Диво

-мамо!- -мамо!- тишу її спальні порушив дзвінкий голосок маленької дівчинки.

Заховавши, фото під подушку Віра підняла на доньку очі. -що трапилося, Надійко?-

-мамо, а як ти думаєш до мене Миколай прийде?-

Віра задумалася. Після загибелі чоловіка вона не те, що про подарунки, про буденні справи думати не могла.

-не знаю, доню.- -якщо ти була чемною, то обов'язково прийде.-

-А може тато йому скаже про те, що я була слухняною.-

очі Віри сповнилися слізьми. -Я думаю скаже, а ти йди грайся поки.-

Уже минуло свято. Надійка була щасливою від того, що хоча бмандаринки та цукерки приніс.

Вірі було сумно, адже вона так хотіла ліпших подарунків для доньки, але у неї не було можливості втілити це бажання.

Настало Різдво. Прийшовши, з церкви молода жінка накривала на стіл. Надійка вертілася поруч намагаючись допомогти.

Аж раптом залунав дзвінок у двері.

-хто це прийшов?- Віра здивувалася і рушила відчиняти.

Жінка відсахнулась від дверей. Її лице зблідло, а очі розширилися.

-боже!- -я не розумію!- -тиж мертвий!-

-я живий кохана.- -візми мене за руку і повір мені.-

-тату!- -тату!- Надійка відштовхнула Віру і кинулася до батька.

-донечко, моя.- по втомленому обличчі бійця потекли сльози.

Через деякий час, коли усі заспокоїлись й Віра посадила за стіл чоловіка вона запитала.

-поясни, будь ласка, чому нам сказали, що ти загинув?-

-сталася помилка.- -я заступив чергувати на позицію.- -зі мною був побратим.- -нас почали обстрілювати.-

-І мене вже пораненого відкинуло в бік.-

-мене знайшли цивільні і передали волонтерам.- -я був без свідомості та документів, тому всі подумали, що я загинув.-

-слава Богу, що ми тебе не поховали.- мовила Віра.

-А з другом твоїм, що сталося?. Запитала Віра.

Але раптом чоловік почав зникати. Усе почало застелатися туманом, а у вухах залунав дверний дзвінок.

Віра сіла в ліжку. Тишу квартири порушував стукіт. У двері. Жінка кинулася до дверей і почала тремтячими руками провертати ключ в замку.

-христос народився, кохана.-