Світ, якого не хочеться

Хоч здобування вищої освіти і навчальний процес, та в університеті все зовсім не так як у школі. Але новоспечену студентку Дарію Калинчук вразили не пари лекцій замість уроків і не те, що треба весь час щось конспектувати – про це вона знала ще в школі. А те, що в групі – люди різного віку, а не ровесники. Що Юля Мисько після одинадцятого класу вступила до вузу не відразу, а встигла рік попрацювати. Що Оксана Філонова ще в одинадцятому класі завагітніла і після екзаменів пішла в декрет, а тепер, віддавши дитину в садочок, надолужує згаяний час.

Але найбільше враження на Дарію справив Олег Іваненко, якому було вже двадцять дев’ять.

Загальним предметом для всіх груп педуніверу була психологія дітей та підлітків; от на лекції з неї до тендітної крихітки Дари й підсів цей кремезний, але досить симпатичний чолов’яга. Ще й ввічливий, як згодом виявилось. Про себе він розказав, що займався лижним спортом, виграв не одне змагання, але настав час завершувати спортивну кар’єру й шукати «нормальну роботу». Став учителем фізкультури, а тому хоче здобути й педагогічну освіту. Дивак, подумала Дара. Хіба не знав, яка зарплатня у вчителів? Вона й не збиралась працювати за здобутою професією, їй потрібен був просто «папірець». А навіть якщо й знав, то навіщо ще вчитися? Так би й працював.

Дара не втрималась і про зарплатню все ж зауважила.

- Так, платять мало, - погодився Олег. – Але я люблю цю справу. А підробити грошей поза основною роботою зовсім нескладно.

Таки дивак. Але приємний. Такий упевнений у своїх можливостях і рішеннях, що ця упевненість передавалась оточуючим. Коли Олег казав комусь «усе буде гаразд» - йому вірили.

Першу лекцію Дару чомусь трусило поруч з цим хлопцем, але він не продовжував знайомства – ні відразу, ні потім. Завжди сідав поруч з Дарою, коротко привітавшись, а потім не звертав на неї уваги, наче її й не було. Його цікавило навчання, а не дівчата… а от він дівчат цікавив. Дара хоч і не плекала ілюзій, але чомусь постійно ревнувала.

Швидко промайнув час до зими. Тепер студенти пробирались на заняття крізь заметілі по кучугурах.

Багато хто хворів, аудиторії були напівпорожні, та й присутні кашляли й шморгали носами. На психології професор Євген Олександрович якось здивовано зауважив:

- Як вас мало!..

Студенти віджартувались і розкрили конспекти.

Лекція тяглась, мов собача пісня.

-…Підлітковий вік – особлива пора, коли діти формуються в першу чергу як особистості. Це формування настільки важливе, що підліткам як ніколи цінна думка про них оточуючих, найперше – ровесників, бо поки що друзі, компанія – це їх окремий світ, окреме середовище. Тому ми бачимо, як кожен з них пнеться, щоб бути не гіршим від решти, а ще краще – бути кращим за інших. А хто не пнеться, тих часто принижують задля власного самоствердження. Це в свою чергу викликає непотрібну жорстокість в підлітках, і цей період неминучий, тому ви маєте бути максимально уважними, щоб попередити кримінальні вчинки, допомогти самоствердитися приниженим…

Дара засинала. Навіщо їй ті підлітки з їхнім формуванням? Ох, скоріше б ця вища освіта закінчилась…

І раптом монотонну лекцію перервав гучний жіночий голос:

- Навіщо морочитися з жертвами, коли в наш час можна просто стерти пам’ять?

Усі подивились на цю вискочку. Якась білявка з модельною фігурою – Дара часто її бачила в універі, але не знала, з якого вона факультету.

- Не схвалюю! – грізно мовив професор. Це в нього була така характерна примовка. – Неповнолітнім ви пам’ять не зітрете. А поки вони вчитимуться – ви ж і намучитесь. Не можна закривати на це очі…

- Я не кажу, що треба закривати очі! – сперечалась студентка. – Але навіщо робити з цього таку драму? Нам навіщо, я маю на увазі. Якщо тільки-но жертві стукне вісімнадцять, вона піде й зітре усі неприємності?

Дара сама збиралась от-от влаштувати собі «чистку пам’яті», тому миттю наставила вуха.

- Я відповім вам, навіщо, - професор намагався говорити спокійно, але видно було: занервував. – Пережиті неприємності дають досвід на майбутнє. Підлітки мають замало досвіду, вони ще не настільки розумні, щоб вчитися на неприємностях. Тому їм потрібен чужий досвід. Ваш. І не варто заспокоювати їх тим, що колись вони все зітруть. По-перше, це не допоможе, бо в такому віці здається, що до тих вісімнадцяти років ще ціла вічність. Це ж скільки їм ще мучитись? А по-друге, набагато корисніше навчити їх користуватись навіть негативним досвідом. Але для цього такий треба мати самим. Тому я і вам не раджу терти пам’ять.

- Є такий досвід, якого краще не мати і не знати! – раптом несамовито скинулась Філонова.

Звісно, подумала Дара, так рано народжувати… Певно, за подружнє життя Оксана набралась саме того досвіду, якого краще не мати.

Професор на мить замислився, і студенти, наче скориставшись моментом, загомоніли; кожен висловлював свою думку, не слухаючи інших та, власне, і не турбуючись, чи хтось слухає їх. Дехто почав голосно сперечатись.

- Тихо, тихо! – спохопився викладач. – Культурніше, ви ж майбутні педагоги!

Зауваження мало допомогло.

- А я чув, - раптом сказав Олег, - що збираються дозволити лише три стирання пам’яті кожній людині!

Наче й неголосно сказав, але всі притихли. Деякі дівчата тут же з ним погодились – вони погодились би будь із чим, що скаже Олег.

- Оце було б правильно! – підхопив професор. – Ця технологія створювалась для психіатричного та психотерапевтичного користування, і її дуже, дуже даремно перетворили на розвагу…

Знову піднявся галас.

- Тихо! – втративши терпіння, гримнув професор. – Хто хоче обговорити зі мною цю проблему, ласкаво прошу до себе на перерві або після пар. А зараз прошу повернутись до конспектів.

- Все-таки не всі ведуться на цей метод, - тихо, майже пошепки сказав Олег – чи то собі, чи сусідці.

- Просто в нього застарілі погляди, - мовила Дара, маючи на увазі професора. – Він консервант… Чи той, консерватор.

Більше до цієї розмови ніхто з них не вертався.

Дара щиро вважала, що професор помиляється, заблуканий в своїх архаїчних поглядах. А от вона твердо вирішила, що піде в мнемотир і неприємні спогади зітре. Тільки вагалась із тим, які саме.

Спочатку вона збиралась стерти дуже неприємний момент зі школи, коли однокласник жбурнув на неї живого таргана. Дара верещала так, що й досі червоніла від сорому, коли згадувала; а згадувала щоразу, як бачила тарганів або дітей, які кричать.

У неї і досі не лишалось сумнівів, що цей спогад треба стирати. Але тепер вона вирішила, що не треба з нього розпочинати. Треба для початку вибрати щось простіше, якусь зовсім крихітну дрібничку. Спробувати, подивитись, як воно… А тоді братись за серйозні речі.

Процес вибору тривав до весни, і в мнемотир Дара вибралась у квітні.

Це був вихідний день. Вулиці вже були мокрі, а вечорами – підмерзло-слизькими. Лише на газонах ще височіли кучугури забрудненого, набридлого снігу. Саме така вулиця вела до мнемотиру.

Яскрава, навіть дещо грайлива вивіска трохи притлумлювала страх та хвилювання. Усе буде гаразд. Стільки людей вже пройшло через це… Дара рішуче відчинила двері і увійшла до середини.

Швидкий погляд навколо. Зліва – скляна будка з охоронцем. Справа – стійка з секретаркою… чи як там називається її посада… усмішка в неї – до самісіньких вух.

- Вітаємо вас, пані! – защебетала вона. – Чим можу допомогти?

І Дара розгубилась. Як тут краще відповісти? «Я прийшла постріляти свої спогади»?

- Та я… - забелькотіла вона. – Хотіла б довідатись…

- Як позбутися неприємних спогадів? Як це відбувається і в скільки це обійдеться? – з готовністю пропонувала жіночка.

Дара посміливішала:

- В скільки обійдеться, я знаю. І як відбувається, теж… приблизно. Я інше хотіла взнати. Чи можна зробити це просто зараз?

- О, так, звичайно! Якщо ви твердо вирішили і не боїтесь, то чому ж ні? Власне, тут нема чого боятись. Головне – виконувати всі рекомендації інструктора. Оплата наперед. Ви сплачуєте суму на годину. Якщо пробудете в камері довше, то доплачуєте, якщо менше, вам повертають решту.

- А якщо я взагалі передумаю?.. – бовкнула Дара.

- Про це вам розповість інструктор, на місці.

Дара хотіла спитати, чи повернуть тоді гроші, але стрималась. Зрештою, вже як прийшла, то чого тікати? Просто треба наважитись – та й усе. Зробити останнє зусилля…

Їй виписали талончик і вказали дорогу до потрібної камери. Опинившись перед дверима, Дара несміливо постукала.

- Заходьте, - почувся приємний чоловічий голос.

Дівчина увійшла.

- Доброго дня, юна пані.

Тепер Дара побачила того, кому приємний голос належав. Це був низький, але габаритний лисуватий чоловічок. Такі каву на вулицях продають, подумалось.

- Чим можу допомогти?

- Стерти неприємні спогади.

- Без проблем!

Інструктор запросив дівчину до кабінки, схожої на ті, в яких керують атракціонами в міському парку. Почав показувати і роз’яснювати: на голову надягаємо отакий шолом, до шкіри голови й рук прикріплюють спеціальні датчики…

- В шкіру увійдуть маленькі голочки, - сказав інструктор. – Це не боляче. Тільки може відчуватись слабке поколювання.

Дивитись в ось цей екран, який поки що вимкнений. Руки тримати ось на цьому пульті, що має вигляд пістолета . Для першого разу рекомендується зробити не більше двох-трьох пострілів по якомога менших об’єктах.

- Я так і планувала, - зауважила Дара.

Не надто вдивлятись в об’єкти – тобто, не надто поринати в спогади…

- Це небезпечно?

- Та ні. Нічого небезпечного в цьому немає, але марнується час. А час, як ви розумієте, це гроші.

Ну що ж, дійсно нічого складного. Вислухавши інструктора, Дара повідомила, що готова.

Інструктор вдягнув їй шолом і прікріпив датчики.

Це було справді просто й захопливо, наче звичайнісінька комп’ютерна гра. Екран загорівся блакитним, в центрі – тонкий чорний хрестик. Приціл, здогадалась Дара. Взялась за пульт, повернула його кілька разів в потрібному напрямку – все просто. Згадала, як в дитинстві грала на приставці – на екрані з’явився сірий птах. Дара навела на нього приціл – спогад став виразнішим, наче ввійшов в мозок з уколом. Ось як це працює!

Один спогад потягнув за собою інші, по екрану заметушились сірі птахи різних розмірів. Дара по черзі наводила на них приціл; в голові спогади перемикались, як картинки.

Невдовзі вона зрозуміла, що великих птахів краще не займати взагалі – надто неприємно виходило. Ті спогади, що вона зібралась стерти, слід шукати серед найдрібніших.

Знайти їх виявилось досить складно. Але – тим азартніше шукалось!

Ось спіймався перший спогад.

Школа, другий клас. І перша в її навчанні двійка. І то тому, що просто забула про домашнє завдання, захопившись комп’ютерною грою. Мама добряче кричала, Дара вголос ревла, а про себе думала: «А чому ж ти не нагадала про уроки?» Але поставити це запитання мамі побоялась, тільки обурювалась такою несправедливістю.

Геть цей спогад з пам’яті безжально!

Дара натиснула на гачок. Птах щез з екрану, решта страшенно заметушились, зливаючись в єдиний сірий фон. В голові наче туманом все затягнуло, позбавивши будь-яких спогадів взагалі; потім прояснилось, і зображення на екрані відновилось.

Далі справа пішла ще бадьоріше. Ще два подібні дитячі спогади були знищені, і тоді Дара згадала, що не збиралась стріляти більше. А зупинитись вже було важко! Як наркотик, подумалось. Вона зупиняла приціл на приємних спогадах, насолоджуючись ними, переживаючи їх заново. Але варто було прицілу хоча б зісковзнути вбік – відразу в голові порожньо, а на серці якась туга.

Ні, треба кінчати з цим! Дара подумки гримнула сама на себе і рішуче відірвала руку від пульта, зціпивши зуби, заплющивши для надійності очі. Коли ж розплющила їх, екран був порожній. Мабуть, з відняттям руки від пульту розірвався зв’язок.

Не відразу Дара згадала, що вже зробила ті три заповітні постріли. На сьогодні – точно досить. Не без труднощів почала знімати шолом. Втім, інструктор миттєво прилетів на допомогу.

- Як почуваєтесь? – спитав він люб’язно.

- Нормально, - Дара не впізнала свого голосу – чужий якийсь.

- Чудово! Перший час може відчуватися дискомфорт, але не хвилюйтесь – це швидко мине. Сподіваюсь, ми ще побачимось.

Дара насилу пробурмотіла щось ввічливе, розсіяно зібралась, забрала на касі якісь копійки, що лишились від її не повністю витраченої години, і вийшла назовні.

Їй здалось, що вона опинилась якщо не в іншому місті, то принаймні на іншій вулиці. Ледве згадала, що траплялось по дорозі, коли йшла сюди; зрештою впевнилась, що вулиця та сама, це вона чомусь сприймала її якось інакше.

Іти було ще важче, ніж говорити. Дара встигла скумекати, що падати краще в сніг, а не на асфальт, і дійшовши такого висновку, сповзла в кучугуру. Як саме – не усвідомила. І що було потім – не пам’ятала.

До тями привело тепло – перше фізичне відчуття після якоїсь відсутності в цьому світі. Потім Дара зрозуміла, що лежить, а ще потім – що знаходиться під ковдрою. Насилу розплющила очі.

Незнайома кімната. Звичайнісінька, навіть типова для більшості городян – але незнайома. Біля ліжка працював обігрівач.

- Тут є хто? – спитала Дара.

Язик заплітався, і замість слів видобувся якийсь набір звуків. Але головне, що відразу після нього почулись кроки.

Дара спробувала звестись, спираючись на руку, але вже наступної миті – здивована – знову впала на постіль. От кого вона зовсім не очікувала побачити, то це Олега! Не те що не очікувала – навіть забула про його існування. Та й просто такого не могло бути, щоб вона опинилась в Олеговому ліжку – просто не могло бути!

- З поверненням, - невесело привітався хлопець. – Як почуваєшся?

Дара щось булькнула у відповідь.

- Ти говори, пробуй. Мову відновлювати треба.

- Чому я в тебе? – вичавила більш-менш зрозуміло.

Олег знизав плечима:

- Я приніс тебе сюди. Побачив, що ти лежиш на вулиці, в снігу – і приніс.

- Я не п’яна… - дівчина зашарілась.

- Авжеж, я знаю! Ти ходила в мнемотир. І знаєш – ти далеко не перша, хто отак валявся.

Дівчина розсердилась:

- А ти? Що? Стежиш? За тиром?

- Коли твоє вікно виходить майже на нього, воно, знаєш, само якось стежеться.

Дара наче не повірила. Вирішила переконатись сама і встала з ліжка. Але, ступнувши крок, захиталась і ледь не впала. Олег підхопив її, та вона зробила жест, наче хотіла відштовхнути. Хлопець знов знизав плечима і мовчки відступив: мовляв, ну падай, якщо тобі так подобається.

Дара поволі підійшла до вікна і визирнула в нього.

Вулиця… дійсно, та сама, якою вона йшла. Вузенька проїжджа частина, майже без руху, вузенькі тротуарчики. Голі молоді деревця. Знайомі гірки брудного снігу, калюжиці. Навпроти й трохи осторонь – однакові п’ятиповерхівки. І десь за ними є вивіска мнемотиру.

- Я часто бачу клієнтів мнемотиру, - обережно розповідав Олег. – Вони дуже відрізняються від звичайних перехожих. Одні мов п’яні, інші взагалі схожі на божевільних. Хтось падає, як от ти, хтось регоче, хтось навіть нападає на людей. І за весь час жодна сволота з тиру не визирнула, щоб комусь допомогти.

- Ти? Всім? До… по… мага… - закінчення слова потонуло в видиху.

- По всякому буває. Як є бажання, то допомагаю.

Дара ще подивилась на вулицю. Нічого такого, про що розповідав Олег. І враження, наче це їй особливо пощастило.

- Хочеш чаю? – запропонував Олег. – Варто краще зігрітися, перш ніж іти додому. Ввечері надворі холодніше.

Дара не заперечувала. За п’ять хвилин вони в кухні пили чай. Олег поглядав на неї якось дуже пильно.

- Що? – спитала вона.

- Спостерігаю за тобою. Хочу переконатись, що ти… - він помовчав, підбираючи слова: - Що ти не сильно постраждала.

Дівчина знизала плечима. Координація рухів ще була трохи збита – вийшло, що різко смикнула одним плечем.

- Не нервуй, усе гаразд. Але я б хотів довідатись одну річ.

Дара подивилась на нього запитливо, і він сприйняв це як дозвіл.

- Що саме ти стирала, вже, звичайно, не скажеш. Але скільки взагалі зробила пострілів, пам’ятати мусиш.

Вона лише кивнула.

- І скільки ж якщо, не секрет?

- Три.

Олег хитро усміхнувся:

- Отже, три неприємних спогади. Що ж, тепер замість них в пам’ять треба вписати три приємних. Ну, наша зустріч, мабуть, буде першим. Другий – це чай. А третій… Може, для третього провести тебе додому?

Дара засміялась хоч і спотвореним, але щирим веселим сміхом.

Олег ще довго розмірковував вголос про те, чому корисно жити з усіма спогадами, навіть неприємними – не тільки через досвід на майбутнє, а ще й тому, що на фоні неприємних значно більше цінуєш приємні. Завдяки ним якраз і можеш зрозуміти, що для тебе є щастя… Тепер Дара слухала Олега уважно, не так, як тоді в універі. З дому вони вийшли вже затемна.

Дорогою Дара спитала:

- А що, як-к спогад вик-кликає сор-ром?

Вона ще трохи затиналась, але говорила вже набагато краще.

- Так само: пам’ятаючи помилки, краще пишаєшся досягненнями.

- А якщо ц-це не пом-милка?

- А що?

- П-просто якась дур-рість…

- Дурість? Тоді над нею, мабуть, можна просто посміятись, - усміхнувся Олег.

І Дара раптом збагнула: а й справді! Ті таргани, яких вона згадувала останнім часом, тепер дійсно видались кумедними. Як вона раніше цього не розуміла?

- Ти н-ніколи не стирав пам’ять?

- Ні. І не збираюсь.

- І виходить? Жити зі спогадами?

- Цілком. Пообіцяй, що й ти більше в мнемотир не ходитимеш.

- А я зможу так жити?

- Зможеш. Насправді так жити вміють всі. Просто повірили рекламі й почали почуватися слабкими й невпевненими в собі.

- Мені потрібен буде вчитель, - хитро усміхнулась Дара.

І Олег усміхнувся у відповідь:

- А я думав, уже потрібен.