ось, — командир зупинився біля важких залізних дверей. — Початок шляху.

— Лабіринт, — подав голос Марко, а Іскра тихесенько заскавчала.

— Ніколи не чув про лабіринт під київським військовим госпіталем, — знизав плечима я. — І що, ним можна вийти за межі міста?

— Еге ж, вийти за межі, — кивнув командир. — Саме те, що нам зараз вкрай потрібно.

І начебто в підтвердження його слів я знову почув грім близької канонади. Дідько, я волів би наразі бути в бою, аніж лізти в цей підвал заради евакуації невідомо чим цінного кошеняти!

— З богом! — командир ляснув мене по спині.

Я, Марко та Іскра увійшли в лабіринт. Двері за нашими спинами зачинилися.

****

Навкруги була суцільна темрява. Я дістав з кишені ліхтар і посвітив перед собою. Прямо в пітьму йшов один єдиний коридор, рівень якого повільно знижувався. Отже, поліземо глибоко під землю. Можливо, вийдемо десь в тунелях метро. Та хіба вони ведуть аж за місто? Я пішов першим. Марко з тигреням слідували за мною.

— Поки здається, що тут безпечно, — порушив тишу. — Навіщо тобі супровід, Марку?

— Боюся, це тільки вдається, — прозвучала коротка і сумна відповідь.

Я не став сперечатися, але автомат з плеча зняв і повісив на шию. Палець тримав на запобіжнику. Сержант Вихор до стрільби готовий! Пістолет і ніж також під рукою. Почувався я напрочуд добре, стіни не хиталися, як в коридорах госпіталю, і всі наслідки контузії наче зникли.

— Скільки нам йти?

— Не знаю.

— В сенсі, не знаєш? — я зупинився. — Марку, ти провідник? Командир казав, що ти знаєш дорогу.

— Дорогу знаю, а за скільки ми її пройдемо — ні.

— Повезло з напарником, нічого не скажеш! — невдоволено пробурчав я. — Ходімо, й будь насторожі.

— Як до тебе звертатися? — порушив тишу за спиною Марко. — Данило чи Вихор?

— Як тобі зручніше, — знизав плечима. — Бачу попереду розвилку. Куди далі?

— Заверни в лівий коридор і не дуже поспішай. Іскра швидко втомлюється.

Я хотів запропонувати йому взяти тигреня на руки, але відразу ж відкинув цю ідею. Провідник і опікун Іскри не виглядав кремезним і сильним, а тигр — все ж не кошеня.

Ми завернули, як наказав Марко, і буквально через кілька хвилин я почув шум, а скоріше навіть віддалений шурхіт. Я підняв руку і погасив ліхтар. Марко ледь не влетів носом мені в спину.

— Надалі будь уважнішим, — тихо порадив я. — Чуєш?

— Так, це вони.

— Хто — вони?

— Перепони, — ледь чутно прошепотів Марко.

Дідько, дуже інформативно! Я розізлився.

— І що ж робити?

— Йти вперед, — голос юнака тремтів. — Іншого шляху позаяк немає.

— Добре, стій тут, а я подивлюся, що там за перепони.

Я опустив на очі тепловізор. Все навкруги одразу стало ще більш темним, і тільки силуети Марка та Іскри світилися червоним.

Знаком ще раз звелів юнакові залишатися на місці і, крадучись, рушив вперед. Коридор розширювався, і скоро я вийшов в досить велику печеру, від якої розходилося в боки одразу три коридори, а стіни начебто світилися.

І геть не одразу я зрозумів, від чого «світяться» ті стіни в інфрачервоному діапазоні.

— Дідько! - вихопилося у мене.

Стіни були всипані гронами кажанів. Це вони видавали той шурхіт. Я зсунув теплак на лоба і підсвітив ліхтариком. Кажани утворювали на стінах справжні ланцюги, що дивним чином викликали в мене асоціацію чи то з новорічними гірляндами, чи то з колонами ворожої техніки на підступах до Києва, за нищенням яких і отримав контузію. Одна така «гірлянда» стривожено заворушилася під світлом ліхтаря.

Я поспішно його загасив і відступив. Підсвідомо кажани викликали тривогу, хоча навряд чи становили дійсну небезпеку. Я повернувся до Марка.

— Ти помиляєшся, Вихоре, вони небезпечні, — сказав він, вислухавши мене.

— Дідько, та це всього лише миші з крилами! До речі, з нами кішка, — він засмучено посміхнувся, і я запитав: — Добре, куди далі?

— В центральний прохід за печерою.

— То ходімо?

— Але ж…

— А щоб тобою просо молотили! — я дістав пістолет. Якщо вже йому так лячно, то добре, розжену цю колонію рукокрилих. Витрачу кілька набоїв.

— Будь обережний, — порадив Марко.

— Йди за мною! — огризнувся я.

Дав же бог, а точніше, командир, напарника!

Я визирнув з-за рогу і, не особливо й цілячись, кілька разів вистрелив.

Зграя кажанів стривожилася, заметушилася, і раптом в мій бік щось полетіло.

— Вони що, відстрілюються?! — я метнувся назад за ріг.

— Лайном кидаються, — холоднокровно повідомив Марко. — Підлітають і серуть на голови. Рушай! — раптом крикнув він, вихопив пістолет, де тільки й взяв, і побіг вперед, стріляючи на всі боки.

Лаючись, я рвонув за ним, також стріляючи. Молився тільки, щоб кулі, якими ми обидва щедро годували кажанів, не відбилися від стін і не поранили нас.

Вони були усюди. Літали попід стелею, звідти падали нам на голови, що ті штурмові літаки, проводили справжні бомбометання лайном, а ми вперто пробивалися до потрібного коридору. Декілька куль продзижчали десь неприємно близько від вуха, зрикошетивши від стін. То було небезпечно, але я не ризикнув припинити вогонь.

Неочікувано вперед вирвалася Іскра, яку Марко невідомо коли спустив з повідка, і на диво, але справа пішла веселіше. Не зважаючи на кволість, тигреня виявилося справжнім бійцем. Вона стрибала, ставала на задні лапи, а передніми молотила перед собою, розкидаючи кажанячі війська.

— Давай, кицю, покажи їм! — радісно волав я.

І раптом все скінчилося. Кажани прийняли стратегічне рішення про відступ і зникли в одному з бічних проходів. Шлях був вільний. Іскра підійшла до Марка і сіла поряд, радо висолопивши язика.

— Красуня! — не стримався я.

— Ходімо хутчіш! — Марко махнув рукою і швидко рушив в центральний коридор. Іскра побігла за ним. Я йшов останнім і помітив, що тигреня рухається краще. Зникла кульгавість на праву задню лапу.

****

Ми йшли вже кілька годин, коли нарешті коридор скінчився, і ми опинилися в тісній печері, де знайшли невелику купу хмизу.

— Зупиняємося тут, — вирішив Марко.

— Не зарано? — запитав я.

— Іскрі потрібен відпочинок.

— Добре, — після дивної битви з кажанами в мене не було бажання сперечатися.

Я зробив маленьке вогнище, швидко розігрів на ньому дві консерви для нас з Марком. Іскрі запропонував холодну, і тигреня не відмовилося. Що ж, коли вже відпочинок, то повноцінний.

— Марку, ти спиш перший.

Він кивнув і миттєво відключився. Здається, нещодавня пригода виснажила його більше, ніж мене. Спати не хотілося зовсім. Я порахував набої до пістолету і з жалем зрозумів, що витратив майже всі на бісових летючих потвор. Втім, залишався ще автомат і мисливський карабін. Час летів непомітно. В голові проносилися картини останніх днів. Як йду зимовим лісом в «сірій зоні» серед потрощених кулями і снарядами дерев, як виходжу на позицію, лежу в очікуванні здобичі і, нарешті дочекавшись, з насолодою всаджую джавелін в корму потворного ворожого танка… Ех, мені б зараз до побратимів! Натомість, броджу дивним лабіринтом, кажанів ганяю…

Під бік підповзла Іскра, поклала голову мені на коліно. Я почухав тигреня за вухом, і вона замуркотала, наче звичайне кошеня, витягла передні лапи і заходилася топтати мою ногу, як це робить кішка, перед тим як вмоститися. Наше вогнище ще не остаточно згасло, і в його непевному світлі я розгледів велику білу пляму на іскровій передній лапі. Вдивився пильніше і ледь не розсміявся. За обрисами пляма нагадувала Крим.

Під затишне муркотання Іскри я почав дрімати, тоді кинув погляд на годинник і розбудив Марка. Дав йому автомат і одразу заснув, а коли прокинувся, вогнище знову весело палало і на ньому грілися консерви.

— Де ти взяв хмиз?

— Пошарудів по закапелках, — хмикнув він. — Прокидайся, Даниле, час рухатися далі.

— Ти знаєш куди?

— Звичайно!

Я хитнув головою. З’явилося бажання розпитати юнака докладніше, але навряд на те був сенс і час. Вирушили. Знову потягнулися безкінечні коридори. Світло ліхтарів вихоплювало з пітьми кам’яні брили, що нависали зі стелі і стискали з боків. Іскра бігла набагато жвавіше, ніж на початку подорожі. Мабуть, відпочила, як слід.

Іноді здавалося, що я сплю на ходу, але то мабуть свідомість викидала коники в суцільній пітьмі, яку різали промені наших ліхтарів. Раптом повіяло свіжістю і вологою. Тигреня нашорошило вушка і тихенько загарчало. Я зупинився.

— Діємо за звичною схемою, — сказав Марку. — Я вперед на розвідку, ви з Іскрою чекаєте тут.

— Будь обережний, Даниле, — вже звично попередив він.

Після печери з кажанами я вже не був схильний ігнорувати його попередження.

Я пішов вперед. Коридор скоро скінчився, і я вийшов до досить великого підземного озера. Судячи з усього, нам потрібно перебиратися на інший бік. Посвітив на воду. Вона була спокійна і темна. Невідомо, яка тут глибина, але я помітив, що на той бік озера веде вузенька стежка попід самою стіною. Навіть не стежка, а кам’яний карниз, по якому при певній спритності можна перебратися. Що ж, перевірю. Я став на стежку, пройшов кілька метрів і вже ступив на карниз, як вода поряд забурлила. Я швидко відскочив назад, а з води показався великий плавник, а за ним…

— Дідько! — вигукнув я. — Що ти таке?

— Даниле, що там? — гукнув Марко.

— Здається, велика риба.

Підземна акула, серйозно?! З коридору вигулькнула зацікавлена мордочка Іскри, за нею вийшов Марко.

— Нам треба туди, — він тицьнув пальцем в прохід на іншому березі озера.

— Дякую, здогадався! Либонь ця потвора так не думає.

Ми втупилися у воду, яка наразі знову заспокоїлися.

— Я її зараз стрельну, — я зняв з плеча мисливський карабін, але Марко вхопив мене за руку.

— Стривай, тут треба діяти більш хитро.

— І як саме?

— Зажди, я зараз! — він кинувся навідоріт до коридору, яким ми вийшли до озера.

— Поки ти зараз, я тут поки що, — пробурмотів я, підступив до води, присів і нахабно поплескав по поверхні.

Ледь встиг руку відсмикнути! Чудовисько виявилося спритним, біля мене клацнули великі щелепи.

— Курва! — вилаявся я і засадив йому межі очі кольбою карабіна.

А потім відступив на кілька кроків і розрядив карабін у воду. Туди, де мить тому була потвора.

— Нічого не вийде, в нього шкура наче броня, — повідомив Марко десь здалеку.

— Звідки ти знаєш? — обурено гукнув я.

— Чув про таких, — долинуло до мене.

— Він чув про броньоване чудовисько, що плаває в нескінченному лабіринті під Києвом, здуріти можна! — сердито пробурчав я, всівся за кілька метрів від води і замислився, що його робити далі.

Нарешті повернувся Марко з оберемком деревини. Де тільки й взяв? Всівся поряд, дістав ніж і з найдовших палиць заходився гострити кілки.

— Що ти робиш? — здивувався я. — Якщо його кулі не беруть, то що зроблять оці твої гарпуни?

— Будемо бити в слабкі місця, — серйозно відповів він.

— Це куди?

— В очі.

— Може, все ж таки стрельну? Не скажу, що б’ю білку в око, але з такої відстані…

— Якщо промажеш, то хтось з нас точно впіймає кулю, що відскочить від його бочиська або лоба, — закінчив Марко. — З кажанами це вже перевірили. Якось мені лячно.

— А палицею тикати в око монстра тобі не лячно?!

— А ти його відволічеш. Кинь в нього щось.

— Що мені кинути? Гранату?!

— Ох, який же ж ти! — він скочив на ноги і тицьнув мені два кілки, що вже встиг гарно нагострити. — Добре, сиди тут. Я зараз.

— Знову зараз?! — вигукнув я, але малий вже здимів.

Я обурено повернувся до Іскри. Тигреня, схиливши голову на бік, хіба що не посміхалося.

— Посмійся мені тут! — буркнув я. — Ох і дурний вже в тебе супроводжувач!

— Це ти про себе? — гукнув невидимий Марко.

— Йди сюди! — остаточно розсердився я.

— А я вже тут! — хлопець підбіг і простягнув руки. — Дивись! — в його долонях я побачив сім чи вісім досить великих каменюк. — Готовий?

Відчуваючи себе останнім бовдуром, я зважив в руці перший з імпровізованих гарпунів.

— Але якщо не вийде, я стрельну!

Марко закотив очі і жбурнув перший камінь у воду. А за ним другий і третій.

Озеро забурлило, в світі ліхтаря я побачив той самий гігантський плавець, що був вже дуже близький до поверхні. Марко запустив ще два каменя, і потвора піднялася з води.

— Давай! — з азартом прокричав хлопець.

Мене не потрібно було підганяти. Я бачив огидну мордяку зовсім близько і швидким рухом всадив один гарпун в праве око. І перш ніж потвора встигла відреагувати, перекинув другий гарпун у правицю і встромив його в ліве око.

— Є! — заволав Марко.

Чудовисько заметушилося, забилося в муках, пірнуло, знову виринуло на поверхню, а потім раптом скочило з води так високо, що майже досягло стелі, і я побачив ціль: білий м’який живіт!

— Що ти ро…

Марко не встиг закінчити, бо я вже всадив в цей живіт повну чергу з автомату. На мить мені навіть здалося, що потвора скрикнула, але ж риби не кричать. Чудовисько рухнуло у воду і нарешті пішло на дно, а на поверхні розпливлася велика червона пляма.

— А пузо тойво… Не броньоване, значить, — ошелешено підсумував Марко.

***

— Бігом на той бік! — я підхопив Іскру на руки і кинувся до карнизу. — Невідомо, чи воно там одне!

Марко не сперечався, і за кілька хвилин ми опинилися на іншому березі озера і порснули в потрібний коридор. Ми йшли вже з півгодини, коли знову опинилися в невеликій печері.

В якій я рішуче зупинився.

— Що сталося? — здивувався Марко.

— Сідай, треба поговорити.

— Даниле, не на часі, треба йти, — запручався він, та я вхопив його за руку і силоміць всадив поряд.

Вимушений зауважити, що Іскру це роздратувало. Тигреня прогарчало щось невдоволене на цей прояв насильства з мого боку, але також вмостилося поряд.

— Весь час «не на часі»! — передражнив я. — Марку, я хочу знати, що відбувається!

— Що ти маєш…

— Не тримай мене за дурня! — рикнув не гірше Іскри. — Немає під Києвом жодного лабіринту! Не буває таких монстрів, якого ми щойно завалили! І зграї кажанів не поводяться наче кацапські танкові колони! І навіть як ворожі штурмовики не поводяться. Марку, де я?

— В лабіринті, — буркнув він, опустивши очі долу.

— Та трясьця ж твоїй мамці! Скажи чесно, я помер? А ти супроводжуєш мою душу до пекла?

— Ні, що ти, Даниле, звичайно ж ні! — либонь він неабияк злякався мого припущення. — Ти живий, але…

— Що, але?! — в мене урвався терпець, і я вхопив його за плечі. — Кажи, чортів сину, де я насправді і що зі мною?!

— Ти в потойбіччі, Даниле, — він обережно вивільнився, і я з подивом зрозумів, що сили в цьому юнакові більше, ніж здається.

— Це точно краще за пекло? — з сумнівом запитав я.

— Однозначно! — запевнив Марко. — Як тобі пояснити… — він замислився. — Ти знаєш, що таке ноосфера?

— Я не невіглас, — буркнув я. — Звичайно знаю!

— Так оце не вона! Тобто, потойбіччя — це щось більше за те, що ви називаєте ноосферою, але для спрощеного розуміння…

— Ви? — я вихопив слово, яке різануло більш за інше. — А ти ж хто такий?

— Я провідник, — Марко знизав плечима і підняв руку, попереджуючи питання, готове зірватися з моїх вуст. — Ні, даю слово, не до пекла! Даниле, якщо точні науки тобі більш до душі, можеш називати це місце квантовим виміром. Це також реальність, але не та, до якої ти звик. Все, що тут відбувається, справжнє. Це місце, в якому сенси стискаються до символів та алюзій, а все, що ми робимо, відбивається на твоїй реальності, і навпаки, та реальність впливає на наші дії тут. Вихоре, твоє завдання насправді вкрай важливе.

— У кращому разі я лежу пораненим у госпіталі і марю, — зітхнув я.

— Ні, це не так, — він підвівся. — Ходімо, ніколи теревені розводити!

— Але я так нічого й не второпав!

— Даниле, треба пройти лабіринт, — Марко прохально заглянув мені в очі. — В кінці шляху ти все зрозумієш сам, обіцяю!

Я зітхнув і також встав. Поправив зброю, яка абсолютно реально тисла на плече, провів рукою по спині Іскри, цілком реального тигреняти, яке тулилося до ніг. Не буває таких ілюзій! Чи буває?

Марко впевнено покрокував вперед, і я, згадавши обов’язки солдата, кинувся його наздоганяти.

****

— Марку, а що відбувається з часом в цьому квантовому вимірі? А з простором? Я ще в госпіталі помітив, що з ним щось не так. Дідько, а командир?! Хто ж насправді до мене приходив?

— Даниле, ти ще не втомився від питань? — Марко сторожко вдивлявся в пітьму перед собою, і на мить мені стало соромно, що я, солдат, втратив пильність за базіканням, а малий ти бач не забув! Втім, який він малий…

— Не втомився. Пусти мене вперед, підемо, як раніше.

Ми помінялися місцями.

— Командир також справжній, — сказав Марко за спиною. — Даниле, я ж казав, тут все — справжнє. Час мабуть більш стислий, а простір… — він замислився, — думаю, ти просто ще не звик.

— Потойбіччя, — я покатав на язику дивне слово. — Щось з казок дитинства. Світ Нав, здається? Так він зветься у Велесовій книзі?

— Ого! А ти дійсно обізнаний! Краще кажи «квантовий вимір», хоча як на мене, потойбіччя правильніше навіть за «Нав». Бо насправді сенси, що їх осмислюєш, відіграють…

— Тихо! — я підняв руку. — Чую щось попереду!

Іскра загарчала, раптово вийшла вперед, і я знову звернув увагу, що тигреня вже геть не виглядає кволим. Здається, зникло кульгання і на другу задню лапу, хоча на передніх вона все ще трималася невпевнено.

— Забери її! — скомандував, загасив ліхтар і рушив вперед.

Цікаво, а люди в цьому квантовому вимірі є? Чи ми так і будемо битися з чудовиськами до самого виходу з лабіринту? Знати б ще, чи далеко він, цей вихід…

Шурхіт попереду посилювався. Коридор зробив декілька плавних поворотів. Я знову скористався тепловізором і побачив в ньому маленькі червоні цятки метрів за сто попереду. Чим би воно не було, треба бути обережними. На мить включив ліхтар. Попереду коридор перегороджував завал з каміння. У проміні світла я побачив кілька великих щурів, що швидко порснули за каміння, і клянуся, що впіймав злі погляди їхніх червоних оченяток. Зовсім не тваринні погляди. Символи, кажеш, та алюзії?

— Що там? — тихо запитав Марко з-за спини?

— Щурячі оборонні позиції. Як думаєш, будуть чинити спротив?

— Обов’язково, — кивнув він. — Вони такі ж небезпечні, як кажани і озерний монстр.

— Маєш план?

— Потрібно діяти швидко, — сказав Марко. — Якщо зволікатимемо, загризуть. Їх багато.

— Звідки знаєш?

— Це ж щури! Їх завжди багато. Діють зграєю.

— Що ж… — я дістав і зважив на руці гранату, — здається, прийшов час радикальних рішень.

— А нас не…

— А щоб тебе з Іскрою не посікло уламками, тікайте за ріг.

— А ти?

— Кину і заляжу. Але дивись, як тільки рвоне, хапай тигреня і мерщій вперед.

— Чудовий план!

Я не зрозумів, чи містився в його словах сарказм, але зволікати не збирався, тому просто підштовхнув його в спину в зворотному напрямку. Дочекався, поки вони відійшли за ріг і рушив. Метрів за сорок метнув одну за одною дві гранати, впав на підлогу і відкотився під стіну, сподіваючись, що мене не зачепить.

Ударна хвиля в підземеллі сталася така, що секунд ще з тридцять я лежав, оговтоючись. З заціпеніння мене вивела Іскра, що радо проскакала по моїй тушці всіма чотирма лапами. Я ж бо сказав «мерщій вперед», ось вона і виконала!

— Даниле, підйом! — а це вже Марко. — Поки вони розгублені, треба прориватися!

Я встав, трохи хитаючись, і позаяк опинився останнім. Попереду чувся лемет розгублених щурів, войовничо ричала Іскра, Марко розмахував ліхтарем. Я вхопив мисливський карабін за дуло і кинувся на допомогу, розмахуючи ним, наче булавою. Кумедний гетьман тигрячої сотні.

Між тим моє військо непогано справлялося із задачею. В світлі маркового ліхтаря я бачив, що основною ударною силою наразі виступає тигреня. Іскра металася між потрощеними щурячими позиціями, щедро роздаючи передніми лапами удари всім тим хвостатим, хто ще не втік. Окремі осередки опору Марко в прямому сенсі давив чоботами, не менш щедро роздаючи копняки.

Самим дивним для мене було те, що щури намагалися той опір чинити! Вони не розбіглися в одну мить, як повинно було б статися від вибуху гранат. Частина з них збиралася в купки і, люто блимаючи червоними очима, явно збиралася контратакувати.

Але я вже добіг до місця подій із своєю імпровізованою булавою, і це вирішило результат битви на нашу користь.

— Уф! — Марко витер спітніле чоло. — Трофеї візьмемо іншим разом. Іскро! — накинувся він на тигреня. — Ти куди поперед батька в пекло полізла?!

Іскра лише посміхнулася, показавши білосніжні ікла, демонстративно облизала ліву передню лапу і гордовито пішла вперед, ледь помітно кульгаючи на праву.

— Диви яка! — фиркнув Марко.

А мені здалося, що тигреня навіть підросло. Принаймні, її ікла.

Далі ми просто йшли багато годин нескінченними коридорами, деколи зупиняючись на короткі перепочинки. І ті години іноді зливалися для мене в дні, а іноді — промайнули, як хвилини. Втім, я вже знав, що час в квантовому вимірі підпорядковується власним законам. Іскра помітно виросла, і поряд з нами крокувало вже не кволе тигренятко, а молода та сильна тигриця, хіба що трохи кульгава на праву передню лапу.

Аж ось, одного разу, в кінці чергового тунелю замайоріло світло.

— Ти також це бачиш? — я поклав руку Маркові на плече. Не в останню чергу, щоб стримати малого від необачних кроків.

Бо, клянуся, він вже готовий беззастережно помчати вперед.

— Так. Даниле, ми вийшли, ми це зробили! Відчуваєш? — він підняв голову. — Вітерець! І справді, я також відчув на обличчі легкий рух повітря. — Даниле, пахне морем!

— Та звідки ж тут…

Договорити я не встиг. Іскра рвонула повідець і помчала вперед, до світла.

— Марку!

— Все нормально, Вихоре, все добре, — тепер вже він поклав руку мені на плече. — Ти впорався. Прощавай, Даниле!

І я відчув, що падаю в прірву. В голові запаморочилося, все навкруги закрутилося у тому самому вихорі, який обрав собі за позивний. Марко ще продовжував щось говорити, але я його вже не чув.

***

Перше, що побачив, коли отямився, була біла стеля над головою і стійка з апаратурою поруч з ліжком. Здається, я знову в госпіталі.

Сів, розплутав проводи і трубки, що йшли до рук і ніг і гукнув:

— Агов, тут є хтось? — тиша. — Агов!

Двері відчинилися, я побачив здивоване обличчя якоїсь дівчини, вірогідно, медсестри. А далі почався шум, ґвалт і суцільна метушня. Забігали люди, у палату увірвалися лікарі, мене крутили, вертіли і виміряли з усіх можливих і неможливих боків. З радісних і здивованих зойків я дізнався, що провів у комі багато місяців, якщо не років.

— Це диво, — сказав головний лікар. — Даниле, ви розумієте, що вже ніхто не сподівався на ваше одужання?

— Який зараз рік? — знаю, що такі питання задають лишень в телевізійних серіалах, але чорт забирай, мене дійсно це цікавить! — Ми перемогли?

— На дворі літо дві тисячі двадцять восьмого, — відповів він. — Так, ми перемогли.

Я стомлено відкинувся на подушки і майже одразу заснув.

Відновлення зайняло багато часу. Я наново вчився ходити і щодня тренував м’язи, що геть застигли за роки коми. Про чудний сон, Марка та Іскру вирішив нікому не розповідати, бо запроторять ще до психіатричної лікарні.

Аж ось, одного дня, мені до рук попав журнал. В цьому не було нічого дивного, бо коли ти тільки й робиш, що їж, спиш і тренуєшся, дуже тягне на друковане слово. Мізкам також потрібна зарядка. Крім того мене дуже цікавило, що відбувалося в країні всі ті роки, що я провалявся без свідомості.

На розвороті я побачив великий заголовок. «Україна — східно-європейський тигр», — проголошував він. На кольоровому фото дійсно був зображений тигр, що начебто обіймав передніми лапами карту Батьківщини, в її міжнародно визнаних і відвойованих кордонах. А на правій лапі, що вільно лежала на півострові Крим, я побачив таку знайому білу пляму.

Мене кинуло у холодний піт. Марко обіцяв все пояснити, коли ми закінчимо шлях. Що він мовив, перед тим, як я все щезло, і я прокинувся в реальному світі, що?!

— Даниле, я ж казав, ти все зрозумієш наприкінці шляху. Кожен наш крок вперед, кожна перепона, яку ми подолали — це були лише символи, віддзеркалення, химери потойбіччя, як і сам лабіринт. Ти відчував це, але, як і належить воїну, все одно йшов вперед, оберігав і вів до світла тигреня, маленьке і кволе. Іскру, що ледь жевріла. Тепер ти побачиш її дорослу, сильну і зміцнілу.