Секрет білої пані

Мене розбудив веселий гомін пташок, що прокинулися першими. Ледве відкрив очі, я зрозуміла, що вже не уві сні. Солодко потягнулася на ліжку та глянула у вікно. Зграя пташок продовжувала цвірінчати, мабуть, не поділили сніданок.

Прямую в душ та по дорозі зустрічаю нашого наставника: чоловіку на перший погляд не було ще й тридцяти, молоде та усміхнене лице. І не скажеш, що той вчителює у інституті.

— Доброго ранку, Олександро. Добре виспалася? — у його словах чую турботу, що мене дуже бентежить.

На щоках відразу проступає рум'янець. Я відмовчуюсь та поспішаю привести себе до ладу. Який сором! На щастя, у ванній кімнаті нікого не має. Кидаю погляд на годинник, розуміючи, що встала занадто рано: опів на шосту ранку. Авжеж, що більшість ще дивляться десятий сон.

Я підхожу до раковини, набираючи у долоні прохолодну воду. Знаю, що у цьому готелі воду можна сміливо пити з-під крану, бо її прямо постачають з джерела. Вона виявилася дуже смачною. Мій погляд впивається у власне відображення: лице, позбавлене кольорів, очі темніші за ніч, ще й волосся розтріпане, наче усю ніч куролесила, ніяк інакше.

Закінчивши водні процедури, я одягнула простеньке, але симпатичне плаття. Коричневе з вирізом на спині у формі букви «v». Волосся заплела у коси та зафіксувала якомога вище. Тепер я готова до екскурсії. Не забула кинути у рюкзак планшет, бо без нього як без рук.

Приїхали ми до замку близько дванадцятої дня. Сонце лагідно гріло навіть через скло автобуса. Я втягнула у себе запах свіжої зелені, міркуючи, чи зможуть вони побачити ті самі кабінети. Чи, можливо, як надіялася моя подружка Надя, нам дадуть змогу глянути на підземелля, в яких, згідно легенді, блукає привид Білої пані.

— Ну що ти верзеш, ти хоч подумай?! — я у свою чергу, не вірила у привидів і всіляку нечисть. Мій інтерес складався чисто з художньої точки зору.

— Згадай краще, з якою метою ми сюди приїхали.

З цими словами я зійшла з автобусу.

Дочекалася, поки мої одногрупники зберуться та почимчикувала слідом за наставником. Дуже скоро ми опинилися біля брами, на камені красувався надпис: латиною: «Militum laboris corona victoria est, victoria triumphus est, triumphus requiescit». Я про себе декілька разів прочитала, а наш наставник озвучив для усіх, переклавши на українську.

— Тут сказано: Вінець ратних трудів перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок. Хтось знає, чому саме такий надпис було зроблено? — чоловік окинув групу поглядом темних очей та на жаль, зупинився на мені.

— Олександро?

— Гм, я гадаю, що цей замок використовували раніше для відпочинку князів. Перепочинок від тривалих битв у розкоші замку. — промовила я, дивлячись собі під ноги. Я ненавиджу, коли він дивиться на мене так.

Мені пощастило і скоро ми увійшли до замку. Господар імпозантного вигляду дозволив нам пройтися трьома залами першого поверху. Я відразу відбилася від групи, щоб замалювати лицарський зал.

Програма для малювання вже давно чекала на мене, і, щойно увійшовши до зали, я почала робити замальовки. Швидко замалювала лицарські шоломи, що стояли наче захищаючи щось. На стінах не видно живого місця — повсюди висіли величні портрети чоловіків та дам. Кажуть, що то підробки, але ж які вони були майстерні.

Я підійшла ближче, роздивляючись те, що залишилося від них та побачила якісь знаряддя для битв. Мечі, щити та подібні речі лежали просто купкою. Я б ще довго пробула у тій кімнаті, якби не крик Наді. Вона кликала мене, тож ігнорувати не вийшло.

Звуки линули наче з другого поверху, але ж їм суворо наказали туди не ходити. Хоча, кого вона дурить, Надя зі своєю цікавістю завжди знайде пригоди на п'яту точку. Недовго думаючи, я тихенько піднялася сходами на той поверх. В мене з'явилися тривожні думки ще на сходах.

Замок частково закрито через реконструкцію, не відомо, що на неї може чекати. Не дай боже впаде шматок стіни, або щось гірше. Однак, опинившись у коридорі, мені у носа потрапив застарілий аромат. Наче, сюди вже довгий час не ступала нога людини. Голос подруги усе віддалявся, але завдяки порожньому приміщенню, акустика працювала добряче.

Через деякий час блукання, я знайшла Надю у потаємній кімнаті. Вона виявилася надзвичайно малою для людини. Дівчина сиділа на підлозі та щось бурмотіла. Мені вже було не по собі, хотіла якомога швидше піти звідси, однак щось наче утримувало мене.

— Надю, нам вже час йти. — тихо мовила я, але та наче не чула. — Якщо нас хтось спіймає, буде лихо…

Нерішучість заважала узяти її за руку та забрати звідси. Десь у коридорі почула тихі кроки, затамувавши подих. За вікном почався дощ. Великі краплі падали та розбивалися об стіни замку. Атмосфера змінилася і мені це не подобалося.

Плюнувши на нерішучість, узяла подругу за руку та вийшла до коридору. Звуки лунали все ближче, треба бігти. Але з такою ношею це виявилося складним. Треба трохи відпочити. Обережно поклавши Надю на підлогу під одним із портретів, я побачила її — пані у білому платті. Вона стояла у десяти кроках від мене та просто дивилася. А згодом, я втратила свідомість.

Розплющивши очі, я майже не впала від болю у голові. Таке відчуття наче перепила вчора вночі. І тут до мене почало доходити, де та з ким знаходжусь. А саме у спальні замку, а поруч лежав якийсь чоловік.

На перший погляд, йому було близько п'ятдесяти, акуратно голене лице, ніякої сивини у волоссі. На передостанньому пальці правої руки висіла каблучка. Тоді я повільно перевела погляд на власні, щоб у дечому упевнитися і так — на тому ж місці перебувала каблучка з гравіюванням. Я спробувала його зняти, однак виявилося, що то марне. Чоловік поряд солодко сопів, а в мене пробігли мурахи від одного його вигляду.

Одягнувшись у те, що знайшлося у скрині, я поспішила на перший поверх та по дорозі почула чийсь тихий голосок. Жіночий, проте знайти джерело не вдалося. А коли проходила біля одної з кімнат, той несподівано піднявся до крику. Я аж підстрибнула від страху.

— Секрет, секрет, секрет! Я буду жити, а він помре старим дурнем! — після чого жінка почала істерично сміятися.

Мені стало дуже ніяково, тому не посміла і далі підслуховувати, швидко опинившись у столовій. Я вже бачила раніше цю кімнату, тому знала куди треба сісти. Незабаром з'явилася служниця, яка принесла мені сніданок. Коли я подякувала, дівчина назвала мене чужим ім'ям. Я аж застигла зі шматочком м'яса на вилці. Людвіга? Але ж це не моє ім'я. Проте, і справжнє не вдавалося згадати.

Після сніданку мені закортіло прогулятися у італійському саду. Про свого «чоловіка» я не згадувала аж до того моменту доки він сам не знайшов мене. От же нестерпний стариган, що йому потрібно на цей раз? Емоції переповнювали мене, тому коли чоловік промовив перше слово, я автоматично дала йому ляпаса. Той не став ні кричати, ні робити ще щось, просто вибачився.

Після цього моменту в мене стався наче провал у пам'яті. Декілька років пронеслися як один день і от, я опинилася за столом у якійсь темній кімнаті. Навіть вікна були закриті каменями. Моє тіло рухалося само по собі, зрідка із горла доносилися чи то схлипи чи то смішки.

Я із жахом розуміла, що буквально не можу себе контролювати. Тож, вирішила стати наглядачем, усе ж краще, ніж панікувати. А тим часом, моє тіло працювало у поті лиця у лабораторії. Я впізнала запах сухого спирту та деякі розчини, дякуючи вчителю хімії. Але скласти один та один було важко.

З'явилися голоси. Вони буквально розривали мій мозок. Іноді це були тихі, вкрадливі, але частіше мене мучили голосні, голоси на грані істерики. В мене з очей лилися сльози, а я нічого не могла вдіяти. Через деякий час усе стихло. Чужий голос тихенько скрикнув від радості. Серденько частіше забилося. Я узяла золотий розчин, який блищав надто сильно. До мого жаху, я випила його до останньої краплі.

Тіло вкрили пухирці, наче при болячці, але при цьому відчуття різнилися. Я начебто перебувала на сьомому небі. А глянувши униз злякалася.

Тіло зосталося сидіти за столом, а я зависла над ним. Невже це і є та сама ціна безсмертя? Почувалася аж надто добре як для привида. Далі моя пам'ять відмовилася співпрацювати та деякі події бачила лише одним оком, не зовсім розуміючи що коїться.

Здається, я чула чоловічі крики. Прийшла до тями у власній спальні з кровавим ножем в руці. Десь на підлозі лежав мій чоловік. Я лиш посміхалася. Дитячі голоси на першому поверсі. Знову усе змішалося. Усе повторювалося знову і знову і знову. До нескінченності.

— Ви не бачили Сашу, наставнику? — подруга дівчини переживала, це видно неозброєним оком.

Наставник хитнув головою, мовляв, не бачив. Вони шукали дівчину аж до самого вечора, коли останні промені сонця сховалися за пагорбом. Він відчував тривогу за дівчину. Вона нагадувала загиблу сестру, що також була художницею, його маленькою зірочкою. Прийшлося викликати поліцію, але ті не знайшли дівчину. Вона наче розчинилася у повітрі.

Одного ранку він побачив новину: «Підгорецький замок згорів удруге. Працівники пожежної служби кажуть, що знайшли у підвалі купу кісток та скелетів. Наразі неможливо з'ясувати кому вони раніше належали».

Наставник закрив очі, промовив слова молитви.